Елеонор Портер "ПОЛЛІАННА" Переклад В І Наливана

Присвячується моїй кузині Белль

     Розділ 1. Міс Поллі

     Цієї червневої днини міс Поллі Гаррінґтон увійшла до своєї кухні трохи поквапливо. Варто зауважити, що вона зазвичай не дозволяла собі рвучких рухів: предметом її гордості була вихованість та гарні манери. Та не сьогодні – надто вже вона поспішала.

     Ненсі, яка мила посуд, здивовано поглянула на господиню. Дівчина працювала тут лише два місяці, але вже добре знала, що міс Поллі ніколи не квапиться.

– Ненсі!

– Слухаю, пані, – весело відгукнулась дівчина, утім не припиняючи витирати насухо глечик, який тримала в руках.

– Ненсі, – у голосі міс Поллі з'явилися суворі нотки, – коли я з тобою розмовляю, ти маєш припинити роботу й уважно мене слухати!

     Дівчина почервоніла. Вона поставила глечик на стіл, ледь не зваливши його рушником.

– Так, пані, я так і робитиму, – затинаючись, мовила Ненсі, підхоплюючи глечик. – Просто ви ж самі звеліли мені швиденько вимити весь посуд, от я й не гаю часу.

– З мене годі, Ненсі, я не прошу пояснень, мені потрібна лише увага, – насупилася господиня.

– Так, пані, – дівчина ледве втрималась, щоб не зітхнути.

     Іноді їй здавалося, що цій жінці ніколи не вдасться догодити. Ненсі досі ще не служила в чужих людей, та коли батько помер, а мати почала хворіти, комусь потрібно було забезпечувати родину, в якій окрім Ненсі було ще троє малих дітей. Дівчина відчувала, що це її обов'язок, тому була дуже щаслива, коли вдалося знайти місце на кухні міс Поллі – у розкішному будинку на пагорбі. Родина Ненсі жила в містечку Корнері за шість миль звідси, тож раніше вона знала міс Поллі як володарку маєтку Гаррінґтонів та одну з найбагатших землевласниць околиці.

     На роботу вона влаштувалася два місяці тому. Тепер Ненсі чудово знала, що міс Поллі – це педантична жінка з суворим обличчям, яка терпіти не може дзенькоту ножа, що впав на підлогу, та гучного грюкоту дверей. А ще ця жінка ніколи не усміхалася – навіть якщо із ножами й дверима все було гаразд.

– Коли скінчиш усю вранішню роботу на кухні, прибери маленьку кімнатку на горищі, – звеліла міс Поллі. – Постав там ліжко, підмети, звісно ж, після того як винесеш усі скрині й коробки.

– Добре, пані. А куди ж подіти всі ці речі з горища?

– Перенесеш їх у його передню частину. – Трохи вагаючись, міс Поллі продовжила: – Мабуть, все?таки варто тобі сказати. До нас приїжджає моя небога, міс Полліанна Віттієр. їй одинадцять років. Ця кімната для неї, відтепер вона житиме тут.

– До нас приїде маленька дівчинка? О, як чудово! – захоплено скрикнула Ненсі, згадуючи власних малих сестричок, які лишилися в Корнері.

– Чудово? Мені знається, це слово тут не зовсім доречне, – зауважила міс Поллі. – Однак я робитиму все, що зможу, це мій обов'язок, а обов'язку треба дотримуватися.

     Щоки Ненсі залило рум'янцем.

– Звісно, пані, я просто подумала, що маленька дівчинка вас звеселить, – мовила вона.

– Дуже дякую, – сухо відповіла леді, – але я не бачу в цьому жодної потреби.

– Та все одно ж вам буде приємно, що рідна небога поряд! – наполягала Ненсі, відчуваючи, що потрібно гарно підготуватися до зустрічі з маленькою і дуже самотньою незнайомкою.

     Міс Поллі погордливо задерла підборіддя.

– Знаєш, Ненсі, тільки тому, що мені «пощастило» мати сестру, яка вчинила дурницю, вийшовши заміж за бідака та привівши на цей світ зовсім небажану дитину, я аж ніяк не вбачаю у всій цій ситуації приводів радіти від такої звістки. Однак, як я вже казала, мені властиве почуття обов'язку. І не забудь гарно повимітати павутиння з усіх кутків горища, – суворо закінчила господиня, виходячи з кімнати.

– Так, пані, – зітхнула Ненсі, беручи до рук глека, який уже майже висох.

     Коли міс Поллі повернулася до своєї кімнати, її погляд мимоволі впав на листа, отриманого кілька днів тому. Його надіслали з віддаленого західного містечка, і він став для неї неприємною несподіванкою. Листа адресували міс Поллі Гаррінґтон із Белдінґсвіля, що у Вермонті. Ішлося в ньому про таке:

     «Шановна пані! На превеликий жаль, мушу сповістити Вам про те, що преподобний Джон Віттієр помер два тижні тому, залишивши дитину, дівчинку одинадцяти років. У спадок він не зоставив нічого, окрім кількох книжок, – та це й не дивно. Як Ви, мабуть, знаєте, він був пастором у маленькій місіонерській церкві, а дохід отримував дуже мізерний.

     Наскільки нам відомо, преподобний Джон був одружений із Вашою покійною сестрою, однак він дав мені зрозуміти, що стосунків ваші родини не підтримували. Однак Джон вважав, що Ви візьмете дитину до себе, аби дати їй гарне виховання й освіту, адже це Ваша небога. Саме тому я й пишу цього листа.

     Дівчинка буде готова до від'їзду якраз тоді, коли Ви отримаєте цього листа. Якщо Ви згодні взяти її під свою опіку, будь ласка, сповістіть мене про це якомога швидше, оскільки мої знайомі збираються їхати на Схід і могли б узяти її з собою до Бостона. Там дівчинку мають посадити на Бел?дінґсвільський потяг. Звісно, Вам повідомлять, коли саме та на якому потязі Полліанна прибуде до міста.

     Чекатиму від Вас звістки.

     З повагою, Ієремія О. Байт».

     Дочитавши листа, міс Поллі спохмурніла, згорнула його й поклала в конверт. Вона дала відповідь ще вчора, написавши, що, безперечно, забере дівчинку до себе. Адже вона чудово знала, що таке обов'язок, хай би якою неприємною здавалася ноша, звалена на її плечі.

     Жінка сиділа, тримаючи листа в руках та згадуючи свою сестру Дженні, матір цієї дівчинки. Вона пригадала часи, коли двадцятирічна Дженні наполягла на своєму одруженні з молодим місіонером, незважаючи на те, що вся родина була проти такого нерозумного кроку. З нею хотів одружитися дуже багатий чоловік, і для батьків він був значно кращим варіантом, аніж якийсь пастор, – однак не для Дженні: багатій був уже в літах, тоді як пастор молодий і сповнений ентузіазму та ідеалістичних міркувань. Його серце переповнювало кохання. Не дивно, що саме його обрала Дженні. Вона вийшла за нього заміж і поїхала на південь як дружина місіонера.

     Після того вони довго не спілкувалися. Міс Поллі добре це пам'ятала, адже їй, наймолодшій із сестер, тоді було п'ятнадцять. Родина не мала бажання спілкуватися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні їм писала, а останню дитину назвала Полліанною – на честь своїх сестер. Інші її діти померли. Лист про Полліанну став останнім; потім вони отримали від пастора коротку й сумну звістку про те, що Дженні померла у маленькому західному містечку.

     Час не стояв на місці для мешканців розкішного будинку на пагорбі. Міс Поллі задумливо дивилася на долину, що розкинулася біля підніжжя пагорба, й думала про те, як змінилось її життя за останні двадцять п'ять років.

     Їй уже виповнилося сорок, і вона лишилася зовсім одна. Батько, мати, сестри – всі померли. Протягом багатьох років вона була єдиною незмінною господинею будинку та спадкоємицею всіх грошей свого батька. Знаходилися люди, які відкрито співчували їй з приводу самотності; були й ті, хто радив взяти до себе компаньйонку й жити разом. Та міс Поллі не потрібні були співчуття й поради. Вона завжди казала, що не почувається самотньою – навпаки, їй дуже приємно лишатися наодинці із собою, їй подобалися спокій і тиша. Але тепер…

     Міс Поллі підвелася з похмурим обличчям і стиснутими в тонку лінію губами. Звісно, це добре, що вона така гарна жінка й має почуття обов'язку, але не такий простий у неї характер, щоб ставитися до всього цього спокійно. Гм, Полліанна – чи чули ви більш недоречне ім'я, аніж це?

 

     Розділ 2. Старий Том і Ненсі

     У маленькій кімнатці на горищі Ненсі тільки те й робила, що підмітала й шкребла, особливо по кутках. Дуже часто вона вся віддавалася роботі, бо це було радше можливістю дати волю почуттям, а не позбутися бруду.

– Хотіла б я вичистити куточки її душі! – у розпачі бурмотіла дівчина, вимахуючи віником, немов підтверджуючи свої слова. – Та?ак, їй би це принесло лише користь! Подумайте лишень – поселити нещасну дитину тут, у задушливій кімнатці на горищі, де взимку майже не топиться! І це коли в будинку повнісінько кімнат – вибирай будь?яку! Небажана дитина – треба ж таке сказати! От же ж! – аж не тямилася від обурення Ненсі, так налягаючи на мітлу, що навіть пальці почали боліти. – Думаю, що в цьому домі аж ніяк не діти є небажаними, а хтось інший – так, саме так!

     Кілька хвилин вона працювала мовчки, а закінчивши, оглянула майже порожню кімнату з відразою.

– Що ж, мою справу зроблено, – зітхнула Ненсі. – Тут чисто й усе зайве винесено. Бідолашне дитятко! Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім? – мовила дівчина, виходячи з кімнати. Вийшовши, вона гучно грюкнула дверима.

– Ой, – не стрималася Ненсі. – А втім – байдуже! Сподіваюсь, вона почула цей звук! Так, дуже на це сподіваюсь!

     Удень Ненсі вийшла в садок, де працював старий Том. Він притрушував піском доріжки й виполював у садку бур'яни уже багато років. Дівчина вирішила з ним потеревенити.

– Доброго здоров'ячка, дядьку Томе! – Ненсі кинула оком через плече, щоб упевнитися, що її ніхто не бачить і не чує. – А ви знаєте, що до міс от?от приїде маленька дівчинка? Вона житиме тут!

– Що ти кажеш? Я поганенько чую, – розігнув натруджену спину старий.

– До нас приїжджає маленька дівчинка – жити з міс Поллі!

– Та годі тобі жартувати, дівчино! Ти ще мені розкажи, що сонце сідає на сході!

– Але, дядьку, це щира?щирісінька правда! Пані сама мені про це сказала, – розповідала Ненсі. – Це її небога, їй одинадцять років.

     Садівник аж закляк у здивуванні.

– Та ти що! – пробурмотів він, і раптом його втомлені очі засяяли. – Не може бути, але швидше за все це маленька доня міс Дженні! Інша її сестра також не вийшла заміж. Що ж, Ненсі, це може бути тільки дівчинка міс Дженні, хай благословить її Господь! Невже мої старі очі її нарешті побачать, гай?гай!

– А хто така міс Дженні?

– Вона була справжнім янголом, що спустився з небес, – зітхнув старий, – але для своїх батьків вона була просто старшою дочкою. їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і поїхала звідси. Ех, давно то було, дуже давно! Чув, що всі її діти жили недовго, окрім останньої доньки, мабуть, саме вона й приїжджає.

– їй одинадцять років.

– Авжеж, мабуть, так і є, – кивнув старий Том.

– І ця бідолашка спатиме на горищі! І їй не соромно! – голосно прошепотіла Ненсі, знов кинувши оком через плече.

     Почувши це, старий Том спохмурнів. Але наступної миті на його губах з'явилася хитра посмішка.

– Гм, цікаво, що міс Поллі робитиме з дитиною в будинку, – мовив він.

– Ха! А мені цікаво, що дитина робитиме з нею в цьому будинку, – вигукнула Ненсі.

     Старий Том засміявся.

– Бачу, тобі не надто подобається міс Поллі, – зауважив він.

– Та хіба вона взагалі може комусь подобатися? – відповіла на це Ненсі.

     Том загадково усміхнувся. А потім знову почав працювати.

– Мабуть, ти не чула про роман міс Поллі, – стиха мовив він.

– Роман?! У неї? Ні! Та, думаю, про це ніхто не чув, бо це просто неможливо!

– Та годі тобі! – зауважив Том. – До речі, її кавалер досі живе в цьому місті.

– І хто ж він?

– Гадаю, я не маю права про це розповідати, – і чоловік випростався. Він поглянув на будинок, і в його глибоких блакитних очах промайнуло відчуття гордості слуги господарів, для яких він працював та яких любив упродовж стількох років.

– Але ж це неможливо – вона і чоловік! – наполягала Ненсі.

     Том лише похитав головою.

– Ти не знаєш міс Поллі так, як її знаю я, – заперечив він. – Колись вона була справжньою красунею – та й зараз була б такою, якби схотіла.

– Красуня? Міс Поллі?!

– Саме так. Якби вона розпустила своє волосся, як тоді, одягла капелюшка з трояндами та сукню з мереживом чи іншими білими штучками – ти б побачила, яка вона красуня. І завваж – міс іще зовсім не стара!

– Та невже? Тоді вона надто добре прикидається! – пхикнула Ненсі.

– Тут ти правду кажеш. І почалося це тоді, як виникли проблеми з її коханим, – кивнув старий Том. – 3 того часу вона ніби харчується колючками – стала колючою, немов їжак. Важко із нею – що є, то є.

– Ваша правда, – нарешті погодилась зі старим Ненсі. – їй же неможливо догодити, хоч як старайся! Ноги б моєї тут не було, якби не мати й сестри – годувати їх комусь же треба. Та одного дня я таки не витримаю, так і знайте! А якщо вже не витримаю, то так і буде – піду звідси, та ще й із задоволенням!

     Старий Том скрушно похитав головою.

– Ой, люба, і я так відчував. І всі, мабуть, – але що поробиш, хтозна, що краще і де краще, ти вже повір старому. – І Том, нахилившись, знов узявся до роботи.

– Ненсі! – раптом почувся різкий голос.

– Іду, пані! – затинаючись, пробелькотіла дівчина й щодуху помчала до будинку.

 

     Розділ 3. Приїзд Полліани

     За кілька днів поштарка принесла телеграму в якій повідомлялося, що Полліанна прибуде до Белдінґсвіля наступного дня, двадцять п'ятого червня, о четвертій. Прочитавши телеграму, міс Поллі вкотре спохмурніла, а потім піднялася сходами на горище. Кімнату вона оглядала з незмінним за останні дні похмурим виглядом.

     У кімнатці стояло маленьке, проте акуратне ліжко, двоє стільців, умивальник, комод (без люстра) та маленький столик. На вікнах не було фіранок, а на стіні – жодної картини. Цілісінький день сонце припікало дах, і кімнатка розжарилась, як пічка. Москітних сіток на вікнах не було, і їх не відчиняли, щоб не впускати комах. Біля одного з них дзижчала велика муха, марно намагаючись вибратися назовні.

     Міс Поллі ляснула муху й викинула її у вікно, відчинивши його лише на кілька сантиметрів. Потім поправила стільця, щоб той стояв рівно, знов спохмурніла й вийшла з кімнати.

– Ненсі, – сказала вона за мить, стоячи на порозі кухні, – я знайшла в кімнаті міс Полліанни муху. Надалі стеж за тим, щоб вікна подеколи таки відчинялися. Я замовила сітки від комах, однак поки їх доставлять, усі вікна в кімнаті лишатимуться зачиненими. Моя небога прибуде завтра о четвертій. Зустрінеш її на станції. Тімоті візьме відкритого візка і відвезе тебе туди. У телеграмі сказано, що Полліанна має світле волосся і буде одягнена в червону картату сукенку та солом'яний капелюшок. Це все, що мені наразі відомо, але гадаю, цього тобі має вистачити.

– Гаразд, пані, а ви…

     Міс Поллі, вочевидь, правильно зрозуміла цю паузу, оскільки зразу ж насупилася й різко відповіла:

– Ні, я не поїду. Гадаю, в цьому немає жодної необхідності. Це все, Ненсі.

     Міс Поллі розвернулася й пішла геть, вважаючи, що зробила для небоги все, що могла.

     Ненсі ж продовжила прасувати рушника, однак просто не тямила себе від обурення.

     Світле волосся, червона картата сукня і солом'яний капелюшок – це все, що їй відомо, і цього їй достатньо! І як їй тільки не соромно – адже небога проїхала через весь континент, аби дістатися сюди!

     Тімоті й Ненсі приїхали зустрічати дівчинку за двадцять хвилин четверта. Тімоті був сином старого Тома. У місті часто казали, що якщо Том – права рука міс Поллі, то Тімоті, безсумнівно, – ліва.

     Тімоті був веселим і симпатичним хлопцем. І хоча Ненсі почала служити у міс Поллі не так давно, вони вже встигли потоваришувати. Однак сьогодні Ненсі надто замислилася над своїм завданням – як зустріти дівчинку, – тож вони не теревенили, як зазвичай, а їхали до станції мовчки.

     Ненсі все повторювала про себе: «Світле волосся, червона картата сукня, солом'яний капелюшок», міркуючи, якою насправді може виявитися Полліанна.

– Для неї краще бути чемною і тихою, сподіваюся, вона не впускатиме ножів на підлогу та не грюкатиме дверима, – зітхнула Ненсі, коли Тімоті приєднався до неї на станції.

– Гм, якщо вона не така, хтозна, що тоді буде з усіма нами, – засміявся Тімоті. – Ти тільки уяви – міс Поллі і галаслива дитина! О, чуєш свисток? Потяг прибуває!

– Ох, Тімоті, я… Я думаю, це була не найкраща ідея – відправити сюди саме мене, – затинаючись зізналася Ненсі й побігла на місце, з якого було зручно роздивлятися всіх пасажирів, що сходили на маленькій станції.

     За мить Ненсі побачила її – худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З?під солом'яного капелюшка виглядало гарне личко у ластовинні – воно поверталося в різні боки, шукаючи когось очима.

     Ненсі одразу ж упізнала Полліанну, але їй знадобилося трохи часу, щоб заспокоїтись – у неї чомусь тремтіли коліна. Дівчинка стояла на пероні сама, коли Ненсі нарешті зважилася підійти.

– Ви міс Полліанна? – затинаючись запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

– О, я така рада, рада вас бачити, – закричала дівчинка просто у вухо Ненсі. – Так, я Полліанна, і я така щаслива, що ви мене зустрічаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!

– Справді? – здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати. – Невже сподівалася? – повторила вона, намагаючись розправити капелюха.

– О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, – зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п'ят. – Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

     Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті, бо слова Полліанни її бентежили.

– Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? – запитала Ненсі.

– Так, є, – поважно кивнула Полліанна. – Причому нова і дуже гарна. Леді з Жіночої допомоги придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку, адже натомість вони могли купити килим. Щоправда, я не уявляю, якої довжини міг бути цей килим, однак, мабуть, його мало б вистачити не менше, як на половину проходу в церкві. Як гадаєте? А ще в моїй сумочці є цікава річ – квитанція. Містер Грей сказав, що я маю віддати її вам, перш ніж ми заберемо валізу. Містер Грей – це чоловік місіс Грей. Вони родичі дружини пастора Карра. Я подорожувала з ними на Схід, і це було просто чудово! Ось, я знайшла – квитанція! – і дівчинка подала їм папірець після довгих пошуків у сумочці.

     Ненсі зробила глибокий вдих. Вона інстинктивно відчувала, що мала щось відповісти, і кинула оком на Тімоті. Той, однак, намагався дивитися в інший бік.

     Нарешті троє всілися у візок, розмістивши позаду валізу Полліанни. Полліанна ж умостилася між Ненсі й Тімоті. Увесь цей час маленька дівчинка щось розповідала й сипала запитаннями. Ненсі спочатку намагалася відповідати, але скоро відчула, що просто не встигає за летом її думки.

– Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюсь, що далеко, дуже вже я люблю подорожувати, – зітхнула Полліанна, коли вони нарешті рушили. – Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватись, це теж дуже добре – адже тоді ми швидко дістанемося будинку, правда ж? Яка гарна вулиця! Я знала, що тут так гарно – мені ще тато розповідав…

     Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух. Ненсі занепокоєно поглянула на неї і побачила, що маленьке підборіддя злегка тремтить, а оченята налились слізьми. Однак за мить дівчинка опанувавши себе, знов почала щебетати.

– Так, тато мені розповідав. Він чудово пам'ятав ці місця. А ще, мабуть, треба вам дещо пояснити. Принаймні місіс Грей так вважає. Річ у цій червоній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне, і місіс Грей дивувалася, чому я не в чорній сукні. Вона сказала, що вам це може видатися навіть дивним. Та в місії не було одягу чорного кольору, окрім чорної вельветової сукні однієї леді, однак пастор Карр сказав, що це не підходить. До того ж вона була трохи витерта на ліктях та в інших місцях – знаєте, як це буває. Кілька леді з Жіночої допомоги хотіли купити мені чорну сукню і капелюшок, однак інші вважали, що доцільніше було б придбати килим для церкви, як я вже казала. Місіс Байт вирішила, що так буде навіть краще, надто вже їй не подобаються діти у чорному. Тобто дітей вона любить, але не в чорному одязі.

     Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Ненсі вдалося нарешті сказати:

– Гадаю, нічого страшного в цьому немає.

– Я рада, що ви так думаєте, бо і я так вважаю, – кивнула Полліанна, у якої знов перехопило дух. – Мабуть, мені було б значно важче радіти у чорному.

– Радіти?! – здивовано вигукнула Ненсі.

– Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це досить важко, навіть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Не можу не думати про те, як сильно мені хочеться, щоб він був зі мною, бо ж поряд з мамою та дітьми є Бог і янголи, а в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

     Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим здивуванням.

– Ох, дорогенька, ти помилилася! – затинаючись мовила вона. – Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!

– То ви не тітонька Поллі? – розчаровано мовила дівчинка.

– Ні, мене звуть Ненсі. Ніколи б не подумала, що ти сплутаєш мене із нею, адже ми зовсім несхожі. Ми просто небо й земля!

     Тімоті насмішкувато цокнув язиком, але Ненсі була надто занепокоєна, аби щось на це відповісти.

– Але хто ж ви тоді? – запитала Полліанна. – Ви не схожі на жодну леді з Жіночої допомоги!

     Цього разу Тімоті не стримався й засміявся.

– Я Ненсі, хатня робітниця. Я виконую всю домашню роботу, хіба що не перу й не прасую – це робить міс Даргін.

– Але тітонька Поллі існує? – схвильовано запитала дівчинка.

– У цьому можеш навіть не сумніватися, – втрутився Тімоті.

     Дівчинка враз заспокоїлася.

– О, тоді все гаразд. – Після короткої паузи вона продовжила: – А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо наша зустріч попереду, а в мене вже є ви.

     Ненсі не знала що й казати. Усміхнений Тімоті повернувся до неї:

– Мабуть, це гарний комплімент, – мовив він, – чому б тобі не подякувати маленькій леді?

– Я саме про це й думала, міс Полліанно, – пробелькотіла Ненсі.

     Полліанна задоволено зітхнула.

– От і я ж про це кажу. Вона для мене дуже важлива. Знаєте, це ж моя єдина тітка, а я взагалі не знала, що вона в мене є. А потім мені тато все розповів. Він сказав, що тітка Поллі живе в чудовому великому будинку на пагорбі.

– Це справді так, он він видніється, – мовила Ненсі. – Великий білий будинок, а на вікнах – зелені фіранки.

– Та він просто чудовий! А скільки навколо дерев і трави, я ніколи не бачила стільки трави! А моя тітонька Поллі багата?

– Так, міс.

– Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово – мати багато грошей. У мене ніколи не було багатих знайомих, хіба що Байти, але і в них статки не такі вже значні. Однак у кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять морозиво. У тітоньки Поллі їдять морозиво по неділях?

     Ненсі заперечно похитала головою і насмішкувато кинула оком на Тімоті.

– Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива. Принаймні, я ніколи не бачила його на столі.

     На обличчі Полліанни з'явилося розчарування.

– О, справді? Як прикро! Навіть не знаю, як можна не любити морозива. Однак це навіть на краще – адже якщо з'їси забагато, може заболіти живіт, як одного разу трапилося з місіс Байт. Саме вона й пригощала мене морозивом. А килими в тітоньки є?

– Килими є.

– У кожній кімнаті?

– Майже в кожній, – відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала, що в кімнатці на горищі килима немає.

– Я дуже рада! – вигукнула Полліанна. – Обожнюю килими! У нас їх не було, тільки два крихітні килимки, причому один вимащений чорнилом. А ще в місіс Байт були картини – просто чудові – з трояндами, маленькими дівчатками на колінах, кошеням, ягнятами, левом. Звісно, це все було зображено не на одній картині, особливо ягнята й лев. Хоч у Біблії й сказано, що вони товаришуватимуть, але, мабуть, це трапиться лише в майбутньому, правда ж? Принаймні, не на картині місіс Байт. А ви любите картини?

– Я… я навіть не знаю, – хрипко відповіла Ненсі.

– Я люблю! У нас їх, щоправда не було, знаєте, у місіях вони рідко трапляються. Але потім з'явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирішив її продати, адже мені знадобилися черевики. А інша впала й розбилася, щойно ми почепили її на стіну – знаєте, скло часто б'ється. І я плакала. Але так навіть краще – що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені сподобається все у будинку тітоньки Поллі. Знаєте, це як яскраві стрічки, що знаходиш у пожертвах замість вицвілих й темних. Ах, який же гарний цей будинок! – не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору алею, що вела до будинку. Тімоті якраз діставав валізу дівчинки, коли Ненсі голосно прошепотіла просто йому на вухо:

– Ніколи не кажи мені, що звільнишся, Тімоті Даргін! І мене тепер звідси нічим не виманиш!

