Жив колись на світі парубок Іван. Та був він небагатим, то пішов до пана найматися. Пан прийняв його до стайні коней доглядати. А інші конюхи, що в стайні працювали, незлюбили того парубка. Вибрали йому найгірших коней. І хоч як Іван не старався — ті коні не тішили око своєю чистотою. Та ще й конюхи робили прикрощі Іванові: по­тай посипали його коней пилюкою, аби пан завжди лаяв хлопця і називав ледацюгою. Гірко стало Іванові. Прийшов він до стайні, сів біля свого лошака та й зажурився. А той лошак його і питає:

— Чого сумуєш, приятелю?

— Як же мені не сумувати, коли пан знову побив мене за те, що мої коні брудніші за інших?

— Не журися, я тобі пораджу. Відріж трішки волосся з моєї гриви, зроби щіточку та почисть нею коней.

    От зробив так Іван — і його коні аж засяяли! Тепер пан побив інших конюхів.   Якось погнали ті конюхи коней на річку купатися та зустріли там стару-престару бабу. Баба і питається, хто це їх так б'є, що синці видно. Ті конюхи й сказали, що пан б'є, бо їхні коні брудніші за Іванових.

— Купіть мені червоні чобітки — то я вам допоможу, — каже баба.

    От принесли вони бабі чоботи, а вона й каже:

— Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить. Він піде світ за очі і не повернеться.

     От набрехали панові, то він і наказує Іванові йти до Сонця. Знову поділився Іван своїм горем із конем, а той і каже йому: «Не журися, підемо до Сонця».

     Та й пішли. Ідуть та й ідуть, на третій день доходять до двох берестів, котрі зчепилися гіллям та б'ють один одного так, аж листя сиплеться. Побачили парубка — і питають, куди він іде.

— До Сонця: хочу дізнатися, чому воно вранці весело сходить, а увечері сумно заходить.

— Спитай його, доки ми тут битися будемо!

     Пішли далі. День ідуть, другий, третій — стрічають жін­ку, що виганяє з терну каченят.

— Куди ідеш, парубче?

— До Сонця!

— Спитай у нього, доки мені ще виганяти з терну ка­ченят.

     Ідуть далі день, другий, третій. От приходять до річки, через яку золотий міст перекинуто. Тільки ступили на нього — а риба з води кричить:

— Куди ідеш, парубче?

— До Сонця!

— Спитай, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах!

    Перейшли річку і опинилися під височенною горою. Три дні піднімались на ту гору і нарешті прийшли до кришта­левого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині — то була Сонцева мати.

— Ой, тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід —то від вас залишиться лише жменька попелу!

    Іван розповів їй, яке лихо привело його до Сонця. От вона заховала їх під лаву. Коли це вкочується Сонце.

— Людський дух чую, — каже.

— Та ні, то тобі причулося.

    От поки Сонце обідає, Мати й говорить:

— Цієї ночі снилось мені, що якийсь дивний чоловік питає у мене: чому Сонце вранці весело сходить, а уве­чері сумно заходить? А я й не знала, що йому відповісти.

Сонце засміялося:

— Я весело сходжу, бо далеко бачу. Як тільки вийду — із синього моря виринає чарівна красуня. Вона до мене усміхається — і я радію, кличе мене — я йду і цілий день милуюся нею. Увечері дівчина ховається в морі — і мені стає сумно.

     Мати ще питає:

— А доки будуть битися ті два берести, що при дорозі?

— То не берести, а два брати. Б'ються вони вже тисячу років і ніколи не перестануть битися. Бо дуже знущалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

— І ще мені приснилася жінка, що виганяє каченят із терну.

— То не каченята, а її діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не кла­ла, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на небі.

— А що ж то за риба, що золотий міст тримає? Доки його триматиме?

— Триматиме доти, поки не скине у річку першого подо­рожнього, що ступить на міст.

     Пообідало Сонце, поцілу­вало матір і рушило далі. Іван з коником вилізли з-під лави. Подякували Сонцевій матері і пішли собі. Приходять до річки і чують голос риби:

— Що сказало Сонце?

— Мовчи, — шепнув кінь, — скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Перейшли міст — Іван і каже рибі:

— Триматимеш міст доти, поки не скинеш першого подорожнього в річку.

— То це ж ти і був тим першим подорожнім! — забід­калася риба.

     Прийшли до жінки, що каченят із терну виганяє, до берестів, — переказали їм, що Сонце сказало. Повернув­ся Іван до пана, розповів йому, чому Сонце так весело сходить, а сумно заходить.

— Можеш далі у мене служити, — каже пан.

— Та ні, не буду я більше служити. Пора мені женитися.

     Прийшов до свого коня і радиться з ним, як би засва­тати ту дівчину, про яку Сонце казало.

— Візьми із собою пилку, сокиру і мотуз, — каже кінь.

     Сім днів та сім ночей ішли вони до моря. Тут Іван збу­дував таку гарненьку хатку, що в ній і цар не посоромився б жити.

— А тепер, — каже кінь, — прив'яжи до дверей мотузку і заховайся в кущах. Кінець мотузки добре тримай. Як дівчина зайде — смикни, двері зачиняться, а ти підходь, тримаючись за мотузку.

     От коли Сонце зійшло — із моря вийшла дівчина, і така гарна — що ні в казці сказати, ні пером описати. Зайшла вона в хатку. А Іван сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і стала кричати:

— Пусти мене!

— Ні, рибонько, не пущу: маєш мені за дружину стати.

— Мене любить Сонце, і я маю любити його.

— Я теж люблю Сонце і буду йому вірним.

— Коли так — бери мене за руку і веди до нього, нехай нас благословить.

     Побралися вони і живуть щасливо донині. Щоранку стоять на березі моря і  зустрічають Сонце, а увечері його проводжають.