Розділ 1. Три прибульця

     Надворі лив дощ.

     Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. «Мабуть, бліх повно… – подумав Рекс і обтрусився. – Зате хоч тепло».

     Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.

     Уже другий день йому не щастило.

     Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь «крутяк» на «Мерседесі». І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.

     «Невже люди перестали їсти м’ясо?» – сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.

     Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову – на нього дивилися блискучі очі.

     Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.

     Навпроти нього сиділи три пси – такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони – чистенькі та вгодовані.

– Здоров! – мовив середній пес.

     Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.

– Мене звати Пол, – продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: – А їх – Тер і Гейст. Ми – з паралельного світу.

– Ххр-р-р, – спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: – 3 я… якого світу?

– З па-ра-лель-но-го! – повторив Пол.

– Та він все одно не зрозуміє, – озвався Тер.

– Ми – це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, – пояснив Гейст.

– Ну й що далі? – похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.

     Тер пошкрібся за вухом:

– Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!

– Так от, – швидко заговорив Пол, – ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.

– Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, – додав Гейст.

– Ой, у мене по череву точно блоха лазить! – верескнув Тер.

– Та помовч нарешті! – гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: – Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.

– Але чому ви вирішили почати саме з мене? – буркнув Рекс.

– Бо ти ж – Рекс, що означає «цар», з кого ж нам було починати?

– А чому я взагалі повинен вам вірити? – раптом засумнівався Рекс. – Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!

– Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! – заскавучав Тер.

– От нав’язався на нашу голову! – сердито гавкнув Гейст. – Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!

     Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.

– Ну от, добалакалися, наш час скінчився, – сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: – Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця – звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…

     Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.

 

     Розділ 2. Зустріч

     Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

     «Хроня, Хроня… – бідкався він. – Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по-людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку – камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»

     Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з-під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

     Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

     Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.

     Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з-за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

– Ти Рекс, чи що? – спитала купа лахміття. – Вилазь, тільки не кусайся!

– Чого б це я кусався? – несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. – Я-а-ак це я? – забелькотів він.

– Точно, Рекс, – сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. – Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

     Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.

     Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

     Серед підвалу, на перевернутому ящику з-під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

     По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.

     Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.

– Ти що, живеш тут? – несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

– Та ні, – сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. – Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

– А я й не боюсь, – буркнув Рекс і ліг на підлогу.

     Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З-під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

– Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

     «Ну й дива! – не міг отямитися Рекс. – І цей шпарить полюдському!»

     Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

     У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур-р-рень!», «А, то ти так!», «Шантр-р-рапа!»

     Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.

– Ну й пр-р-рийомчик! – сердито сказав папуга. – Шантр-р-рапа! Я з пор-р-рядної р-р-родини! Я не дозволю! Хто тут Р-р-рекс?

– И-й-й-я, – озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

– Запр-р-росити – запр-р-росили, а чому за пор-р-рядком не стежите?! – закричав папуга. – Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

– Хто шкодує? – спитав Хроня.

– Хто-хто… Хазяїн! – далі кричав папуга. – Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр-р-р-апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! – і папуга заходився знову вкладати пір’я.

– Попереджати треба, – нарешті виплюнув пір’їну кіт. – Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна – забудь! Якщо вони викидають – то це вже назавжди, – і Рата сердито сплюнув на підлогу.

 

     Розділ 3. Знайомство

     Після Ратиних слів папуга замовк і сердито наїжачився.

– Ось я, – продовжив кіт, – як мене лишай постриг і хазяйка вигнала, гадаєш, скільки разів я повертався? Вісім! І що, гадаєш, так і розігналася вона мене назад брати? Мітлою мене з двору виганяла! Навіть їсти й разу не дала, хоча б хліба шматочок! Ну, я їй це ще згадаю! А тебе хто викинув? – повернувся він до Хроні.

– А мене так давно викинули, що я навіть не знаю, хто, – сказав Хроня. – Я давним-давно в інтернаті живу. Тільки хреново там, тому я сам утік. Вони мене шукали-шукали, а потім плюнули.

– Бач! Бач! – стрепенувся папуга. – Щасливий, тебе шукали! Мене, може, теж шукають!

– Так вони ж не тому шукали, щоб мені краще було, а щоб на них начальство не капало, – пояснив Хроня. – А їм самим начхати, чи живий я, чи ні…

– А моїй хазяйці не байдуже, бо я хор-р-роший, хор-р-роший, кр-р-расивий! – знову закричав папуга.

– Слухай, ти, чувак, заткни пельку, бо дістанеш фейсом об тейбл! – засичав Рата. – Кр-р-расивий! – перекривив він папугу. – Дивитись треба, куди какаєш! Поналітали тут, приблуди!

– Сам ти пр-р-риблуда! Сам пр-р-риблуда! – закричав ображений папуга.

– Це я приблуда? – засичав кіт. – Та я, якщо хочеш знати, автохтон, я тут з діда-прадіда!

– Авто… хто? – спитав Хроня.

     Чувак, пресу треба читати! – презирливо сплюнув Рата. – Це я нещодавно газету таку на смітнику знайшов – «Котяча Брись» називається. І там написано, що всі, хто ще з діда-прадіда на одному місці живуть, називаються автохтони. І їм на цьому місці належить все – і калюжі, і смітники, і підвали, і взагалі вся земля! А ті, хто чужі – хай сидять тихо! Ось тебе як звуть? – спитав він папугу.

– Фер-р-рі мене звуть, Фер-р-рі! – гордо закинув папуга голову.

– Ти диви, чувак, ще й під свого косиш! – роздратовано сказав Рата. – Який ти Фері, якщо ти сюди аж з Африки приканав?! І повинен тихо сидіти!

– Ну, все! – спинив їх Рекс. – Ще нам тут не вистачало людських розборок. Краще давайте вирішувати, що далі робити. Для чого і хто нас сюди зібрав? І як це ми всі заговорили, наче люди?

– Я замовкну, замовкну, – не вгамовувався папуга Фері, – хай і цей бр-р-ритоголовий замовкне! Мене сюди запр-р-росили! Сказали: «Йди туди, там буде Р-р-рекс». От я й пр-р-рилетів, а тут ця шантр-р-рапа… – не встиг він договорити, як Рата підстрибнув і висмикнув у нього з хвоста ще одну пір’їну. Котові очі зловісно світилися.

– Ох ти, дурнуватий пучок пір’я, – сказав кіт, вдаючи, ніби й не збирався добиратися до папуги, – це ж були три пси. Я ще одразу подумав, що мені хана буде – такі здоровенні. А вони нічого. Кажуть, шкода нас. Кажуть, щось робити треба. А що? Хіба ти примусиш мою стару відьму мене назад забрати? Та нізащо! Вона краще пушку купить і відстрілюватись буде!

– Ну що ж, – сказав Хроня. – Давайте лягати спати, бо ось і свічка догорає. А взавтра щось придумаємо.

 

     Розділ 4. Нові прибульці

     Вранці першим прокинувся Рекс.

     В кімнаті було світло. Рекс потягнувся й позіхнув. Хроня, що спав у кутку на старій куфайці, заплямкав губами й повернувся на бік. Рекс підійшов ближче і побачив на спині у хлопця сині рубці.

     «Ого!» – сказав сам собі Рекс і глянув на свою задню ногу. На ній синів точнісінько такий рубець – від залізного прута.

     Хроня перевернувся на спину й відкрив очі.

– Чого ти? – злякано спитав він, побачивши біля себе Рекса.

– Хто це тебе? Отам, на спині?

– А-а, – поправляючи перекручену сорочку, сказав Хроня, – то хлопці на стадіоні.

– За що?

– Та вони у футбола грали, а ранці в кущах лежали. Я один потягнув – думав, може, там щось поїсти знайдеться. Ну, а вони побачили…

– А що, у вас, у людей, теж між собою за їжу б’ються?

– Хе, чудило! Ще й як б’ються!

     На трубі заворушився папуга, розправив крила і закричав:

– Добр-р-рого ранку! Полундр-р-а! Заср-р-рані пор-р-рядки! Пар-р-рламент у відставку!

– Заткніть пельку цьому політику, бо я за себе не ручаюсь! – закричав зі свого кутка Рата, ліниво потягуючись.

     Рекс нашорошив вуха і повернув голову до входу.

– Тихо, сюди хтось іде, – сказав він.

     Дійсно, хтось обережно спускався сходами. Але це була не людина. Рекс нюхом відчув собаку. Шерсть на його загривку наїжачилася, і він ступив крок до сходів за рогом підвалу. Але тут на сходах хтось делікатно кашлянув:

– Кхи-кхи!

     І почувся приємний жіночий голос:

– Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але чи дозволите нам зайти?

     Усі ошелешено мовчали, тільки Рата мовив:

– Давай, валяй, тільки по одному!

     З-за рогу обережно висунулася гарна собача мордочка з маленькими гострими вухами і великими розумними очима.

     Гостя уважно оглянула всю компанію й зупинила свій погляд на Рексові.

– Скажіть, будь ласка, ви – пан Рекс? – спитала новенька, все ще не виходячи з-за рогу.

     Рекс ніяково закрутився на місці й присів на задні ноги:

– Р-р-ргм, який там пан – просто Рекс!

– Ги-ги-ги! – зареготав Рата, впавши на спину. – Ой, не можу! Пан Рекс з облізлим хвостом і пан Рата з обідраним фейсом!

     Новоприбула граціозно вийшла з-за рогу і, вишукано обгорнувши хвостом лапи, теж присіла. Це була шотландська вівчарка – коллі. На животі у неї видималася велика пухлина, яку вже не могла прикрити навіть її довга і колись гарна шерсть. На шерсті грудками засохло болото, а колись білі плями і розкішна грива були чорними від бруду.

– Дозвольте відрекомендуватися, – продовжила вівчарка, – мене звати Доллі, можна просто – Дол.

– Ха-ха, і це всі? – весело спитав Рата.

– Ні, не всі! – почувся тоненький голосок, і з-поміж передніх лап Доллі визирнула сіра мишка.

     Р-раз – і Рата одним стрибком зірвався з місця. Але Рекс перегородив йому собою дорогу, і вони клубком покотилися по підлозі.

     Коли Рата підвівся, мишки ніде не було. А Доллі сказала:

– Ви помилилися, це не мишка. Це хом’як. Звати його Хома.

– Можна просто Хомка, – знову з’явилася голова з круглими щоками. – Як то кажуть: хоч казанком, аби не в піч!

 

     Розділ 5. Несподіваний сніданок

     Побачивши, що Рата заспокоївся, хом’як Хомка добув щось з-за своєї круглої щоки і почав гризти.

– Що це ти їси? – заздрісно спитав Рата.

– Заначку, – відказав Хомка.

– Яку заначку?

– Яку-яку, – не бачиш – сухарик, – показав Хомка. – На дорозі знайшов, як ішли сюди.

– Ой, як їсти хочеться! – тоскно промовив Хроня.

     Рекс мовчав, але його порожній живіт підвело аж під ребра.

– Якщо ви дозволите, – несміливо мовила Дол, – у мене тут дещо є…

– Що це – дещо? – жваво обернувся Рата.

– Та знаєте, у мене є один знайомий продавець у м’ясній крамниці, – Дол сором’язливо опустила очі, – я йому трішки подобаюсь. То якщо ви не проти…

– Ну, чувіха, та хто ж проти… – почав був Рата.

– Хто ж проти ковбас та білого хліба! – пискнув Хомка. А до Доллі зашепотів: – Ти їм усе не віддавай, а то що ж на потім нам зостанеться?

– Та давай, тягни, що там у тебе! – нетерпляче облизнувся кіт.

     Дол лагідно посміхнулася Хомці й зникла за рогом. А за хвильку з’явилася знову, несучи в зубах добрячий шмат ковбаси.

     Очі в кота зробилися завбільшки як лампочки, і він націлився кинутися на поживу. Але Хроня неквапом рукою відсторонив його, витяг з кишені складаного ножика і розрізав ковбасу на шість рівних частин.

     Рата невдоволено спостерігав за цією процедурою.

– Ну ти даєш! – пробурчав він. – Оцей, – кивнув на Хомку, – вже має що жувати…

– Він жує, та своє, – ображено пискнув знову Хомка.

     Тут папуга, що досі мовчав, подріботів, перебираючи лапами по трубі, ближче до ковбаси. Він нахилив голову, скоса глянув на шматочки й прокричав:

– Кіндер-р-рсюр-р-рпр-р-риз! Ср-р-рані пор-р-рядки! Мені зер-р-рна! Я такого не їм!