– Звільнятися? – насмішкувато мовив юнак. – Мене тепер і силою звідси не витягнеш, з цією дівчинкою тут тепер буде весело, яку кіно, – щодня!

– Тобі б лишень веселитися! – обурено мовила Ненсі. – А як цій дитині жити зі своєю тіткою, ти подумав? Ні, хтось?таки має її оберігати, і це буду я, Тімоті, так і знай! – пообіцяла Ненсі, після чого повела Полліанну в дім.

 

     Розділ 4. Маленька кімнатка на горищі

     Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона поглянула на неї поверх книги, яку саме читала, коли Ненсі з Полліанною увійшли до кімнати, і простягнула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно написано: «Обов'язок».

– Як почуваєшся, Полліанно, я… – почала було міс Поллі, але закінчити не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки, яка була зовсім не готова до такого повороту.

– О, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви дозволили мені приїхати жити з вами, – плачучи заговорила дівчинка. – Це так чудово, що в мене з'явилися ви і Ненсі – після того, як у моєму житті були лише леді із Жіночої допомоги!

– Цілком можливо, хоч я і не мала честі познайомитися з цими леді, – сухо відповіла міс Поллі, намагаючись звільнити свої коліна від пальчиків дівчинки. Потім вона поглянула на Ненсі, яка все ще стояла біля дверей.

– Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, встань, будь ласка, щоб я могла тебе роздивитися.

     Полліанна відступила назад, нервово засміявшись.

– Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на що – окрім хіба що ластовиння. Ох, і я маю ще пояснити вам дещо з приводу червоної картатої сукні і чорного кольору. Я розповідала Ненсі, як тато сказав…

– Мені нецікаво, що сказав твій тато, – перервала її тітка Поллі. – Гадаю, у тебе є валіза?

– Так, тітонько, чудова валіза – мені її подарували в Жіночій допомозі. Хоча там майже немає речей – моїх речей. Пожертв із дитячими речами останнім часом у місії було зовсім мало. Та у валізі є всі татові книжки, місіс Байт сказала, що я маю взяти їх з собою. Знаєте, тато…

– Полліанно, – знову перервала її тітка, – ти маєш запам'ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!

     У дівчинки перехопило дух від хвилювання.

– Чому, тітонько Поллі, хіба ви… – вона завагалася, а тітка скористалася паузою.

– Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твоя валіза, гадаю, вже там, принаймні я веліла Тімоті занести її туди. Іди за мною, Поліанно.

     Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоби не розридатися, в її очах стояли сльози, але за хвилину вона вже гордо підняла голову.

     «Мабуть, це й на краще, що вона не хоче говорити про мого батька, – міркувала Полліанна. – Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити». І, впевнена утому, що тітонька саме про неї піклується, Полліанна змахнула сльози й почала роздивлятися навсібіч.

     Вони якраз піднімалися сходами – попереду колихалася тітчина шовкова спідниця. Позаду в одній із кімнат двері лишилися прочиненими, і дівчинка помітила яскравий килим та стільці, обтягнуті атласною тканиною. Під ногами Полліанна побачила розкішний килим, який нагадував м'якенький мох. У кімнатах висіли картини, освітлені сонячними променями, що пробивалися крізь мереживні фіранки.

– О, тітко Поллі! Тітонько! – захоплено видихнула дівчинка. – Який же у вас прекрасний будинок! Мабуть, ви неймовірно раді з того, що багаті!

– Полліанно! – обурено вигукнула тітка, рвучко повернувшись на вершині сходів. – Я шокована тим, що ти дозволяєш собі говорити!

– Чому, тітонько? Хіба ви не раді? – щиро здивувавшись, запитала дівчинка.

– Звісно, ні, Полліанно. Я ще не настільки забулася, щоб підкоритися гріховній гордині. Бог дарує мені свою милість, однак про багатство і говорити не смій!

     Міс Поллі повернулася і пішла коридором туди, де виднілися сходи на горище. Тепер вона була навіть рада, що розмістила дівчинку саме тут. Спочатку вона прагнула поселити племінницю якнайдалі від себе і водночас там, де вона не могла зіпсувати коштовні речі й меблі. Тепер, після такого прояву марнославства, було навіть краще, що в кімнаті Полліанни немає нічого зайвого, усе просто й скромно. Так собі міркувала міс Поллі.

     Полліанна охоче тупцяла за тіткою. її оченята намагались роздивитися все довкола, щоб нічого не проґавити. А ще вона спробувала уявити, за якими розкішними дверима її власна кімната – із фіранками, килимами й картинами. Кімната, яка відтепер належатиме тільки їй! Раптом тітка прочинила ще одні двері і почала підніматися сходами.

     Тут не було нічого, вартого уваги – лише голі стіни з кожного боку. Нагорі було темно, особливо в кутках, де дах сягав підлоги. Тут стояли численні скрині й коробки. На горищі було задушливо. Полліанна навіть підняла голову вище, їй здалося, що тут бракує повітря. А потім дівчинка побачила, що тітка відчиняє двері праворуч.

– Ось, Полліанно, це твоя кімната. Твоя валіза вже тут. У тебе є ключ?

     Дівчинка мовчки кивнула. її очі розширилися від переляку.

     Тітка Поллі спохмурніла.

– Коли я про щось тебе запитую, то хочу почути відповідь, а не дивитися на твої жести.

– Гаразд, тітонько Поллі.

– Отак значно краще. Думаю, тут ти знайдеш усе необхідне, – додала міс Поллі, поглянувши на рушники та глек з водою. Я пришлю Ненсі – вона допоможе тобі розібрати валізу. Вечеря почнеться о шостій, – закінчила жінка й пішла сходами вниз.

     Після того як тітка пішла, Полліанна якусь мить стояла нерухомо, дивлячись їй услід. Потім її очі перемістилися на голі стіни, підлогу й вікна. Нарешті погляд упав на маленьку валізу, яка ще зовсім недавно стояла у її власній кімнатці в місії. За мить вона опустилася на коліна біля валізи й затулила обличчя долонями.

     У такому стані її побачила Ненсі, яка прийшла на горище через кілька хвилин.

– Годі, заспокойся, маленьке ягнятко, – мовила вона, опускаючись на підлогу поряд із дівчинкою та обіймаючи її. – Я боялася, що знайду тебе такою!

     Полліанна лише похитала головою.

– Просто я дуже погана й зіпсована, Ненсі, – жахливо зіпсована, – плачучи, мовила дівчинка. – Я ніяк не можу зрозуміти, чому мій тато потрібен Богу та янголам більше, аніж мені.

– Не думаю, що він їм був потрібен, – відказала на це Ненсі.

– О?о?о! Ненсі! – в очах Полліанни плескався жах, аж сльози висохли.

     Ненсі збентежилась і витерла свої очі від сліз.

– Пробач, люба, я зовсім не це хотіла сказати, – швидко виправилася вона. – Ну ж бо, давай ключа, треба розібрати твою валізу. У нас мало часу!

     Усе ще схлипуючи, Полліанна простягла ключа.

– Там не так вже й багато речей, – пролепетала вона.

– Ну й добре – швидше із цим покінчимо! – мовила Ненсі.

     Раптом на обличчі Полліанни засяяла усмішка.

– Ай справді! Я можу навіть радіти, правда? – вигукнула вона.

     Ненсі здивовано подивилася на дівчинку.

– Звісно, можеш, – не зовсім впевнено відповіла вона.

     Вправні руки Ненсі швидко впоралися з книжками, латаною?перелатаною білизною та кількома сукнями, які були в жахливому стані. Полліанна вже хоробро усміхалася і радо розвішувала сукні у шафі та розкладала книжки на столі. Білизну склали в шухляду комоду.

– Тепер я бачу, що це дуже гарна кімната! Як гадаєш? – звернулася Полліанна до Ненсі.

     Відповіді не було. Здавалося, Ненсі цілковито занурилася в роботу, схилившись над валізою. Полліанна стояла біла комоду, роздивляючись голі стіни.

– А я навіть рада, що тут немає люстра! Не доведеться дивитися на моє ластовиння!

     З боку Ненсі почувся дивний звук – ніби вона схлипувала. Коли ж Полліанна повернулася до неї, дівчина знов схилилася над валізою. Біля одного з вікон Полліанна радісно скрикнула й сплеснула в долоні.

– О, Ненсі, я ще ніколи не бачила такого гарного краєвиду! Ти тільки поглянь на всі ці дерева й будинки! А он видніється церква і річка виблискує – немов справжнісіньке срібло! Що ж, Ненсі, із таким краєвидом жодні картини не потрібні. Яка ж я рада, що тітонька дала мені саме цю кімнату!

     На превеликий подив дівчинки, Ненсі раптом розридалася. Полліанна підбігла до неї.

– Що сталося? Ненсі, чому ти плачеш? – скрикнула вона, а потім з острахом додала: – Може, раніше це була твоя кімната?

– Моя кімната? – гаряче вигукнула Ненсі, ковтаючи сльози. – Та ти просто янгол, що спустився з небес! І якщо дехто не почне їсти землю… О Боже, це вона дзвонить! – І після цієї дивної промови Ненсі підхопилася й чимдуж кинулася сходами вниз.

     Лишившись наодинці з собою, Полліанна знов підійшла до своєї «картини», як вона подумки охрестила краєвид із вікна. За мить вона спробувала відчинити вікно, дуже вже задушливо було в кімнаті. На щастя, вікно легко прочинилося, і дівчинка висунулася назовні, жадібно ковтаючи свіже повітря.

     Вона побігла до іншого вікна. І це вікно вдалося досить легко відчинити. Величезна муха влетіла до кімнати і почала гучно дзижчати. За нею влетіло ще кілька мух, але Полліанна не звернула на це уваги. Вона зробила дивовижне відкриття – просто під вікном росло величезне дерево з міцними гілляками. Вони були схожі на велетенські руки, що запрошують до своїх обіймів. Дівчинка розсміялася.

     «Думаю, мені вдасться», – і вона хвацько цокнула язиком. Наступної миті Полліанна вже стояла у вікні, а ще за мить – повзла по найближчій гілці.

     Гілка за гілкою – і, немов маленька мавпочка, дівчинка дісталася найнижчої. Стрибок на землю виявився не таким простим навіть для хороброї і досвідченої в цій справі Полліанни. Однак затамувавши подих, вона таки це зробила, розкачавшись на руках і приземлившись у м'яку траву. Дівчинка підхопилася й почала роздивлятися все довкола.

     Вона опинилася на задньому подвір'ї. Перед нею розкинувся сад, у якому працював згорблений старий чолов'яга. За садом маленька стежка вела в напрямку поля та пагорба, на якому величезна сосна ніби охороняла скелю. У цю мить Полліанні здалося, що якщо і є місце у світі, де варто побувати, то воно на верхівці тієї скелі.

     Дівчинка швидко пробігла повз старого, продерлася через кущі і нарешті, важко дихаючи, опинилася на стежці. Вона пішла до скелі. Дивно, із вікна здавалося, що та зовсім поряд! Насправді виявилося, що шлях до неї не такий уже близький.

     Чверть години потому великий годинник у холі вибив шосту. На останньому ударі Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.

     Минула хвилина, дві… три… Міс Поллі насупилася й почала нервово притупувати ногою під столом. Врешті вона підвелася, вийшла в хол і нетерпляче поглянула на сходи. Хвилину вона прислухалася, після чого розвернулась і повернулася за стіл.

– Ненсі, – рішуче мовила вона, коли подали першу страву, – моя небога спізнилася. Ні, нетреба її кликати, – суворо зауважила жінка, побачивши, що Ненсі зробила крок до виходу. – Я попередила її, коли ми вечеряємо, – тепер нехай зробить певні висновки і навчиться бути пунктуальною. Коли спуститься, даси їй молока з хлібом у кухні.

– Так, пані.

     На щастя, міс Поллі не бачила виразу обличчя Ненсі, коли та це говорила.

     Одразу після вечері Ненсі побігла до кімнатки на горищі.

     Молоко з хлібом, авжеж! І це тоді, коли маленька бідолаха, мабуть, просто заснула, виснажившись від сліз! Ненсі тихенько прочинила двері. Наступної миті вона злякано скрикнула:

– Ти де? Куди ж ти поділася? Де ж ти є? – голосила Ненсі, заглядаючи в шафу, під ліжко та навіть у валізу й глечик. Потім дівчина вибігла на вулицю до старого Тома.

– Містере Том, те благословенне дівча кудись поділося, – мало не плакала вона. – Мабуть, пішла на небо, звідки її й прислали до нас, – бідолашне ягнятко! А пані сказала дати їй молока з хлібом!

     Та дівчинка вже мабуть із янголами вечеряє! Так і є! Так і є!

     Старий розігнув спину.

– Пішла на небо? – він здивовано поглянув на вечірнє небо та сонце, що вже заходило. – Що ж, Ненсі, вона, може, й хоче туди дістатися, – погодився врешті він, показуючи вузлуватим пальцем у напрямку гострої скелі, на якій виднілася тоненька фігурка.

– Що ж, неба вона не дісталася – принаймні, сьогодні, – мовила втішена Ненсі. – Якщо пані питатиме, де я, скажи, що про посуд я не забула, але мені треба пройтись, – кинула вона через плече, вибігаючи на стежку, що вела в поле.

 

     Розділ 5. Гра

     Заради Бога, міс Полліанно, як же ви мене налякали! – загукала Ненсі, поспішаючи до скелі, із якої дівчинка злізла з очевидним відчуттям провини.

– Налякала?! О, вибач, будь ласка, але не варто через мене перейматися, Ненсі. Тато і леді з Жіночої допомоги теж часто лякалися, поки не зрозуміли, що я завжди повернуся цілою й неушкодженою, куди б не пішла.

– Але ж я навіть не знала, що ви пішли з дому, – вигукнула Ненсі, вхопивши дівчинку за руку й потягнувши за собою з пагорба. – Я не бачила, що ви пішли, та й ніхто не бачив. Я гадала, що ви вилетіли просто з вікна в небо! Так, саме про це я одразу й подумала!

     Полліанна відповіла на це сяючою посмішкою.

– Ну, власне, так я і зробила. Тільки я полетіла не вгору, а вниз – дісталася землі гілками старого дерева.

     Ненсі раптом зупинилася.

– Що ви зробили?!

– Злізла вниз по дереву, тому, що росте під вікном.

– Ой, лишечко, – Ненсі аж дух забило, після чого вона знов помчала у напрямку будинку. – Хотіла б я знати, що б на це сказала ваша тітка!

– Справді? Що ж, ми можемо дізнатися про це! Я усе їй розповім, щойно прийдемо додому, – радісно пообіцяла дівчинка.

– Та ні, краще не треба, – відповіла Ненсі. – У жодному разі не варто цього робити!

– Думаєш, тітонька Поллі розсердиться? – засмучено запитала Полліанна.

– Ні, гм… так, а втім, не переймайтеся. Мені не так уже й важливо, що б вона там сказала, – пробурмотіла Ненсі, яка згадала, що має захищати дівчинку від усіляких негараздів. – Та нам краще поспішити – мені ще посуд треба мити!

– Я допоможу! – зголосилася Полліанна.

– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.

     Кілька хвилин вони йшли мовчки. Небо стало зовсім темним, і Полліанна міцніше взялася за руку своєї подруги.

– А знаєш, я навіть рада, що ти злякалася і саме через це прийшла по мене, – у дівчинки трохи тремтіли плечі, бо надворі вже було прохолодно.

– Бідолашне ягнятко! І ви ж, мабуть, зголодніли! Боюся, доведеться вам вечеряти хлібом з молоком зі мною на кухні. Вашій тітці не сподобалося, що ви не спустились до столу, розумієте?

– Але ж я не могла, бо була тут!

– Так, але вона ж про це не знала, – сухо відповіла Ненсі. – Шкода, що вам перепаде лише молоко з хлібом, так, шкода!

– Ні?ні, я дуже рада!

– Рада? Це ще чому?

– Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?

– Здається, ви можете радіти будь?чому, – зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.

– Та насправді це просто така гра, – засміялася Полліанна.

– Гра?

– Так, гра в радість.

– Це ще що таке?

– Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, – почала пояснювати Полліанна. – Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді з Жіночої допомоги, і дехто із них приєднався до гри.

– То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.

     Полліанна знов засміялася, але раптом зітхнула. У сутінках її обличчя видавалося тендітним і задумливим.

– Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.

– Милиці?

– Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, гадаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.

– Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, – роздратовано зауважила Ненсі.

– Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, – захоплено розповідала Полліанна. – І почали ми з милиць.

– Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?!

     Полліанна заплескала в долоні.

– От якраз і можна! Можна! – вигукнула вона. – Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, – чесно зізналася дівчинка. – Тато мені пояснив.

– Що ж, поясніть тепер і мені, – наполягала Ненсі.

– Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! – тріумфально повідомила Полліанна. – Тепер бачиш, як усе просто!

– Дивна якась гра, – зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.

– Ні, вона не дивна, а чудова! – з ентузіазмом наполягала дівчинка. – І з того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба – ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато іде на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.

– Авжеж, або коли тебе поселили у крихітну кімнатку на горищі, в якій майже нічого немає, – пробуркотіла Ненсі.

     Полліанна зітхнула.

– Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно! Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстра. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна і зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне – як у випадку з лялькою і милицями, розумієш?

– Гм! – Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.

– Зазвичай це буває дуже легко, – зітхнула По?лліанна, – бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати нема з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, – міркувала вголос дівчинка.

– Боронь Боже – щоб вона…  – видихнула Ненсі і додала вголос: – Знаєш, Полліанно, хоч я і не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! Так, гратиму, гратиму! – пообіцяла Ненсі.

– О, Ненсі! – вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. – Це буде просто чудово! І весело, правда ж?

– Гм, мабуть, – із сумнівом мовила Ненсі. – Та все одно не варто на мене дуже вже розраховувати в грі, бо я ніколи в них не граю. Та для тебе зроблю виняток, – закінчила вона, коли вони нарешті ввійшли до кухні.

     Полліанна з апетитом з'їла хліб, запивши його молоком, а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.

– Ти повечеряла, Полліанно?

– Так, тітонько Поллі.

– Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком та хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.

– Та я навіть рада, тітонько, що так вийшло. Я люблю молоко і хліб, і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.

     Тітка Поллі рвучко випросталася у кріслі.

– Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг – можливо, доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку – будь із нею обережна. До сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.

     Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.

– Мені тут так добре, – радісно зітхнула дівчинка. – Думаю, мені буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збиралася сюди їхати. На добраніч, – весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.

– Це ж треба, – стиха мовила міс Поллі. – Що за дивна дитина? – Раптом вона спохмурніла: – Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається жити зі мною! Дивина, та й годі, – мовила міс Поллі, знов беручи книжку.

     А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

– Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді з Жіночої допомоги, мені було б значно легше!

     А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:

– Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по?своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так!

 

     Розділ 6. Значення обов’язку

     Наступного дня після приїзду Полліанна прокинулася близько сьомої ранку. Вікна її кімнати виходили на захід і південь, тож сонця ще не було видно, але яскраво?блакитне вранішнє небо обіцяло чудовий і ясний день.

     У маленькій кімнаті зранку було навіть прохолодно, через вікно вривався свіжий вітерець. У саду весело цвірінькали пташки, і Полліанна підбігла до вікна, щоб потеревенити з ними. Вона помітила, що її тітка вже ходить садом поміж трояндових кущів. Дівчинка почала похапцем одягатися, щоб приєднатися до неї.

     Полліанна помчала сходами вниз, залишивши за собою прочинені двері. Вона пробігла передпокоєм і вискочила через засклені двері в сад.

     Тітонька Поллі зі старим садівником якраз схилилася над трояндовим кущем, коли Полліанна, сміючись, налетіла на неї і кинулась в обійми.

– О, тітонько Поллі, тітонько Поллі! Який же гарний цей ранок, і яка ж я рада, що живу на світі!

– Полліанно! – суворо вигукнула леді, намагаючись виструнчитися. Це їй не дуже вдавалося, адже дівчинка повисла в неї на шиї. – Це так ти зазвичай вітаєшся зранку?

     Дівчинка почала пританцьовувати навшпиньках.

– Ні, так я вітаюся лише з тими, кого люблю, просто втриматися не можу! Я побачила вас із вікна, тітонько Поллі, і я подумала, що ви ж не з Жіночої допомоги, ви – моя рідна тітонька, і ви така гарна, що я одразу ж побігла вас обійняти!

     Старий садівник раптом повернувся до них спиною. Міс Поллі спробувала спохмурніти, як робила це завжди, але цього разу вийшло не дуже переконливо.

– Полліанно, ти… Томе, мабуть, на сьогодні досить. Гадаю, ти зрозумів, що потрібно робити з цими трояндами, – суворо мовила міс. А потім розвернулася і пішла геть.

– Ви завжди працюєте в цьому саду, містере?… – з непідробною цікавістю запитала дівчинка, яка ще не знала садівника на ім'я.

     Чоловік повернувся. У його очах блищали сльози, але губи тремтіли так, ніби він щосили намагався не розсміятися.

– Так, міс, я старий Том – садівник, – відповів він. Стримано, але так, ніби він не міг цьому протистояти, Том простягнув тремтячу руку й погладив світле волосся дівчинки. – Ви так схожі на свою матінку, маленька міс! Я знав її, навіть коли вона була менша за вас. Уже тоді я працював у цьому саду.

     У Полліанни на мить перехопило подих.

– Справді? Ви знали мою маму, коли вона ще була янголом на землі, а не на небі? О, будь ласка, розкажіть мені про неї! – благала дівчинка, вмощуючись просто серед стежки поряд із садівником.

     Із будинку почувся дзвінок. Наступної миті через задні двері випурхнула Ненсі й кинулася до Полліанни.

– Міс Полліанно, хіба ви забули, що дзвінок означає сніданок? – загукала вона, підхоплюючи дівчинку й тягнучи її до будинку. – А в інших випадках – обід чи вечерю! Однак він завжди означає, що ви маєте кинути все й щодуху мчати до їдальні, хоч би де були! А якщо не робитимете цього, що ж, доведеться вигадувати, із чого в такому випадку можна радіти, коли лишаєшся голодною! – закінчила служниця, заганяючи Полліанну в будинок, немов квочка неслухняне курча.

     За сніданком усі кілька хвилин їли мовчки, аж поки міс Поллі не побачила двох мух, які із дзижчанням влетіли в кімнату і почали кружляти над столом. Вона не втрималася від зауваження:

– Ненсі, звідки в будинку взялися ці мухи?

– Не знаю, пані, у кухні їх не було. – Звечора Ненсі була надто налякана й заклопотана, щоб помітити відчинені вікна в кімнаті Полліанни.

– Мабуть, це мої мухи, тітонько Поллі, – повідомила дівчинка, радісно усміхаючись. – Зранку нагорі їх була сила?силенна! І вони непогано розважалися!

     Ненсі швиденько вийшла з кімнати, забравши з собою таріль зі свіжими кексами, які вона щойно внесла.

– Твої мухи? – видихнула тітка Поллі. – Що це означає? Звідки їм узятися в будинку?

– Тітонько, звісно ж, вони залетіли знадвору через відчинені вікна. Я сама це бачила.

– Ти бачила це! Тобто ти відчинила вікна, коли на них ще немає москітних сіток?

– Що є, то є, тітонько, сіток там таки не було.

     Цієї миті до їдальні увійшла Ненсі. її лице здавалося незворушним, проте чомусь було дуже червоним.

– Ненсі, – суворо наказала міс Поллі, – постав нарешті ті кекси і йди до кімнати міс Полліанни. Там зачиниш усі вікна і двері також. Пізніше, коли впораєшся із вранішньою роботою, пройдися по кімнатах з мухобійкою. Знайди усіх мух – до єдиної!

     Потім вона звернулася до небоги:

– Полліанно, я замовила москітні сітки для вікон у твоїй кімнаті, бо це мій обов'язок. Та мені здається, ти зовсім забула про те, яким є твій обов'язок.

– Мій обов'язок? – Полліанна здивовано округлила очі.

– Звісно. Я знаю, що зараз досить спекотно, проте дуже прошу тебе тримати вікна зачиненими, поки не привезуть сітки. Полліанно, мухи не тільки брудні й надокучливі комахи, вони небезпечні для нашого здоров'я! Після сніданку я дам тобі невеличку брошурку на цю тему, і ти прочитаєш її.

– Читати? О, дякую, тітонько, я просто обожнюю читати!

     Міс Поллі глибоко вдихнула і зціпила зуби. Полліанна замислилася, дивлячись на суворе обличчя тітки.

– Тітонько Поллі, ви вже пробачте, що я забула про свій обов'язок, – мовила вона. – Я більше не відчинятиму вікон.

     Тітка Поллі нічого на це відповіла. І більше не говорила – аж до кінця сніданку. Потім підвелася й пішла до книжкової шафи у вітальні. Звідти вона взяла маленьку брошуру і повернулася до небоги.

– Саме про неї я тобі й казала, Полліанно. Піди до своєї кімнати і прочитай це просто зараз. Я піднімуся до тебе через півгодини, і ми оглянемо твої речі.

– Дуже вам дякую, тітонько Поллі! – вигукнула дівчинка, прикипівши очима до величезної мухи на обкладинці. Наступної миті вона вибігла з кімнати, гучно гримнувши дверима.

