Жив старий із своєю старою

Біля самого синього моря.

Жили вони в ветхій землянці

Рівно тридцять літ і три роки.

Дід ловив неводом рибу,

А баба куделила пряжу.

 

Якось в море закинув він невід, —

Прийшов невід з самим баговинням.

Він удруге закинув невід, —

Прийшов невід з травою морською.

Як утретє закинув він невід, —

Витяг невід однісіньку рибку,

Золотую рибку, не просту.

 

Почала тая рибка благати,

Людським голосом промовляти:

«Відпусти мене, діду, до моря,

Дорогий дам за себе я відкуп:

Відкуплюся чим тільки ти схочеш!»

Здивувався старий, налякався:

Він рибалив тридцять літ і три роки

Та не чув він, щоб риба говорила.

Відпустив він рибку золотую

Ще й сказав їй привітливе слово:

«Бог з тобою, рибко золотая!

Мені твого відкупу не треба,

Іди собі, рибко, в синє море,

Гуляй там собі на просторі!»

 

Повернувся дід до старої,

Розповів їй про диво велике:

«Я піймав був сьогодні рибинку,

Золоту рибинку, не просту,

По-нашому рибка говорила,

В синє море додому просилась.

Дорогою ціною відкуплялась,

Відкуплялась чим тільки я схочу.

Не посмів я взять відкуп з рибки,

Відпустив її так в синє море».

 

Почала баба лаяти діда:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Не зумів взяти відкупу з рибки!

Було взяти від неї хоч ночви,

Адже наші, бач, зовсім побиті!»

 

От пішов дід до синього моря,

Бачить: море злегенька заграло.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»

Тут старий уклонився та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя все докоряє,

Не дає мені, старому, спокою:

Їй потрібні новісінькі ночви,

Бо наші, бач, зовсім побиті!»

 

Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом,

Будуть вам новісінькі ночви».

 

Повернувся старий до старої, —

А у баби новісінькі ночви!

Та ще дужче стара докоряє:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, ночви!

А яка ж із ночов отих користь?!

Повертайся, дурню, до рибки,

Уклонися їй, випроси хату!»

 

От пішов дід до синього моря, —

Скаламутилось синє море.

Став він кликати рибку золотую.

Припливла до нього рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»

Тут старий уклонився та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Іще дужче стара мене лає,

Не дає мені, старому, спокою,

Хату просить баба сварлива!»

 

Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом.

Нехай так уже: буде вам хата!»

Пішов дід до своєї землянки,

А землянки нема вже й сліду!

Перед ним стоїть хата з світлицею,

З димарем мурованим, білим,

Ще й дубові, тесові ворота.

 

А стара сидить під віконцем

Та чимдуж чоловіка картає:

«Ой, дурило ж ти, недотепа!

Випросив, телепню, хату!

Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути селянкою,

Хочу буть стовбовою дворянкою!»

 

Знов пішов дід до синього моря, —

Неспокійне синєє море!

Золоту став він кликати рибку.

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»

Уклонився він рибці та й каже:

«Змилуйся, паніматонько-рибко!

Бач, стара моя зовсім здуріла,

Не дає мені, старому, спокою:

Вже не хоче буть вона селянкою,

Хоче буть стовбовою дворянкою».

Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом!»

 

Повернувся старий до старої,

Що ж він бачить? — Високі хороми,

А на ґанку стоїть його баба,

В соболевій вона тілогрійці,

Грезетова на маківці кічка,

Ще й перлове намисто на шиї,

На руках самоцвітні каблучки,

На ногах — чобітки червоні.

Перед нею дбайливі слуги,

Вона б’є їх, за чуба тягає…

 

Каже дід до своєї старої:

«Здрастуй, пані-добродійко дворянко!

Чи теперечки ти вдовольнилась?»

А стара на старого як гримне

Та на стайню до коней послала.

От і тиждень, і другий минає,

Іще дужче тут баба здуріла,

Знов до рибки старого посилає.

«Повертайся, вклонися рибці:

Вже не хочу я бути дворянкою,

Хочу вільною бути царицею!»

 

Дід злякався, почав благати:

«Що ти, бабо, чи ти сказилась?

Ні ступити, ні мовить не вмієш,

То й смішитимеш ціле царство!»

 

Розгнівалась баба ще дужче,

Як ударить діда в обличчя.

«Як ти смів сперечатись зі мною,

Зі мною, дворянкою стовбовою?!

Йди до моря, кажу тобі честю,

А не схочеш — неволею підеш!»

Почвалав старенький до моря, —

Почорніло синєє море.

Золоту став він кликати рибку.

Припливла до нього рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»

 

Уклонився старий та й каже:

«Змилуйся, матінко-рибко!

Знову моя баба вередує:

Вже не хоче бути дворянкою,

Хоче бути вільною царицею!»

 

Відказала рибка золотая:

«Не журися, іди собі з Богом.

Добре, буде царицею баба!»

 

До старої дідусь повернувся,

Бачить: царський палац препишний,

У палаці стару свою бачить, —

За столом сидить вона — цариця,

Служать їй бояри та дворяни,

Наливають їй вина заморські,

А на закуску — медяники солодкі.

Навкруги стоїть грізна сторожа,

За плечима — списи та сокири.

Як побачив дідусь, налякався,

В ноги він старій уклонився,

Мовив: «Здрастуй, грізна царице!

Чи ж теперечки ти вдовольнилась?»

І не глянула баба на нього,

Тільки гнати з очей його звеліла.

Тут підбігли пани та бояри,

Старого у шию заштовхали.

А на дверях сторожа надбігла

Та сокирами ледь не зарубала.

Ще й народ глузував із нього:

«Так і треба тобі, старий нечемо!

Це тобі, нечемо, наука,

Щоб не ліз не в свої сани!»

 

Ось і тиждень, і другий минає, —

Іще дужче баба здуріла,

Царедворців по діда посилає.

Розшукали старого, приводять.

Чоловікові й каже баба:

«Повертайся, вклонися рибці, —

Вже не хочу я бути царицею,

Хочу бути морською володаркою,

Хочу жити в окіяні-морі,

Щоб служила мені рибка золотая

І в мене була на побігеньках».

Не насмілився дід сперечатись,

Не наважився всупереч казати.

 

От іде він до синього моря,

Бачить — море сердито бушує,

Надимає розгнівані хвилі,

Ходять хвилі, і стогнуть, і виють.

Став він кликати рибку золотую.

 

Припливла з моря рибка, спитала:

«Чого тобі треба, дідусю?»

Уклонився старий та й каже:

«Змилуйся, матінко-рибко!

Що робити з клятою бабою?

Вже не хоче вона буть царицею,

Хоче буть володаркою морською,

Щоб їй жити в окіяні-морі,

І щоб ти сама їй служила

І в неї була на побігеньках!»

 

Не сказала нічого рибка,

Лиш хвостом по воді майнула

І сховалась в глибокому морі.

Довго ждав старий біля моря,

Не діждався, пішов він додому.

Глянув — аж перед ним землянка,

На порозі сидить його баба,

Перед нею — розколоті ночви.