– О! – швидко зорієнтувався Рата, – значить, один шматок зайвий! – і вмить схопив найближчий.

– Ану поклади на місце! – закричав Хроня. Повернувшись до Рекса, він сказав: – А ти чого мовчиш? Ти ж тут головний? Вони ж тебе призначили, чи ні?

– Гр-гм, – прочистив горло Рекс, – та я оце… звичайно… як його… – тільки й зміг промимрити він.

– Плювати я хотів на всіх начальників, – презирливо скривився Рата і вп’явся зубами в ковбасу.

     На деякий час у кімнаті запанувала тиша. Хомка з жалем спостерігав за кожним зникаючим шматком. Провівши поглядом останній чужий шматок, хом’як обнюхав свій, затягнув його у найдальший куток і довго вовтузився там, ховаючи як найретельніше.

– Хай лежить, – вдоволено мовив він, – про запас!

– Да-а, чуваки, – ум’явши подвійну порцію, облизнувся Рата, – хороша штука – ковбаса! І хороша штука – власна крамниця. Це я вже помітив: якщо м’ясник працює у власній крамниці – завжди щось і нам, безпритульним, перепаде. На м’ясокомбінаті тобі б такого шматка не кинули! Там вони між собою за кожний шматок гризуться. А якщо викидають – то таке… не те що їсти – щипцями вже гидко брати.

     Рекс після трьох днів голодування відчув себе краще.

– Спасибі тобі, Доллі, – вдячно проказав він.

– Рада, що стала вам у пригоді, пане Рексе! – відповіла та.

– Ой-йой-йой-йой-йой! – перекривив вівчарку ситий Рата, розлігшись на Хрониній ковдрі. – Як-кі манери! Як-кий шик! Ви, мадам, не з Парижа, бува, до нас прибули? Чи ти, чувіха, просто вань-ку валяєш?

– Ну, ти! – спробував суворо зупинити його Рекс. – Ти б той, трохи ввічливіше, чи що?

– А я гімназій не кінчав, мені прощається! – огризнувся Рата. – Мені ніколи було – я БІСНІСОМ займався!

– Яким бізнесом? – поцікавився Рекс.

– Не БІЗ-НЕСом, а БІС-НІСом: куди мене БІС НІС, туди я й ішов! Ги-ги-ги! – зареготав Рата, задоволений з власного жарту.

– Дур-р-рень! Дур-р-рень! – закричав з труби Фері. – Виключіть пер-р-рший мікр-р-рофон!

– Хто дурень?! – аж підскочив Рата.

– Це я так, для р-р-розминки, – перелякався папуга. – Полечу, пошукаю чогось. Бо ви всі нажер-р-рлися, а я голодний.

– Ти ж гляди, – нагадав Рекс, – не барися, бо оті можуть з’явитися, а нас усіх не буде. Хто зна…

     Розділ 6. Історія Доллі

     Папуга полетів, наостанок все ж таки ще раз вигукнувши:

– Шантр-р-рапа!

     А Рата звернувся до Доллі:

– Ну, мадам, може, тепер ви нас трохи розважите?

– Чого ти чіпляєшся? – несміливо заступився за вівчарку Рекс.

– Та я нічого, чувак, – примирливо мовив ситий Рата, – це я нащот етово… хай розкаже свою історію – хто і за віщо її під зад коліном. Нам все одно робити нічого – ми послухаєм.

– Ну й тип! – обурився Рекс. – 3 чужого горя собі розвагу влаштовує!

– Нічого, – спокійно промовила Доллі, – я не ображаюся. Та й історія моя не така вже й довга, щоб добре розважити пана Рату.

– Як приємно чути: пан Рата, – перебив її кіт і погладив себе по череву.

– Я шість років жила у професора філології…

– О, чуваки, вона теж лається! – зраділо підняв голову Рата.

– Та ні, – сказала Доллі, – це не лайка, це так називається наука, яка вивчає мову – фі-ло-ло-гія. Так от, коли я захворіла, – Доллі лизнула свою пухлину, – професор відвів мене до лікаря. Лікар сказав, що може зробити операцію, якщо професор дасть йому оці, як їх… він ще казав, що вони зелені…

– Бакси, темнота! – презирливо підказав Рата.

– Так, так, бакси! – пригадала Доллі.

– Бакси? – здивувався Рекс. – А що воно таке?

– Ну й темний ти, чувак! Це такі гроші, за які все можна купити! – пояснив Рата.

– Як – все?! Все не можна! – заперечив Рекс.

– Можна, можна! – переконаний був кіт. – Ну а далі? – звернувся він до Доллі.

– Далі все було дуже погано, – сумно мовила вівчарка. – Ми прийшли додому. Професор зачинився в кабінеті з сином. Він оцей… як і ви – біснісмен.

– От культура та мистецтво! – обурився Рата. – Жартів не розуміє! Пожартував я, чувіха, не дійшло? А бізнесмен – це людина, яка займається якимось Ділом, по-англійському – бізнесом! Давай далі.

– Добре, добре, – виправилася Доллі. – Бізнесмен! Так оцей бізнесмен почав з моїм господарем сваритися. Він кричав, що я все одно здохну. Переконував, що даремно на мене оці… як їх… а, бакси витрачати.

     Доллі замовкла.

– Ти цей… – тихо сказав Рекс, – якщо тобі оце… важко, то не згадуй.

– Та ні, нічого, дякую, – і Доллі продовжила. – Тут професор теж почав кричати. А потім тихо сказав: «Серце, серце…». А далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину – і поїхали.

     Усі замовкли.

     Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

     Доллі вдячно лизнула його в щоку.

– Знаєш, ми його знайдемо! – сказав Хроня.

– Кого? – здивувалась Доллі.

– Отого твого БІСНІСмена.

– Навіщо?

– А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! – зло погрозив Хроня. – Або… або… або візьму о-от-таку каменюку – й у вікно!

– Ні, ні! Не треба! – сказала Доллі. – Краще ти допоможи мені знайти професора.

– Ну, культура і мистецтво! – сплюнув Рата. – Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!

– Ні, пане Рато, – спокійно мовила Доллі, – я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? – спитала вона у Хроні.

     Той мовчки кивнув головою.

– Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, – потягнувся Рата.

– А мою історію ніхто не хоче послухати?! – раптом ображено пропищав Хомка.

– Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! – пирхнув Рата.

– Не гірша, ніж у будь-кого іншого!

– Ну що ж, дрібний, валяй і ти! – милостиво дозволив Рата.

 

     Розділ 7. Хомка розповідає

– Я жив не де-небудь, – гордовито сказав Хомка, – я жив у палаці!

– Ну, ну, ти заливай, та знай міру! – зупинив його Рата.

– Сам ти брешеш! – сказав Хомка. – Я ще раз кажу, що жив у палаці – у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся – пожував – і спати. Поспав – пожував – і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… – від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.

– А на свободу з клітки вас випускали? – спитав Рекс.

– На якого біса мені та свобода? – одразу розплющив очі Хомка. – Вода в клітці завжди свіженька, їжі – повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке – свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, – ледве вимовляв Хомка. – І скоро я дізнався, що таке свобода, – з гіркотою мовив хом’як. – Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів – ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, – тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.

     Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.

– Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, – Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. – Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.

     Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? – з надією спитав він Рекса.

     Рекс безпорадно знизав плечима:

– Не знаю…

– Як – не знаєш? – захвилювався Хомка. – Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?

– Ги-ги, – із заплющеними очима іронізував Рата. – Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, – аж розплющив очі кіт, – якщо нас усіх переправлять на яку-небудь іншу планету? Або у цей їхній па-ра-лель-ний світ? Уявляєте – р-р-раз – і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…

– Не думаю, – з сумнівом мовив Рекс. – За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється – усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…

– …у світі, – глузливо закінчив Рата. – Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати – того силою примусимо, йому ж самому краще буде!

     Рекс знічено замовк.

– Ну а ти що пропонуєш? – запитав він Рату.

– Треба так, як Хроня казав, чуваки, – мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… – аж захлинувся кіт. – Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас – а ми їх, вони нас – а ми їх!

– Ні, ні! – перелякано запищав Хомка. – Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить – і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, – звернувся він до Рекса, – я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.

– Та замовкніть нарешті! – попросив Рекс. – Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.

– А якщо вони ніколи не прийдуть? – спитав Рата.

– Ну, тоді побачимо, – відповів Рекс.

 

     Розділ 8. Вилазка

     Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.

     Настав вечір. Повернувся папуга – ситий і задоволений.

     Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:

– Добр-р-рий вечір-р-р, малята! Слухайте вечір-р-рню казку!

     Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:

– Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!

     Папуга перелякано замовк.

     А Рата потягнувся і сказав:

– Ну, чуваки, час іти на роздобутки.

– На які роздобутки? – поцікавився Рекс.

– На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? – обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.

     Дол нерішуче піднялась.

– А ти сиди собі, теж – ворушиться! – поблажливо кинув їй Рата. – Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.

     Дол знічено лягла знову.

– А ти не збираєшся? – спитав Рата у Рекса.

– Та я… чого ж, можна… А що треба робити?

– Там побачиш, валяй!

     Вони вийшли зі старого будинку. Вечоріло. Осінній дощ вже не моросив, але калюжі ще не повисихали. Було холодно і незатишно.

– Йди за мною і не вякай, – сказав Рата.

     Рекс слухняно плівся за котом. Нарешті вони опинилися за містом. Пес впізнав міське звалище – сам іноді приходив сюди з надією чимось поживитися. Правда, тут рідко щось вдавалося знайти їстівного. «Чого Рата мене сюди притягнув?» – подумав Рекс.

     Кіт зупинився.

– Бачиш оту купу? – пошепки спитав він.

– Ну?

– Там під дошками є схованка.

– Яка схованка?

– Зелена! – аж засичав люто кіт. – Заткни пельку і слухай! Там, за купою, живе бомж Федя. У схованці він тримає жратву. Не мадярські ковбаси, звичайно, а так, що випросить або потягне. Все б нічого, але з Федею живе Жора. Чув про Жору?

     Ще б пак, не чув! Жору знають усі безпритульні собаки міста. Злий вовкодав, коли Федя випускав його побігати, не минав жодної собаки, щоб не зачепити її. І рідко кому вдавалося живим вирватися з його зубів. Бо Жора був вічно голодним і тому вічно лютим – бомж Федя годував його лише, як був тверезим. А тверезим Федя бував рідко.

     Рекс від страху затремтів:

– Він що, їсть собак?

– їсти не їсть, але горло перегризає.

– А якщо… Федя відпустить Жору – нам же буде кінець, – прошепотів Рекс.

– Я все передбачив, чувак, не пісяй кип’ятком! Я відкидаю дошку зі схованки – Федя вилазить зі своєї нори – відпускає Жору – я відволікаю його на себе і тікаю о-о-он до того дерева. Вилазю на дерево і сиджу. А ти за той час хапаєш, що там знайдеш із жратви – і рвеш кігті. Січеш – ні?

– А… а якщо він побіжить не за тобою, а за мною?

– Ет, кажу тобі, він як мене побачить, про все на світі забуде. Ми старі знайомі, ще з минулого літа. Бачив його розірване вухо? Моя робота! – гордо сказав Рата.

     Кіт, припадаючи до землі, підкрався до схованки. Потім стрибнув на крайню дошку. Щось загуркотіло. Люто загавкав пес. Звідкись з-під землі вискочив маленький, давно не голений чоловік. Він блискавично відстебнув гачок з нашийника вовкодава. І той великими стрибками кинувся наздоганяти Рату, який аж стелився по смердючій землі смітника, тікаючи до рятівного дерева.

– Лови, лови його! – горлав бомж Федя і біг за псом.

     Хоч жижки у Рекса трусилися, він підкрався до розкиданих дощок. Запахло капустою, огірками… і чимось дуже смачним із чорного пластикового кулька. Рекс облизнувся, обережно взяв кульок зубами і повернувся, щоби чкурнути звідси. Але дорогу йому заступила темна постать з чимось замашним у руці. Це був бомж Федя.

– А-ах ти, падла! – зло сказав Федя. – Ти красти будеш?!

     Кульок випав у Рекса з рота, і він зіщулився в очікуванні удару.

     Але Федя не вдарив.

– Жора! – загорлав він.

– Ой, ні, тільки не Жора! – не зчувся як вигукнув Рекс.

– Га?! Що?! – очманіло почав озиратися Федя. – Хто тут?! Вилазь, падла! Уб’ю! – і він заходився розкидати купу картонних ящиків, звідки, як йому здалося, почувся людський голос.

     Побачивши, що шлях вільний, Рекс вхопив смачний кульок і щодуху кинувся геть.