     Міс Поллі спохмурніла, трохи провагавшись, підійшла до дверей і відчинила їх. Однак Полліанни вже не було видно – лише чутно, як маленькі ніжки тупотять сходами на горище.

     Через півгодини міс Поллі піднялася до кімнати небоги. Кожна рисочка на її обличчі дихала суворістю. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її справжнім вибухом захвату.

– О, тітонько Поллі! Я ще ніколи у своєму житті не тримала в руках настільки цікавої книжки! Я така рада, що ви мені дали її почитати! Я навіть не уявляла, скільки всього мухи можуть переносити на своїх лапках і…

– Годі, Полліанно, – перервала її тітка Поллі. – Принеси свій одяг, я хочу на нього поглянути. Те, що тобі не підходить, ми віддамо Салліванам.

     Дівчинка з полегшенням поклала брошуру й пішла до шафи.

– Боюся, ви подумаєте про мій одяг ще гірше, ніж леді з Жіночої допомоги, бо вони вважали що в такому вбранні і на люди соромно з'являтися, – зітхнула Полліанна. – Останнім часом серед пожертв траплявся переважно одяг для хлопчиків та дорослих. До речі, ви коли?небудь приймали такі пожертви, тітонько Поллі?

     Побачивши розгніване обличчя тітки після цих слів, Полліанна мерщій виправилася:

– Ох, звісно ж, ви такого не отримували, – поспіхом вигукнула вона, заливаючись рум'янцем. – Я й забула, що багаті такі пожертви не отримують. Проте знаєте, я іноді ніби забуваю про те, що ви багаті, особливо в цій кімнаті.

     Міс Поллі від такого аж рота роззявила, проте слів у неї не було. Полліанна ж, здавалося, навіть не зрозуміла, що сказала щось не те, ба навіть образливе, і продовжила:

– Я намагаюся сказати, що ніколи не вгадаєш, які речі знайдеш серед пожертв. Однозначно не знайдеш того, що хотів би знайти, навіть якщо чекаєш цього з нетерпінням. Саме коли ми отримували пожертви, було дуже важко грати в нашу гру, яку придумав та…

     Полліанна якраз вчасно спам'яталася, що не варто згадувати батька у присутності тітки. Вона занурилась у шафу, а потім принесла всі свої сукні в обох у руках.

– Вони зовсім негарні, – мовила дівчинка, – та й мали б бути чорними, якби не червоний килим для церкви. Однак це все, що в мене є.

     Міс Поллі кінчиками пальців почала перебирати сукні, що скидалися радше на лахміття. Звісно, такий одяг міг підійти кому завгодно, та не її небозі. Вона прискіпливо оглянула й білизну, що лежала в шухлядах комоду.

– Усі мої найкращі речі зараз на мені, – схвильовано зізналася Полліанна. – їх мені купили леді з Жіночої допомоги. Місіс Джонс – головна серед них – сказала, що вони мусять витратити гроші на ці речі, навіть якщо проходи у церкві залишаться без килимів. Та я не думаю, що так станеться. Містер Байт терпіти не може шуму. Знаєте, він дуже нервовий, так його дружина каже. Проте в них багато грошей, тож леді сподіваються, що на килими він виділить кошти, ну, щоб уберегти свої нерви. Гадаю, він має радіти, що незважаючи на нерви, у нього багато грошей. А ви б раділи?

     Міс Поллі, здавалося, не слухала племінницю. Вона закінчила перевіряти стан її білизни і рвучко повернулася до дівчинки.

– Ти, звісно ж, ходила до школи, Полліанно?

– О, так, тітонько, і крім того та… зі мною займалися вдома.

     Міс Поллі, як завше, спохмурніла.

– Що ж, дуже добре. Восени ти підеш до школи тут. Містер Голл, директор школи, визначить, до якого класу ти ходитимеш. Тимчасом я хотіла б, щоби ти щодня по півгодини читала мені вголос.

– Я обожнюю читати, але якщо вам якось не захочеться мене слухати, я із задоволенням читатиму і сама собі – чесне слово, тітонько Поллі. Про себе читати навіть краще, я буду тільки рада, бо, знаєте, іноді трапляються такі складні слова, що їх уголос годі й вимовити.

– Не сумніваюсь, – похмуро відповіла тітка. – А музикою ти займалася?

– Не дуже багато. Мені не подобається, як у мене виходить, хоча я дуже люблю слухати інших. Я трохи вмію грати на роялі. Мене навчила міс Ґрей – вона грала в церкві. Та мушу зізнатися, мені б не хотілося займатися музикою надалі.

– Розумію, – відповіла тітка Поллі, злегка піднявши брови. – Однак я вважаю своїм обов'язком навчити тебе основам музики. А шити вмієш?

– Так, тітонько, – зітхнула дівчинка. – леді з Жіночої допомоги мене навчили. Але то було просто жахливо, бо вони ніяк не могли порозумітися. Місіс Джонс тримала голку не так, як усі інші, коли пришивала ґудзики, а місіс Байт вважала, що шов «назад голку» потрібно опанувати раніше, аніж шов «вперед голку». Можливо, вона говорила навпаки, я вже точно й не пригадаю. А місіс Гарріман вважала, що ставити латки – то марна справа, тож і вчитися цьому не варто.

– Що ж Полліанно, відтепер із шиттям у тебе не буде жодних труднощів, це я тобі обіцяю. Я сама тебе вчитиму. Куховарити, мабуть, зовсім не вмієш?

– Вони почали мене вчити тільки цього літа, але значних успіхів я не досягла. Тут їхні думки розділилися ще більше, аніж у шитті. Збиралися почати з хліба, та всі пекли його по?різному, тож після наради на одному з уроків шиття було вирішено, що навчатимуть мене по черзі, кожна на власній кухні. Так я навчилася готувати шоколадну помадку і пиріг з інжиром. А потім… потім усе скінчилося, – мовила дівчинка, і її голос затремтів.

– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром – це ж треба! – презирливо пхикнула міс Поллі. – Що ж, із цим ми розберемося, і дуже скоро. – Вона хвильку помовчала, а потім неквапно повела мову далі: – Щоранку о дев'ятій ти півгодини читатимеш мені вголос. До того часу після сніданку наводитимеш лад у кімнаті. У середу й суботу з пів на десяту до дванадцятої вчитимешся куховарити на кухні разом із Ненсі. В інші дні у цей час ми займатимемося шиттям. Тож удень ти будеш вільна, щоб займатися музикою. Звісно, я постараюся якнайшвидше знайти гарного вчителя, – рішуче закінчила тітка і підвелася з крісла.

     Полліанна не стрималася від розпачливого вигуку:

– Але ж тітонько, ви зовсім не лишаєте мені часу на те, щоб просто жити!

– Жити, дитино? А що це означає? Хіба ж ти не живеш в інший час?

– Ну звісно, я дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити – це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все?все, що побачиш на цих чудових вулицях – ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.

     Тітка Поллі роздратовано підняла руку.

– Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.

     Полліанна виглядала приголомшеною.

– О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!

– Дуже добре, тож поводься завжди чемно, – мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.

     На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:

– Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.

     Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.

– Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.

     Тепер уже Полліанна важко зітхнула, відчуваючи, що скоро зненавидить слово «обов'язок».

– Тітонько, а хіба не можна жити так, щоб радіти своєму обов'язку? – несміливо запитала вона.

– Що? – міс Поллі дивилася вгору із неприхованим здивуванням, після чого її щоки вкрилися червоними плямами. Вона повернулася і, роздратована, пішла сходами вниз. – Ти забуваєш про чемність, Полліанно!

     У маленькій і дуже задушливій кімнатці на горищі Полліанна відкинулася на спинку стільця.

     Майбутнє вона уявляла собі суцільним виконанням обов'язків.

– Не розумію, що у моїх словах могло видатися їй нечемним, – зітхнула дівчинка. – Я ж тільки спитала, чи можна радіти тому, що виконуєш свої обов'язки.

     Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, не зводячи очей із купи жалюгідного одягу на ліжку. Потім поволі підвелася і почала складати сукні до шафи.

– Що ж, у виконанні обов'язку, здається, немає нічого, чому можна було б радіти, – замислено підсумувала вона. – Хоча ні! Радіти можна – коли виконаєш свій обов'язок! – І дівчинка радісно засміялася.

 

     Розділ 7. Покарання для Полліанни

     О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.

     Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:

– Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.

     Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.

     Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.

– У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! – зітхала Ненсі. – Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!

– Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?

– Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.

– А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, – зауважила Полліанна.

– Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», – відповіла на це Ненсі, – а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?

     Полліанна раптом засміялася.

– Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, – мовила вона.

– Гіпзибою?!

– Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура?а?а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».

     На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.

– Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп?гіп» і хихотітиму. Та що там казати – тепер я навіть рада… – раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: – Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?

     Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.

– А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!

– Що ж, м?може й так, – затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.

     О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.

     Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на сріблясту місячну доріжку, що вела до вікна.

     Полліанна марно сподівалася на те, що хоча б на цьому віконечку є сітка від комах – її там не було. А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!

     Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона побачила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла потрапити туди!

     Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду лишилася її задушлива кімнатка із не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки уперед, щоб ні на що не наштовхнутися. А перед нею відкривалося чудове видовище – і там було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.

     Ах, якби тільки можна було поставити її ліжко там. У місії декому навіть доводилося спати на вулиці, як, наприклад, Джоелю Гартлі, який страждав від сухот.

     Раптом Полліанна згадала, що бачила кілька білих мішків, що висіли на стіні біля вікна на горищі. Ненсі якось обмовилася, що у них повно зимових речей, які влітку зберігають на горищі. З острахом намацуючи шлях, дівчинка пішла до мішків, вибрала найм'якіший (у якому, до речі, зберігалася котикова шубка міс Поллі) замість матраца, тонший – на подушку і майже порожній мішок, що мав стати для неї ковдрою. З усім цим добром Полліанна повернулася до віконця, підняла його й вибралася назовні, акуратно зачинивши за собою вікно. Вона добре запам'ятала, якими небезпечними можуть бути мухи, та скільки всього вони переносять на лапках.

     Як же тут було прохолодно! Полліанна почала пританцьовувати від задоволення, глибоко вдихаючи чисте свіже повітря. Дах, щоправда, вгинався під ногами і щоразу, як вона ступала, чувся різкий звук, який, однак, подобався Полліанні. Вона кілька разів пробіглася туди?сюди – було так приємно відчути себе вільною після задушливої кімнатки. Дах був широким і рівним, тож упасти дівчинка не боялася. Нарешті вона зітхнула, вмостилася на котиковій шубці, підстелила мішок?подушку, а іншим мішком укрилася, зібравшись спати.

– Я навіть рада, що сітки ще не привезли, – промурмотіла дівчинка, милуючись зірками, – адже тоді я не знайшла б оце чудове місце!

     Унизу у своїй кімнаті метушилася в нічній сорочці і капцях міс Поллі, геть бліда і дуже перелякана. Кілька хвилин тому вона зателефонувала Тімоті й розповіла тремтячим голосом:

– Швидше бери батька і мчіть сюди! Прихопіть із собою ліхтарі! Хтось заліз на дах веранди! Мабуть, видерся по кущах витких троянд! І, звісно ж, може залізти в будинок через східне віконце на горищі. Хоч двері на горище і зачинені, та поспішіть!

     Трохи згодом Полліанну, яка вже майже заснула, розбудило яскраве світло ліхтарів і голосні вигуки. Вона розплющила очі й побачила Тімоті, який стояв на останньому щаблі драбини. Том заліз на дах через вікно, а тітонька виглядала з того ж таки вікна.

– Полліанно, що все це означає? – загукала вона.

     Дівчинка сонно закліпала очима й сіла.

– О містере Том! Тітонько Поллі! – затинаючись, мовила вона. Прошу вас, не лякайтесь! У мене немає сухот, як у Джоеля Гартлі. Просто в кімнаті не було чим дихати. Та вікно я зачинила, тітонько Поллі, щоб мухи не занесли мікробів на своїх лапках.

     Тімоті неначе щез із драбини. За ним поліз і старий Том, віддавши ліхтаря міс Поллі. Та закусила губу і стояла мовчки, поки чоловіки не зникли. Після цього вона мовила:

– Полліанно, передай мені всі ці речі і йди сюди. Ти просто неймовірна дитина! – додала вона, коли дівчинка вже стояла поряд з нею. Тримаючи ліхтар в одній руці, а долоню Полліанни в іншій, вона повернулася на горище.

     Після прохолоди на даху веранди повітря на горищі здалося дівчинці ще задушливішим, але вона не скаржилася. Натомість лише глибоко зітхнула.

     На сходах міс Поллі раптом різко повідомила:

– Решту ночі ти спатимеш у моєму ліжку разом зі мною, Полліанно. Сітки привезуть завтра, але до того часу я вважаю своїм обов'язком тримати тебе там, де за тобою можна наглянути.

     Дівчинка геть збентежилась.

– Спати з вами – у вашому ліжку? – радісно вигукнула вона. – О, тітонько Поллі, як це великодушно з вашого боку! Мені завжди так хотілося заснути поряд з кимось із рідних, а не з леді з Жіночої допомоги. Яка ж я все?таки рада, що сітки й досі не привезли! А ви б раділи, якби були на моєму місці?

     Відповіді не було. Міс Поллі просто не знала, що відповісти. Правду кажучи, вона почувалася абсолютно безпорадною. Вже втретє після приїзду Полліанни вона намагалася її покарати, і втретє дівчинка сприйняла покарання як найвищу у світі нагороду. Мабуть, не дивно, що міс Поллі почувалася безсилою!

 

     Розділ 8. Полліанна йде в гості

     Незабаром у Гаррінгтонському маєтку встановився певний режим дня чи щось схоже на те. Звісно, це був не той лад, якого від самого початку прагнула міс Поллі. Так, Полліанна шила, грала на роялі, читала вголос і вчилася готувати на кухні, але вона не присвячувала всім цим заняттям стільки часу, скільки було заплановано спочатку. При цьому в неї залишалося достатньо часу для того, щоб «жити», адже з другої до шостої дівчинка могла займатися чим завгодно. Звісно, якщо заняття категорично не забороняла тітка Поллі.

     Вважалося, що в цей час Полліанна має змогу як слід відпочити від занять. Проте невідомо, хто більше потребував цього відпочинку – вона чи тітка Поллі. За кілька перших липневих днів міс Поллі не один раз вигукувала: «Це просто неймовірна дитина!». А після уроків читання й шиття вона іноді почувалася абсолютно спантеличеною і виснаженою.

     Ненсі ж на кухні анітрохи не страждала. І жодного виснаження не відчувала – навпаки, середа і субота були для неї наче святковим днями.

     Полліанні не було з ким гратися. Будинок Гаррінгтонів стояв віддалік від інших, а по сусідству не було дітей її віку. Однак схоже, що це її зовсім не хвилювало.

– О, мене це анітрохи не засмучує, – пояснила вона якось Ненсі. – Я щаслива, коли просто гуляю вулицями, милуючись будинками і спостерігаючи за перехожими. Я просто обожнюю людей! А ти, Ненсі?

– Гм, не можу сказати, що люблю… всіх, – стримано зауважила служниця.

     Майже кожної погожої днини Полліанна благала, щоб її відпустили на прогулянку або дали доручення до міста – щоб мати змогу пройтися у будь?якому напрямку. Практично щоразу під час такої прогулянки вона зустрічала Незнайомця. Чомусь вона виділила саме його серед багатьох інших і навіть охрестила його «Мій Незнайомець».

     Незнайомець часто був одягнений у довге чорне пальто і високий оксамитовий циліндр – таких речей звичайні перехожі не носили. Він був гладенько виголений, досить блідий, а волосся, що виглядало з?під капелюха, вже торкнулася сивина. Чоловік завжди ходив прямо і трохи поспіхом, завжди сам?один, і Полліанні чомусь було його шкода. Мабуть, саме через це одного дня вона зважилася з ним заговорити.

– Як ся маєте, сер? Сьогодні чудовий день, правда ж? – радісно привіталася дівчинка, підходячи ближче.

     Чоловік стривожено озирнувся, а потім несміливо зупинився.

– Це ти до мене? – трохи різко запитав він.

– Так, сер, – аж сяяла задоволена Полліанна. – Я сказала, що день сьогодні просто чудовий, ви згодні?

– Е?е?е? О! Гм! – вигукнув Незнайомець і поспішив далі.

     Полліанна розсміялася. Це ж треба – такий кумедний чолов'яга!

     Наступного дня вони знову перетнулися в місті.

– Сьогодні не так гарно як учора, але теж нічого! – весело загукала дівчинка.

– Е?е?е? О! Гм! – знов пробелькотів чоловік, а Полліанна не втрималася від сміху.

     Коли ж дівчинка заговорила з ним утретє, він різко зупинився.

– Хто ти, дитино, і чому звертаєшся до мене щодня?

– Мене звати Полліанна Віттієр, і мені здалося, що ви дуже самотній. Я така рада, що ви нарешті зупинилися. Тепер ми можемо познайомитися, адже я ще не знаю вашого імені.

– Це ж треба… – чоловік не закінчив думки і пішов геть ще швидше, ніж раніше.

     Полліанна засмучено дивилася йому вслід, а її губи не усміхалися, як зазвичай.

– Що ж, може він просто не зрозумів, адже це було, так би мовити, неповне знайомство – я ж так і не дізналася, як його звати, – пробурмотіла дівчинка, йдучи далі.

     Цього ж таки дня Полліанні доручили віднести місіс Сноу холодець із телячої ніжки. Міс Гаррінґтон завжди передавала їй щось раз на тиждень. Вона вважала це своїм обов'язком, оскільки вони були прихожанками однієї церкви, але місіс Сноу була бідною і до того ж постійно хворіла. Звісно, інші прихожани мали про неї дбати. Міс Поллі виконувала свій обов'язок щочетверга, правда, не сама – це зазвичай робила Ненсі. Сьогодні цей привілей випрохала Полліанна, і Ненсі радо погодилася, дізнавшись, що і міс Поллі не проти.

– Я навіть рада, що не піду туди, – чесно зізналася Ненсі Полліанні, – хоча гадаю, їй не варто було б перекладати цей обов'язок на твої маленькі плечі, бідненьке ягнятко! Так, не варто!

– Але я зроблю це з радістю, Ненсі!

– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, – насмішкувато зауважила служниця.

– Це ж чому?

– Бо нікому не подобається до неї ходити. Якби людям не було її шкода, до неї ніхто б і зайти не наважився – настільки вона буркітлива й нудна. О, як мені шкода її доньку, якій доводиться про неї піклуватися.

– Але чому, Ненсі?

     Служниця тільки плечима знизала.

– Простіше кажучи, місіс Сноу вважає: все, що відбувається в її присутності, не мало би відбуватися взагалі, або мало б відбуватися не так. її навіть дні тижня не влаштовують! У понеділок вона скаржиться, що неділя швидко минула, а якщо принести їй холодцю, то неодмінно зауважить, що краще б це було курча. Однак навіть якщо принести курча, вона зажадає бульйону з баранини!

– Так це смішна жіночка! – засміялася Полліанна. – Думаю, мені просто необхідно в неї побувати. Вона, швидше за все, дивовижна й зовсім не схожа на інших. Мені дуже подобаються люди, які відрізняються від інших.

– Гм! Що є, то є – вона геть на інших не схожа. І ось що я тобі скажу: слава Богу, що ми не такі! – похмуро закінчила Ненсі.

     Полліанна міркувала над цими словами, заходячи через хвіртку у двір, де стояв старенький крихітний будиночок. її очі аж блищали від захвату – так уже їй хотілося познайомитися з «дивовижною» місіс Сноу.

     Двері відчинила молода, але дуже бліда й утомлена дівчина.

– Як ся маєте? – ввічливо запитала Полліанна. – Мене прислала міс Поллі Гаррінґтон, я хочу побачити місіс Сноу, якщо можна.

– Що ж, якщо ти кажеш правду, ти перша, хто хотів би її побачити, – стиха мовила дівчина, але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулася й провела її до дверей у кінці коридору.

     Дівчина відчинила двері і впустила Полліанну до кімнати хворої. Кілька секунд дівчинка кліпала очима, щоб звикнути до напівтемряви, яка тут панувала. Нарешті вона змогла роздивитися тьмяний силует жінки, що сиділа у ліжку в іншому кінці кімнати. Полліанна підбігла до ліжка.

– Як ся маєте, місіс Сноу? Тітонька Поллі сподівається, що вам уже краще і посилає вам телячий холодець.

– О Боже! Холодець! – почулося незадоволене буркотіння. – Звісно, я дуже вдячна, та все ж сподівалася, що це буде бульйон з баранини.

     Полліанна трохи насупилася.

– А я гадала, що вам замість холодцю зазвичай хочеться курчати, – зауважила вона.

– Що? – мало не підстрибнула хвора пані.

– Та нічого такого, – швидко спохопилася дівчинка, – різниця тут і справді невелика. Просто Ненсі сказала, що вам зазвичай хочеться курчати, коли від нас приносять холодець, і баранячого бульйону, коли приносять курча. Щоправда, вона могла все сплутати чи забути, тож…

     Пані просто?таки виструнчилася, сидячи у ліжку. Для неї це була аж надто нехарактерна поза, та Полліанна про це й гадки не мала, тож не звернула уваги.

– Та?а?ак, міс Нестриманість, хто ти така? – вимагала пояснень місіс Сноу.

     Полліанна весело й дзвінко розсміялася.

– Та ні, у мене зовсім не таке ім'я, місіс Сноу і я дуже рада, що воно геть інше! Це, мабуть, було б ще гірше за Гіпзибу, як ви гадаєте? Я – Полліанна Віттієр, небога міс Поллі. Тепер я живу з нею, ось чому я тут і принесла вам холодцю.

     Спочатку пані слухала Полліанну з неабияким зацікавленням, та коли почула про холодець, то безсило впала на подушки.

– Що ж, дуже тобі дякую. Твоя тітонька надзвичайно щедра й добра людина, та сьогодні вранці у мене поганенький апетит, але так хотілося баранячого… – вона раптом затнулася, а потім різко змінила тему розмови: – Сьогодні вночі я геть не стулила очей, уявляєш?

– О, краще мені цього не уявляти, – зітхнула Полліанна й поставила холодець на невеличкий столик. Умостившись у кріслі, вона продовжила: – Ми стільки часу витрачаємо на сон! Хіба вам не шкода стільки спати?

– Гаємо час на сон?! – здивовано перепитала хвора.

– Саме так, адже у цей час можна просто жити. Так шкода, що ми не можемо жити вночі!

     Жінка знову сіла, як струна.

– Ти, мабуть, найдивовижніша дитина з усіх, кого я знала! – вигукнула вона. – Ану підійди до вікна і підніми фіранку, хочу тебе роздивитися!

     Полліанна підвелася і засміялася, проте здалося, що вона трохи засмутилася.

– О, тоді ж ви побачите моє ластовиння, – важко зітхнула вона, підходячи до вікна, – і це тоді, коли я тільки?но почала радіти, що в цій напівтемряві його зовсім не видно. Ну от, тепер ви можете… О! – раптом вигукнула вона із неабияким захопленням. – Тепер я рада, що ви захотіли побачити мене, бо і я можу вас бачити! А мені ніхто й не казав, що ви така гарна!

– Я гарна? – ледве вимовила шокована жінка.

– Ну звісно! Хіба ви не знали? – мовила Полліанна.

– Не знала, – сухо зауважила місіс Сноу. Вона жила на світі вже сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що висловлювала своє незадоволення з того чи іншого приводу. Жінка була настільки цим зайнята, що не мала часу радіти звичайним речам, які її оточували.

– У вас же такі гарні й великі очі! Вони темні, як і ваше чудове кучеряве волосся, – захоплено говорила дівчинка. – Мені так подобаються чорні кучері! (Це одна з речей, які я обов'язково матиму, коли потраплю на небо.) А ще у вас на щоках просто чудові рум'янці. Звісно, ви справжня красуня, місіс Сноу! Думаю, ви й самі б це помітили, якби поглянули в люстерко.

– У люстерко! – у відчаї простогнала хвора, відкидаючись на подушки. – На жаль, я нечасто дивлюся в нього, та і ти б, мабуть, не дивилася, якби була змушена лежати в ліжку, як я!

– Звичайно, – співчутливо погодилася Полліанна. – Але стривайте, я сама вам покажу! – вигукнула вона, підбігаючи до трюмо й беручи маленьке люстерко.

     Повернувшись до ліжка хворої, вона раптом зупинилася й уважно оглянула жінку.

– Знаєте, якщо ви не проти, я трохи вас причешу, а вже потім подивитесь у люстерко, – запропонувала дівчинка. – Можна вас розчесати?

– Що ж, гаразд, якщо ти так хочеш, – буркітливо дозволила місіс Сноу, – але зачіска все одно довго не протримається.

– О, дуже вам дякую! Я просто обожнюю робити зачіски, – зраділа Полліанна, акуратно поклавши люстерко й узявши гребінця. – Сьогодні багато не вдасться зробити: надто вже я хочу, щоб ви швидше побачили, яка ви гарна, але якось я зроблю вам по?справжньому розкішну зачіску, – продовжувала дівчинка, ніжно пропускаючи кучері жінки між пальцями.

     Кілька хвилин Полліанна старанно працювала, начісуючи, розпушуючи волосся, ефектно викладаючи кучері. Врешті вона підбила подушку, щоб жінка могла якнайзручніше на неї спиратися. Тимчасом хвора похмуро коментувала весь процес, абсолютно не вірячи в його успішність. Однак під кінець у її голосі почало вчуватися хвилювання.

