I ДОСІ СНИТЬСЯ...

I досі сниться: під горою

меж вербами та над водою

біленька хаточка. Сидить

неначе й досі сивий дід

коло хатиночки і бавить

хорошеє та кучеряве

своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

веселая, сміючись, мати,

цілує діда і дитя,

аж тричі весело цілує,

прийма на руки, і годує,

і спать несе. А дід сидить

і усміхається...

ОЙ ДІБРОВО, ТЕМНИЙ ГАЮ

Ой діброво — темний гаю! Тебе одягає

тричі на рік... Багатого собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно зеленим покровом, —

аж сам собі дивується на свою діброву...

Надивившись на доненьку любу, молодую,

возьме її та й огорне в ризу золотую

і сповиє дорогою білою габою¹ —

та й спать ляже, втомившися турбою такою.

_{1. Габа, риза — те саме, що покров, покривало.}

СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ...

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє.

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

ЗОРЕ МОЯ ВЕЧІРНЯЯ

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина¹

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по волі розіслала

Зеленії віти...

_{1. Сокорина — осокір, високе листяне дерево з добре розвиненою кроною; чорна тополя.}

НЕ ЩЕБЕЧЕ СОЛОВЕЙКО

Не щебече соловейко,

не кує зозуля.

Весна швидко пролетіла,

і літо минуло.

Гай зелений вже жовтіє,

листя опадає.

Мина тепло, мина добро,

холод наступає.

***

Встала весна, чорну землю

сонну розбудила,

уквітчала її рястом,

барвінком укрила.

І на полі жайворонок,

соловейко в гаї землю,

убрану весною,

вранці зустрічають.