     Позаду лунали гучна Федіна лайка і гавкіт Жори, а Рекс біг і біг, аж доки йому здалося, що серце ось-ось пурхне, як перестигла по-рохнявка. Тоді він звернув до найближчого недобудованого будинку, забіг у закутину між ним та сараєм і, знесилений, повалився на землю.

     Рексу не вірилося, що вдалось врятуватися.

 

     Розділ 9. У пошуках порятунку

     Коли Рекс добрався додому, зовсім стемніло. На його здивування, Рата вже лежав на своєму місці, неначе нічого й не було.

     Рекс поклав важкенький кульок і відхекувався, висолопивши язика від утоми й пережитого жаху.

– Хе-хе, чувак, що, впрів? – зустрів його Рата. – Давай сюди, що ти там урвав?

– Чо… чого це… сю… сюди, – все ще не міг прийти до тями Рекс. – Не сюди, а ось він, – пес кивнув на Хроню, – він ділитиме.

     У кульку було багато всякої смакоти – недоїдені гамбургери, шматки піци з м’ясом і навіть залишки шашлика.

– М-м-ням, – насолоджувався Рата, наминаючи свою порцію, – це Федя на стадіоні, на барахолці назбирав. Учора там ярмарок був. Я теж туди збирався. Ярмарок – не ярмарок, а біля шопів завжди щось урвеш.

     Фері, що завзято клював скоринку хліба, притиснувши її лапою до труби, перервав вечерю, щоб проголосити:

– Нема нічого кр-р-ращого на вечер-р-рю, як свіжий, з ко- р-р-рочкою шматок хліба!

     Доллі, скривившись, наче від зубного болю, не витримала:

– Пробачте, пане Фері, треба казати не «з корочкою», а «зі скоринкою».

– Бр-р-рехня! – заперечив Фері. – Так по телевізор-р-ру в р-р-рекламі кажуть!

– Ну, я б не радила вам повторювати те, що іноді кажуть по телебаченню, – стримано сказала Доллі.

     Фері хотів було продовжити дискусію, але Доллі, яка лежала найближче до виходу, нашорошила вуха.

– Тс-с-с! – зупинила вона Фері. – Наче хтось плаче.

     Всі перестали жувати й прислухались. Справді, чулося тихе скавуління.

     Хроня, скрадаючись, пішов до виходу. Доллі й Рекс – за ним.

     Недалеко від входу в підвал у кущах лежав песик. Він був маленький, чорненький, з короткою шерстю. Великими круглими вологими очима він жалібно дивився на Хроню і важко дихав.

     Хроня присів коло нього навпочіпки.

     І побачив, що песик страшенно покусаний. Коли він дихав, з двох великих ран на його грудях виходило повітря.

– Хто це тебе? – співчутливо спитав Рекс.

– Жо… Жора, – натужно мовив песик.

– Коли? За що? – одночасно спитали Доллі та Рекс.

– Я з хазяйкою гуляв. Вона нашийник зняла, ну я й відбіг трохи далі. Вона, правда, кликала: «Чіп, назад!», але мені так хотілося побігати – цілий день сам у хаті, доки всі на роботі, – жалібно глянув він на Хроню. – А тут де не візьмись – Жора зі своєю зграєю назустріч… Я тікав, як міг… Але хіба від Жори втечеш, та він ще чомусь був такий розлючений… – песик заплющив очі і замовк.

– Його негайно треба до лікаря, – сказав Рекс. Дивіться, у нього повітря з грудей виходить.

– До лікаря, до лікаря, – розпачливо сказав Хроня. – Де його шукати – ніч же надворі.

– Я пам’ятаю, панове, де живе той лікар, до якого мене водив пан професор, – сказала Доллі. – Ходімо.

     Хроня обережно взяв Чіпа на руки. Той тихенько заскавулів.

– Потерпи, потерпи трохи, малий. Зараз ми знайдемо лікаря, він тобі допоможе, – примовляв Хроня, несучи Чіпа.

– Гей, чуваки, ви куди? – гукнув від дверей Рата, який теж вийшов подивитися, що сталося.

– Ми зараз, – сказав Хроня. – А ви сидіть, чекайте, нікуди не ходіть.

     Рата підійшов ближче.

– Ні фіга собі! – присвиснув, побачивши Чіпові рани. – Куди ви його несете?

– До лікаря, – буркнув Рекс.

– Шкода праці, чуваки! – сплюнув Рата. – Йому вже той…

– Ану заткни пельку! – несподівано сам для себе вишкірив зуби Рекс. – Ти, відморожений!

– А ти не наїжджай, не наїжджай! – відступив Рата. – Я що? Самі побачите…

     Доллі дійсно знайшла будинок лікаря. У ньому не спали, з вікон лунала гучна музика, чулися людський сміх і дзвін посуду. Видно, там гуляли.

     Хроня з Чіпом на руках нерішуче стояв перед залізною хвірткою.

– Звати його Юрій Михайлович, – сказала Доллі. – Дзвони.

     Хроня подзвонив. Раптом вікно будинку відчинилося і звідти до пояса висунувся товстий чолов’яга. Розмахуючи руками, він загорлав:

– І два кусо-чі-ка кал-бас-кі

     у тіб’я лі-жалі на стале!..

     Хроня з переляку аж сахнувся, але за мить знову натиснув ґудзик дзвоника.

     Нарешті двері будинку відчинилися. Спочатку з них вибіг величезний чорний пес породи водолаз і підбіг до хвіртки. А потім, похитуючись, з’явилася кремезна чоловіча постать.

– Хто там? – гукнув чоловік, вдивляючись у темряву.

– Це я, – несміливо мовив Хроня.

– Хто – я?

     Хроня мовчав, не знаючи, що сказати.

     Чолов’яга підійшов до хвіртки й придивився.

– Чого тобі? – непривітно спитав він, побачивши Хроню з Чіпом на руках.

– Ось, – Хроня кивнув, – собаки покусали. Ви Юрій Михайлович?

– Ну, я. Тільки я вдома не приймаю. Приходь завтра на прийом.

– Так він до завтра, може, не доживе, – схвильовано попрохав Хроня.

– Не доживе, не доживе… – сердито пробурчав ветеринар. – Ану, покажи… – він оглянув Чіпа, а потім покосився на брудного й обдертого Хроню.

– М-м-да, – пошкріб він підборіддя. – Це твій чи…

– Та ні, я на вулиці підібрав.

– Баксів у тебе, звісно, нема… Та які там бакси, навіть дерев’яними не пахне, – ніби сам до себе мовив ветеринар.

– Його можна врятувати? – нетерпляче спитав Хроня.

– Можна то можна, – сказав Юрій Михайлович, – а платити хто буде? У мене кожний укол два долари коштує! Зрозумів? Так що приходь завтра на прийом… Якщо ще треба буде… – додав він тихо вже сам до себе і хряснув хвірткою.

 

     Розділ 10. Все марно

     Хроня розгублено постояв хвильку біля зачиненої хвіртки і рушив назад. Доллі й Рекс понуро йшли поруч. Коли вони завернули за ріг, почули за собою сопіння. Хроня перелякано озирнувся і побачив водолаза, який саме вивернув з-за рогу. Рекс зупинився, застерігаюче загарчав і затулив собою Хроню з Чіпом на руках. Але водолаз не збирався нападати. Він підійшов ближче й поклав на землю пакунок, який ніс у зубах.

– Чого тобі? – спитав Рекс.

– Та чув я, як цей гівнюк, мій хазяїн, з вами розмовляв, – сказав водолаз. – Тут маєте ліки й шприци. Треба знайти когось, хто вміє уколи робити.

– Ти вмієш уколи робити? – спитав Рекс у Хроні.

– Спробую, якщо треба, – сказав Хроня. – Я бачив, як хлопці собі робили.

– А ти нічого, молодець, – похвалив Рекс водолаза. – Тільки чого ти у цього гівнюка живеш?

– Та я не в нього, а в його матері. Якби не вона, вже б давно пішов світ за очі. Ну, бувайте, побіжу, бо стара хвилюватиметься.

     І водолаз розтанув у темряві.

     Цовернувшись у підвал старого будинку, Хроня насамперед зробив укол Чіпові. Але це мало допомогло. Чіп лежав із заплющеними очима й важко дихав, висолопивши язика. А з ран на боці при кожному подиху так само виходило повітря. Цієї ночі ніхто, крім Хомки, який смачно хропів під картонним ящиком, не зміг заснути.

     Фері обмахував Чіпа крилом, бо у того почалася гарячка. Хроня час від часу давав йому водички. Рата припинив кепкувати й мовчки лежав на своєму місці.

     Але Чіп нічого не їв і не пив. Йому ставало дедалі гірше. Під ранок він помер.

     Наплакавшись, Хроня знайшов якусь залізяку і вирив нею могилу Чіпові. Разом поклали туди нового друга, засипали землею, і Рекс сказав:

– Вибач, малий, що не змогли тобі допомогти…

– Може, ти ще промову виголосиш? – просичав Рата. – І так усе ясно. Гайда!

– Пар-р-рламент у відставку! – не знайшов нічого іншого сказати Фері.

     Товариство невесело повернулося до свого притулку.

– Ну, і де ж ці крутяки? – зло спитав Рата. – Допомагати вони будуть! От і допомогли б нам – пару доларів підкинули. І на ліки б малому вистачило, і нам би щось лишилось. А то коли їх найбільше треба, то їх найбільше нема. – І, подумавши, додав: – Хоча й найменше їх теж нема.

– Не знаю, що й думати, – понуро озвався Рекс. – Може, у них там якась несправність з приладами?

– Давайте щось робити, – шморгнувши носом, сказав Хроня.

– Гр-р-райте у лото «Забава»! – крикнув Фері.

– Треба розробити план і добряче наїхати на Жору, – запропонував Рата.

– Ні, треба піти до найголовнішого начальника і розповісти йому, як ми мучимось! – рішуче сказав Рекс.

– Навіщо це? – здивувався Рата.

– А може, він і не знає нічого про безпритульних тварин і людей. А ми йому розкажемо. І він щось придумає. Ти не знаєш, хто тут найголовніший? – спитав Рекс у Хроні.

     Хроня знизав плечима:

– Може, начальник міліції?

– Ні, пробачте, – озвалася Доллі, – найголовніший у місті – мер. Він працює у мерії.

– От, – з надією продовжив Рекс, – ми до нього підемо і все розкажемо.

– Ги-ги-ги! – повалився на спину від реготу Рата. – Ну, чувак, таке тільки тобі могло спасти на думку. Та хто ж тебе пропустить у ту мерію? Пробігав я там не раз, бачив. Там же вартовий міліціонер сидить з о-о-т-такою пикою. Дістанете під зад міліцейським чоботом – і капець!

– Не переживай, – сказав Рекс, – я дещо придумав. Ось слухайте…

 

     Розділ 11. Небезпечний похід

     Міліціонер, що чергував у вестибюлі будинку мерії, побачив на сходах папугу. Живого, великого папугу. Той спокійнісінько сидів і дзьобом перебирав пір’я під крилом.

     Міліціонер тихенько вийшов зі своєї скляної будки і, скрадаючись, почав наближатись до папуги.

     Той зиркнув на нього скоса й насторожився.

– Ціпа-ціпа-ціп! – склавши губи трубочкою, тонким голосом покликав міліціонер.

– Дур-р-рня! – несподівано сказав голосно папуга і став відходити повагом далі, відводячи за собою міліціонера від сходів на другий поверх.

     «Ого, він і розмовляти вміє!» – подумки зрадів міліціонер.

     Він ішов за папугою, а той то підпускав його ближче, то відлітав на декілька кроків уперед.

     Міліціонер так захопився ловами, що оглядатись йому було ніколи.

     Тому він не побачив дивної картини: до вестибюля зайшла невелика компанія: хлопець, два бездомних собаки, облізлий кіт і хом’як.

     Проте це дуже добре бачив Фері. А коли його друзі перебігли вестибюль і зникли на сходах, що вели на другий поверх, Фері спокійнісінько злетів у повітря й вилетів через двері чорного ходу, які завбачливо залишив відчиненими для нього Хроня.

     Плюнувши спересердя і вилаявшись несподівано грубим басом, міліціонер повернувся на свій пост.

     А Хроня з друзями тим часом піднялися на другий поверх і зупинилися перед скляними дверми.

– «Прийомна», – прочитав Хроня і сказав: – Це тут.