– Ну от! – нарешті вигукнула Полліанна, вхопивши із вази, що стояла біля ліжка, рожеву гвоздику й прикрасивши нею зачіску. – Тепер ви можете собою помилуватися! – І вона подала жінці люстро з тріумфальним виглядом.

– Гм, – тільки й змогла сказати хвора, уважно вивчаючи своє відображення. – Взагалі?то мені більше подобаються червоні гвоздики, та яка різниця, якщо до вечора квітка все одно зів'яне.

– Але ви маєте навіть радіти, що квіти в'януть! – засміялася Полліанна. – Адже тоді щодня у вазі з'являються нові. Мені подобається, коли ваше волосся таке пухнасте, – із задоволенням закінчила вона. – А вам?

– Гм, можливо, та все одно зачіска довго не протримається, коли постійно лежиш на подушці, як це я.

– Звісно, не протримається, але це теж на краще, – задоволено кивнула Полліанна, – бо ж тоді я зможу зробити вам зачіску знову. У будь?якому разі ви маєте радіти, що у вас чорне волосся, на білій подушці воно має кращий вигляд, аніж світле, як?от у мене.

– Так?то воно так, та мені ніколи не подобалося чорне волосся – на ньому помітна кожна сива волосина, – бурчала місіс Сноу, однак не відводила очей від люстерка.

– Я обожнюю чорне волосся! Ах, якби ж і в мене таке було, – зітхнула Полліанна.

     Місіс Сноу опустила люстро й роздратовано повернулася до дівчинки.

– Воно б тебе геть не тішило, якби ти була мною! Тебе б не тішило ані волосся, ані будь?що інше, якби доводилося днями лежати тут, як я!

     Полліанна замислилась, насупивши брівки.

– Так, тоді б було значно важче це робити, – міркувала вона вголос.

– Робити що?

– Радіти.

– Радіти, коли лежиш у ліжку хвора, і так день у день? Не думаю, що це можливо, – мовила місіс Сноу. – Скажи, чому я маю радіти, коли зі мною таке трапилося?!

     На превеликий подив місіс Сноу, Полліанна підстрибнула й плеснула в долоні.

– Що ж, це й справді не так уже й просто! Зараз мені час іти, але я думатиму всю дорогу додому, і можливо, наступного разу, коли прийду до вас у гості, я вам розповім! Бувайте! Я чудово провела з вами час! – вигукнула дівчинка, виходячи з кімнати.

– Гм, я ще ніколи такого не чула! І що вона мала на увазі? – бубоніла місіс Сноу, дивлячись на двері, у які щойно вийшла дівчинка. Жінка знов узяла люстерко і почала скептично себе роздивлятися.

– А ця мала і справді вміє робити зачіски, – стиха мовила хвора. – Я ще ніколи не мала привабливішого вигляду. Та який у цьому сенс? – зітхнула жінка, опустивши люстерко на ліжко й відкинувши голову на подушку.

     Трохи пізніше, коли до кімнати зайшла її донька Міллі, люстерко все ще лежало на ліжку, але було ретельно заховане у складках ковдри.

– Мамо, фіранки підняті! – здивовано вигукнула Міллі, переводячи погляд з фіранок на гвоздику у волоссі матері.

– А що тут такого? – бурчала хвора. – Якщо я хворію, це зовсім не означає, що я маю просидіти все життя у темряві, чи не так?

– Н?ні, звичайно ж, ні, – одразу ж запевнила її донька, беручи до рук пляшечку з ліками. – Просто я вже давно пропонувала тобі розміститися у світлішій кімнаті, а ти постійно відмовлялася.

     На це місіс Сноу нічого не відповіла. Вона перебирала мереживо на своїй нічній сорочці. А потім засмучено мовила:

– Гадаю, хтось міг би подарувати мені нову нічну сорочку– наприклад, замість баранячого бульйону!

– Мамо!

     Міллі від здивування аж слів забракло. У шафі за її спиною лежали дві нові нічні сорочки, і вже кілька місяців вона марно вмовляла матір одягнути якусь із них.

 

     Розділ 9, у якому йтиметься про Незнайомця

     Наступного разу коли Полліанна зустріла Незнайомця, йшов дощ. Незважаючи на це, вона, як завжди, привітала його сяючою усмішкою:

– Погода сьогодні не найкраща, правда ж? – зауважила дівчинка. – Однак я все одно рада – адже дощить не кожного дня!

     Цього разу чоловік нічого не буркнув у відповідь і навіть не повернув голови. Полліанна вирішила, що він просто її не почув. Наступного разу (власне, вже наступного дня) вона заговорила з ним голосніше. Дівчинка вважала, що це вкрай необхідно – адже чоловік ішов поспіхом, заклавши руки за спину і втупивши очі в землю – і це коли навкруги так сонячно, а повітря таке свіже! Полліанна ж, як і завжди, прийшла до міста із дорученням від тітки.

– Як ся маєте? – майже проспівала вона. – Я така рада, що сьогодні краще, ніж учора.

     Чоловік різко зупинився. Він виглядав дуже роздратованим.

– Послухай, дівчинко, ми маємо покінчити з цим раз і назавжди, – рішуче виголосив він. – Мені є про що думати, окрім погоди. Мені байдуже, світить сонце чи ні.

     Полліанна відповіла на це усмішкою.

– Я так і подумала, сер. Тому й звертаю на це вашу увагу.

– Що? Е?е?е, гм… – знову забелькотів він, усвідомлюючи, що вона тільки?но сказала.

– Саме тому й звертаюся до вас – щоб ви помітили, яка краса навколо нас, як світить сонечко! Я впевнена, ви б цьому пораділи, якби хоч раз зупинилися й подумали про це. Та й вигляд би мали не такий похмурий!

– Гм, це ж треба таке, – і чоловік махнув рукою. Він знову почав іти, але раптом зупинився і похмуро запитав:

– Чому б тобі не знайти когось твого віку і не поговорити з ним?

– Я б із радістю, пане, але тут немає дітей. Так мені Ненсі сказала. Та це мене зовсім не засмучує. Мені подобається бути з дорослими, із ними навіть цікавіше. Просто я звикла до спілкування з леді із Жіночої допомоги.

– Гм! Жіноча допомога! То ось на кого я, по?твоєму, схожий? – здавалося, губи чоловіка от?от усміхнуться, але він усіляко намагався зберегти суворий вигляд.

     Полліанна дзвінко розсміялася.

– Що ви, сер! Ви геть не схожі на леді з Жіночої допомоги! Проте ви такий саме добрий – можливо, навіть кращий за них! – ввічливо додала вона. – Знаєте, я впевнена, що ви набагато кращі, ніж здаєтесь.

     Незнайомець дивно цокнув язиком.

– Це ж треба! – він зробив рукою незрозумілий жест і швидко пішов у своїх справах.

     Наступного разу, коли Полліанна зустріла Незнайомця, він дивився просто їй у вічі і мав приємний вигляд. Принаймні, так здавалося дівчинці.

– Доброго дня! – дещо сухо привітався він. – Мабуть, мені треба одразу сказати: я знаю, що сьогодні світить сонце.

– Вам зовсім не обов'язково мені про це казати, – засяяла Полліанна. – Я дізналася про це, щойно побачивши вас.

– Та невже?

– Так, пане, про це свідчить ваша посмішка і блиску ваших очах.

– Гм! – буркнув чоловік, ідучи далі.

     Після цього Незнайомець часто говорив із дівчинкою, навіть сам починав розмову Щоправда, він рідко говорив щось, окрім «доброго дня». Однак і це стало справжнім сюрпризом для Ненсі, що якось вирішила супроводжувати Полліанну до міста.

– Не вірю своїм вухам, міс Полліанно! – видихнула вона. – Цей чоловік і справді з вами розмовляв?

– Так, і ми часто розмовляємо, – усміхнулася Полліанна.

– Часто? Отакої! А ви знаєте, хто він? – запитала Ненсі.

     Дівчинка похитала головою.

– Мабуть, він забув мені сказати. Знаєш, я йому про себе розповіла, а він – ні.

– Але дитино, він ніколи ні з ким не розмовляє – і вже не перший рік! Хіба що коли йдеться про бізнес. Його звати Джон Пендлтон, і живе він сам?один у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. У нього навіть кухарки немає – тож він ходить їсти у готель тричі на день. Зазвичай його обслуговує Саллі Майнер, то вона каже, що й замовляє він, ледве рота розтуляючи. Іноді їй доводиться вгадувати, чого йому хочеться. Однак вона завжди впевнена в одному – це має бути дешево! Оце зрозуміло і без нагадувань!

     Полліанна співчутливо кивнула головою.

– О, я розумію. Коли ти бідний, доводиться вибирати найдешевше. Ми з татом часто обідали не вдома. І майже щоразу замовляли боби й рибні тюфтельки. Зазвичай ми говорили, що раді, оскільки любимо боби – і особливо повторювали це тоді, коли дивилися на смажену індичку, шматок якої коштував аж шістдесят центів! Гадаєш, містер Пендлтон полюбляє боби?

– Полюбляє боби?! Та яка різниця! Міс Полліанно, він зовсім не бідний! У нього грошей стільки, що вам й не снилося – адже він отримав спадок від батька. У місті немає людини, багатшої за нього. Та він міг би самими доларами харчуватися – якби схотів, звісно!

     Полліанна весело захихотіла.

– Ти кажеш так, ніби це можливо, Ненсі! Хіба ж їх прожуєш – і тим паче проковтнеш?

– Ха! Я кажу, що він досить багатий, щоб дозволити це собі, – стенула плечима служниця. – Хоча він майже нічого не витрачає, а тільки накопичує.

– О, як це чудово, – мовила Полліанна. – Неймовірно! Таке відречення від благ! Це людина, яка несе свій хрест, несе віру іншим. Я розумію, мені якось тато розповідав.

     Ненсі різко відкрила рота, ніби хотіла сказати щось не надто приємне. Однак, поглянувши на спокійне й довірливе личко дівчинки, вона стрималася.

– Гм! – тільки й мовила вона. Але все одно продовжила: – Все?таки дуже дивно, міс Полліанно, що він із вами заговорив, так, дивно! Він ні з ким не розмовляє, живе у великому розкішному будинку – і там стільки красивих і коштовних речей! Дехто каже, що він несповна розуму, а дехто – що жадібний. А хтось навіть вважає, що він ховає якогось скелета у шафі.

– О, Ненсі! – аж здригнулася Полліанна. – Навіщо він зберігає таку жахливу річ? Я думаю, йому треба її негайно викинути!

     Ненсі закашлялася. Вона зрозуміла, що Полліанна просто не знає цього виразу, однак не поспішала виправити помилку.

– А ще всі кажуть, що він дуже загадковий! – вела вона далі. – Кілька років він тільки те й робив, що подорожував, переважно південними країнами – був у Єгипті, Азії, в пустелі Сахарі.

– О, то він місіонер, – зауважила Полліанна. Ненсі засміялася, але якось дивно.

– Ну, я б так не сказала, міс Полліанно! Коли він повертається, то пише книжки – незвичайні і дуже дивні! Про якісь штукенції, які йому трапляються у тих язичницьких краях. І чого б не витрачати гроші тут? Навіть на собі економить, це ж треба таке!

– Правильно! Адже він збирає гроші, щоб просвітити язичників, – зауважила Полліанна. – Та все одно, він цікавий чоловік, ні на кого не схожий, як місіс Сноу. Геть не схожий на інших!

– Ну, тут я, мабуть, погоджуся, – буркнула Ненсі.

– Та яка ж я рада, що він тепер зі мною говорить, – задоволено зауважила Полліанна.

 

     Розділ 10. Сюрприз для місіс Сноу

     Коли Полліанна знову прийшла навідати місіс Сноу, та, як і минулого разу, лежала в темній кімнаті.

– Це маленька дівчинка від міс Поллі, мамо, – втомленим голосом повідомила Міллі і залишила Полліанну наодинці з хворою.

– О, це справді ти? – почувся тихий голос із ліжка. – Я тебе пам'ятаю. Та тебе хто завгодно запам'ятав би, якби хоч раз побачив. Шкода, що ти не прийшла учора, мені якраз хотілося тебе побачити.

– Та ви що? Що ж, я рада, бо з учора минуло не так уже й багато часу, – радісно засміялася Полліанна, зайшовши до кімнати й акуратно поставивши кошика на стілець.

– Але ж тут і темно! Я вас зовсім не бачу! – вигукнула дівчинка й рішуче підійшла до вікна, щ об підняти фіранки. – Хочу подивитися, чи зробили ви таку зачіску, як я вам робила… бачу, що ні! Та нічого, це навіть добре, можливо, пізніше я знову вас розчешу, якщо дозволите. А тепер погляньте, що я вам принесла.

     Жінка байдуже дивилася перед собою.

– Байдуже, як це виглядає, бо його смак від цього не зміниться, – пробурчала вона, однак перевела свій погляд на кошик. – То що там?

– А вгадайте! Чого б вам зараз хотілося? – і Полліанна підійшла до кошика. її обличчя аж світилося від радощів. Хвора спохмурніла.

– Що ж, мені нічого не хочеться з того, про що я знаю, – зітхнула вона. – Майже все воно однакове на смак.

     Полліанна кахикнула.

– Та не тепер! Вгадайте! Якби вам справді чогось хотілося, що б це було?

     Жінка вагалася. Звісно, вона цього не усвідомлювала, однак вона вже давно звикла хотіти те, чого в неї не було. Тож вирішити, чого їй насправді хочеться, здавалося майже неможливим. Однак потрібно було сказати щось у відповідь – дивна дівчинка нетерпляче чекала.

– Що ж, можливо, баранячого буль…

– Він тут є! – вигукнула Полліанна.

– Але це зовсім не те, чого я насправді хочу, – зітхнула хвора, хоч у животі почало бурчати. – Правду кажучи, я б не відмовилась від курчати.

– О, курча тут теж є! – радісно сповістила Полліанна.

     Жінка здивовано на неї поглянула.

– У тебе є і те, й інше? – запитала вона.

– Так – і на додачу ще й телячий холодець! – із тріумфом мовила Полліанна. – Я поміркувала й вирішила, що ви маєте отримати на обід те, чого вам справді хочеться; тож ми із Ненсі приготували для вас ці страви. Звісно, кожної потрошку – але ж вони всі тут! Я така рада, що вам захотілося курчати, – зізналася дівчинка, виймаючи із кошика три невеличкі мисочки. – Знаєте, я оце йшла до вас і думала: а якщо вам раптом захочеться рубця чи цибулі – словом, чогось такого, чого в мене немає! О, як би це було погано, адже я так старалася, щоб вам догодити! – засміялася дівчинка.

     Відповіді не було. Хвора, здавалося, намагалась подумки знайти відповідь на якесь важливе питання.

– Ну от! Я залишу все це для вас, – мовила Полліанна, поставивши мисочки в рядок на столі. – Можливо, баранячого бульйону ви захочете завтра. До речі, як ви почуваєтеся? – ввічливо поцікавилася дівчинка.

– Поганенько, та дякую, що спитала, – пробурчала місіс Сноу, безпорадно відкинувшись на подушку. – Уранці мені й поспати не дали. Сусідська дівчина Неллі Хіґґінс почала вчитися музики, і цілісінький ранок грала, не вгаваючи. Мало з розуму мене не звела! Не знаю, що й робити!

     Полліанна співчутливо похитала головою.

– Розумію вас, це просто жахливо. Так само було і з місіс Байт – однією леді з Жіночої допомоги. У неї якраз стався напад радикуліту, тож вона навіть поворухнутися в ліжку не могла. Вона казала, що їй було б значно легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?

– Можу що?

– Крутитися, рухатися в ліжку, змінювати положення, якщо музика аж надто набридає?

     Місіс Сноу витріщилася на дівчинку.

– Ну звісно ж, я можу рухатися в ліжку скільки мені заманеться, – трохи роздратовано мовила вона.

– Тоді ви маєте цьому радіти, правда?правда! – закивала Полліанна. – А от місіс Байт не могла – знаєте, не дуже покрутишся, коли в тебе радикуліт, навіть якщо дуже хочеться. Вона ледве це витримала – так їй хотілося розім'яти боки. А ще місіс Байт могла б збожеволіти, якби не вуха сестри її чоловіка.

– Вуха сестри?! А вони тут до чого? Полліанна засміялася.

– О, я зовсім забула, що ви геть не знаєте Байтів. Розумієте, сестра містера Байта була глуха – абсолютно глуха. Вона приїхала погостювати. І коли в місіс Байт стався напад радикуліту, міс Байт залишилася, щоби допомогти в господарстві. їй дуже важко було будь?що пояснювати, і після того щоразу коли місіс Байт чула звуки роялю по сусідству, вона була дуже рада, що може їх чути, незважаючи на те, що грали надто голосно. Вона якось подумала, що було б просто жахливо, якби вона нічого не чула, як чоловікова сестра. Розумієте, вона теж грала в мою гру – я їй про неї розповіла.

– У гру?

     Дівчинка заплескала в долоні.

– Ну от, а я про неї геть забула! Гра полягає в тому, щоб радіти, місіс Сноу!

– Радіти? Що це означає?

– Я ж казала вам, що щось придумаю, пам'ятаєте? Ви попросили сказати, чому ви могли б радіти, коли лежите в ліжку цілісінький день.

– О! – видихнула жінка. – То ти про це. Так, я пригадую, але навіть не думала, що ти про це пам'ятатимеш.

– Ні?ні, я багато про це думала, – зауважила Полліанна, – і нарешті знайшла причину для радості! Було непросто, повірте! Це приємно, але непросто. Чесно кажучи, що складніше, то цікавіше грати. Спочатку мені нічого не спадало на думку, та врешті…

– І що, ти справді щось придумала? Що ж воно таке? – із неприхованим сарказмом запитала місіс Сноу.

     Полліанна глибоко вдихнула.

– Я подумала, що ви можете радіти тому, що інші люди навколо вас здорові, і їм не потрібно лежати в ліжку.

     Місіс Сноу, здавалося, мову відібрало. її погляд зробився злим.

– Та невже?! – нарешті спромоглася сказати вона, хоча з усього було видно, що вдячності до дівчинки вона на відчуває.

– А тепер я хочу розповісти вам про мою гру, – запропонувала Полліанна. – Вам спочатку буде важко грати, але це так весело! І що важче – то веселіше! Ось послухайте.

     І вона почала розповідати про місіонерський притулок, милиці, які вона якось отримала в подарунок замість омріяної ляльки, та інше. Полліанна якраз закінчила свою розповідь, коли до кімнати ввійшла Міллі.

– Міс Полліанно, на вас уже чекає ваша тітка, – ледь чутно мовила вона. – Вона зателефонувала Гарлоусам, які живуть через дорогу, і попросила, щоб ви швиденько йшли додому. Сказала, що вам ще треба позайматися, поки не стемніло.

     Полліанна неохоче підвелася.

– Гаразд, – зітхнула вона, – я побіжу додому. – Раптом вона розсміялася: – Мабуть, мені треба радіти, що в мене є ноги і я можу бігати, еге ж, місіс Сноу?

     Відповіді не було. Місіс Сноу закрила очі. Але очі Міллі аж розширилися від здивування – по зблідлих щоках її матері котилися сльози.

– До побачення! – гукнула через плече Полліанна, виходячи з кімнати. – Шкода, що я не встигла зробити вам зачіску, мені так хотілося! Та нічого – наступного разу обов'язково зробимо!

     Липневі дні минали дуже швидко. Для Полліанни вони були надзвичайно багаті на події. Вона часто казала тітоньці, які вони щасливі. Міс Поллі на це зазвичай реагувала доволі сухо:

– Що ж, дуже добре, Полліанно. Добре, що ти щаслива, але не можна забувати і про свої обов'язки, інакше життя видаватиметься марним.

     На це дівчинка зазвичай відповідала гарячими обіймами і поцілунком, що трохи бентежило її стриману тітку. Та одного разу Полліанна не втрималася й від слів. Це трапилось під час занять із шиття.

– Тітонько, ви маєте на увазі, що якщо я просто проживу день щасливо, він буде прожитий марно? – розмірковувала Полліанна.

– Саме це я й мала на увазі.

– Тобто, щоб життя не було марним, потрібно повсякчас досягати ре?зуль?та?тів?

– Авжеж.

– А що таке ре?зуль?та?ти?

– Це те, що ми отримуємо з того, що робимо – власне, коли робимо щось корисне. Яка ж ти все?таки дивна дитина!

– Отже просто радіти – це не ре?зуль?та?тив?но? – дещо схвильовано запитала Полліанна.

– Звісно, ні.

– Як жаль! Тоді вам, мабуть, не сподобається моя гра. Тепер, боюся, ви й узагалі не захочете в неї грати, тітонько Поллі.

– Гра? Яка гра?

– Та, у яку ми грали разом із та… – і Полліанна злякано прикрила рота рукою. – Та ні, це не має значення, – затинаючись, завершила вона. Міс Поллі спохмурніла.

– Мабуть, на сьогодні годі, – суворо мовила вона. І урок шиття скінчився.

     Того ж дня Полліанна зустріла тітку на сходах, що вели на горище.

– О тітонько Поллі, як чудово! – загукала вона. – Ви вирішили мене навідати! Заходьте, я просто обожнюю приймати гостей! – раділа дівчинка, відчиняючи двері до своєї кімнати.

     Міс Поллі й не збиралася заходити до небоги. Вона лише хотіла пошукати свою білу вовняну шаль у скрині на горищі. Однак, на її превеликий подив, вона чомусь зайшла до кімнатки дівчинки і сіла на твердий стілець. З того часу як небога приїхала до неї жити, міс Поллі часто робила щось несподіване навіть для самої себе і не могла знайти цьому пояснення.

– Я просто обожнюю гостей, – повторила Полліанна, пурхаючи кімнатою, ніби це був палац, а не бідна комірчина на горищі, – особливо тепер, коли в мене є моя власна кімната. Звісно, у мене й раніше була кімната, але ж ми тоді винаймали її, а це зовсім не те. А ця кімната належить мені, правда ж?

– Т?так, Полліанно, – пробурмотіла міс Поллі, дивуючись, чому вона досі не встала й не пішла шукати шаль.

– І зараз я просто обожнюю цю кімнату, навіть незважаючи на те, що в ній немає килима, фіранок і картин, які мені так хотілося мати… – раптом дівчинка почервоніла і замовкла, не закінчивши речення.

– Що тобі хотілося мати?

– Ні, нічого, тітонько Поллі, чесно. Я зовсім не це хотіла сказати.

– Можливо, – холодно зауважила міс Поллі, – та вже якщо почала, то говори до кінця.

– Знаєте, я трохи сподівалася побачити в своїй кімнаті гарні килими, мереживні фіранки й різні чудові речі. Та звісно…

– Сподівалася? – різко перервала її міс Поллі. Полліанна почервоніла ще більше.

– Звісно, я не мала цього робити, тітонько, – перепросила вона. – Мабуть, це тому, що я завжди їх хотіла, але ніколи не мала. Знаєте, у притулку в нас було два килимки, але один у чорнильних плямах, а інший – у дірках. Щоправда, в нас було дві картини, та одну довелося продати, а інша розбилася. Якби не це, то либонь, я б і не хотіла красивих речей. Та коли я приїхала і ми йшли холом, я милувалася всім цим і уявляла, якою гарною буде моя кімната. Проте, знаєте, коли я побачила цю кімнату, то зраділа майже одразу. І хоч на комоді й немає люстра, мені воно й не потрібне, адже я не бачу свого ластовиння.

     А кращої картини, аніж краєвид з мого вікна, годі й шукати! Та й ви були такі добрі до мене, що я…

     Міс Поллі раптом рішуче підвелася. На її на щоках пашів рум'янець.

– Можеш не продовжувати, Полліанно, – сухо мовила вона. – Ти сказала достатньо.

     За мить вона швидко спускалася сходами. І лише внизу збагнула, що так і не знайшла на горищі свою білу шаль.

     Наступного дня міс Поллі рішуче наказала Ненсі:

– Ненсі, сьогодні потрібно перенести всі речі міс Полліанни до кімнати поверхом нижче. Я вирішила, що відтепер вона спатиме там.

– Так, пані, – відповіла Ненсі. «Це ж треба таке!» – додала вона про себе.

     За мить вона була в кімнатці Полліанни й радісно гукала:

– Ви тільки послухайте, міс Полліанно! Ви тепер спатимете у кімнаті, що поверхом нижче! Це ж треба! Уявіть собі!

     Полліанна аж зблідла.

– Ненсі, це правда? Чесно?пречесно? О Ненсі!

– Ще й яка правда! Ще й як чесно! – не вгавала Ненсі, киваючи головою. Вона почала виймати з шафи сукні дівчинки. – Мені звеліли перенести вниз усі ваші речі, тож я почну просто зараз, бо раптом міс Поллі передумає!

     Полліанна навіть не дослухала. Ризикуючи впасти, вона стрімголов скотилася зі сходів, перестрибуючи через дві сходинки за раз.

– О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Невже це правда, і в мене тепер буде власна кімната, де є все – килим, фіранки і три картини! А ще четверта – краєвид із вікна! О люба тітонько!

– Дуже добре, Полліанно. Якщо ти так хотіла мати всі ці речі, гадаю, ти й дбатимеш про них належним чином. Будь ласка, підніми он той стілець. До речі, ти двічі грюкнула дверима за останні кілька хвилин, – міс Поллі говорила дуже суворо, але розуміла, що говорить так лише тому, що мало не плаче, – з незрозумілої причини.

     Полліанна швиденько підняла стілець.

– Так, тітонько, я таки грюкнула тими дверима! – радісно погодилася вона. – Розумієте, просто я була така рада, коли дізналася про нову кімнату! Хто б не грюкнув дверима, якби опинився на моєму місці? Думаю, що й ви… – дівчинка раптом замовкла, а потім з цікавістю поглянула на тітку: – Тітонько Поллі, а ви коли?небудь грюкали дверима?

