Жили дід та баба. їхнє життя минуло в добрій злагоді, і на старість не засумували б, якби мали дітей. Але не було в них ні хлопчика, ні дівчинки. І не мали з ким поговорити. Якось дід пішов до калини і вирізав сопілку. Подув у неї і почув дитячий голосок:

Грай, грай, діду, грай

і мене визволяй…

     Дід налякався — що за диво таке? Йде дорогою додому й журиться, що має робити, бо не знати — хто то проситься із сопілки. Надибує якогось чоловічка з довгою бородою, що по землі волочиться.

— Чого ви, діду, засмучені? — спитав зустрічний.

    Старий розповів:

— Я вирізав собі калинову сопілку, а звідти щось пищить дитячим голосом, проситься на волю.  Біда та гризота на мою білу голову, бо не знаю, кого визволяти…

    Дідок погладив бороду і відповідає:

— Тут нема ніякої біди. Попросіть у журавлів цілющої води, полийте нею ту сопілку, і все буде добре.

    Дід пішов додому. Не їв, не спав і з бабою не ставав до бесіди. Цілими днями визирав з долини журавлів — довго не прилітали із теплих країв. Аж одного ранку довжелезний журавлиний ключ сів коло Черемошу.

    Дід поклонився їм і каже:

— Любі журавлики, принесіть мені у дзьобах по крапельці цілющої водички. Бо якась дитина проситься із сопілки, щоб її визволив. Коло воріт на стовпчик поставлю горнят­ко, щоби мали куди виливати прине­сені краплі.

    Журавлі вислухали діда й зало­потіли крильми. Старий поставив на стовпчик горнятко і чекає. Наступного ранку воно було повне цілющої води.

     Дід покропив сопілку й очам своїм не повірив: сопілка стала дівчиною, та такою гарною, як ружа.

     Дід і баба не знали, як убрати дівчину і чим нагодувати. Вона посиділа на лаві та й знову стала сопілкою.

    Відтоді вдень, коли дідо й баба виходили в поле, калинова сопілка завжди ставала дівчиною і прибирала в хаті, варила. А коли старі верталися додому, робилася сопілкою.

    Баба плеще в долоні з утіхи, що вона їм зварила обід, але дід не радий. Одного разу йде селом і стрічає того чоловічка, що носив довгу бороду.

— Чого ви, діду, невеселі? — спитав чоловік.

— Як маю веселитися, коли прийшла гризота в мою хату. Полив сопілку цілющою водою, і стала вона дівчиною. Та знову обернулася в сопілку. Тепер стає дівчиною лише тоді, коли нас нема в хаті.

— Не гризіться, діду. Попросіть журавлів хай принесуть живлющої води. А потім і нею полийте сопілку…

    Подякував дід і прийшов додому. День і ніч виглядає, чи не летять з долини журавлі. Якось прилетів журавлиний ключ до Черемошу. Дід поклонився їм і просить:

— Милі журавлики, принесіть у дзьобах по крапельці живлющої водички, бо мушу оживити дівчину-сопілку. Я вам горнятко поставлю на стовпчик, що коло воріт.

    Журавлі залопотіли крильми й полетіли аж геть поза хмари. Дід поставив горнятко і чекає.    Наступно­го дня уранці воно було повне. Старий полив сопілку живлющою водою, і в кімнаті стала гарна дівчина.

    Радувався дід, і тішилася баба. Не могли надивитися на свою красну доньку. Але втіха знов була корот­кою, бо як побачили легіні¹ таку вродливу дівчину, то вже одні старости заходили до хати, а інші виходили. Нарешті дід та баба віддали свою доньку заміж у сусіднє село. І знову залишилися самі, як козулі в лісі…

_{1. Легінь — юнак, парубок.}