     Скляні двері відчинилися, і з них вийшла кругленька голубоока молодичка з губками бантиком. Уздрівши химерну компанію, вона широко відкрила очі й ледве спромоглася вичавити з себе:

– А… а… а… це ще що такоє?!

     Але за мить бровенята її грізно зійшлися на переніссі й вона, опанувавши себе, закричала:

– Як вони сюди пробралися? Ужас! Нащо ти, мальчік, привів сюда цих сабак?! Негайно забирайтеся вон! Боже, вони вже наслідили на коврах!

     Хроня знічено глянув на свої брудні черевики, а Рата, що саме чухався задньою ногою за вухом, де його вкусила блоха, сказав:

– Заткни фонтан, чувіха, ми до мера.

     Сердито штурхонувши грубіяна, Рекс, щоб виправити становище, якомога ввічливіше проказав:

– Ми той… ми ненадовго. Мер у себе?

     Тут з’явився Фері, який знайшов на четвертому поверсі відчинене вікно і приєднався до друзів. Він сів Хроні на плече і тут же вигукнув, очевидно, щоб вже остаточно заспокоїти розгнівану молодичку:.

– Де ключ від чар-р-рівного міста «Світоч»?!

     Цього вже блакитноока дама знести не змогла. Вона заверещала, кинула теку, з якої повилітали якісь папірці, й підстрибом побігла коридором.

     Рата прочинив двері до приймальні й широким жестом запросив:

– Шлях вільний, прошу пана до гілляки!

     Мер сидів за столом і розмовляв по телефону. Певно, з начальством, бо, побачивши Хроню і його компанію, округлив від подиву очі, але слухавку не кинув, а продовжував, з чимось погоджуючись, кивати головою.

     Хроня тим часом присунув стілець до столу, сів, а коло нього розташувалися всі решта.

     Нарешті мер поклав слухавку й одразу закричав:

– Ето хто тебе разрєшил захадіть сюда с сабакамі?

– Ніхто не розрішав, – сказав Хроня, – але ви не бійтеся, ми ненадовго. Ми лише запитати, чи вам відомо, скільки у нашому місті живе безпритульних людей і собак, і котів…

     Але тут його перебив Рата, що досі уважно придивлявся до мера:

– Чуваки, гля, а він на мене схожий!

     У мера, коли він почув Ратин голос, від здивування відвисла нижня щелепа. І дійсно, у мера був такий же короткий «їжачок» на голові, як у Рати. І очі у нього такі ж нахабні й блискучі, як у кота.

– Ето што єщо за фокуси? – нарешті спромігся мер.

– Це не фокуси, – сказав Хроня. – Вони всі справді вміють розмовляти, – кивнув він головою на друзів. – Але ви не відповіли на моє запитання.

– У мєня двадцать заводов і трідцать ресторанов, – сказав мер, – і мнє нєкогда подтірать задніцу каждому коту. Етім пусть занімаєтся міліція. Бездомних дєтєй – в інтернат, бездомних сабак – атлавіть і унічтожить. Марія Пєтровна! – гукнув він. – Гдє мая ахрана?

     Двері кабінету рвучко відчинилися, і на порозі став здоровенний стрижений хлоп’яга.

     Широко розставивши ноги, він загородив собою вихід.

     З-за нього визирала блакитноока дама, а за нею тупцював міліціонер з вестибюля.

     «Ну все, ми пропали!» – встиг ще подумати Хроня.

 

     Розділ 12. Впійманий

     Далі події розвивалися з такою швидкістю, що думати було ніколи.

     До кабінету мера напхалося стільки людей, що ніде було повернутися. Вони всі щось кричали, когось ловили, чулося: «Полун-др-р-ра!», «Гівнюк!», «Тримай!», «Лови!». А коли все стихло, Хроня побачив, що його, важко дихаючи, тримає за руки міліціонер. Більше в кабінеті нікого з його друзів не було.

     «Втекли чи впіймали?» – гадав Хроня, в той час як мер влаштував рознос міліціонеру, покусаній охороні, подряпаній секретарці й усій решті, що прибігла його рятувати.

     Нарешті мер заспокоївся. Глянувши востаннє на Хроню, він наказав:

– В дєтскій распрєдєлітєль єво!

     Кабінет швидко спорожнів. Тоді мер потяг носом повітря і, скривившись, буркнув:

– Ну і наванялі!

     Підійшовши до вікна, розчинив його навстіж і теж вийшов з кабінету.

     На найвищій шафі за глиняною вазою, яку колись подарувала мерії делегація з Угорщини, щось заворушилось. З шафи злетів Фері, сів на стіл мера й неквапом пройшовся по ньому перевальцем, наче пінгвін.

     Дійшовши до якогось документа, який лежав скраю, Фері раптом присів і какнув просто на підпис мера, який був скріплений ліловою печаткою. Задоволеним голосом Фері промовив:

– Р-р-райська насолода!

     Потім спокійно вилетів у розчинене вікно і приземлився в кущах біля мерії. Там уже чекали Дол і Рекс з Ратою – всі, крім Хроні. Про це місце зустрічі вони на всяк випадок домовилися заздалегідь. Рата ще був збуджений бійкою, він зализував синці й сердито вуркотів собі під носа. Хомка ще не перестав тремтіти від пережитого страху, хоча йому не довелося ні кусатися, ні вириватися з рук охоронців, як усім іншим. Він одразу ж прошмигнув між ногами натовпу і першим вискочив на вулицю.

– Ну що тепер робитимемо? – розгублено сам себе питав Рекс.

– Мотати звідси треба, поки не пізно! – не сумнівався Рата.

– Як мотати? – аж підскочив Рекс. – А Хроня?

– А що Хроня? Хроня вже, вважай, тю?тю! – присвиснув кіт.

– Як це «тю-тю»? Як це «тю-тю»?! – стримуючись, щоб не закричати голосно, прогарчав Рекс. – Ти що, хочеш тут його покинути?

– Ти, чувак, не кидайся, як припадочний! – відсторонився Рата. – Чого ти знову на мене наїжджаєш? «Тю?тю» – це значить, що повернуть Хроню знову в інтернат і тільки ми його й бачили!

– Треба щось робити… треба щось робити… – нервово заходив між кущами Рекс. – Якби ж то дізнатися, куди вони його далі повезуть!

     Тут Фері голосом мера проказав:

– В дєтскій р-р-распр-р-рєдєлітєль єво!

– Молодець, Фері! – радісно вигукнув Рекс. – Ну, тоді слухайте мій план! Де знаходиться дитячий розподільник – я знаю…

 

     Розділ 13. Визволення

     А Хроня в той час, як його товариші по нещастю радилися в кущах, сидів у заскленій будці міліціонера, наче в акваріумі. Міліціонер з кимось сварився по телефону. Хроня зрозумів, що свариться він через нього: міліціонер вимагав прислати машину, а йому відповідали, що машини немає. Вірніше, машина є, але для неї немає бензину.

– Мать вашу! – кричав все ще буряковий від біганини міліціонер.

– Так вас і розперетак! Мене не інтересує! Мер сказав відвезти – і триндилець!

     Нарешті він розлючено хряснув слухавкою об апарат.

     Потім взяв ключі й буркнув Хроні:

– Я тебе замкну, щоб ти не втік. Я зараз прийду. Нічого тут не займай і сиди тихо.

     Хроня сидів. Міліціонера не було досить?таки довго. Нарешті він прийшов з якимось пакунком у руках. Поклав його на стіл і розгорнув. Хроня побачив бутерброди з ковбасою і пляшку кока?коли.

– Жуй, – буркнув міліціонер, беручи собі бутерброд.

     Хроню двічі припрошувати не довелось. Міліціонер подивився, як жадібно зголоднілий Хроня вп’явся зубами у хліб з ковбасою, зітхнув і відвернувся.

     Хроня перевів подих, аж коли від бутербродів не залишилося ані крихти. Міліціонер налив йому в пластмасовий стаканчик коли, і Хроня, примруживши очі, розтягував на довше цю насолоду, ковтав маленькими ковточками солодку шипучу рідину.

     Нарешті приїхала машина. Молодий водій Вася підійшов до скляної будки.

– Ну що за спєшка? – невдоволено спитав він, бо саме збирався підскочити на барахолку в своїх справах замість пхатися до мерії.

– Бери пацана, – сказав міліціонер, – і відвези у дитячий розподільник. Там уже чекають, їм подзвонили.

– Ну, блін, ви даєте, – обурився водій. – Два квартали до розподільника – вони машину викликають! Задницю ліньки підняти!

– Ну ти, багато не вякай, а роби, що сказано! – гримнув на нього міліціонер.

– Давай, шуруй! – похмуро сказав Вася Хроні. – Та не здумай тікати – я добре бігаю!

     Хроня мовчки пішов поперед Васі, який на всяк випадок притримував його за плече.

     Машина, а це був жовтий фургончик, що відкривався ззаду, стояла у дворі. Вася відімкнув дверцята, посадив туди Хроню і знову замкнув їх.

     Їхали вони справді недовго – хвилини зо три.

     Хроня почув, як Вася відмикає замок.

     Коли водій розчахнув дверцята фургончика й уже відкрив рота, щоб скомандувати Хроні, аби той вилазив, щось тверде вперлося йому в спину, просто під ліву лопатку.

     «Пістолет!» – промайнула думка, і Васю вмить пройняв холодний піт.

     А хрипкий голос за його спиною тим часом проказав:

– Тихо, не ворушись! Руки на машину!

     Вася слухняно виконав наказ. І побачив, як хлопець вискочив з фургона. Потім почулися незрозумілі звуки – наче ляпання пташиних крил, радісне котяче нявкання і мишаче попискування.

     «Зараз витягнуть з кишені гроші! – подумав Вася. – Скільки там у мене? Двадцять баксів і трошки наших!»

     Він відчув, як пістолет прибрали, але до кишені ніхто не ліз.

     Той же хрипкий голос сказав:

– Три хвилини стій і не ворушися, а то вистрелю!

     І все затихло.

     Вася хвилину постояв, тоді обережно скоса зиркнув через плече. Нічого.

     Тоді він трохи повернув голову. Знову нічого.

     Аж тоді наважився озирнутися. Біля нього нікого не було. Тільки валялася крива суха палиця. Та ще Вася встиг помітити, як за ріг вулиці завертали два великих собаки – коллі й чорний пес невідомої породи.

 

     Розділ 14. Рата пропонує

     Визволивши Хроню, друзі пробралися до своєї криївки. Дорогою вони не розмовляли, щоб не привернути нічиєї уваги. А зайшовши до кімнати, заторохтіли всі разом.

– Ну, ви даєте! – радісно вигукнув Хроня.

– Це все пан Рекс влаштував! – гордо сказала Дол.

– А Рата! Рата! Наче справжній рекетир!

– Як Вольтр-р-рон! Як Вольтр-р-рон! – горлав Фері.

     Коли всі трохи заспокоїлися, Рекс розповів Хроні, який план вони вигадали, щоб його врятувати. До розподільника вони прибігли раніше, ніж приїхав Вася. Сховавшись у кущах, дочекалися, доки той зупиниться й відімкне дверцята фургона. Тоді Рекс, який тим часом знайшов суху палицю, взяв її в зуби і впер у Васину спину, наче пістолет. Рата своїм захриплим голосом промовляв потрібні слова. А що саме слід казати, його навчила Доллі. Вона по телевізору часто бачила, як це робиться.

– Ну, спасибі вам, – сказав розчулений Хроня. – Я вже думав – мені хана. Я б, звичайно, знову втік, але хто знає, чи ми б зустрілися.

– А знаєте, про що я думаю? – сказав Рата. – Про те, чуваки, що ми самі все це зробили, без усіляких там прибульців з паралельного світу. Значить, ми щось можемо!

     Всі замовкли. А Рата заговорив знову:

– Ну що, бачили, що вийшло з вашого ходіння по начальству? Тому нам треба їм усім оголосити нещадний терор! – його очі злісно зблиснули.

– А що це таке? – здивовано спитав Рекс.

– Тер?р?рор?р?ристи підір?р?рвали універ?р?рмаг у Тор?р?ронто! Вчинено тер?р?рор?р?ристичний замах на міністр?р?ра! Тер?р?ро?р?р?ристи захопили літак на аер?р?родр?р?ромі! – раптом закричав голосом телевізійного коментатора Фері.

– От?от, оце саме! – вдоволено закивав головою Рата.

– Як, ти хочеш, щоб ми кинули у мерію бомбу? – широко відкрив очі Хроня.