– Звісно, ні, Полліанно, – вражено відповіла тітка.

– Як шкода, тітонько Поллі! – і дівчинка співчутливо на неї подивилася.

– Шкода? – перепитала міс Поллі, надто вражена, щоб додати щось іще.

– Ну звичайно! Розумієте, якби вам справді хотілося грюкнути дверима, ви б це зробили. Та якщо ви цього не робите, це значить, що ви ніколи не раділи, інакше ви б обов'язково це зробили. Від цього дуже важко втриматися. А мені так шкода, що ви ніколи не раділи!

– Полліанно! – тільки й змогла видихнути міс Поллі, та дівчинка вже побігла нагору, і у відповідь почувся грюкіт – за неї відповіли двері. Полліанна поспішала допомогти Ненсі перенести свої речі.

     Міс Поллі не могла зрозуміти почуття, що охопили її. Адже вона вміла радіти, принаймні раніше!

 

     Розділ 11. Знайомство з Джеммі

     Настав серпень. Він приніс декілька несподіванок та змін – втім, жодна з них не стала чимось надзвичайним для Ненсі. Відтоді як у будинку поселилася Полліанна, вона вже звикла до всіляких несподіванок.

     Першою несподіванкою стала поява кошеняти. Полліанна знайшла його на дорозі, де воно було самісіньке і розпачливо нявкало. Вона обійшла всіх сусідів, та виявилося, що воно нічиє. Тоді дівчинка без жодних вагань принесла його додому.

– Знаєте, я рада, що воно виявилося нічиїм, – зізналася тітці задоволена Полліанна, – бо я від самого початку хотіла принести його сюди. Обожнюю кошенят! Правда ж ви раді, що воно тепер житиме з нами?

     Міс Поллі поглянула на маленький сірий клубочок страждань у руках Полліанни і здригнулася: вона не любила котів, навіть тих, що були гарні, здорові й чистісінькі.

– Фу, Полліанно! Яка жахлива звірюка! Впевнена, що воно хворе, брудне, а в шерсті повнісінько бліх!

– Я знаю, воно таке бідолашне, – ніжно туркотіла Полліанна, заглядаючи в оченята зляканої тваринки. – Воно аж тремтить, таке налякане. Розумієте, воно ще не знає, що ми його залишимо тут.

– Ну звісно, не знає, як і будь?хто інший, – уїдливо зауважила тітка.

– О, ні, уже всі про все знають! – повідомила Полліанна, неправильно витлумачивши тітчині слова. – Я всім розповіла, що ми залишимо його в себе, якщо не знайдемо господаря. Я знала, що ви зрадієте – адже воно таке бідолашне, і йому потрібен дім!

     Міс Поллі розтулила губи і спробувала щось сказати, але марно. Дивне відчуття цілковитої безпорадності охоплювало її знову і знову – з того часу як до неї приїхала її небога.

– Звісно, я знала, що ви не дозволите бідолашному самотньому кошеняті шукати притулку, коли взяли до себе мене, – поквапливо вела далі Поллі?анна, – тож я так і сказала місіс Форд, коли вона спитала, чи дозволите ви його лишити. Але в мене хоч Жіноча допомога до того була, а в цього кошеняти – анікогісінько. Я знала, знала, що ви зрозумієте! – радісно загукала дівчинка й вибігла з кімнати.

– Зачекай, Полліанно! Полліанно! Я зовсім не… – спробувала протестувати міс Поллі, та дівчинка вже була на півдорозі до кухні, вигукуючи:

– Ненсі! Ненсі! Ти тільки поглянь на це чарівне кошеня! Тітонька Поллі відтепер виховуватиме його разом зі мною!

     А тітка Поллі, яка сиділа у вітальні й терпіти не могла котів, відкинулася на спинку крісла з огидою, та здавалося, вдіяти нічого не могла.

     Наступного дня в будинку з'явився собака, набагато брудніший та нещасніший за кошеня. Міс Поллі, на її превеликий подив, знову опинилася в ролі доброго захисника знедолених, янгола милосердя. Полліанна віддала їй цю роль без найменшого вагання, і жінка, яка собак не любила ще більше, аніж котів, знову не знайшла слів, щоб заперечити.

     Та за тиждень Полліанна привела додому маленького обшарпаного хлопчика і вимагала для нього захисту й милосердя. Тут міс Поллі втриматися не вдалося. А сталося це так.

     Одного погожого ранку, у четвер, Полліанна знову понесла місіс Сноу миску телячого холодцю. Вони з місіс Сноу стали гарними друзями, і дружба ця почалася з третього візиту Полліанни, після того як вона розповіла місіс Сноу про гру. Тепер і хвора в неї грала. Звісно, грати їй було нелегко, адже їй роками не подобалося все навколо і завжди хотілося чогось іншого. Тож радіти чомусь було геть непросто. Однак веселі інструкції Полліанни та її щирий сміх, який лунав, коли щось не виходило, допомагали їй вчитися, і то дуже швидко. Навіть сьогодні вона дуже зраділа, що Полліанна принесла холодець із телячої ніжки, бо це було саме те, чого їй найбільше хотілося. Вона не знала, що Міллі, зустрівши Полліанну, уже розповіла їй, що дружина пастора ще зранку прислала велику миску такого ж холодцю.

     Полліанна якраз згадувала про це, коли помітила на узбіччі хлопчика. Той сидів на невеликому пагорбку й поволі обстругував невелику палицю.

– Привіт! – доброзичливо усміхнулася Полліанна.

     Хлопець поглянув на неї й одразу ж повернувся до роботи.

– Собі скажи «привіт», – пробурмотів він.

– Знаєш, у тебе зараз такий вигляд, що й від телячого холодцю ти, здається, не зрадієш! – засміялася Полліанна.

     Хлопець здивовано поглянув на неї, а потім знову заходився стругати палицю затупленим ножем зі зламаним лезом.

     Дівчинка якусь мить вагалася, але потім все ж таки опустилася на траву біля хлопчика. Незважаючи на хоробрі заяви Полліанни про те, що вона звикла до дорослих ще в Жіночій допомозі, і їй не потрібні однолітки, вона часто сумувала, що їй нема з ким погратися чи просто поговорити. Тож вона просто не могла втратити таку чудову нагоду.

– Мене звати Полліанна Віттієр, – приязно мовила вона. – А тебе як?

     Хлопець знову мовчки поглянув на неї. Почав було вставати, та врешті відкинувся назад.

– Джиммі Він, – неохоче промимрив він.

– Чудово! Ну, тепер ми знайомі! Я рада, що ти назвав своє ім'я, бо дехто про це забуває, розумієш? Я живу в будинку міс Поллі Гаррінґтон, а ти?

– Ніде.

– Ніде?! Так не буває – адже кожен із нас має десь жити! – зауважила Полліанна.

– Ну то й що, а я ніде не живу – принаймні зараз. Шукаю нову місцину.

– Справді? А це вона?

     Хлопець кинув на неї презирливий погляд.

– Ну ти й дурепа! Хіба б я шукав, якби знав, де це?

     Полліанна ображено труснула волоссям. Це був не зовсім чемний хлопчик, а їй не подобалося, коли її називали «дурепою». Однак це був перший хлопчик, якого вона тут зустріла, тож сваритися було не варто.

– А де ти жив раніше? – поцікавилася вона.

– Чого це ти до мене причепилася? – урвався терпець хлопцеві.

– А що ж мені робити? – спокійно відповіла Полліанна. – Ти нічого не розповідаєш, тож щоб дізнатися про тебе більше, доводиться питати.

     Хлопець хихотнув. Смішок вийшов не зовсім щирим, бо йому було геть невесело, проте обличчя його стало приємнішим, коли він заговорив знову.

– Ну гаразд, слухай уже, якщо ти така цікава. Я Джиммі Бін, і мені десять років, пішов одинадцятий. Минулого року я потрапив до сиротинця, та в них стільки дітей, що для мене й місця немає. Ну мені й самому там жити не хочеться. І вирішив я піти. Хочу жити деінде, але поки що не знайшов підходящого місця. Знаєш, мені хочеться жити вдома – у звичайному будинку, і щоб у мене була мама, а не наглядач із притулку. Якщо в тебе є дім, то є і батьки, а в мене їх немає – з того часу як помер батько. Тому я зараз у пошуку. Я вже заходив до чотирьох будинків, але ніхто не згодився мене взяти, хоч я й казав, що працюватиму. Ну от! Ти це хотіла знати? – на останніх двох реченнях голос хлопчика раптом затремтів.

– Як жаль! – поспівчувала йому Полліанна. – Невже зовсім ніхто не захотів тебе взяти? Я дуже добре розумію, як ти почуваєшся, бо після того як мій тато помер, у мене не було нікого, крім Жіночої допомоги. Та потім мене взяла до себе тітонька Поллі… – тут Полліанна раптом затнулася. У неї з'явилася блискуча ідея.

– Я знаю місце, де ти будеш жити! – вигукнула вона. – Тебе візьме до себе тітонька Поллі! Я впевнена – адже мене вона взяла! І Флафі та Бафі теж – коли їм не було де подітися, і їх ніхто не любив. Звісно, вона буде рада взяти тебе до себе! Ти просто не знаєш, яка вона добра!

     Худеньке личко Джиммі Біна засяяло.

– Чесне індіанське? Справді візьме? Знаєш, я й працювати можу – он який я сильний! – і він показав худеньку кістляву руку.

– Навіть не сумнівайся! Моя тітонька Поллі – найкраща леді у світі, після моєї мами, яка стала янголом на небі. А в будинку дуже багато кімнат, – вела далі дівчинка, підводячись і смикаючи його за руку. – Це напрочуд великий будинок. Хоча… можливо, тобі спершу доведеться спати в кімнатці на горищі, як мені, коли я приїхала, – торохкотіла Полліанна. – Та зараз там стоять сітки від комах, то вже буде на так спекотно, та й мухи не залітатимуть знадвору, заносячи мікробів на лапках. Ти про таке чув? Хіба не чудово? Може, тітонька й тобі дасть прочитати цікаву брошуру про мух, якщо гарно поводитимешся. Хоча ні, для цього треба було погано поводитись. Ой, у тебе теж є ластовиння! Це добре – тобі не потрібне буде люстро! А краєвид з вікна кращий за будь?яку картину, тож думаю, та кімната тобі дуже сподобається! – нарешті підсумувала Полліанна, відчуваючи, що в неї аж у горлі пересохло – так багато вона говорила.

– Очманіти! – вигукнув Джиммі Бін, і з усього було видно, що йому це подобалося. А потім додав: – Не думаю, що тому, хто стільки говорить на бігу, треба задавати якісь питання!

     Полліанна весело розсміялася.

– Що ж, ти маєш радіти, – зауважила вона, – бо коли я говорю, тобі можна мовчати!

     Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань привела свого нового друга до здивованої тітки.

– Тітонько Поллі! – захоплено почала вона. – Ви тільки?но подивіться! Я знайшла декого значно кращого за Флафі і Бафі. Це справжній живий хлопчик! Ви зможете його виховувати! А спатиме він спочатку в кімнатці на горищі. Він і працювати може, хоча, думаю, у нього на це не буде багато часу, бо ми разом гратимемося.

     Спочатку міс Поллі зблідла, а потім на її щоках з'явилися гарячі рум'янці. Вона не все розуміла, але їй вистачило того, що вона почула.

– Полліанно, що все це означає? Хто цей брудний обшарпанець? Де ти його знайшла? – різко почала вона.

     «Обшарпанець» відійшов на крок назад і скосив очі на двері. Дівчинка ж весело засміялася.

– Ну от, я зовсім забула вам його представити! Я вже як Незнайомець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика – він зовсім як Флафі і Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та гадаю, це можна легко виправити – помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! – знов засміялася вона. – Це Джиммі Бін, тітонько.

– Гаразд, і що він робить тут?

– Тітонько, та я ж вам уже розповіла! – щиро дивувалася дівчинка. – Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки і дім. Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі і Бафі, і сказала, що ви і йому будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку чи кота.

     Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу руку. її знову охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона взяла себе в руки й сіла прямо.

– Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, якути тільки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й голодранців з вулиці приводиш…

     Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він високо підняв підборіддя. Він упевнено зробив кілька кроків у бік тітки Поллі.

– Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів працювати, а за це отримати ліжко і їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра, і як мені зрадієте. Що ж, ні – то й ні! – і він рвучко вийшов з кімнати з таким почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді в нього був дуже жалюгідний вигляд.

– О тітонько Поллі, – тремтячим голосом мовила Полліанна, – я гадала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена…

     Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. їй нарешті урвався терпець. Слова «добра й хороша» все ще звучали в її голові, а тілом знову оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб дати відсіч.

– Полліанно, – вигукнула вона, – припини нарешті постійно говорити «рада». Я тільки те й чую: «рада, рада, рада» – так і збожеволіти можна!

     У дівчинки брови полізли догори.

– Тітонько Поллі, – видихнула вона, – я просто думала, що ви зрадієте тому, що я ра… О! – і вона злякано притисла долоню до губ, а потім вибігла з кімнати.

     Полліанна перехопила хлопчика в кінці алеї.

– Хлопчику! Хлопчику! Джиммі Бін! Я… я хотіла попросити пробачення, – загукала вона, схопивши його за руку.

– Нічого, ти в цьому не винна, тож не варто! – похмуро відповів Джиммі. – Та знай – я не жебрак! – вперто додав він.

– Звісно, що ні! Але не сердься на тітоньку, – прохала Полліанна, – мабуть, це я винна, що не відрекомендувала тебе належним чином, не розповіла про тебе більше. Вона справді дуже хороша і добра – завжди такою була, але мені треба було пояснити все до ладу. Мені дуже хочеться допомогти тобі!

     Хлопець лише стенув плечима й повернувся, щоб іти далі.

– Не зважай, я сам знайду те, що шукаю. І я не жебрак, ось так.

     Полліанна, здавалося, про щось міркувала. Урешті її обличчя посвітлішало.

– Я знаю, що можу зробити! Сьогодні вдень відбудуться збори Жіночої допомоги (я чула, як про це казала міс Поллі). Я розповім їм про твій випадок. Знаєш, мій тато завжди так робив, особливо коли йшлося про просвітництво язичників чи придбання нових килимів.

     Джиммі рвучко повернувся до неї.

– Тільки я не язичник і не новий килим! І що це за Жіноча допомога така?

     Полліанна здивовано подивилася на нього.

– Гей, Джиммі Він, де це ти ріс, що геть нічого не знаєш про Жіночу допомогу?

– Подумаєш! Тоді бувай, як не хочеш розповісти, – і хлопчик пішов алеєю.

     Полліанна швиденько його наздогнала.

– Ну… Це таке місце, де збираються леді – і там вони шиють, влаштовують обіди, збирають гроші і розмовляють. Оце і є Жіноча допомога. Вони дуже хороші і добрі – принаймні у моїй Жіночій допомозі були саме такі. Та гадаю, і тут є гарні леді. Я зустрінуся з ними і про все тобі розповім пізніше.

     Джиммі знову рвучко обернувся.

– І не мрій! Ти думаєш, я піду туди, щоб стояти і слухати, як купа жінок називають мене голодранцем? Ніколи!

– Тебе там не буде, – запевнила його Полліанна. – Я сама піду і про все їм розповім.

– Ти підеш?

– Так, і цього разу намагатимусь зробити все як належить, – продовжила Полліанна, завваживши, що вираз обличчя Джиммі став світлішим. – Думаю, серед них обов'язково знайдеться та, що буде рада взяти тебе до себе.

– Ти ж не забудь сказати, що я можу працювати, – нагадав хлопчик.

– Звісно, не забуду, – пообіцяла щаслива Полліанна, – завтра я про все тобі розповім.

– Де зустрінемося?

– Біля дороги, там де я тебе сьогодні знайшла – коло будинку місіс Сноу.

– Добре, я там буду, – якусь мить хлопчик вагався, а потім продовжив: – Знаєш, я мабуть, поки що піду ночувати до сиротинця. Розумієш, іншого дому в мене поки що немає, а звідти я пішов тільки сьогодні вранці. Я навіть не казав, що пішов назавжди, бо тоді мене б не випустили. Розумієш, ніхто там за мене не переживає. Це ж не батьки – їм байдуже!

– Розумію, – кивнула Полліанна, – та я впевнена, що коли ми завтра зустрінемось, у мене буде для тебе гарна новина про новий дім і батьків, які про тебе дбатимуть! Бувай! – радісно вигукнула вона і побігла до будинку.

     У цей час міс Поллі стояла біля вікна у вітальні і засмучено дивилася на двох дітей, аж поки хлопчик не зник у кінці алеї. Потім вона зітхнула, повернулася і поволі пішла нагору. Ще ніколи вона не почувалася такою розбитою – у вухах і досі звучало «така хороша і добра». На серці було надзвичайно важко – ніби вона втратила щось дуже дороге.

 

     Розділ 12. Візит до Жіночої допомоги

     Того дня, коли Полліанна планувала піти до Жіночої допомоги, вони з тітонькою обідали мовчки. Щоправда, дівчинка час від часу намагалася щось сказати, та марно, бо уже вчетверте доводилося замовкати на слові «рада» й червоніти від сорому. Коли це трапилося вп'яте, міс Поллі роздратовано похитала головою.

– Гаразд, Полліанно, якщо не можеш втриматися, можеш вживати це слово, – зітхнула вона, – принаймні, це буде краще, аніж постійно мовчати.

     Дівчинка аж засяяла від щастя.

– О, дякую, тітонько! Правду кажучи, мені було б зовсім нелегко без цього слова. Розумієте, я так довго грала у гру…

– Що ти робила? – перебила її тітка.

– Грала у гру, знаєте, ми придумали її разом із та… – тут Полліанна змусила себе замовкнути й почервоніла, бо знов мало не торкнулася забороненої теми.

     Тітонька Поллі спохмурніла, але нічого не сказала. І до кінця обіду ніхто не мовив ані слова.

     На свій превеликий подив, Полліанна була навіть рада, коли тітонька зателефонувала дружині пастора і сказала, що не прийде на збори Жіночої допомоги, бо в неї болить голова. Коли міс Поллі піднялася до своєї кімнати й причинила двері, дівчинка всіляко намагалася викликати в себе співчуття до тітки, але все одно відчувала радість від того, що її не буде на зборах, тож вона не почує, як Полліанна розповідатиме про випадок із Джиммі Біном. Вона ніяк не могла забути, що тітонька назвала Джиммі обшарпанцем, і не хотіла, щоб та повторила це на зборах Жіночої допомоги.

     Полліанна чудово знала, що леді зазвичай зустрічаються о другій годині дня в капличці біля церкви – приблизно за півмилі від її дому. Вона спланувала все так, щоб дістатися місця близько третьої.

– Треба, щоб вони всі зібралися, – міркувала дівчинка, – бо там спочатку може і не бути тієї, що візьме Джиммі Біна до себе. Та й зрозуміло, що для леді друга година – це майже третя, бо жінки часто спізнюються.

     Потихеньку, але із залізною впевненістю Полліанна піднялася сходами, що вели до каплички, відчинила двері й потрапила в коридор. Із головної кімнати чувся гомін жіночих голосів, подеколи лунав сміх. Не вагаючись, дівчинка зайшла туди.

     Розмова одразу ж стихла, і Полліанна відчула себе трохи незручно. Тепер, коли дійшло до справи, вона дещо зніяковіла. Все ж таки усі ці чужі й малознайомі обличчя не належали леді з Жіночої допомоги, до яких вона так звикла.

– Як ваші справи, шановні члени Жіночої допомоги? – дівчинка нарешті знайшла в собі сили заговорити. – Мене звати Полліанна Віттієр, гадаю, дехто з вас мене знає. Принаймні я знаю вас, хоч і не всіх.

     Тиша здавалася гнітючою. Деякі леді й справді знали про незвичайну племінницю своєї знайомої, і майже всі про неї чули, однак жодна не мала що сказати.

– Я… я прийшла до вас у справі… хочу запропонувати розглянути один випадок… – затинаючись, почала Полліанна, мимоволі говорячи словами свого батька.

     Леді почали перешіптуватися.

– Тебе прислала тітонька, дорогенька? – запитала місіс Форд, дружина пастора.

     Полліанна трохи зашарілася.

– О, ні, я прийшла сама. Розумієте, я дуже звикла до Жіночої допомоги, адже саме там ми з татом жили, і там мене виховали.

     Хтось не втримався – і почулося хихотіння. Дружина пастора нахмурила брови.

– Зрозуміло, дорогенька. То що там у тебе за справа?

– Ну, я прийшла з приводу Джиммі Біна, – Полліанна глибоко вдихнула й продовжила: – У нього немає дому, і живе він у сиротинці, а вони зараз переповнені, і він там геть непотрібний, принаймні так він вважає. Тож розумієте, йому потрібен дім. Звичайний дім, і щоб там була мама замість наглядачів, щоб були батьки, які могли б про нього дбати. Йому десять років, пішов одинадцятий. Я подумала, що хтось із вас міг би взяти його до себе.

– Це ж треба?а?а, – протягнув хтось із леді, порушивши паузу, яка запала після монологу дівчинки.

     Полліанна стурбовано обвела очима обличчя навколо неї.

– О, я зовсім забула сказати! Він буде працювати! – радісно повідомила вона.

     Тиша тривала ще кілька хвилин, після чого одна?дві леді холодно поставили їй кілька запитань. А коли дізналися про Джиммі все, що знала Полліанна, то почали обговорювати цей випадок, але не дуже охоче й без краплі співчуття.

     Полліанна слухала їх, і її занепокоєння росло. Дещо з того, про що вони говорили, вона не могла зрозуміти. Та дуже скоро стало очевидно, що жодна з присутніх жінок не хотіла взяти Джиммі до себе, хоча кожна вважала, що це має зробити хтось інший, оскільки в Жіночій допомозі було кілька бездітних леді. Та все одно ніхто не згодився прихистити Джиммі Біна. Тоді заговорила дружина пастора. Вона запропонувала членам Жіночої допомоги узяти витрати на проживання й освіту Джиммі на себе. За її словами це було цілком можливо, якщо цьогоріч надіслати менше грошей на освіту маленьких хлопчиків у далекій Індії.

     Тепер заговорили майже всі леді. Деякі говорили одночасно, надто голосно і про не зовсім приємні речі. Вони заявили, що їхня спільнота славилася підтримкою індійських місій, тож доведеться померти від сорому якщо цього року пожертви від Жіночої допомоги будуть меншими. Вони ще про щось говорили, однак Полліанні знову здалося, що вона їх геть не розуміє. З усього виходило, що їм було байдуже, на що саме йшли гроші: головне, щоб сума пожертви була більшою за суми у звітах інших жіночих спільнот. Для них було важливо посідати перше місце у щорічному звіті про благодійність. Полліанна із сумнівом похитала головою. Мабуть, вона все?таки неправильно їх зрозуміла. Уся ця розмова виявилася не дуже приємною, тож дівчинка була дуже рада, коли нарешті опинилася на вулиці і вдихнула свіжого повітря. їй було важко на серці, бо ж треба було ще розповісти про все Джиммі, а новини, на жаль, були невтішними. їй доведеться завтра розповісти, що леді з Жіночої допомоги радше надішлють усі гроші на виховання індійських хлопчиків, замість того щоб витратити їх на хлопчика з їхнього міста, бо за це їх «у щорічному звіті не похвалять». Саме про це їй сказала висока леді в окулярах.

– Звісно, надсилати гроші язичникам – це дуже добре, і я зовсім не проти, щоб вони надсилали їм дещо, – намагалася логічно міркувати Полліанна, засмучено йдучи геть. – Але ж вони говорять так, ніби маленькі хлопчики тут, у нашому місті, зовсім не мають значення, на відміну від тих, далеких… Невже вони не розуміють, що краще спостерігати за тим, як зростає Джиммі Бін, а не за цифрами у щорічному звіті…

 

     Розділ 13. Що трапилося у Пендлтонському лісі

     Залишивши капличку, Полліанна не пішла додому. Натомість вона почимчикувала до Пендлтонського пагорба. У неї був важкий день, навіть попри те, що «вихідний» – так вона називала дні, коли не було уроків шиття й куховарства. Тому дівчинка вирішила, що після прогулянки у спокійному й зеленому лісі їй стане набагато легше. Сонце щосили пекло їй у спину, але дівчинка вперто видиралася на Пендлтонський пагорб.

– Додому можна не з'являтися до пів на шосту, – міркувала Полліанна, – а прогулятися мені не завадить, хоч і доводиться туди дертися пагорбом.

     Полліанна чудово знала, наскільки гарним буває Пендлтонський ліс. Та сьогодні він був особливо прекрасним, ніби намагався розрадити її – адже завтра доведеться розповісти про все Джиммі.

– От якби всі вони були тут – ті леді, що так голосно розмовляли, – зітхнула Полліанна, зводячи очі на блакитне небо між кронами зелених дерев, осяяних сонцем. – Вони б точно передумали щодо Джиммі Біна, і хтось обов'язково узяв би його до себе, – упевнено закінчила дівчинка, хоч і сама не знала, звідки в неї така впевненість.

     Раптом Полліанна нашорошила вуха й прислухалася. Десь попереду голосно гавкав собака. За мить він уже біг до неї, гавкаючи ще голосніше.

– Привіт, песику! Привіт! – дівчинка поглянула на собаку, а потім – очікувально – на стежку, якою він прибіг. Вона не мала жодного сумніву, що вже бачила цього собаку, і знала, кому він належав. Авжеж – Незнайомцю, містеру Джону Пендлтону! Дівчинка пильно дивилася на стежку, сподіваючись нарешті його побачити, але той не з'являвся. Тоді вона знову звернула увагу на собаку. Той, як видалося Полліанні, поводився доволі дивно. Він продовжував гавкати, уривчасто, ніби подавав сигнал тривоги.

     І постійно то вибігав на стежку, то повертався до дівчинки. Вони пішли стежкою, і врешті дійшли до бокової стежинки. Пес почав гавкати ще сильніше, ніби благаючи Полліанну повернути на цю стежку.

– Але ж я йду додому! – сміялася Полліанна, продовжуючи йти прямо.

     Собака, здавалося, збожеволів. Він бігав туди?сюди, туди?сюди між стежкою і Полліанною, гавкаючи й жалібно підвиваючи. Кожен його рух і погляд розумних каштанових очей свідчили про благання – настільки сильне, що врешті дівчинка зрозуміла, розвернулася й пішла услід за ним.

     Тепер собака щосили кинувся вперед. І дуже скоро Полліанна зрозуміла, чому: біля підніжжя скелі, неподалік від бокової стежки, непорушно лежав чоловік.

     Під ногами дівчинки хруснула гілка, і чоловік повернув голову. Із криком розпачу Полліанна підбігла до нього.

– Містере Пендлтон! Ви поранені?

– Поранений? Ні, що ти! Я просто тут сонячні ванни приймаю! – в'їдливо відповів той. – Слухай, ну ти хоч щось розумієш? Хоч щось розумне можеш зробити?

     Полліанні від образи аж мову відібрало, але за звичкою вона почала відповідати на запитання по порядку.

– Що ж, містере Пендлтон, розумію я не все і не завжди, та й не все мені вдається, але більшість леді з Жіночої допомоги, окрім, щоправда, місіс Роусон, завжди говорили, що здорового глузду мені не бракує. Я чула, як вони про це якось говорили, хоч вони й не здогадувалися, що я це чую.

     Чоловік похмуро усміхнувся.

– Добре, добре, ти мені вибач, я погарячкував. Це все через ногу – зламав ненароком. Тепер послухай мене, – він зробив паузу, а потім із зусиллям заліз у кишеню своїх штанів і витяг звідти в'язку ключів. – Та стежка веде до мого дому – йти туди хвилин п'ять, не більше. Дійти до бокових дверей біля порткошеру. Ти знаєш, що це таке?

– Так, сер. У тітоньки є такий, а над ним тераса, на даху якої я якось спала. Точніше, не спала, бо мене майже одразу знайшли.

– Що? А, гаразд. Коли зайдеш до будинку, пройди через вестибюль і хол до останніх дверей. На великому полірованому столі в центрі кімнати знайдеш телефон. Ти вмієш ним користуватися?

– Так, звісно! Якось тітонька Поллі…

– Зараз не до тітоньки Поллі, – різко перервав її чоловік, намагаючись хоч трохи ворухнутися.

– Набереш лікаря Томаса Чілтона – його номер має бути на картці десь там. Вона може висіти на гачку але я не впевнений. Гадаю, ти зможеш упізнати картку з телефонами?

– Так, зможу! Мені так подобається та, що в тітоньки Поллі! На ній стільки дивних імен і прізвищ, і…

– Скажеш лікареві Чілтону що Джон Пендлтон лежить біля підніжжя пагорба Маленького Орла у Пендлтонському лісі зі зламаною ногою. Тож нехай приїздить із ношами та двома помічниками. Що робити далі, він знає сам. Скажеш, щоб ішов сюди стежкою від будинку.

– Зі зламаною ногою? О містере Пендлтон, як це жахливо! – здригнулася Полліанна. – Але я така рада, що нагодилася саме вчасно! Чи не можу я ще щось…

– Можеш, але, бачу, не хочеш! Будь ласка, йди і зроби те, про що я тебе просив, – ледве простогнав чоловік. І Полліанна, схлипуючи, пішла.

     Дорогою вона вже не зупинялася, щоб помилуватися блакиттю неба, що виднілося між кронами дерев. Дівчинка уважно дивилася під ноги, щоб жодний камінець чи гілка не зупинили її швидкі ніжки.

     Дуже скоро вона побачила будинок. Дівчинка й раніше бачила його, але ще ніколи так близько, як тепер. її майже налякали його розміри, велич сірого каменю, численні веранди та розкішний вхід. Полліанна на мить зупинилася, але потім рішуче пішла через великий, проте занедбаний газон до будинку, власне, до бокового входу. Усю дорогу вона так сильно стискала ключа в руці, що тепер їй ледве вдалося розігнути пальці, щоб відімкнути двері. Та нарешті важкі різьблені двері піддалися й відчинилися.

     Полліанні аж подих перехопило. І хоча вона дуже поспішала, дівчинка зупинилася на мить і з острахом поглянула на вестибюль, який вів до широкого темного холу. Це був будинок містера Пендлтона, будинок?загадка, у який ніхто, окрім його господаря, ніколи не заходив. А ще в цьому будинку десь був схований скелет. Та, незважаючи на це, Полліанна розуміла, що має зайти в ці страшні кімнати, знайти телефон лікаря і повідомити, що господар будинку лежить біля пагорба…

     І не втримавшись від зойку, дівчинка чимдуж пробігла холом, намагаючись не дивитися ані ліворуч, ані праворуч, штовхнула останні двері й опинилася в потрібній кімнаті.

     Кімната була велика й темна. її стіни прикрашали панелі з темного дерева, такі ж, як і в холі, а на вікнах висіли червоні фіранки. Через західне вікно сонце кидало на підлогу сніп золотавого світла, воно тьмяно виблискувало на латунних ґратках каміну та нікелевому телефоні, що стояв на масивному столі посеред кімнати. Полліанна навшпиньках підбігла до столу.

     Картки з телефонами на гачку таки не виявилося; вона чомусь лежала на підлозі. Та Полліанні вдалося її знайти, і вона продивилася всі прізвища, що починалися з літери «Ч», доки палець не зупинився на «Чілтон». За мить вона вже говорила з ним, тремтячим голосом розповідаючи все, що знала, і відповідаючи на чіткі запитання лікаря. Поклавши слухавку дівчинка полегшено зітхнула.

     Однак і тепер Полліанна не наважилася роздивитися все як слід. Потім вона пригадувала червоне драпірування, шафи, заставлені книгами, брудну підлогу, стіл, завалений паперами, численні зачинені двері (за якимись із них міг бути скелет!); і всюди пилюка, пилюка, пилюка… Дівчинка полетіла через хол до великих різьблених дверей, які залишила прочиненими.

     Дуже скоро вона знову опинилася біля містера Пендлтона. Незважаючи на біль, він не міг не помітити, як швидко вона повернулася.

– У чому річ? Ти не змогла потрапити всередину? – стривожено запитав він.

     Полліанна щиро здивувалася.

– Чому ви так вирішили? Звісно, змогла, тому я й тут! – відповіла дівчинка. – Хіба б я поверталася, якби не змогла зайти?! А лікар сказав, що приїде якомога швидше, разом з помічниками та всім необхідним. Він також сказав, що знає, куди потрібно йти, тож я не лишалася, щоб показувати йому шлях. Мені хотілося побути з вами.

– Справді? – похмуро усміхнувся чоловік. – Не можу сказати, що мені подобається твій вибір. Мені здається, тобі краще вибирати приємніших людей для спілкування.

– Ви так кажете, бо дуже сердитий?

– Гм, дякую за відвертість. Власне, так.

– Але ви сердитий тільки зовні, а всередині – зовсім ні! Анітрішечки! – дзвінко засміялася Полліанна.

– Та невже! І звідки ти це знаєш? – запитав чоловік, намагаючись зручніше покласти голову на землю, щоб не зрушити при цьому ногу.

– О, це видно з багатьох речей – наприклад, із того, як ви ставитеся до свого собаки, – зауважила дівчинка, вказуючи на те, як містер Пендлтон поклав свою довгу тонку руку на голову собаки, що лежав біля нього. – Дивно, та собаки і коти завжди знають, якими є їхні господарі всередині, правда ж? Давайте я потримаю вашу голову, – несподівано запропонувала вона.

     Чоловік кілька разів скривився від болю й застогнав, та врешті вмостив голову на колінах Полліанни.

     Вони були набагато зручніші, аніж скелясте підніжжя пагорба.

– Що ж, так значно краще, – тихо пробурмотів він.

     Деякий час він лежав мовчки. Полліанна спостерігала за його обличчям, гадаючи, чи не міг він заснути. З усього було видно, що містер Пендлтон таки не спав. Здавалося, що він міцно зціпив зуби, щоб не стогнати від болю. Полліанні ж хотілося закричати вголос, коли вона бачила це велике й міцне тіло таким безпорадним. Одну долоню він міцно стис у кулак і відкинув убік, інша лежала на голові собаки. Собака сидів непорушно, не зводячи своїх відданих і розумних очей з обличчя господаря.

     Час спливав хвилина за хвилиною. Сонце потихеньку сідало, а тіні під деревами видовжувалися. Полліанна була змушена сидіти непорушно, і їй навіть було важко дихати. Якась пташка пурхала так близько, що її можна було схопити рукою, а білочка махала пухнастим хвостом, сидячи на гілці просто над головою Полліанни. Вона з острахом дивилася блискучими оченятами на собаку, але той навіть не ворухнувся.

     Нарешті собака нашорошив вуха й заскавчав, а потім голосно гавкнув. Наступної миті Полліанна почула голоси, і за хвильку на галявині з'явилися ті, кому вони належали. Троє чоловіків несли ноші та інші потрібні речі.

– Лікарю Чілтон! – радісно привітала вона найвищого чоловіка, якого вже знала. Він був гарно виголений.

– Що, моя люба, граємось у сестру милосердя?

– Та ні, сер, – усміхнулася Полліанна, – я тільки тримала його голову, але ліків ніяких не давала. Я рада, що опинилася тут вчасно.

– І я теж, – кивнув лікар, і почав оглядати пораненого.

 

     Розділ 14. Важливо, від кого холодець

     Того вечора Полліанна трохи спізнилася на вечерю через пригоду з містером Пендлтоном, але її не покарали.

     Ненсі зустріла дівчинку біля вхідних дверей.

– Яка я рада вас бачити, дитинко! – полегшено зітхнула служниця. – Уже пів на сьому!

– Я знаю, – стурбовано сказала Полліанна, – та я не винна, чесно. Думаю, і тітонька Поллі зі мною погодиться.

– На щастя, в неї не буде такої можливості, – задоволено мовила Ненсі. – Вона поїхала.

– Поїхала? – дівчинці аж мову відібрало. – Але це ж не через мене, Ненсі? – Полліанна з жахом згадувала усі «приємні» події, що траплялися останнім часом – хлопчик, якого вона привела з вулиці, кіт, собака, постійне вживання слова «рада» та забороненого «тато», які ненастанно крутилися в неї на язиці. – о, невже вона поїхала через мене?

– Ви тут ні до чого! – пхикнула Ненсі. – її двоюрідна сестра із Бостона померла, тож їй потрібно було терміново їхати на похорон. Телеграму принесли якраз після того, як ви пішли. Міс Поллі поїхала на три дні. Думаю, нам треба радіти! Будемо на господарстві удвох, тільки я і ви, ось так! Так, саме так!

     Полліанна була ошелешена.

– Раді? О, Ненсі, як можна радіти, коли когось ховають?

– Міс Полліанно, та я ж не через похорон радію. Я… – і раптом Ненсі замовкла, не знаючи, як пояснити. Раптом у її очах замиготіли лукаві вогники. – Але ж, міс Полліанно, це ви навчили мене грати в таку гру! – зауважила вона.

     Полліанна спохмурніла і щосили потерла чоло.

– Не знаю, як і пояснити, Ненсі, – похитала вона головою, – але є такі події, коли гра недоречна.

     І мені здається, що похорон – це саме така подія. У похованні немає нічого веселого. Ненсі цокнула язиком.

– Гм, ми можемо радіти, що ховають не нас, – вголос міркувала вона. Проте Полліанна не почула цих слів. Вона почала розповідати про свою пригоду і за мить Ненсі вже слухала її з відкритим від здивування ротом.

     Наступного дня у призначеному місці Полліанна зустрілася з Джиммі Біном. Як вона і передбачала, Джиммі дуже засмутився, коли почув, що леді з Жіночої допомоги надали перевагу не йому, а невідомому хлопчику з Індії.

– Що ж, так воно і мало бути, – зітхнув він, – бо речі, про які ти не знаєш, завжди видаються привабливішими, аніж ті, які знаєш добре. Так і з картоплею – завжди здається, що в твого сусіда порція більша. От би й зі мною так було! Наприклад, мене б узяла якась Жіноча допомога з Індії чи ще звідкись?

     Почувши це, Полліанна аж у долоні заплескала.

– Оце ти правильно сказав! Та це ж те, що нам треба, Джиммі! Я напишу про тебе леді з моєї Жіночої допомоги. І хоча вони не в Індії, а на захід звідси, це все одно дуже далеко. Думаю, ти б теж так думав, якби проїхав стільки, скільки я, дістаючись сюди!

     Обличчя хлопчика посвітлішало.

– Думаєш, вони справді мене візьмуть? – вагаючись, запитав він.

– Ну звісно! Хіба ж вони не платять за виховання індійських хлопчиків? От і ти будеш для них як хлопчик із Індії! Ти приїдеш здалеку, тож їм не потрібно буде перейматися через якісь звіти! Отож чекай, а я їм тимчасом напишу. Напишу листа місіс Байт. Ні, краще вже написати місіс Джоунс. Знаєш, місіс Байт найбагатша, але місіс Джоунс робить найбільші пожертви, дивно, правда ж, коли поміркуєш про це? Та, гадаю, хтось із Жіночої допомоги обов'язково згодиться тебе взяти.

– Добре, але не забудь їм сказати, що я можу працювати за своє утримання, – вставив Джиммі. – Я не жебрак, бізнес є бізнес. І думаю, що це стосується і Жіночої допомоги. – Він трохи вагався, але врешті додав: – Думаю, мені таки доведеться тут трохи затриматися – поки ти не отримаєш відповіді.

– Так, звичайно! – впевнено кивнула Полліанна. – Адже тоді я знатиму, де тебе шукати, щоб повідомити новину. Вони візьмуть тебе, я впевнена, адже ти здалеку – ну, майже з Індії. От і тітонька Поллі взяла… Слухай! – раптом зупинилася дівчинка. – А може і я для тітоньки Поллі як дитина з Індії?!

– Ну й дивна ти! – усміхнувся Джиммі й пішов геть.

     Десь за тиждень після пригоди у Пендлтонському лісі Полліанна якось зранку звернулася до тітки Поллі:

– Тітонько, ви не будете проти, якщо цього разу я віднесу телячий холодець не місіс Сноу, а комусь іншому? Мені здається, місіс Сноу не буде проти, адже це тільки на один раз.

– Господи, Полліанно, що це ти знову задумала? – зітхнула тітка. – Ти найнеординарніша дитина, яку я коли?небудь бачила!

     Полліанна стурбовано нахмурила брівки.

– Тітонько Поллі, а що таке «неординарна»? Якщо людина неординарна, то їй не бути ординарною?

– Ну, це вже точно.

– О, тоді все гаразд. Я дуже рада бути неординарною, – просвітліла Полліанна. – Розумієте, місіс Байт часто казала, що місіс Роусон – дуже ординарна жінка, і вважала, що це жахливо. А ще вони постійно сварилися, і татові… ой, тобто нам доводилося нелегко, коли потрібно було їх мирити між собою, – поспішно виправилася Полліанна, почуваючи себе так, ніби її корабель плив між Сциллою та Харибдою: вона не могла не згадувати батька, коли розповідала про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про нього говорити.

– Гаразд, це не так важливо, – нетерпляче перебила її тітка Поллі. – Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш про свою Жіночу допомогу!

– Так, тітонько, – радісно усміхнулася дівчинка, – та це й не дивно, вони ж мене виростили, тож…

– Годі, Полліанно, – холодно мовила тітка, – то що там із холодцем?

– О, з ним нічого не трапилось! І я б нікуди його не понесла, не запитавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозволите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога – це ж не назавжди! Місіс Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз… А до нього хоч би раз навідатися…

– Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?

     Полліанна здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.

– О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилось, коли ви від'їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені довелося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я тримала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому і з того часу ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, я подумала, як би було добре цього разу віднести холодець йому. То як, тітонько, ви дозволите?

– Так, так, я не проти, – нарешті стиха відповіла міс Поллі, – а хто це такий?

– Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.

     Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.

– Джон Пендлтон?!

– Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж знайомі?

     Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:

– А ти з ним знайома? Полліанна ствердно кивнула.

– Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте, він такий суворий тільки зовні. Ну, я піду по холодець. Ненсі казала, що він майже готовий, коли я йшла до вас, – закінчила Полліанна, йдучи до дверей.

– Зачекай, Полліанно! – голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. – Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місіс Сноу. Усе, тепер можеш іти.

     Дівчинка глибоко засмутилася.

– Але, тітонько Поллі, вона ще довго лежатиме, і їй носитимуть усілякі гостинці, ви ж розумієте! А в нього лише зламана нога, і довго це не триватиме! Він же зламав її тиждень тому!

– Так, я пам'ятаю. Я чула, що з містером Джоном Пендлтоном трапилася неприємна пригода, – усе ще сухо і вперто мовила міс Поллі. – Та я не маю бажання посилати йому холодець, Полліанно.

– Я знаю, він суворий, але це тільки зовні, – сумно зауважила Полліанна, – мабуть, тому він вам і не подобається. Та я не скажу йому, що це від вас. Я скажу, що холодець від мене. Мені містер Пендлтон подобається, і я б із радістю передала йому холодець.

     Міс Поллі знову похитала головою, але раптом зупинилася і тихо спитала:

– А він знає, хто ти така, Полліанно? Дівчинка тільки засмучено зітхнула.

– Гадаю, що ні. Хоч я й казала йому, як мене звати, він все одно мене ніяк не називає.

– А чи знає він, де ти живеш?

– Ні, я йому ніколи не казала.

– То містер Пендлтон і гадки не має, що ти моя небога?

– Не думаю.

     На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну, але здавалося, що вона її не бачить. Дівчинка переминалася з ноги на ногу і тільки голосно зітхала. Нарешті міс Поллі підвелася.

– Ну, гаразд, Полліанно, – врешті сказала вона, і її голос був незвично м'яким, – ти можеш віднести містерові Пендлтону холодець. Але віднесеш його від свого імені! Запам'ятай: я його не посилала. Тож зроби все, щоб у нього і гадки такої не виникло!

– Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! – торохтіла Полліанна, вибігаючи з кімнати.

 

     Розділ 15. Лікар Чілтон

     Величезний сірий маєток мав зовсім інший вигляд, коли Полліанна прийшла до містера Джона Пендлтона вдруге. Усі вікна були відчинені, а літня служниця розвішувала білизну на задньому дворі. Біля входу стояв візок лікаря.

     Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бокового входу. Вона подзвонила в двері – її пальці не заклякли як тоді, коли вона стискала в руках ключі.

     Уже знайомий маленький песик підбіг до неї, щоб привітатися. Та довелося почекати, поки служниця, яка розвішувала білизну, відчинить двері.

– Я принесла телячий холодець для містера Пендлтона, – зніяковіло усміхнулася Полліанна.

– Дякую, – мовила жінка, простягнувши руку за мисочкою. – Що я маю переказати містеру Пендлтону? Від кого цей холодець?

     Цієї миті в холі з'явився лікар. Він якраз почув слова служниці і встиг помітити розчароване обличчя Полліанни. Лікар підійшов до них.

– Ага! Холодець із телячої ніжки? – запитав він. – Просто чудово! Може, провідаєш нашого пацієнта?

– Із радістю, сер, – аж засяяла Полліанна. Лікар кивнув служниці, і вона пішла, але була дуже здивована.

– Але лікарю, хіба ж містер Пендлтон не дав наказу нікого до нього не пускати? – стривожено запитав молодий санітар.

– Саме так, – рішуче підтвердив лікар. – Однак тепер я тут за головного. Беру це на себе! – А потім додав: – Звісно, ви про це не знаєте, але ця дівчинка краща за будь?які ліки! І коли щось може витягнути Пендлтона з депресії, то це тільки вона. Ось чому я її до нього послав.

– Хто ж це така?

     Трохи вагаючись, лікар відповів:

– Це небога однієї шанованої леді нашого міста, а звуть її Полліанна Віттієр. Я… я ще не зовсім добре її знаю, і ми не так довго спілкувалися, та багато моїх пацієнтів її обожнюють, і слава Богу! Санітар усміхнувся:

– Справді? І як же діють ці «ліки»?

– Я не знаю, але одне зрозуміло – вона володіє здатністю радіти всьому, що сталося чи має статися. У кожному разі це зрозуміло з розмов, які вона веде з моїми пацієнтами, – слово «рада» я чую від них дуже часто. Коротше кажучи, – додав лікар Чілтон, виходячи на ґанок із веселою усмішкою, – я був би не проти виписувати цю дівчинку як ліки, хоча тоді всім медикам доведеться кидати свій фах і йти торгувати дріб'язком чи рити канави, – розсміявся він, підхоплюючи віжки та сідаючи у свій візок.

     Тимчасом Полліанну, за розпорядженням лікаря, провели до кімнати Джона Пендлтона. Вона йшла через велику бібліотеку в кінці холу і помічала всі зміни, що тут відбулися, а їх було чимало. Шафи, заставлені численними книгами і червоні фіранки лишилися незмінними, але підлога була гарно виметена, стіл прибраний, а пилу ніде не було видно. Картка з номерами телефонів висіла на своєму місці, а мідні ґратки каміну аж блищали. Одні таємничі двері були прочинені, і саме туди її вела служниця. За мить Полліанна опинилася в розкішно умебльованій спальні, а служниця, трохи затинаючись, почала пояснювати:

– Якщо ваша ласка, сер, тут до вас прийшла маленька дівчинка з холодцем… Лікар сказав, щоб я провела її сюди.

     Полліанна залишилася на самоті із суворим чоловіком, який лежав на ліжку, випроставшись.

– Та хіба ж я не казав, що не хочу… – почувся роздратований голос. – А, це ти! – і голос став трохи теплішим, а дівчинка підійшла до ліжка ближче.

– Так, містере, це я, – усміхнулася Полліанна. – І я така рада, що мені дозволили вас побачити! Розумієте, спочатку жіночка вже майже забрала в мене холодець, і я боялася, що взагалі вас не побачу. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, це дуже мило з його боку?

– Гм, – тільки й відповів чоловік, та на його губах з'явилася мимовільна усмішка.

– Я принесла вам холодцю, – мовила Полліанна, – ми приготували його з телячої ніжки. Сподіваюся, вам сподобається, – із надією додала дівчинка.

– Я ще ніколи його не їв, – усмішка щезла, а на обличчі містера Пендлтона знову з'явилося невдоволення.

     На мить Полліанна розгубилася, і здавалося, була трохи розчарована. Та вона поставила мисочку на стіл і знову почала говорити.

– Справді не їли? О, тоді ви не можете знати, любите ви його чи ні, правда? Тоді я навіть рада, що ви його не куштували. Бо якби таки куштували…

– Гаразд, можеш не старатися. Одне я знаю напевне – я лежу тут непорушно і, мабуть, лежатиму аж до Судного дня, – роздратовано заявив чоловік.

– О ні! До Судного дня ви навряд чи лежатимете – знаєте, це ж трапиться тільки тоді, як архангел Гавриїл подме у свою трубу… Хіба що цей день настане раніше, аніж усі очікують, тоді все можливо. У Біблії сказано, що Судний день може настати значно раніше, аніж ми сподіваємось, та я не думаю, що так буде. Тобто, ви не подумайте, я вірю всьому, про що пишеться в Біблії, та не думаю, що цей день настане швидше, ніж ми думаємо, і…

     Джон Пендлтон раптом голосно засміявся. Цієї миті до кімнати якраз заходив санітар. Почувши сміх хворого, він притьмом вийшов, не кажучи ані слова. Як той кухар, що відкриває дверцята духовки і швиденько їх закриває, бо пиріг іще не піднявся, а холодне повітря може його зіпсувати.

– Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? – запитав містер Пендлтон у Полліанни.

– Може бути! – весело розсміялася дівчинка. – Але я мала на увазі, що поламана нога – це не те, що триває довго. От, наприклад, місіс Сноу не зможе ходити до кінця життя. А ви маєте радіти, що насправді не лежатимете в ліжку аж до Судного дня!

– О, я такий радий, – похмуро зауважив хворий.

– І до того ж ви зламали тільки одну ногу, тому радійте, що не дві, – сипала аргументами дівчинка.

– Авжеж! Я просто щасливчик! – фиркнув чоловік, звівши брови. – Із такої точки зору я маю тішитися, що я не стонога і не зламав п'ятдесят своїх ніг!

     Полліанна захихотіла:

– Оце ви справді гарно придумали, – міркувала вона, – бо в стоніг дуже багато ніг. Тож ви можете радіти тому…

– О, звісно, – урвав її на півслові хворий, і до його голосу, здавалося, знову повернулася гіркота. – Мені тільки й лишається, що радіти усім довкола – санітару, лікарю, служниці на кухні…

– Звичайно, містере, ви тільки подумайте, як би вам було погано без них!

– Що? – здивовано вигукнув хворий.

– Я маю на увазі, що вам було б геть погано, якби ви лежали тут сам?один, а поряд нікого не було!