– Ти що, чувак, відморожений? – пирхнув Рата. – Чому саме бомбу? Задовбав ти своєю простотою! Не треба нам ні бомб, ні літаків… А ось зробити декому парочку неприємностей не завадить. Наприклад, ґаздиням, які викидають на вулицю безневинних котів…

– Або кр-р-расивих і р-р-розумних папуг! – додав із труби Фері.

– Еге ж, – продовжував Рата. – Або ось ти, – звернувся він до Доллі, – не хочеш сказати пару теплих слів своєму бізнесмену? Що ти на те? – повернувся він до Хроні.

     Хроня нерішуче знизав плечима.

– Я не знаю… Може, справді…

– Та що там думати! – вискочив на ящик Рата. – Помста, помста і ще раз помста!

– А що б на це сказали Пол, Тер і Гейст? – вагаючись, мовив Рекс.

– А яке їхнє собаче діло? – зло спитав Рата. – Якщо вони нам хотіли допомогти, то куди ж вони провалилися, га? Та пішли вони куди подалі! Ні, чуваки, самі за себе не постоїмо – ніхто за нас не постоїть!

– А я? – раптом пискнув Хомка. – Я кому буду мститися?

     Палацові дітей та юнацтва? Ні, я не згоден. Моя хата скраю – я нічого не знаю. Я буду ось тут провіантом завідувати – десь щось роздобуду – сюди принесу. А ви ж після теракту голодні прийдете – а я вам – щось смачненьке на стіл! Згода, га? – благаюче подивився він на Рату.

– Та сиди собі, все одно з тебе користі, як з козла молока, – презирливо кинув Рата.

– Ну, чуваки, пора саме підходяща – смеркається. Гайда всі за мною! – і Рата рішуче рушив до виходу.

     Якось непомітно він почав розпоряджатися начальницьким тоном.

     За ним вилетів папуга. Все ще вагаючись, піднявся Рекс. Услід неохоче пішла Доллі.

     Коли кімната спорожніла, Хомка порився у кутку, витяг звідкілясь приховану скоринку хліба й заходився гризти, ласо причмокуючи.

 

     Розділ 15. Історія з привидом

     Рата йшов попереду. За ним – Хроня з Рексом та Доллі. Папуга сидів у Хроні на плечі.

     Поодинокі перехожі, заклопотані своїми справами, не звертали уваги на дивну компанію.

     Вечірні вогні віддзеркалювалися у холодних калюжах. На вітринах тротуарних «шопів» звабно яскравіли «Снікерси», «Марси» та інші зморські солодощі.

     Хроня не втримався і підійшов до однієї вітрини. За склом звабливо світив коричневими боками «Снікерс». Хроня проковтнув слину і спитав у Фері:

– А ти куштував оцей «Снікерс»?

– Куштував, – сказав Фері, – там гор?р?рішки всер?р?редині.

– Смачно?

– Гор?р?рішки нічого, а все решта – гидота.

– Нам у інтернат одного разу привезли допомогу. Гуманітарну якусь, казали. Там і «Снікерси» були, і «Марси». Тільки нам нічого не перепало… Дирекція між собою поділила.

     Хроня зітхнув і наздогнав Рату.

– Куди ти нас ведеш? – спитав він у кота.

– Зараз побачите, – впевнено сказав Рата. – Уже близько.

     Вони завернули у вулицю, на якій вишикувалися в ряд одноповерхові будинки. Дійшовши до одного, Рата зупинився:

– Тут.

     Швидко поночіло. В одному з вікон будинку світилося. Кіт вправно перескочив огорожу й відкрив зсередини хвіртку. Видно було, що почувається він тут, наче вдома.

– Заходьте, тільки тихіше! – запросив він друзів. – Ось сюди, за будинок. Та?а?ак. Сідайте ось тут, у кущах, і слухайте…

     Аріадна Трохимівна, огрядна жінка пенсійного віку, пила на кухні чай «Піквік». Її задоволене червоне обличчя лисніло потом. Поруч з нею сиділа біла пухнаста кицька з кирпатим носом і рожевим бантиком на шиї. Аріадна Трохимівна час від часу подавала їй тоненькі кружальця ковбаси. Кицька делікатно брала їх білими зубками і поволеньки з’їдала. Лампа з червоним абажуром затишно освітлювала кухню. Аріадна Трохимівна блаженствувала.

     Раптом у вікно хтось тихенько стукнув. Господиня здивувалась: «Хто б це міг бути? І як він зайшов у двір, якщо хвіртка зачинена? А може, це мені вчулося?»

     Тим не менше вона незграбно вилізла з-за столу й підійшла до вікна. Надворі було темно, хоч око виколи. Тоді Аріадна Трохимівна вирішила відчинити вікно. «Може, то гілка стукнула?» – подумала вона.

     Відчинивши вікно, вона висунулась надвір. Подивилася праворуч – нікого, ліворуч – нікого. Близько до вікна також не було ніяких гілок. «Гм, дивно», – мовила до себе Аріадна Трохимівна.

     І тут у двері настирливо подзвонили. Здригнувшись, власниця кирпатої кицьки прикрила вікно і поспішила до дверей, бо дзвоник галасував не вгаваючи.

     Але, відчинивши двері, Аріадна Трохимівна не побачила на порозі ні гостей з великим тортом, ані відставного полковника Антона Романовича, який деколи, правда, без торта, заходив на філіжанку кави.

     «Що за чорт!» – вилаялася подумки господиня. У неї чомусь неприємно залоскотало в животі.

– Хто це тут грається?! – грізно спитала вона в темряву.

     Темрява мовчала.

     Тоді огрядна тітонька підтюпцем підбігла до хвіртки, щоб подивитися, чи вона зачинена на защіпку. Хвіртка була зачинена. Повернувшись майже бігом до хати, Аріадна Трохимівна швидко замкнула

     за собою двері й, відсапуючись, пройшла у кухню. Там вона застала дивну картину. Перелякана біла кицька сиділа на найвищій полиці й сичала. Вікно було розчинене навстіж. А на підвіконні виднілися мокрі котячі сліди.

– Ах ти, бруднуля, – сказала Аріадна Трохимівна, – наслідила і думаєш, що сховаєшся від мене? Ану, злазь зараз же!

     Вона закрила вікно і знову вмостилася пити чай. Біла кицька перестала сичати, але з полиці не злазила.

     Допивши чай, Аріадна Трохимівна встала й вирішила лягати спати.

– Ну то й сиди собі, – сказала вона кицьці й пішла до спальні. Вклалась у ліжко, вимкнула торшер, заплющила очі та вже починала солодко засинати, як раптом почула тихеньке завивання.

     Похолонувши, вона прислухалась.

– А-а-ріа-ад-но, ти чуєш мене? – донеслося до неї. Голос був наче з потойбічного світу – глухий і моторошний. Скам’янівши від жаху, вона мовчала.

– Озви-и-и-ися, Аріа-а-а-адно! – знову донеслося до неї.

     В обімлілої господині щось кавкнуло в горлі, і вона ледве спромоглася вичавити з себе невиразний звук.

– Це говорить з тобою дух твого кота, якого ти так безжалісно викинула на загибель!

– Як-к-кого к-ко-кота? – ледь чутно спитала бідолашна Аріадна, натягаючи ковдру. – Я н-не знаю н-нія-якого кота!

– Ага-а, не знаєш?! – завив голос. – Отого, що ти мітлою виганяла з-під дверей, коли він приходив просити у тебе шматок хліба! Га-га-га! – жахливо зареготав голос. – Зараз ти за все заплатиш! Ось мій дух вже вирвався з потойбічного світу. Відчуваєш, він літає у тебе над головою?!

     І тут Аріадна Трохимівна з жахом почула ляпання крил і вітерець від їх помаху війнув просто їй у обличчя.

     Вона несамовито заверещала, скинула з себе ковдру, вискочила з ліжка, і, як була у білій фланелевій сорочці, побігла до дверей. Вибігла надвір і щодуху дременула бруківкою до будинку Антона Романовича, який жив на сусідній вулиці.

     Аріадна Трохимівна вже не чула, як привид, якому страшенно сподобалася ця забава, горлав щосили у порожній спальні:

– Біла вор-р-рона! Біла вор-р-рона! Дивіться пер-р-редачу «Біла вор-р-рона»!

 

     Розділ 16. Переділ власності

     Як тільки вдалині затих жіночий вереск, з-під ліжка Аріадни Трохимівни виліз Рата. У лапах він тримав літрову скляну банку, в яку говорив, щоб голос його скидався на голос з іншого світу. Ввімкнув у кімнаті світло. На тумбочці сидів Фері, який мить до того кружляв над господинею, вдаючи з себе духа.

– Ги-ги-ги! – зареготав Рата. – Здорово це у нас вийшло! Гайда тепер на кухню – подивимось, що там є в холодильнику.

     Він побіг у кухню, відчинив вікно, скочив на підвіконня і гукнув у темряву:

– Гей ви там, вилазьте! Валіть усі сюди!

     З темряви виступив Хроня. Він зазирнув у вікно, але не поспішав заходити досередини.

– Ну, чого ти? – спитав Рата.

– Знаєш, що мені буде, якщо мене хтось спіймає у чужому будинку? Скажуть, що я хотів щось украсти, і посадять у в’язницю. Ні, я краще вас тут почекаю.

– І ми теж, – сказала Доллі, виходячи разом з Рексом з кущів.

– Ну гаразд, тоді чекайте там. – Рата підійшов до холодильника і відчинив його.

     А відчинивши, витріщив від здивування очі і тільки й вимовив:

– Ого!!!

     Холодильник був вщент заповнений ковбасами у різнобарвних обгортках з написами, бляшанками з чорною та червоною ікрою, паштетами та чимось таким, про що кіт навіть уяви не мав. Морозильник був забитий м’ясом та рибою, пакетами з імпортними курячими стегенцями, фаршем та печінкою.

– Ого… – ще раз простогнав Рата і облизнувся.

     Такого достатку в господині не було, коли Рата ще жив у неї. Кіт не знав, що Аріадна Трохимівна, бухгалтер за освітою, вийшовши на пенсію, почала працювати головним бухгалтером у спільному американсько-українському підприємстві, а крім того – ще в чотирьох малих підприємствах, на роботу в які навіть не приходила. Всю цифрову писанину їй приносили прямо додому. Це було зручно й вигідно для неї, тому жила вона, як сир у маслі. Бо, ніде правди діти, бухгалтерську справу знала як свої п’ять пальців.

     Рата почав перебирати бляшанки. На одній він побачив намальовану котячу морду.

– Японський бог! – вигукнув перелякано. – Вже консерви з котів почали робити!

     Він узяв баночку й виглянув у вікно. Під вікном стояв Хроня.

– Ану глянь, що це за консерва, – тицьнув йому кіт.

– «Віс-кас» – по складах прочитав Хроня. – Що воно таке? – здивовано глянув він на Доллі.

– Ваша кіска купила би «Віскас»! – негайно озвався папуга Фері.

– Це спеціальний корм для котів, – пояснила Доллі.

– Для котів? – здивувався Хроня. – Ну дають! Тут людям нічого жерти, а вони для котів…

– Для котів? – зрадів Рата. – А я вже було подумав… Значить, годиться!

     Він озирнувся по кухні й побачив на гачечку велику полотняну сумку. Зняв її й почав напаковувати всім, що було в холодильнику. Сумка швидко наповнилася, а залишалося ще більше половини запасів. Ледве дотягнувши сумку до вікна, Рата подав її Хроні. Хроня взявся за низ, але важезна сумка повалила його на землю.

– Ой-йой! – вигукнув Хроня, падаючи. – Що в біса ти сюди накидав?

– Тихо, не горлай! – засичав з вікна Рата. – Зараз я ще щось знайду!

     Кіт понишпорив у комірці, де знайшов ще одну, таку ж величеньку сумку. В неї помандрувало те, що було в морозильнику. Не гаючись, Рата теж спустив її за вікно.

     Дуже задоволений собою, Рата оглянув усі кухонні шафи, перевіряючи, чи не пропустив ще чогось їстівного.

     А Хроня намагався підняти сумку, та не зміг навіть відірвати її від землі. Тоді він видряпався на підмурівок і зазирнув до кухні.

– Гей, ти! – гукнув він Раті. – Що ти ще там шукаєш?! Ми й цього ось, що ти наскладав, не доволочимо. Хана вже, пішли, а то вона зараз повернеться!

     Рата виліз через вікно і сів перед сумками. «Гм! – почухав він лапою потилицю. – Дійсно, як його все це понести? А, придумав!» Кіт знову стрибнув на підвіконня і зняв з гачка над газовою плитою довгий вишиваний кухонний рушник.