– Гм, з цього й потрібно починати, – роздратовано зауважив чоловік, – я таки лежу тут сам?один! А ти сподіваєшся, що я радітиму – і кому? Жінці, яка перевертає все в будинку догори дриґом і називає це прибиранням, чоловікові, який їй допомагає

     і потурає, ще й називає це «доглядом за хворим»? Я вже не кажу про лікаря, який їх підтримує, – це ціла змова! І на додачу всім їм потрібно платити, і добре платити!

     Полліанна співчутливо поглянула на хворого:

– Так, тут я вас розумію… Приємного в цьому мало, адже ви постійно заощаджували гроші, усі ці роки.

– Що я робив?!

– Заощаджували. Купували тільки боби і рибні фрикадельки, ви ж і самі це знаєте. Вам справді подобаються боби? Чи індичка подобається більше, і справа тільки в шістдесяти центах?

– Послухай, дитино, про що це ти говориш?

– Таж про гроші! Ви відмовляєте собі в усьому, збираючи гроші для язичників. Я дізналася про це випадково. І це одна з причин, чому я вважаю вас насправді добрим, а суворим тільки на вигляд. Власне, мені про все це Ненсі розповіла, – відповіла Полліанна, усміхаючись.

     У хворого аж щелепа від здивування відвисла.

– Ненсі розповіла, що я заощаджую гроші для… Гм, а можу я поцікавитися, хто така ця Ненсі?

– Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Поллі.

– Тітонька Поллі! А це хто ж така?

– Це міс Поллі Гаррінгтон, із якою я живу. Хворий аж здригнувся на ліжку.

– Міс… Поллі… Гаррінґтон? – видихнув він. – Ти живеш із нею? 

– Так, я її небога. Вона взяла мене на виховання, бо моя мама була її рідною сестрою, – стиха почала розповідати дівчинка. – І коли тато пішов на небо, щоб там зустрітися з мамою, у мене нікого не лишилося, окрім Жіночої допомоги. І тітонька взяла мене до себе.

     Містер Пендлтон мовчав. Його голова лежала на подушці, а обличчя було блідим – настільки, що Полліанна злякалася. Вона поволі підвелася зі стільця.

– Мені, мабуть, краще піти, – мовила вона. – Сподіваюся, холодець вам сподобається.

     Хворий раптом повернувся до неї і розплющив очі. У них читалося якесь незрозуміле благання. Полліанна не могла цього не помітити.

– То ти небога міс Поллі Гаррінґтон? – лагідно запитав він.

– Так, сер.

     Його очі уважно вивчали Полліанну, аж поки вона не відчула, що потрібно щось сказати.

– Ви її, мабуть знаєте? – поцікавилася дівчинка.

     Джон Пендлтон усміхнувся, але його посмішка була трохи дивна.

– О, так, я її знаю, – на мить він завагався, але потім продовжив, знову?таки дивно усміхаючись, – але ж ні, не може бути, що це міс Поллі Гаррінґтон прислала мені холодець? Полліанна засмучено відповіла:

– Н?ні, сер, це не вона. Вона сказала, що я маю зробити все, щоб ви навіть і не припустили, що вона могла його прислати. Та я…

– Так я й думав, – коротко відповів хворий і відвернувся. Засмученій Полліанні нічого не лишилося, окрім як навшпиньках вийти з кімнати.

     Біля будинку у своєму візку на неї чекав лікар. Він розмовляв із санітаром, що стояв на сходах.

– Ну нарешті, міс Полліанно! Чи можу я із превеликим задоволенням доставити вас додому? – усміхнувся лікар. – Я вже було рушив, та потім вирішив вас почекати.

– О, дякую, сер, я дуже рада, бо просто обожнюю кататися, – аж сяяла Полліанна, хапаючись за його руку й залазячи у візок.

– Справді? – і він знову усміхнувся, а потім кивнув санітарові на прощання. – Що ж, наскільки я розумію, є багато речей, які ти просто обожнюєш робити, чи не так? – додав він, і візок покотився по дорозі.

     Полліанна засміялася:

– Ну, не знаю, але мабуть, щось у цьому є, – зауважила вона. – Можу сказати, що мені подобається робити все, що є життям. Та є речі, які мені не подобаються, наприклад шити або читати вголос, бо це геть не життя. 

– То що ж це тоді таке?

– Тітонька Поллі каже, що ці заняття вчать жити, – зітхнула Полліанна і сором'язливо всміхнулася.

     Лікар усміхнувся, та усмішка була трохи дивна.

– Справді? Та знаєш, інакше вона, мабуть, і не могла б сказати.

– Так?так, – підтвердила Полліанна, але я тут не погоджуюся з нею. Мені здається, що не обов'язково вчитися жити. Принаймні я цього ніколи раніше не робила.

– Що ж дитинко, декому з нас таки доводиться це робити, – тяжко зітхнув лікар. Кілька хвилин він мовчав. Полліанна ж кидала на нього оком, і їй чомусь було дуже шкода його. Надто вже сумний він був. Дівчинці хотілося якось допомогти чоловікові, зробити хоч щось. Мабуть, саме тому вона стиха мовила:

– Лікарю Чілтон, мені здається, що у професії лікаря дуже багато радощів!

– Радощів? Як – адже я бачу навколо лише страждання! Хоч би куди я пішов! – вигукнув здивований лікар.

     Полліанна кивнула.

– Я знаю, та ви ж допомагаєте своїм хворим, чи не так? І ви робите це із задоволенням, а потім радієте, коли вони одужують. Ось чому ви маєте бути завжди раді – щасливіші за всіх нас!

     Очі лікаря раптом наповнилися гарячими сльозами, адже насправді в нього було надзвичайно самотнє життя. Дружини не було, як і дому, окрім хіба двокімнатного офісу. Та він справді любив свою роботу. І тепер, вдивляючись у сяючі очі цієї маленької дівчинки, він відчував, ніби його благословляє невидима любляча рука. А ще він зрозумів, що тепер і щоденна робота, і важкі виснажливі ночі біля хворих будуть іншими – адже ця дівчинка своїми словами підбадьорила його й надихнула.

– Нехай Господь благословить тебе, дитино, – мовив лікар, і на його обличчі знову з'явилася усмішка, яку добре знали і любили його пацієнти. А потім додав: – Що тут сказати? Виявилося, що лікар потребував цих «ліків» не менше, аніж його хворі!

     Ця фраза дуже здивувала Полліанну, і вона міркувала над нею, аж поки вона не побачила бурундучка, який перебігав дорогу. За мить вона й забула, що саме казав лікар.

     Лікар Чілтон висадив Полліанну біля дверей її будинку, усміхнувся до Ненсі, які замітала на ґанку і швидко поїхав геть.

– Я так гарно покаталася з лікарем на його візку! – гордо оголосила Полліанна, стрибаючи сходами. – Він такий чудовий!

– Та невже? – гмикнула Ненсі.

– Саме так! А ще я сказала йому, що завдяки своїй професії він має бути найщасливішим з?поміж усіх людей!

– Що? Радіти з того, що доводиться постійно ходити до хворих? Чи до тих, що вважають себе хворими, а насправді такими не є – а це ще навіть гірше! – на обличчі Ненсі не було нічого, окрім відкритої недовіри.

     Полліанна ж весело розсміялася.

– А він теж казав щось подібне, але в роботі лікаря й справді є чому радіти! Вгадай!

     У Ненсі аж зморшки на чолі з'явилися – так напружено вона міркувала. Втім, вона вважала, що може грати в цю гру радості цілком успішно. І тепер їй навіть подобалися отакі питання із заковикою.

– О, я знаю! – прицокнула вона язиком. – Це як те, про що ти говорила з місіс Сноу, тільки навпаки.

– Навпаки? – здивовано перепитала Полліанна.

– Ну так. Ти казала їй радіти з того, що інші люди навколо неї не хворіють, як вона.

– Авжеж, – погодилась Полліанна.

– Тоді лікар може радіти, що він не такий як його пацієнти – тобто не хворий, а здоровий! – із тріумфом виголосила Ненсі.

     Тепер Полліанна трохи спохмурніла.

– Гм, це т?так, – затинаючись, мовила вона. – Тобто, у якомусь сенсі це й справді так, але я зовсім інше мала на увазі. Не подобається мені твоя думка, Ненсі. І я впевнена, що лікар Чілтон ніколи б не радів із того, що хтось хворий. Ти іноді дуже дивно граєш у гру, Ненсі, – і дівчинка зітхнула, а потім увійшла в дім.

     Тітоньку Полліанна знайшла у вітальні.

– Хто був той чоловік, що підвіз тебе додому? – трохи різко запитала міс Поллі.

– Тітонько, це ж був лікар Чілтон! Хіба ви його не знаєте?

– Лікар Чілтон?! А що він тут робив?

– Просто підвіз мене додому. О, я ж таки віддала холодець містеру Пендлтону, і…

     Міс Поллі підняла голову й поглянула на Полліанну:

– Він хоч не подумав, що це я його прислала?

– О, ні, тітонько Поллі. Я йому сказала, що це не ви.

– Ти сказала, що це не я? – на щоках міс Поллі спалахнув рум'янець.

– Але ж тітонько, ви самі так казали! – широко розплющивши від здивування очі, вигукнула Полліанна.

     Тітонька Поллі важко зітхнула.

– Полліанно, я сказала, що не посилаю йому холодцю, а ти мала зробити все, щоб він цього навіть і не припустив! Це геть інше, аніж говорити йому прямо, що я його не посилала, – роздратовано мовила тітка і відвернулася від дівчинки…

– Та хіба ж це не одне й те саме? – зітхнула Полліанна і пішла почепити свого капелюха на спеціально відведений для нього гачок.

 

     Розділ 16. Червона троянда і мереживна шаль

     Це трапилося одного дощового дня приблизно тиждень після візиту Полліанни до містера Джона Пендлтона. Тімоті відвіз міс Поллі на чергові збори Жіночої допомоги. Коли вона повернулася, була вже третя година дня. На щоках міс Поллі розквітли рожеві рум'янці, а із зачіски через сильний вітер повибивалися чорні кучерики. Такою тітку Поллі дівчинка ще ніколи не бачила.

– О! О! О! Тітонько, то вони і у вас є! – збуджено загукала Полліанна, пританцьовуючи навколо тітки, яка пройшла до вітальні.

– Що є, неслухняна дівчинко?

     Полліанна продовжувала кружляти навколо міс Поллі.

– А я навіть не знала, що вони у вас є! Хіба так буває, що в когось вони є, але інші їх ніколи не бачать?! Як гадаєте, у мене вони можуть з'явитися – звісно, до того часу, як я потраплю на небеса? – туркотіла Полліанна, смикаючи себе за пряме волосся навколо вух. – Та навіть якщо вони й з'являться, чорними все одно не будуть…

– Полліанно, що все це означає? – нетерпляче запитала тітка Поллі, знявши капелюха й намагаючись поправити свою зачіску.

– Ні, ні, тітонько, будь ласка, не треба! – почала благати дівчинка. – Не пригладжуйте волосся! Я ж саме про це й кажу – про ваші чудові чорні кучерики. О тітонько Поллі, які ж вони гарненькі!

– Що за нісенітниці ти говориш, Полліанно? Краще скажи мені, навіщо ти ходила в Жіночу допомогу з приводу того хлопчика?обшарпанця? Невже ти не розумієш, що вчинила по?дурному?

– Але це зовсім не нісенітниці, – заперечила Полліанна, спочатку відповідаючи на першу частину тітчиного зауваження. – Ви навіть не уявляєте, яка ж ви гарненька, коли волосся лежить вільно! О тітонько Поллі, можна я причешу вас, як місіс Сноу і прикрашу зачіску квіткою? Так хочеться побачити вас такою! Але ви будете набагато гарніші за місіс Сноу!

– Полліанно! – міс Поллі говорила дуже суворо, але суворість була трохи вдаваною, бо насправді слова небоги викликали в неї дивне відчуття радості. Та й зрозуміло – хіба раніше когось цікавило, як виглядає вона чи її волосся? І чи хотілося комусь побачити її гарною? – Полліанно, ти не відповіла на моє запитання. Чому ти пішла до Жіночої допомоги, та ще й з таким питанням?

– Так, тітонько, я там була, але не знала, що це по?дурному. Хоча воно й справді виявилося саме так, адже їх більше цікавить, як ростуть цифри у щорічному звіті, аніж як зростає Джиммі. Тож я вирішила написати до моєї Жіночої допомоги, бо, знаєте, Джиммі живе досить далеко від них, і я подумала, що він для них буде незгірш за якогось індійського хлопчика. От як я – хіба ж я для вас не як дівчинка з Індії? То як, тітонько Поллі, ви дозволите мені вас причесати?

     Тітка Поллі приклала руку до шиї – нею знову оволоділо незрозуміле почуття слабкості.

– Але ж Полліанно, коли сьогодні в Жіночій допомозі мені розповіли, як ти туди приходила, то я не знала, куди очі подіти від сорому! Я…

     Дівчинка знову почала пританцьовувати навшпиньках.

– Ви не сказали! Не сказали, що я не можу вас причесати, – щиро раділа дівчинка, – отже, ви згодні! Це майже як тоді, коли ви не послали містеру Пендлтону холодцю, і не хотіли, щоб я казала йому що він від вас. Чекайте на мене тут, я миттю принесу гребінця.

– Але Полліанно, Полліанно! – спробувала протестувати тітка Поллі, поспішаючи сходами за племінницею.

– О, ви вирішили піднятися сюди? – дівчинка зустріла міс Поллі біля її кімнати. – Так буде навіть краще. А ось і гребінець! А тепер сідайте, будь ласка, сюди. Ох, яка ж я рада, що ви дозволили!

– Але, Полліанно, я… Я…

     Міс Поллі так і не вдалося закінчити речення. Нею оволоділо знайоме відчуття безпорадності, і їй нічого не лишилося, окрім як підкоритися й сісти на пуфик перед великим люстром. її волосся уже перебирали десять вправних і водночас ніжних пальчиків.

– О, яке ж у вас гарне волосся, – торохтіла По?лліанна, – і воно набагато краще, аніж волосся місіс Сноу. Та це й правильно, вам потрібно мати багато гарного волосся, бо ви здорова і можете ходити куди заманеться, і де вас можуть побачити інші. Ах! Якби всі побачили вас такою, вони були б водночас раді і дуже здивовані, ви ж бо так довго ховали таку красу! Тітонько Поллі, ви станете такою красунею, що всі вами милуватимуться!

– Полліанно! – видихнула тітка під хвилею розпущеного волосся. – Я взагалі не розумію, як дозволила тобі робити зі мною такі дурниці!

– Чому ж, тітонько Поллі? Думаю, ви маєте радіти, що людям подобається вами милуватися. Хіба ж ви не любите дивитися на гарні речі? Знаєте, я набагато щасливіша, коли бачу гарних людей, бо коли бачиш негарних, то зазвичай відчуваєш тільки жаль.

– Але… але…

– А як мені подобається робити зачіски, – задоволено муркотіла дівчинка. – У Жіночій допомозі я багатьом робила зачіски, та ні в кого з них не було такого розкішного волосся, як у вас. Щоправда, волосся місіс Байт було досить непогане, і одного дня вона мала чудовий вигляд, коли я надягла на неї… О тітонько Поллі! Я ще дещо придумала! Але це поки що таємниця, і вам я її не відкрию. Тепер, коли ваша зачіска майже готова, я на деякий час вийду з кімнати. Але ви маєте пообіцяти – пообіцятиі  – що навіть краєм ока не дивитиметеся в люстро, поки я не повернуся! Домовились? – гукнула дівчинка, вибігаючи з кімнати.

     На це міс Поллі не відповіла нічого. Але її внутрішній голос підказував, що вона має якомога швидше виправити все те, що зробили з її зачіскою пальчики небоги. Що ж до того, дивитися в люстро чи ні, їй це було байдуже… І раптом, зовсім випадково, міс Поллі поглянула на своє відображення у люстрі на туалетному столику. І від побаченого на її щоках розквітли гарячі рум'янці. Помітивши ці рум'янці, вона почервоніла ще більше. У люстрі відображалося жіноче обличчя – не дуже молоде, та сяюче від несподіваного збудження. Щічки горіли рум'янцями, очі блищали. Волосся, темне й трохи вологе від дощу, спадало на спину пишними хвилями й закручувалося над вухами невеличкими кучериками, які Полліанна виклала дуже акуратно.

     Усе це настільки здивувало й шокувало міс Поллі, що вона геть забула про свій намір зачесатися на звичний манір. До кімнати якраз повернулася Полліанна. Міс Поллі не встигла навіть поворухнутися, як дівчинка накинула на її очі хустину і зав'язала кінці за головою.

– Полліанно! Полліанно, що ти робиш? – загукала вона.

– Ось про це я й не хотіла вам казати, тітонько Поллі. А ще боялася, що ви таки підглядатимете, тому й зав'язала цю хустку. Тепер сидіть спокійно, це триватиме не більше хвилини, а потім я все вам покажу, – засміялася Полліанна.

– Але Полліанно, – знову почала міс Поллі, намагаючись наосліп звестися на ноги, – ти маєш це зняти! Дитино, що це ти робиш? – із жахом видихнула вона, відчуваючи, як щось укриває її плечі.

     Полліанна ж у відповідь знову засміялася. Тремтячими пальцями вона загортала тітчині плечі в дуже гарну мереживну шаль. Щоправда, та трохи пожовкла за довгі роки лежання у скрині і пропахла лавандою. Дівчинка знайшла шаль тиждень тому, коли Ненсі прибирала на горищі; і сьогодні їй подумалося, що її тітонька незгірш за місіс Байт має право бути гарно вдягненою. Закінчивши, Полліанна знову із задоволенням поглянула на результати своєї праці, і їй здалося, що дечого ще не вистачає. Вона рішуче вхопила тітку за руку і потягнула на літню веранду. Там біля перил якраз розцвіла червона троянда, і до неї можна було дотягнутися рукою.

– Полліанно, що це ти робиш? Куди ти мене ведеш? – тітонька Поллі марно намагалася вирвати руку. – Я не піду…

– Ми тільки на хвилиночку вийдемо на веранду! Усе майже готово! – наполягала Полліанна. Врешті вона зірвала троянду і прилаштувала її в тітчиному волоссі над її лівим вухом.

– Ну от! – вигукнула дівчинка, розв'язуючи вузол на хустині й відкидаючи її вбік. – О тітонько Поллі, ви маєте радіти, що я вас так гарно причесала!

     Якусь мить міс Поллі здивовано дивилася на себе й на все довкола, та раптом тихо скрикнула й побігла до кімнати. Полліанна, простеживши за тим, куди кинула оком тітонька, помітила, що на під'їздну алею звернув чийсь візок. Вона майже одразу впізнала чоловіка, який тримав віжки, і радісно перехилилася через перила веранди.

– Лікарю! Лікарю Чілтон! Ви приїхали побачити мене? Я тут!

– Так, я бачу, – трохи невесело усміхнувся лікар, – ти не могла б спуститися сюди?

     У спальні Полліанна побачила почервонілу від сорому й роздратовану тітку. Вона рвучко виймала шпильки, якими дівчинка пришпилила шаль.

– Полліанно, як ти могла? – простогнала міс По?ллі. – Отак мене вирядити, а потім вивести надвір, щоб це побачили!

     Полліанна аж зупинилася.

– Але ж ви були такі гарні – надзвичайно гарні, тітонько Поллі, і…

– Гарна? – незадоволено пхикнула жінка, відки?даючи шаль убік і починаючи пригладжувати волосся тремтячими пальцями.

– О, тітонько, нехай зачіска залишиться!

– Залишиться? У такому вигляді? Ще чого! – і міс Поллі безжально скрутила волосся у вузол – усе, до єдиного кучерика.

– Як жаль, ви були просто прекрасні, – ледве не плакала Полліанна, виходячи з кімнати.

     Унизу дівчинка побачила лікаря, який терпляче чекав на неї у своєму візку.

– Я прописав тебе пацієнтові, і він послав мене по ліки. Ти поїдеш? – запитав лікар.

– Ви маєте на увазі виконати доручення? Потрібно сходити в аптеку? Я часто це робила для леді з Жіночої допомоги, – мовила Полліанна.

     Усміхнувшись, лікар заперечно похитав головою.

– Не зовсім так. Це містер Джон Пендлтон послав мене сюди. Він хотів би побачити тебе сьогодні, якщо ти не проти. Дощ припинився, тож я одразу поїхав сюди, щоб привезти тебе. То як, поїдеш? Обіцяю повернути тебе додому до шостої!

– З радістю! – вигукнула дівчинка. – Та спершу маю спитатися в тітоньки Поллі.

     За мить Полліанна повернулася, тримаючи у руці капелюшка. Вона була трохи засмучена.

– Тітонька не хотіла тебе відпускати? – стиха запитав лікар, коли візок нарешті почав їхати.

– Т?та ні, – зітхнула дівчинка, – здається вона навпаки дуже сильно хотіла, щоб я кудись поїхала.

– Дуже хотіла, щоб ти поїхала? Полліанна знову зітхнула.

– Так, гадаю, їй не хочеться, щоб я зараз була поряд. Розумієте, вона так і сказала: «Так?так, звісно, біжи! Шкода, що ти не поїхала раніше!»

     Лікар усміхнувся, та усмішка була невеселою. А в його очах, здавалося, поселився смуток. Певний час він мовчав, а потім із деяким ваганням таки запитав:

– А це часом не твою тітоньку я бачив у вікні веранди кілька хвилин тому?

     Полліанна голосно зітхнула.

– Так, і в тому?то й річ, як я розумію. Знаєте, я знайшла для тітоньки просто чудову мереживну шаль, гарно її причесала, прикрасила волосся трояндою, і вона була такою красунею! Вам не здалося, що вона справжня красуня?

     Якийсь час лікар мовчав, а коли заговорив, його голос був таким тихим, що Полліанні було непросто щось почути.

– Так, Полліанно, саме про це я й подумав – що вона справжня красуня.

– Справді? О, я така рада! Я їй про це скажу! – заплескала в долоні дівчинка.

     На її превеликий подив, лікар почав бурхливо протестувати.

– Ніколи! Полліанно, ніколи про це їй не кажи, я благаю тебе!

– Але чому, лікарю Чілтон? Чому ні? Думаю, ви маєте радіти…

– Але вона не буде рада, – відрізав лікар.

     Полліанна кілька хвилин міркувала над його словами.

– Мабуть, ви праві, вона, може, й не буде рада, – зітхнула дівчинка. – Тепер я розумію, що вона втекла, коли побачила вас. А потім сказала, що їй дуже соромно, що її побачили в такому вигляді.

– Так я і думав, – ледь чутно відповів лікар.

– Але я все одно не розумію, – наполягала на своєму дівчинка, – адже вона була такою гарною!

     Лікар мовчав. Більше він нічого не сказав, аж поки вони не під'їхали до великого будинку із сірого каменю, у якому лежав із поламаною ногою Джон Пендлтон.

      

     Розділ 17. «Просто-таки як у книжці»

     Цього разу Джон Пендлтон зустрів Полліанну з усмішкою. Що ж, міс Полліанно, ви справжня маленька дівчинка, яка вміє прощати, інакше б сьогодні вас тут не було.

– Ну чому ж, містере Пендлтон, я дуже рада навідати вас, і не розумію, чому мені не радіти.

– Я ж був досить суворий з тобою – і тоді, коли ти принесла мені холодець, і коли знайшла мене зі зламаною ногою. До речі, я так і не подякував тобі за це. Ось чому я вважаю, що те, що ти погодилася прийти до мене сьогодні, свідчить про твою небайдужість. І це після того, як я поводився геть неввічливо!

     Після таких слів дівчинка трохи зашарілася.

– Але я була рада, що знайшла вас! Тобто, звісно, я не раділа з того, що ви зламали ногу, – швидко виправилася вона.

– Я розумію, що ти хочеш сказати. Просто іноді ти спершу говориш, а потім думаєш, чи не так? – усміхнувся Джон Пендлтон. – Та я тобі дуже дякую і вважаю тебе напрочуд хороброю дівчинкою, яка дуже допомогла мені того дня. І за холодець дякую, – уже тихіше додав він.

– Він вам сподобався? – поцікавилася Полліанна.

– Так, дуже! Гадаю, сьогодні ти не принесла мені нічого, що не посилала тітонька Поллі? – із дивною посмішкою запитав він.

     Дівчинка розгублено дивилася на нього.

– Н?ні, сер… – якусь мить вона вагалася, а потім почервоніла й додала: – Знаєте, містере Пендлтон, я не хотіла видатися неввічливою, коли сказала, що тітонька Поллі не посилала холодцю.

     Джон Пендлтон нічого на це не відповів, та й усмішка з його обличчя зникла. Він дивився просто перед собою, однак, здавалося, нічого не бачив. Нарешті голосно зітхнув і повернувся до дівчинки. А коли заговорив, у голосі вчувалися колишні різкі нотки.

– Гаразд, годі. Так не годиться. Я послав по тебе не для того, щоб показати, як мені погано. Послухай! У бібліотеці – тій великій кімнаті, де стоїть телефон – ти вже знаєш, де це, знайдеш велику різьблену скриньку. Вона стоїть на нижній полиці великої шафи зі скляними дверцятами в кутку, неподалік від каміну. Там вона має бути, хіба що та дивна жінка кудись запхала її під час свого «прибирання»! Принеси скриньку сюди. Вона важкувата, та, гадаю, ти впораєшся.

– О, я дуже сильна, – радісно похвалилася Полліанна, зістрибнувши зі стільця. За мить вона повернулася до кімнати зі скринькою в руках.