– Гей, чувак! – гукнув він сердитого Хроню. – Давай сюди! Бери ось рушника і зв’яжи сумки.

– Навіщо? – не второпав Хроня.

– А ми зараз будемо з Рекса ішака робити! Ги-ги-ги! – зареготав Рата.

     Рекс, що лежав у кущах, очікуючи, чим це все закінчиться, підняв голову.

– Ану, начальник, іди сюди! – гукнув його Рата. – Стань отут. А ти, – звернувся він до Хроні, – піднімай оту сумку й перекидай через нього.

     Доллі зубами допомогла Хроні, і вони перевісили сумки через спину Рексові, наче віслюку. Рекс тільки закректав під вагою.

– Ги-ги-ги! – знову зареготав Рата. – Ну чим тобі не верблюд! Ну а тепер гайда!

     Рата вже зробив крок від вікна, але раптом ляснув лапою по чолу, щось згадавши, і знову плигнув на підвіконня. Повернувся він за мить, тримаючи в зубах відкривачку для консервів з дерев’яною ручкою.

– Ледь не забув, йоксель-моксель, – сказав він, – бо бляшанки чим, зубами будемо відкривати? – і діловито запхнув відкривачку в сумку.

– Ну а тепер – гайда городами, так безпечніше.

     Попереду Рата, за ним нав’ючений Рекс, за Рексом Доллі – вони подалися городами. Ледве за ними перестали шелестіти сухі бур’яни, як хвіртка до будинку Аріадни Трохимівни розчинилася і пропустила у двір спочатку двох міліціонерів, а за ними й саму господиню, яку під лікоть турботливо підтримував Антін Романович.

 

     Розділ 17. Сварка

     У той час коли, напівпритомна Аріадна Трохимівна перелічувала міліціонеру все, що в неї вкрали, додавши до списку магнітофон «Айву», фотоапарат «Кодак» та переносний кольоровий телевізор «Соні», друзі вже благополучно добралися до свого будинку.

     Скинувши важкі сумки на підлогу, Рекс мовчки влігся на своє місце. Біля нього простяглася Доллі. Хроня з кутка похмуро спостерігав за Ратою, який метушився навколо сумок, витягаючи та розкладаючи принесене.

     Хомка плутався у нього під ногами, примовляючи:

– Ой, скільки їжі, товариші! Ой, скільки! Тепер нам надовго вистачить! Треба список написати, щоб нічого не пропало, щоб усім порівну, щоб не все відразу… А то як єсть, так і сраці честь, як то кажуть… Треба, щоб надовше вистачило! Я, як головний завідувач складу, за все відповідаю! Щоб не вкрали…

     Тут Рата припинив витягати бляшанки і з усієї сили ляснув Хомку лапою під зад.

– Ох ти смердючий пацюк! – зло засичав він. – Хто це тут у кого збирається красти? Ми самі у себе? Чи, може, ти ще кого знаєш, хто не проти оце вкрасти?

     Хомка з переляку зарився в картонні коробки й затих.

– Тільки тр-р-расти вміють кр-р-расти! – озвався з труби Фері.

– Та виходить – не тільки трасти, – сказав похмуро Хроня.

– А хто ще? – здивувався Рата.

– А оце все, – Хроня кивнув на сумки, – хіба не крадене?

– Ні, це не крадене, – зло заперечив Рата, – це екс-про-прі-йо-ва-не майно у класового ворога!

– Ну й слів ти нахватався у своїй «Котячій Брисі»! – аж закрутив головою Рекс. – Ти хоч сам розумієш, що ти оце пролепендів?

– Я розумію, – так само злісно просичав Рата. – А ось дехто, – він глянув на Хроню, – не розуміє, що він каже, коли говорить.

– А що тут розуміти? – знизав плечима Хроня. – Залізли, як злодії, у будинок і забрали у нещасної бабки всю їжу.

– Як злодії?! У нещасної?! – перекривив Хроню кіт. – По-перше, йоксель-моксель, це й мій дім, з якого мене ця стара піпетка вигнала! А по-друге, оця вся жратва – це те, що я не з’їв за той час, поки тиняюся безпритульний! Зрозуміло? Це все – моє, мені належить. А я вас цим усим пригощаю! А по-третє, ця нещасна бабка, як ти, чувак, кажеш, завтра свій холодильник напакує по саму зав’язку знову. Так що ти за неї не переживай! Ти за себе переживай. Врешті-решт ми ж домовилися мстити, мстити і ще раз мстити!

– Якщо це так називається оце мстити, то я не хочу, – похмуро сказав Хроня. – Це звичайний грабунок, і я більше на таке не піду.

– Я теж, – підтримав його Рекс. – На душі неначе насрано.

– Вибачте, пане Рато, але я теж… – підняла гарненьку голівку Дол.

– Ну й пішли ви всі знаєте куди? – сказав Рата. – А я це все не збираюся отій «нещасній» повертати. Не хочете їсти – не треба. Мені на довше вистачить. А ти, пацюк, теж відмовляєшся, чи як? – гукнув він до Хомки. Але ображений Хомка не озивався.

     Зате озвався Фері. Він нахилив чубату голову набік і закричав:

– Мені зер-р-рна! Зер-р-рна! Або гор-р-рішків від Фер-р-ре-р-р-ро!

– Є тобі зерно, пучок пір’я! – зрадів Рата і витяг з сумки декілька сухих качанів кукурудзи, які встиг прихопити у комірці, де Аріадна Трохимівна тримала корм для курей.

– Годиться? – гордо спитав він папугу. – Я про тебе не забув! Ти мені допоміг – я тобі!

– Натур-р-рпр-р-родукт – ваше здор-р-ров’я та довголіття! – сказав Фері й заходився біля качанів.

 

     Розділ 18. Новий план дій

     Наступного ранку Рата прокинувся злий і невдоволений.

     Перш за все він глянув на купу їжі. До неї ніхто не торкався.

     Всі решта вже не спали. Доллі вилизувала свою пухлину. Вона важко дихала – їй було дуже погано. Фері, сидячи на трубі, чистив пір’я. Хроня порався коло своїх черевиків, намагаючись надати їм хоч трохи пристойного вигляду.

     Обвівши усіх поглядом, Рата сердито сказав:

– Ну то й що, ви оголосили голодовку? – і вже іншим, майже прохальним голосом, додав: – Що, хай це все добро пропадає? Я ж не лише для себе його брав.

     Всі подивилися на Хроню, чекаючи, що він скаже. Хроня поставив біля себе обчищеного від присохлого болота черевика і, ковтнувши голодну слину, неквапом мовив:

– Ну, я так гадаю, раз усе це вже тут, то треба його з’їсти!

     У Рати задоволено блиснули очі.

– Не радій! – сказав йому Хроня. – Більше ми красти нічого не будемо, затям!

– Та я що, я нічого, – забурмотів Рата, побоюючись, щоб Хроня не передумав.

     Вони влаштували розкішний сніданок, скуштувавши всього, чим був багатий холодильник Аріадни Трохимівни.

     А після сніданку Доллі сказала:

– Пане Рекс, можна мені взяти слово?

– Та бери, бери, хто тобі не дає! – озвався розімлілий Рата, а Рекс лише хитнув головою.

– Бачте, – нерішуче почала коллі, – ще коли мій професор філології був живий, мені довелося чути від нього про відомих народних месників…

– Кого-кого? – не зрозумів Рата.

– Ну, ватажків повстанців, які вели справедливу війну проти багатіїв. Вони визволяли людей, приречених на страту, відбирали у багатих нажиті працею інших багатства…

– О! О! Чули? – зраділо перебив Доллі кіт.

– …і віддавали їх бідним, – продовжила Доллі, глянувши на Рату, який розчаровано відвернувся.

– Звали їх Микола Шугай, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк…

– Ніколи не чув про цих чуваків, – презирливо скривився Рата.

– Який же ти автохтон після цього, – усміхнувся Хроня, – якщо навіть героїв свого народу не знаєш? А-а, я й забув, – в’їдливо додав він, – тобі ж ніколи було – ти БІСНІСОМ займався.

– Чим займався, тим займався, – прошипів Рата, – а про таких вальтонутих, щоб віддавали своє добро комусь – не чув.

–.Є ще багато відомих імен народних месників у всьому світі. Ось, приміром…

– Зор-р-ро! Зор-р-ро! – раптом закричав зі своєї труби Фері.

– Ви цілком маєте рацію, пане Фері, – повернулася до нього Дол.

– А-а, цей чувак у чорній масці – про нього я чув! – зрадів Рата. – Колись усі паркани були цим Зорро пописані. Ну що ж, я згоден спробувати так, як ти кажеш – рятувати, виручати, визволяти… А там подивимося…

– Ну, якщо визволяти… – сказав Рекс. – Знаю я одне місце. Ходімте, покажу.

– Що за місце? – спитав Хроня.

– А ось прийдемо – побачите, – не пояснив Рекс.

     Вони вийшли з будинку і рушили за Рексом у напрямку нового мікрорайону, забудованого дев’ятиповерховими однаковими коробками будинків.

 

     Розділ 19. Жахливий напівпідвал

     Залякане хмарами сонце визирало то тут, то там. Осінній день неначе вагався: починатись йому чи ні.

     Товариші по нещастю йшли до недобудованих будинків нового мікрорайону. Вів їх Рекс.

     Наблизились до одного, давно покинутого будівельниками. Рекс спустився вниз сходами, у напівпідвальне приміщення. У коридорчику стояла вода. Але хтось понакидав там цеглин, і по них, наче по камінцях через гірську річку, усі пробралися досередини. У напівпідвалі було сухо. Усі його стіни були розмальовані дивними чорними закорючками, які зловісно виділялися на сірому бетоні. На одній стіні висіла якась біла ганчірка, теж розмальована чорною фарбою. Посередині стояв старий стіл, поряд – перекинуті ящики, які правили, очевидно, за стільці. Тут було моторошно.

– Що це таке? – чомусь пошепки спитав Хроня. – Куди це ти нас привів?

– Це місце, звідки я одного разу ледве вирвався, – похмуро сказав Рекс. – Бачиш оцю закорюку? – вказав він на малюнок на ганчірці.

– Ну?

– Знаєш, що це таке?

– Десь я таке вже бачив… – намагаючись пригадати, наморщив лоба Хроня.

– Це – фашистська свастика, – тихо пояснила Доллі. – А це – знак есесівців, – показала вона на іншу закорючку.

– Це ті, що у німців були під час війни! – згадав Хроня.

– Ну, й що далі? – не терпілось Раті, якому вже тут набридло.

– А далі те, що сюди приходять гратися дуже милі дітки, – сказав Рекс. – Я з ними знайомий. Одного разу я потрапив їм до рук. Оце ось у мене залишилося на пам’ять про нашу зустріч, – він показав на синій шрам від залізного прута.

– А що вони хотіли від тебе? – пересохлими губами спитав Хроня.

– Та нічого не хотіли, гірко посміхнувся Рекс. – Якось дивно вони граються: ловлять котів і собак, влаштовують над ними суд, потім котів вішають, а собак…

     Рекс раптом замовк і нашорошив вуха. У коридорчику почулося чалапання і хтось тихо вилаявся. Хроня приклав пальця до губів і махнув рукою на стіл, за широкими канцелярськими тумбами якого можна було сховатися.

     До підвалу ввійшов хлопець у чорній шкіряній куртці. На грудях куртка відстовбурчувалася. Хлопець постояв хвилину, звикаючи до півтемряви. Потім розстебнув блискавку куртки і за загривок з-за пазухи вийняв рудого кота. Кіт висів у його руці, наче ганчірка.

– Ги! – дурнувато гикнув хлопець, дивлячись котові в очі. – Ну, Рудий, готуйся до суду! Вибачай, що інших суддів нема – до бурси пішли. Але я й сам непогано впораюсь. Що там учора твоя хазяйка з вікна вякала? Що ми по її городу м’яча ганяли? Ну, думаю, їй тепер пару днів не до городу буде. Правду я кажу? Пра-а-авду! Вона свого котика улюбленого шукати буде. У газетку оголошення даватиме, по телевізору нагороду обіцятиме! А нам її нагорода не потрібна, пра-а-авда? Ги?ги!

     Так розмовляючи з котом і тримаючи його за шкірку, хлопець відійшов у дальній куток напівпідвалу. Пововтузившись там, він повернувся до вікна. У руці в нього був телеграфний дріт і великий кухонний ніж.

     У Хроні, який бачив усі ці приготування, похололо всередині.

     А хлопець тим часом продовжував:

– А де наш улюблений Рудик буде? А Рудик собі спокійно висітиме отут, у підвальчику! І твоя довбана хазяйка вже ніколи не гарчатиме на хороших хлопчиків, щоб вони не кидали камінчиками в її дорогого котика.

     Наче зрозумівши свою долю, рудий кіт жалібно нявкнув.

– Пізно тепер нявчати, пізно, – сказав хлопець і накинув йому на шию дротяний зашморг.

 

     Розділ 20. В’язень

     Що сталося потому – хлопець у чорній шкірянці не встиг зрозуміти. Зненацька він опинився на землі, а над ним шкірила зуби страшна розлючена собача морда. Повівши очима, він побачив поруч ще одну, а з іншого боку стояв якийсь обідранець, тримаючи в руках його ніж і дріт.

– Ану, піднімай його! – наказав комусь він.

     Чорний величезний собака, який стояв лапами у хлопця на грудях, сильно шарпнув за шкіряну куртку, посадивши її власника прямо.

     А потім, сівши поруч, пес сказав людським голосом:

– Що, не впізнаєш старих знайомих? А я тебе добре запам’ятав! Це ж ти зі своїм дружком Робертом мене якось сюди притягли на суд. А тебе Шкірянкою дражнять, або просто Шкірею.

     Вирячивши зі страху й несподіванки очі, хлопець слухав Рекса.

– Ану, простягни руки! – продовжував Рекс і кивнув головою Хроні: – Зав’язуй!

     Побачивши, що Хроня зв’язує його руки, хлопець спробував було випручатися, але завмер, почувши, що хтось боляче вхопив його зубами за вухо.

– Сиди тихо! – наказав Рекс. – А то залишишся без вуха! Ти ж знаєш, як воно, коли собакам хвости відрубують?

– Що… що ви зі мною зробите? – перелякано спитав Шкіря.

– Ну-у-у… – задумливо протягнув Рекс. – Хвоста у тебе нема, отже, відрубувати нічого. Хіба що вуха…

     Шкіря глянув на Хроню:

– Ти знаєш, що я з тобою зроблю, як звідси виберусь? – раптом люто скривив він рота. – Я тебе на шматки різатиму. І цей увесь твій звіринець – на шматки, на шматки!

– Ну й зараза! – гидливо кинув Хроня.

     Він саме скінчив зв’язувати Шкірі ноги. Знешкоджений Шкіря скидався на перев’язану шпагатом сардельку.

– Запр-р-рошуємо на шоу самотнього холостяка! – гукнув з вікна Фері.

– Рятуйте! – раптом пронизливо крикнув Шкіря.

– Еге, кричи, кричи, ¦– сказав Рекс. – Собаки та коти, яких ти тут катував, теж кричали. Але ж ти сам це місце вибирав і добре знаєш, що тут тебе ніхто не почує!

– Ви мене вб’єте? – раптом скривився, стримуючись, щоб не заплакати, Шкіря. І вже зовсім плаксивим голосом попросив: – Відпустіть мене, га? Я, слово честі, більше ніколи-ніколи не буду! А то моя мама буде хвилюватися.

– Треба їй було тоді хвилюватися, коли сусіди приносили котів, яким ти зі своїми приятелями хвости відрубував, – сказав Рекс. – А твоя мама що їм казала? Я знаю, мені розповідали! Твоя мама казала: «Буду я там за якогось кота дитину нервувати!»

– Відпусті-і-іть мене! – жалібно скиглив далі Шкіря.

     Не звертаючи більше на нього уваги, Хроня підійшов до ганчірки зі свастикою і з огидою зірвав її зі стіни.

     Тут його погляд впав на Доллі. Вона лежала на підлозі, заплющивши очі, і важко дихала.

– Доллі, що тобі? – присів біля неї Хроня.

     Доллі відкрила сумні очі.

– Щось мені погано, – натужно мовила вона. – Хроня, пам’ятаєш, ти обіцяв мені знайти мого професора?

– Аякже! – ствердно хитнув головою Хроня.

– Я думаю, – сказала Доллі, – настав час. Нам треба поспішати.

     Рекс, що чув їхню розмову, поцікавився:

– Аз цим що будемо робити?

     Хроня на хвильку замислився, а тоді гукнув Рату.

– Слухай, – серйозно мовив він, дивлячись котові в очі, – на тебе можна покластися?

– Ти що, чувак, думаєш, я з гівна зроблений? – обурився Рата.

– Добре, добре, – заспокоїв його Хроня. – Розумієш, цього негідника треба провчити. Ти можеш його повартувати? Щоб ні він звідси не вибрався, ні його тут не знайшли?

– Будь спок! – виставив уперед подушечкою лапу кіт. – Усьо організуємо в мент! А ви?

– А нам треба терміново в одне місце, – суворо проказав Хроня. – Вартуйте його, поки ми не повернемось. Згода?

– Будь спок! – повторив ще раз Рата.

     Він підійшов до рудого кота і щось нявкнув йому на вухо. Рудий зник за дверима.

– Що ти надумав? – спитав Хроня.

– Зараз Рудик приведе сюди усіх котів, які колись потерпіли від Шкірі та його банди, – пояснив Рата. – Так що йдіть собі спокійно! – додав він чомусь запопадливо, і очі його хитро зблиснули.

     Хроня не барився. Він погладив Доллі й сказав:

– Пішли!

     Не встигли вони вибратися надвір, як повернувся Рудик. З ним було два коти – в одного був відрубаний хвіст, у другого не було лівого ока.

– О’кей, чуваки! – сказав Рата. – Сідайте отут, і як тільки оцей нінзя ворухнеться, дряпайте його, кусайте і взагалі робіть з ним, що хочете. Чув? – звернувся Рата до Шкірі. – Отож лежи тихо, бо цим хлопцям є що згадати! А я зараз повернуся, у мене є деякі справи. Рудик, за мною!

     Він спритно перестрибнув залитий водою коридорчик і побіг до нових будинків.

     А до напівпідвалу сходилися та сходилися коти з усього мікрорайону. Чутка, що спіймано їхнього головного мучителя, передавалася швидко котячим телеграфом. І за деякий час тут ніде було каменю впасти. Коти тісно обсіли Шкірю й невідривно на нього дивилися. Варто йому було ворухнутися, як вони люто сичали, вишкіряючи зуби, або починали загрозливо бурчати.

     Шкіря в своєму житті ще не бачив стільки котів одразу. Він сидів, вирячивши очі, боячись не те що кричати, а навіть голосно перевести подих.

     Панувала мертва тиша. На віконці сидів наїжачений папуга Фері. Час від часу він промовляв:

– Шкір-р-ря! Шкір-р-ря! Зір-р-рка телебачення Укр-р-раїни!

 

     Розділ 21. Смерть Доллі

     Хроня з Рексом тим часом вели Доллі до нового міського цвинтаря. Цвинтар був далеченько за містом, тому треба було поспішати, щоб встигнути повернутись назад за дня. Але поспішати не виходило – Доллі йшла дуже повільно, часто зупинялася і переводила подих. Вона слабшала на очах.

     їм доводилося пробиратися задвірками, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Рекс біг попереду й розвідував дорогу.

     Якось, вивернувши з-за рогу, вони ледь не наразилися на машину гицелів зі страшним ящиком-причепом на колесах, у якому скавуліли впіймані собаки. На щастя, Хроня вчасно побачив людину з дротяним зашморгом у руці. Вони повернули назад і сховалися у занедбаному скверику.

     Але нарешті таки вдалось вибратися за місто. Далі лежали рівні поля. Ще не прибране бадилля кукурудзи, рівчаки між ділянками поля та просто бур’яни були доброю схованкою. Тому вони без пригод добралися до цвинтаря.

     Він хоч був новим, але вражав своїми розмірами. Рівні ряди поховань моторошно тяглися і зникали вдалині. Хроня почухав потилицю. Як же тут знайти Долліного професора?

– Доллі, як його звали? – спитав Хроня у вівчарки, яка знову прилягла відпочити.

– Микола Борисович, – тихо відповіла Дол.

– А прізвище?

– Я не знаю. Ніхто ніколи не називав його на прізвище.

– То як же його шукати? – розгубився Хроня. – А коли його… той?..

– Я точно не знаю, але було ще тепло, – промовила Доллі.

     Вони довго ходили між могилами. Хроня вже почав втрачати надію, коли раптом Доллі зупинилась і почала принюхуватися:

– Мені здається, я чую запах професора.

     У Доллі наче додалося сил. Вона почала переходити від горбка до горбка і нарешті/бупинилася перед дерев’яним хрестом, на якому висів штучний вінок, вже збляклий під довгими дощами.

– Це він, – сказала Доллі й лягла на горбок.

     Хроня з Рексом підійшли до неї. На хресті був напис: Микола Борисович Кушнір.

     Враз вівчарка підняла голову й завила. Така туга і такий розпач були в її голосі, що у Рекса наїжачилася шерсть на загривку, а у Хроні стисло горло.

– Давай відійдемо, – пошепки сказав хлопець Рексові. – Нехай побуде сама.

     Вони мали змогу перепочити після довгого шляху. Відійшовши трохи далі, друзі присіли на ще зелену траву.

     Сонце нарешті продерлося крізь хмари і останніми, вже нежаркими променями намагалося зігріти землю. Пригріті сонечком, стомлені переживаннями, Рекс з Хронею самі незчулися, як задрімали.

     Прокинулись вони від вечірньої прохолоди. Сонце нижнім краєм вже торкалося обрію. Здивований відсутністю Доллі, Хроня підвівся, за ним устав і Рекс.

     Вони підійшли до могили професора. Доллі так само нерухомо лежала на горбку.

     Хроня присів і поклав руку на голову вівчарці.

     Вона була мертва.

 

     Розділ 22. Разючі переміни

     До напівпідвалу зі свастиками Хроня з Рексом добралися пізно вночі. Зв’язаний Шкіря так само лежав у кутку. Коло нього сиділо декілька котів.

     Усі решта зібралися навколо столу, на якому височіло щось схоже на трон. А на троні пишався, гордовито піднявши голову і випнувши груди, кіт Рата. Він сидів, наче король, оточений підданими, які віддано дивилися на нього. По обидва боки від трону горіли свічки, тому було не зовсім темно.

     Побачивши сторопілих Хроню з Рексом, Рата гукнув зі свого трону:

– О, це мої друзі! А де ж ви поділи нашу благородну даму? Чи вона залишилася з паном професором? Ги-ги-ги! Підходьте, підходьте ближче і познайомтеся з ватажком визвольного загону «Котячий хвіст»! Це я! Мене обрали одноголосно відкритим голосуванням, дотримуючись усіх правил. Я тепер балотований, народ виявив мені довіру і надав необмежені повноваження, тобто право судити, карати і милувати.

     Виголошуючи свою тираду, Рата жодного разу не вилаявся і не засичав.

     Тут Хроня, який зачудовано слухав кота, почув, як хтось шарпає його за рукав. Це був Рекс, який очима показав йому на купу припасів з холодильника Аріадни Трохимівни. Частина бляшанок вже була порожня і вилизана до блиску. Біля купи сидів призначений Ратою вартовий. «Так ось чому так віддано дивляться на Рату коти», – здогадався Хроня.

     Рата все продовжував говорити, вдаючи, що не помічає Хрониного виразу обличчя і намагаючись не зустрічатися з ним очима.

– Еге ж, ми перенесли сюди наші припаси, як ви бачите. Щоб з ними там без нагляду нічого не сталося, – пояснив він.

– Як – без нагляду? А Хомка? – спитав Хроня.

– Чортма вашого Хомки! – сердито просичав Рата. – Змився кудись.

     Хроня не повірив котові, але наразі змовчав.

     У цей час почувся благальний голос з кутка підвалу:

– Відпустіть мене!

     Хроня згадав про Шкірю. Він підійшов до нього і присів навпочіпки. Шкіря перелякано дивився на нього.

– Ну що, спробував, як воно? – Хроня простягнув руку, щоб розв’язати хлопця, але коти, що несли варту, раптом разом вишкірилися і засичали.

     Переляканий Хроня відсмикнув руку.

– Ги-ги-ги-ги, – зареготав Рата зі свого трону. – Не бійся. Але й не забувай, що головний тут – я! Тут слухаються тільки мене! – бундючно додав кіт. І милостиво кивнул головою: – Розв’яжіть його, хай собі вимітається і сповістить усім своїм друзякам, що напівпідвал цей ми кон-фіс-ку-ва-ли! Чуєш, ти! – звернувся Рата до Шкірі. – Ми оголошуємо вам непримиренну, жорстоку війну до кінця! Це по-перше. По-друге, ми накладаємо на тебе і на твоїх друзів кон-три-бу-цію. Чув про таке? Зараз дійде! Щоб ти зі своїми дружками кожні три дні приносив сюди жратву. Зрозумів? Не принесеш – побачиш, що буде! А тепер відпустіть його! – владно промовив Рата.

     Коти розступилися, і Шкіря, ще не вірячи своєму щастю, зіщулившись, наче заєць, прожогом кинувся геть.

     Хроня з Рексом перезирнулись. А Рата, вдоволений своєю промовою, знову звернувся до них:

– Ну то що ви вирішили: вступаєте в нашу бан…, тобто в наш визвольний загін, чи ні?

     Рекс ошелешено мовчав, а Хроня, якого життя навчило обережності, мовив:

– А можна, ми до ранку подумаємо?

– До ранку? Чому ж не можна – можна, – милостиво дозволив Рата. – Лягайте он там, – він показав на куток, у якому було накидане якесь дрантя. – Та перекусіть чого-небудь. Тільки не здумайте змиватися, як той засраний Фері, бо я все одно почую.

     Тут лише Хроня збагнув, що папуги не було. Але він нічого не спитав у Рати. Підкріпившись залишками ковбаси з Аріадниного холодильника, вони з Рексом вклалися на старій куфайці в кутку, як і наказав Рата.

     Коти теж почали дрімати, згорнувшись калачиками. Рата задмухнув свічки й солодко потягнувся.

 

     Розділ 23. Зрада

     Коли вранішні промені сонця зазирнули до напівпідвалу, в якому спали Хроня з Рексом, хом’як Хомка нарешті добрався до відділку міліції. Учора вранці, коли Рата з котами повернувся до старого будинку, щоб забрати припаси, Хомка спостерігав за ними зі своєї схованки.

     Він не озвався, коли Рата покликав його. Дочекавшись, поки вони підуть, Хомка виліз із криївки.

     Крім кукурудзяних качанів, які Рата приніс папузі, в кімнаті не лишилось з припасів ані крихти.

     Тоді Хомка підійшов до недоїденого папугою качана і почав набивати кукурудзяним зерном щоки.

     Напакувавши повен рот, Хомка сам до себе промурмотів:

– Сфоя софочка флифче до філа!

     Потім обережно піднявся сходами, визирнувши з підвалу, покрутив головою праворуч, ліворуч і, важко перевалюючись, зник у бур’янах, що росли коло старого будинку.

     Він шукав міліцію цілий день і цілу ніч, від хвилювання зжував усі свої припаси за щоками, аж поки йому пощастило.

     Двері відділку були нещільно причинені, і Хомка, який став уже поворотким без припасів за щоками, спритно прослизнув досередини.

     За загородженим пультом сидів молодий вусатий черговий міліціонер і солодко позіхав.

     Його чергування скінчилося, і він чекав зміну.

     Хомка перебіг за перегородку, яка відділяла міліцейський пульт від коридорчика.

     Міліціонер, скінчивши позіхати, завмер: на пульті перед ним на задніх лапках стояв хом’як і дивився на нього чорними, блискучими, як намистинки, очима^ Потім хом’як відкрив рота і тоненьким людським голосом сказав:

– Товаришу міліціонер, я, як свідомий громадянин, прийшов сюди, щоби заявити про пограбування. Я знаю, де знаходилося ще до вчора усе вкрадене, бо вчора він його забрав. Але ви можете дочекатись його там, він туди неодмінно повернеться! – Хомка перевів подих. – Я розкажу вам, де це місце, але з однією умовою: ви візьмете мене до себе жити! Згода? Якщо ні – я пошукаю когось іншого. Знаєте, риба шукає де глибше, а я – де ліпше!

     Міліціонер, як та згадана Хомкою риба, беззвучно то відкривав, то закривав рота, вирячивши на Хомку очі.

     А хом’як, не гаючи часу, притягнув ручку, за нею – аркуш паперу й тицьнув ручку в руку міліціонерові:

– Пишіть, я розповідатиму!

     Міліціонер слухняно, наче під прицілом пістолета, взяв ручку.

     Коли Хомка скінчив розповідати, а міліціонер записувати, до відділку зайшов його начальник.

     Взявши під козирок, черговий міліціонер доповів:

– Товаришу начальник, завдяки вміло поставленій мною пошуковій роботі маю нові відомості щодо крадіжки на вулиці Високій.

– Ну, заходь, – сказав начальник, і обидва зникли за дверима.

     Вийшовши з кабінету начальника, міліціонер задоволено потер руки. Потім відкрив чорний портфель й кивнув Хомці:

– Залазь!

     Удома міліціонер, ледь переступивши поріг, гукнув:

– Таня!

     З кімнати вибігла дівчинка з двома тоненькими кісками.

– Дивись, що я тобі приніс! – радісно сказав їй тато. – Це хом’як, який уміє говорити! Ось давай посадимо його в ту клітку, що залишилась у нас від папуги. Тягни її сюди!

     Хомку посадили в клітку. Коли за ним зачинилися дверцята, Хомка полегшено зітхнув. Дівчинка одразу ж щедро насипала в годівничку соняшникового насіння, і Хомка почав набивати ним щоки, бо вже добряче зголоднів.

     Новий Хомчин господар нетерпляче постукав пальцем по клітці й сказав:

– Ну, скажи що-небудь Танечці!

     Але Хомка мовчав.

     Таня теж постукала пальцем по клітці й сказала:

– Ну, тату, ти даєш. Хто ж таке бачив, щоб хом’яки розмовляли? Це ж тобі не папуга.

     Але її тато не заспокоювався – він стукав і стукав по клітці товстим пальцем.

     Хомці, зрештою, це набридло – він відкрив рота і хотів було сказати, щоб йому дали спокійно наїстися. Але з цього нічого не вийшло. Замість гнівних слів почувся тоненький мишачий писк.

     Втрапивши знову до клітки, Хомка зовсім і назавжди перестав розмовляти.

 

     Розділ 24. Облава

     У напівпідвалі, де розташувався новоутворений загін «Котячий хвіст», усі ще спали. Хроня прокинувся першим, обережно поторсав Рекса і подав йому знак мовчати. Тихенько вони піднялися і вибралися надвір.

– Куди ми тепер? – спитав Рекс.

– Додому, – похмуро мовив Хроня. – Там же Хомка залишився, ти що, забув? Він ще про Доллі не знає…

     Вони повернулися до свого підвалу. Але Хомки там не було. Зате був Фері. Він сидів біля залишених Ратою кукурудзяних качанів, виколупував з них зерна і клав у невеличку торбинку на мотузку.

– Що це ти робиш? – спитав його Рекс.

– Збир-р-раюся в емігр-р-рацію, – теж похмуро відповів Фері. – В Афр-р-рику полечу. Набр-р-ридли ці ср-р-рані пор-р-рядки. По-вер-р-рнуся, коли тут можна буде жити.

– Значить, і ти нас кидаєш, – сумно сказав Хроня. – А нам що робити?

– Шукайте спонсор-р-ра! – порадив Фері. – А я, якщо доб-р-р-ре влаштуюся, надішлю вам пар-р-ру долар-р-рів.

     Він дзьобом спритно повісив торбинку з зерном собі на шию й подався до дверей.

– А ти хоч знаєш, куди летіти? – спитав Хроня.

– Я ж тобі не дур-р-рнувате кур-р-ряче стегно! Усе на південь та на південь! – відповів Фері.

     Хроня з Рексом вийшли його провести. Вони обнялися на прощання, і Фері, важко змахуючи крилами, піднявся в повітря.

     День видався погідний. Хмари нарешті зникли. Сонце стояло прямо серед неба, хоч уже досить низько над обрієм.

     І Хроні здалося, що Фері полетів прямо на розжарену його тарілку. Папуга ставав все меншим і меншим і нарешті зник у променях сонця, наче його й не було.

     Хроня зажмурив засліплені очі, а коли відкрив їх, побачив біля старого будинку міліцейську машину. З неї вийшли міліціонери, Аріадна Трохимівна і ще одна повнява розфарбована жінка, яка міцно тримала за руку… Шкірю!

     Хроня присів у кущах бузку. Рекс, що був біля нього, припав до землі. Вони спостерігали, як міліціонери обережно оточили старий будинок. Потім двоє зайшли досередини, але швидко повернулися.

     Один з них сказав:

– Нема там нікого, тільки дрантя, та ще ось…

     Він простягнув начальнику вишиваний рушник.

– О! О! – аж підстрибнула Аріадна Трохимівна. – Це мій, мій рушник! Це його тоді вкрали злодії разом з телевізором, фотоапаратом та іншим добром.

– Яким телевізором? – здивовано повернувся до Рекса Хроня. – Ми ж тоді не брали ніякого телевізора!

     Рекс теж нічого не розумів.

     Але тут почала верещати друга жінка. Вона кричала:

– Цей хлопець з собаками – цей Хроня – небезпечний злочинець! Краде телевізори, викрадає дітей, – вона погладила Шкірю по голові, – а міліція, – вона тицьнула пальцем у напрямку машини, – міліція нічого не робить! – і вона чмокнула Шкірю у маківку.

     Начальник сердито зиркнув на неї і наказав:

– Передайте по рації, хай оголосять по області розшук хлопця, звати Хроня, ходить з двома собаками, котом і папугою!

– Які вміють розмовляти! – голосно додав Шкіря.

     Начальник скоса глянув на нього, підійшов до Шкіриної мами і тихо сказав:

– А вам я раджу звернутися до лікаря. Такого. Спеціального. По-моєму, прізвище його Запуханич. Це у хлопця, видно, нервовий шок.

     Мати пригорнула Шкірю до грудей і тихенько заскімлила в носовичок, притиснувши його до рота.

     «Що ж нам тепер робити?» – сам себе спитав Хроня. І подивився на Рекса. – Нам тепер удвох не можна. Нас тоді одразу спіймають.

     Рекс подивився на Хроню і сказав:

– Я від тебе нікуди не піду, хоч ти що роби. Куди ти – туди і я.

– Ну що ж, тоді ходімо, – мовив Хроня. – Треба вибиратися з цього міста. Але йти доведеться далеко.

– Далеко – то далеко, – погодився Рекс. – Але ж не так далеко, як в еміграцію?

     Хроня засміявся й обняв Рекса за шию, притулившись щокою до густої чорної шерсті.

 

     Епілог

     Суддя у чорній кучерявій суддівській перуці простягнув лапу і вимкнув екран міжсвітового зв’язку.

     Маленьким гумовим молоточком він ударив у кругле блюдечко гонгу, і залою суду прокотився ніжний срібний дзвін.

     Суддя відкашлявся і твердим голосом почав читати вирок:

– Рішенням Надзвичайного Суду Світу ІКС-ЗЕТ-845687 за самочинне використання пристрою зв'язку між світами і втручання у життя паралельного Світу VІКС-87 (код «Земля»), яке призвело до непередбачених негативних варіантів розвитку подій, внаслідок чого збільшилася кількість негативно зарядженої енергії у Всесвіті і виникла загроза порушення Всесвітнього Балансу Добра і Зла, громадяни Пол, Тер і Гейст позбавляються прав тварини терміном на дванадцять діб, сім годин і п’ятнадцять хвилин.

     Впродовж дії покарання їхні права прирівнюються до прав домашніх людей: вони будуть їсти, спати і жити у місцях, відведених для домашніх людей.

     Щоб подібне ніколи більше не повторювалось, всі канали зв’язку буде деформовано.

     Суддя подивився поверх окулярів у зал і мовив:

– Прошу звільнити залу суду!

     Поважні людиновласники почали виходити, ведучи за собою на розкішних ремінцях людей. Люди, побачивши знайомих, радісно підбігали один до одного і терлися носами на знак привітання.

     Пол, Тер і Гейст піднялися з лави підсудних і у супроводі двох ротвейлерів із золотими бляхами охоронців на грудях відправилися відбувати покарання.

     Зала спорожніла.

     Тоді суддя стомлено кинув на стіл чорну перуку, почухав задньою лапою за вухом і знову ввімкнув екран міжсвітового зв’язку.

     Там, на екрані, з’явилися хлопчик Хроня і пес Рекс.

     Вони простували неспішно горами, плоскогір’ями і пустелями, переступаючи річки й озера, перестрибуючи невеликі моря і протоки між континентами.

     Вони йшли поруч – хлопчик і пес – по коліна у хмарах, а під ними повільно оберталася і летіла у чорну безодню Всесвіту, всіяну холодними зірками, маленька блакитна планета Земля.