     Наступні півгодини, які Полліанна провела в кімнаті містера Пендлтона, були просто чудові. У скриньці було чимало скарбів – цікавинок, які господар дому збирав роками під час своїх дивовижних подорожей. І кожна з них мала свою захопливу історію – починаючи з майстерно вирізаних китайських шахів і закінчуючи малесеньким індійським ідолом із жадеїту.

     Після того як дівчинка почула цікаву історію про ідола, вона замріяно пробурмотіла:

– Так, мабуть, краще брати на виховання маленького хлопчика з Індії. Він?бо нічого не знає й гадає, що Бог сидить у такій штуці, як цей ідол. А Джиммі Біна ніхто брати не хоче, хоч він і знає, що Бог на небі. Та мені б так хотілося, щоб Джиммі хотіли взяти більше за тих індійських хлопчиків.

     Джон Пендлтон, здавалося, не чув усіх цих міркувань. Він знову дивився перед собою, хоч, здавалося, нічогісінько не бачив. Та врешті він стрепенувся, узяв черговий скарб зі скриньки і почав розповідати далі.

     Ці відвідини для Полліанни були справді чудовою подією, та перш ніж вони скінчилися, вона раптом усвідомила, що вони обговорюють не лише сувеніри зі скриньки. Вони говорили про неї, Ненсі, тітоньку Поллі та життя Полліанни вдома. А ще містер Пендлтон розпитував про те, як вона жила у невеличкому західному містечку.

     І коли Полліанні вже було треба йти, він раптом заговорив, але таким голосом, якого із вуст суворого Джона Пендлтона дівчинка ще не чула.

– Люба дівчинко, хочу попросити тебе приходити частіше, гаразд? Я самотній, і ти мені дуже потрібна. Є ще одна причина, і якось я про це тобі розкажу. Знаєш, коли я дізнався, хто ти, я спочатку не хотів більше тебе бачити. Ти нагадала мені декого, про кого я намагався забути всі ці довгі роки. Тож я прагнув переконати себе, що мені більше ніколи не треба тебе бачити, і щодня, коли лікар питав, чи не послати по тебе, я казав: «Ні». Однак через деякий час я зрозумів, що хочу тебе бачити так сильно, що речі, про які я так довго намагався забути, знову й знову зринають у моїй пам'яті. І тепер я хотів би бачити тебе частіше. Ти приходитимеш до мене, дитино?

– Ну звісно, містере Пендлтон, – видихнула Полліанна. В її очах світилося співчуття до засмученого чоловіка, який лежав перед нею, – із радістю!

– Дякую, – лагідно мовив хворий.

     Того ж дня після вечері Полліанна сиділа на ґанку біля задніх дверей і розповідала Ненсі про дивовижну різьблену скриньку, яку їй показував містер Пендлтон, та про не менш дивовижні скарби, що в ній зберігалися.

– Це ж треба таке, – зітхала здивована Ненсі, – щоб він показав усі ті речі, ще й розповів про кожну! Та він же ніколи й ні з ким і словечком не перемовився, так?так! Оце вже точно!

– Знаєш, Ненсі, він геть не такий суворий, яким здається зовні, – зауважила Полліанна. – І взагалі не розумію, чому всі вважають його поганим. Гадаю, вони б змінили свою думку, якби краще його знали. І навіть тітоньці Поллі він не подобається.

     Ти уявляєш, вона й холодцю йому не хотіла посилати і боялася, щоб він не подумав, що це вона могла прислати!

– Мабуть, вона не зараховує це до своїх обов'язків, – трохи насмішкувато відповіла на це Ненсі. – Та не можу зрозуміти, чого це він до вас так прив'язався? Ви вже не ображайтеся, та він не з тих людей, які люблять дітей. Ой, він геть не такий!

     Полліанна ж тільки усміхнулася.

– Але він і справді до мене звик, Ненсі, хоч і сам цього не хотів. І навіть сьогодні він зізнався, що не хотів більше мене бачити. Виявляється, я нагадала йому про щось, що він марно намагається забути. Та потім…

– Чєкайте?чекайте! – перервала її схвильована Ненсі. – Він так і сказав? Що ви йому нагадали про те, що він намагається забути?

– Еге ж, а потім…

– Про що ж це він казав? – нетерпляче випитувала Ненсі.

– Не знаю. Просто зізнався, що хотів щось забути.

– Справжня таємниця! – приголомшено вигукнула служниця. – Так ось чому він без тебе не може! О міс Полліанно! Ну це просто?таки як у книжці, а я їх багато прочитала, так?так! І «Таємницю леді Мод», і «Втраченого спадкоємця», і «Прихованих роками» – і в усіх цих книжках не обходилося без таємниць, ось так! Зірочки мої й панчішки! Тільки подумайте – просто під вашим носом люди живуть, як у книжці, а ви про це навіть не здогадуєтеся! А тепер розкажіть мені все?все, про що він говорив! Тут точно якась таємниця, і не просто так він до вас прив'язався, ой, тут щось таки є!

– Але це не він до мене прив'язався, – протестувала Поллліанна, – адже це я з ним перша заговорила! І він навіть не знав, хто я така, допоки я не принесла йому холодцю з телячої ніжки й не дала зрозуміти, що тітонька Поллі його не посилала.

     Ненсі раптом підстрибнула й заплескала в долоні:

– О міс Полліанно, тепер я знаю, знаю! – схвильовано повторювала вона. Наступної миті служниця знову сіла коло дівчинки. – Тепер скажіть мені, та спершу гарно подумайте і відповідайте як є. Це після того як він дізнався, що ви небога міс Поллі, містер Пендлтон вирішив, що краще йому вас більше не бачити?

– Ай справді. Я сказала йому, хто я, ще минулого разу. А цього разу він отаке мені розповів.

– Так я й думала, – тріумфувала Ненсі. – А міс Поллі ніколи б не послала йому холодець від себе, правильно?

– Саме так.

– І ви йому сказали, що вона не посилала холодцю?

– Авжеж, і він…

– І він почав дивно поводитися, коли дізнався, що ви її небога. Так було, чи ні?

– Ну, так… Він і справді був трохи дивний – через той холодець, – погодилася Полліанна, трохи спохмурнівши.

– Тоді мені все ясно! – вигукнула Ненсі. – Ось тільки послухайте: містер Джон Пендлтон і був коханим міс Поллі Гаррінгтон! – впевнено проголосила вона, щоправда, кидаючи обережні погляди за спину.

– Та ні, Ненсі, цього не може бути! Він їй зовсім не подобається! – заперечила Полліанна.

– Звісно, не подобається! У тім?то й річ! – пояснювала очевидне служниця. – Тому вони й посварилися.

     Полліанна, здавалося, все ще не йняла віри словам Ненсі. І тоді служниця знову всілася поряд із нею і почала розповідати все спочатку.

– Було все так. Якраз перед вашим приїздом сюди містер Том – садівник – розповів мені, що в міс Поллі колись був коханий. Я спочатку й сама не повірила. Ну уявіть – вона і чоловік! Але старий Том стояв на своєму і сказав, що той чоловік і зараз живе тут, у місті. Ну, а тепер мені все зрозуміло. Це ж Джон Пендлтон! У нього таємниче життя? Ще й яке! Хіба він не живе відлюдником і ніколи ні з ким не говорить? А ця дивна поведінка, коли він дізнався, що ви небога міс Поллі?! До того ж цей чоловік зізнався, що ви нагадуєте йому про те, що він волів би забути. Та безперечно він мав на увазі міс Поллі! Ну, а вона – холодцю посилати йому не хотіла! Це ж теж доказ! Ось так, міс Полліанно, усе просто, дуже просто!

– О?о?о, – видихнула Полліанна, широко розплющивши від здивування очі, – але ж, Ненсі, я гадаю, якби вони справді кохали одне одного, то вже якось би помирилися! Вони ж обоє були самотні всі ці роки! Мабуть, вони були б дуже раді помиритися!

     Почувши це, Ненсі лише презирливо пхикнула.

– Гадаю, ви небагато знаєте про кохання, міс Полліанно. Розумієте, ви все?таки ще дитина. Та якщо на світі і є люди, які не здатні грати у вашу «гру радості», то це саме ця парочка закоханих у сварці. Саме так! Він такий суворий і злий, а вона…

     Тут Ненсі раптом зупинилася, згадавши із ким та про кого говорить. Та за мить весело розсміялася:

– А знаєте, міс Полліанно, як би все?таки було добре, коли б ви навчили їх грати у свою гру – і вони б помирилися! Ах, Боже ж мій! Ото б усі в місті здивувалися, якби побачили їх разом! Та це неможливо, точно, зовсім неможливо!

     На це Полліанна нічого не відповіла, але коли вона трохи згодом зайшла до будинку, було помітно, що вона дуже серйозно щось обмірковує.

 

     Розділ 18. Призми

     Теплі серпневі дні пролітали як одна мить, Полліанна тепер навідувалася до великого будинку на Пендлтонському пагорбі дуже часто. Однак їй іноді здавалося, що її візити не завжди приносять хворому полегшення. Не те щоб Джонові Пендлтону не хотілося її бачити – він сам посилав по неї; та коли дівчинка приходила, в його очах іноді поселявся якийсь незрозумілий смуток. Принаймні, так здавалося Полліанні.

     Він всіляко намагався її розважати, показував багато гарних і водночас дивних речей: книги, картини, різні цікавинки. Та все ж часто нарікав на свій жалюгідний стан і незваних мешканців свого дому, які намагалися все робити по?своєму. Містер Пендлтон завжди любив слухати розповіді Полліанни – дівчинка любила поговорити. Проте дівчинка зазвичай уникала дивитися на нього: хворий часто неначе застигав на подушці з неприродно блідим обличчям, і їй було боляче на бачити це. Вона не розуміла, що саме сказане нею змушувало його так бліднути. Що ж до гри в радість, Полліанна хотіла розповісти йому про неї й запропонувати пограти, та ніяк не траплялося слушної миті. Дівчинка спробувала розповісти вже двічі, та щоразу, коли вона говорила: «І тоді тато запропонував…», містер Пендлтон різко переводив розмову в інше русло.

     Тепер у Полліанни не було жодних сумнівів стосовно того, що саме Джон Пендлтон був колись коханим тітоньки Поллі, і дівчинка всім своїм добрим серцем прагнула зробити все, щоб таки з'єднати ці люблячі, та надзвичайно самотні серця.

     Та поки що вона не уявляла, як це можна зробити. Вона іноді говорила з містером Пендлтоном про свою тітоньку, він слухав – часом уважно, а часом роздратовано, та здебільшого з трохи дивною посмішкою на зазвичай суворому обличчі. Говорила вона про містера Пендлтона і з тітонькою Поллі, точніше, намагалася поговорити, бо зазвичай тітка її довго не слухала і завжди знаходила іншу тему для розмови. Вона так часто робила, коли Полліанна заводила про когось мову а особливо коли йшлося про лікаря Чілтона. Дівчинка гадала, що це через те, що саме лікар Чілтон побачив тітоньку на веранді з новою зачіскою, трояндою у волоссі та мереживною шаллю на плечах. Дуже скоро Полліанна й сама переконалася в тому, що тітонька справді не любить лікаря. А трапилося це, коли дівчинка трохи застудилася й була змушена сидіти вдома.

– Якщо до вечора тобі не покращає, доведеться послати когось по лікаря, – сказала тітка Поллі.

– Справді? О, тоді я хочу, щоб мені було зле, – вигукнула Полліанна, – адже тоді до мене прийде лікар Чілтон.

     Тітка якось дивно на неї подивилася, і Полліанна не зовсім зрозуміла цей погляд.

– Тебе лікуватиме не лікар Чілтон, Полліанно, – різко мовила міс Поллі. – Він не наш сімейний лікар. Якщо тобі стане гірше, я викличу лікаря Воррена.

     На щастя, дівчинці стало краще, і лікар взагалі не знадобився.

– Я така рада, – зізналася Полліанна тітці того ж вечора. – Звісно, мені подобається лікар Воррен, але лікар Чілтон все?таки подобається мені більше. Думаю, він би засмутився, якби його не покликали мене лікувати. Знаєте, тітонько Поллі, він же не винен, що випадково побачив вас – тоді, як я вас зачесала й накинула вам на плечі шаль, – серйозно зауважила дівчинка.

– Годі вже, Полліанно. Я не хочу обговорювати ані лікаря Чілтона, ані його почуття, – рішуче відрізала міс Поллі.

     Якусь мить дівчинка засмучено на неї дивилася, а потім зітхнула:

– Мені так подобається, коли на ваших щоках з'являються ось такі рум'янці, тітонько Поллі, і, знаєте, мені так хочеться вас знову причесати… От якби ви… – але договорити їй не вдалося, бо міс Поллі вже була в іншому кінці коридору.

     Якось наприкінці серпня Полліанна прийшла до містера Пендлтона зранку й помітила на його подушці яскраві веселкові смужки – блакитну, жовту, зелену, червону, фіолетову… Дівчинка аж завмерла від захвату.

– О, містере Пендлтон, до вас у гості завітала малесенька веселка, – і Полліанна радісно заплескала в долоні. – О, яка ж вона гарна! Але як сюди могла потрапити веселка? – запитала вона.

     Чоловік розсміявся, але сміх чомусь був сумним. Цього ранку Джон Пендлтон був не в гуморі.

– Гадаю, вона «потрапила» сюди через он той скляний термометр на вікні, – слабким голосом мовив він. – Взагалі, це погано, коли сонце світить на термометр, та зранку його проміння потрапляє саме в це вікно.

– Веселка така гарна, містере Пендлтон, правда ж? І це справді робить сонце? Це ж треба! Якби в мене був термометр, я б почепила його на сонці, щоб бачити такі веселки цілісінький день!

– Ха, такий термометр і користі не приноситиме, – розсміявся хворий. – Як же він зможе показати, наскільки тепло чи холодно надворі, якщо цілий день висітиме на сонці?

– А мені все одно, – мовила Полліанна, із захватом милуючись кольоровими промінцями на подушці. – Яка різниця – якщо у твоїй кімнаті завжди житиме маленька веселка?

     Містер Пендлтон знову засміявся. Він зацікавлено дивився на щасливе обличчя дівчинки, а потім йому сяйнула одна думка. Він подзвонив у дзвіночок.

– Норо, – мовив хворий, коли до кімнати ввійшла літня служниця, – принеси мені один із великих мідних підсвічників, що стоять на каміні у першій вітальні.

– Так, сер, – пробурмотіла дуже здивована жінка. За мить вона повернулася. її супроводжував незвичайний тихий дзенькіт. Жінка підійшла до ліжка. Дзенькіт створювали кришталеві підвіски, що висіли на старовинному канделябрі в її руках.

– Дякую, постав його на тумбу, – звелів хворий. – А тепер візьми мотузок, відсунь фіранку і натягни його впоперек вікна. Ось так, дякую, – додав він, коли служниця зробила все, про що він просив.

     Коли жінка вийшла, містер Пендлтон поглянув на Полліанну, яка аж палала з нетерплячки і цікавості. Очі його всміхалися.

– А тепер, Полліанно, дай мені канделябр. Дівчинка принесла його, і за мить хворий уже зривав із нього кришталеві підвіски – одну за одною – і скоро всі вони лежали біля нього на ліжку.

– А тепер, люба моя, візьми їх і почепи на мотузку, яку Нора прив'язала на вікні. Якщо тобі й справді хочеться жити з веселкою, я не бачу іншого виходу.

     Спочатку Полліанна не розуміла, навіщо все це робити, та коли почепила три підвіски і ненароком кинула оком на кімнату, їй відкрилося все, що задумав містер Пендлтон. Після цього вона ледве впоралася зі своїми тремтячими пальцями – так їй хотілося якомога швидше почепити решту кришталиків. Та нарешті вона закінчила, і відступила од вікна, скрикнувши в захваті.

     Розкішна, але безрадісна спальня перетворилася на казку. Усюди витанцьовували різнобарвні промінці – червоні й зелені, фіолетові й помаранчеві, золотаві й сині. Вони миготіли на підлозі, стінах, меблях і навіть на ліжку.

– О!!! Як же гарно! – загукала Полліанна і раптом засміялася: – Гадаю, сонце намагається пограти з нами у гру! Вам так не здається? – запитала дівчинка, зовсім забувши, що містер Пендлтон не розуміє, про що вона говорить. – Якби ж у мене було багато таких кришталевих підвісок! Я б із радістю дала трохи тітоньці Поллі, місіс Сноу та іншим! Які б вони були раді! А тітонька Поллі, може, і дверима разочок би грюкнула, як гадаєте?

     Почувши це, Джон Пендлтон не стримався від сміху.

– Гм, наскільки я знаю твою тітку, Полліанно, потрібно дещо більше за кришталеві підвіски на сонці, щоб змусити її гримати дверима і радіти з того. А що ж це за гра така, про яку ти згадала?

     Якийсь час дівчинка здивовано кліпала очима, а потім таки зрозуміла.

– Я зовсім забула, ви ж нічого не знаєте про гру в радість!

– А ти мені розкажи про неї!

     І цього разу Полліанні нарешті вдалося розповісти хворому про свою гру. Вона почала з самого початку, тобто з розповіді про милиці, які отримала замість бажаної ляльки. Поки дівчинка говорила, вона зовсім не дивилася на хворого, а зачаровано милувалася танцюючими промінцями, які проходили крізь кришталеві призми на осяяному сонцем вікні.

– Ну ось і все, – нарешті закінчила розповідь дівчинка, – тепер ви знаєте, чому я сказала, що сонце намагається пограти з нами.

     На мить у кімнаті запала тиша. А тоді з ліжка почувся здавлений голос:

– Можливо, та мені здається, що найкраща із усіх призм – це ти сама, Полліанно.

– Справді? Але ж від мене не відбиваються гарненькі червоні, зелені і фіолетові промінці, коли на мене світить сонце, містере Пендлтон!

– Хіба ні? – усміхнувся хворий. А Полліанна ніяк не могла зрозуміти, чому в його очах стоять сльози.

– Ні, – відповіла дівчинка, а за мить засмучено додала: – Боюся, містере Пендлтон, сонце не дає мені нічого, окрім ластовиння. Тітонька Поллі каже, що мені не можна довго бути на сонці, бо його стане ще більше!

     Чоловік знову засміявся, але сміх прозвучав, як ридання.

 

     Розділ 19. Дивна позиція

     З вересня Полліанна почала ходити до школи.

     Вона склала іспит, і виявилося, що в неї достатньо знань для дівчинки її віку. Тож дуже скоро вона вчилася в одному класі з хлопчиками й дівчатками – такими ж, як вона сама.

     Складно визначити, чи то школа більше здивувала Полліанну, чи Полліанна школу. Та дуже скоро у дівчинки встановилися з нею гармонійні стосунки, і Полліанна навіть якось зізналася тітці Поллі, що хоча раніше в неї були сумніви щодо цього, та все ж ходити до школи – це теж «жити».

     Незважаючи на те що Полліанна отримувала надзвичайне задоволення від навчання, вона не забувала і про давніх друзів. І хоча вже не могла приділяти їм так багато часу, як раніше, проводила з ними майже все своє дозвілля. Однак найбільше страждав від того, що вона приходила тепер не так часто, містер Пендлтон. І от одного суботнього ранку він зважився на розмову з Полліанною.

– Послухай, Полліанно, а ти б не хотіла переїхати сюди і жити зі мною? – нетерпляче запитав він. – Я тепер так рідко тебе бачу…

     Дівчинка засміялася – ну й дивак цей містер Пендлтон!

– Мені завжди здавалося, що вам не подобається, коли навколо люди, – зауважила вона.

– Гм, так і було, але ж потім ти навчила мене грати в ту чудову гру. І тепер мені подобається, коли про мене всі дбають, – почав розповідати містер Пендлтон. – Ти не переживай, я скоро вже почну ходити, і тоді побачимо, хто тут головний, – мовив він, підхоплюючи одну з милиць, що стояли біля нього, й жартома погрожуючи нею Полліанні. Того дня вони сиділи у великій бібліотеці.

– Але ж насправді ви не радієте всьому, тільки кажете, що радієте, – сумно зауважила дівчинка, спостерігаючи за собакою, що мостився біля каміну. – Ви ж самі знаєте, що неправильно граєте в гру, містере Пендлтон. Знаєте?

     На обличчі чоловіка з'явився смуток.

– Ось чому, люба, я й хочу, щоб ти допомогла мені навчитися грати в цю гру. То ти переїдеш?

– Містере Пендлтон, ви це не серйозно? – аж стрепенулася дівчинка.

– Я справді цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. То як?

     Полліанна була приголомшена.

– Містере Пендлтон, але ж я не можу! Ви ж і самі це знаєте – я тьоті?Полліна!

     На обличчі хворого промайнув геть дивний вираз, який залишився абсолютно незрозумілим для Полліанни. Та раптом він рвучко підняв підборіддя.

– Ти не більше її, аніж… А раптом вона дозволить тобі переїхати? – лагідно закінчив він. – Тоді ти погодилася б?

     Полліанна спохмурніла й замислилася.

– Але ж тітонька Поллі була така добра до мене, – поволі почала вона, – і взяла мене до себе, коли в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги, і…

     Дивна тінь знову промайнула на обличчі хворого, але цього разу він заговорив тихим і надзвичайно сумним голосом:

– Розумієш, Полліанно, колись давно я був закоханий в одну жінку і сподівався, що вона якось увійде до цього дому. Я уявляв, якими щасливими ми будемо разом, і як проживемо пліч?о?пліч багато?багато років…

– Розумію, – відповіла на це Полліанна, і в її очах засвітилося щире співчуття і жаль.

– Але… розумієш, я не зміг її сюди привести. Немає значення, чому так трапилося, не зміг, та й усе. І з того часу ця купа сірого каміння була будинком, вона так і не стала домівкою. Знаєш, вона б могла стати домівкою завдяки жінці, або присутності дитини, а в мене ніколи не було ні того, ні іншого. Тепер ти розумієш, чому я хочу, щоби ти переїхала до мене?

     Полліанна раптом підстрибнула – її обличчя сяяло від радісної думки.

– Містере Пендлтон, то ви маєте на увазі, що всі ці роки ви хотіли запропонувати цій жінці руку й серце?

– Гм, мабуть т?так, – затинаючись відповів хворий.

– О, тоді я така рада! Тоді все просто чудово! – видихнула дівчинка. – Тоді ви можете взяти нас обох, і все буде добре!

– Взяти вас обох? – розгублено перепитав чоловік. Полліанна раптом знітилася.

– Звісно, тітоньку Поллі ще доведеться вмовляти, та я впевнена, що вона буде рада до вас переїхати, якщо ви розповісте їй усе, що розповіли мені.

     В очах містера Пендлтона з'явився жах.

– Тітка… Поллі… переїде сюди?…

– А?а, то ви б радше до неї переїхали? – здивовано зауважила дівчинка. – Звісно, наш будинок не такий гарний, як цей, однак він ближче і…

– Полліанно, про що це ти говориш? – лагідно поцікавився містер Пендлтон.

– Ну як – про те, де ми всі житимемо! – відповіла дівчинка, дивуючись з такого запитання. – Я думала, ви саме це мали на увазі. Ви ж самі сказали, що всі ці роки вам не вистачало руки й серця тітоньки Поллі, щоб перетворити цей дім на домівку тож…

     Після цих слів хворий якось дивно скрикнув. Він підняв руку і почав було щось говорити, та наступної миті рука виснажено опустилася на ліжко.

– До вас лікар, сер, – мовила служниця, зазирнувши до бібліотеки.

     Полліанна поспіхом підвелася. А містер Пендлтон схвильовано заговорив:

– Полліанно, заради Бога, нікому не говори про те, що я тебе просив – принаймні, поки що…

     Дівчинка відповіла йому сяючою усмішкою:

– Звісно, я нікому не скажу! Чи ж я не розумію, що ви самі їй хочете про все розповісти! – кинула вона, вибігаючи з кімнати.

     Джон Пендлтон безсило відкинувся у своєму кріслі.

– Так?так, і що тут трапилося? – запитав за хвилину лікар, перевіривши пришвидшений пульс хворого.

     Містер Пендлтон криво посміхнувся.

– Мабуть, я надто захопився вашими ліками, – відповів він, помітивши, що лікар спостерігає за дівчинкою, яка вже добігала до кінця алеї.

 

     Розділ 20. Ще більша несподіванка

     Недільні ранки Полліанна зазвичай проводила в церкві та недільній школі, а вдень часто йшла гуляти з Ненсі. Тієї неділі, наступного дня після візиту до містера Пендлтоната незвичайної розмови, що між ними відбулася, вона також планувала прогулятися. Та на шляху з недільної школи додому її нагнав візок лікаря Чілтона. Він зупинився біля неї.

– Сподіваюся, ти дозволиш мені підвезти тебе додому, Полліанно, – запропонував чоловік, – я якраз хотів з тобою поговорити. І саме їхав до тебе, – вів лікар далі, поки дівчинка зручно вмощувалася біля нього.

– Розумієш, містерові Пендлтонові конче необхідно побачити тебе сьогодні. Він сказав, що це надзвичайно важливо.

– Так, я знаю, це дуже важливо. І звісно, я прийду, – радісно підхопила дівчинка.

     Лікар здивовано витріщився на Полліанну.

– Власне, я не впевнений, що маю дозволити тобі це, – зауважив він, хоча в очах його миготіли веселі вогники, – бо ви, моя юна леді, учора були не заспокійливими ліками, а навпаки – змусили нашого хворого хвилюватися.

– О, та насправді він не через мене розхвилювався! Це все тітонька Поллі! – засміялася Полліанна.

– Твоя тітонька? – рвучко повернувся до неї лікар.

     Полліанна розхитувалася на візку із напрочуд щасливим виглядом.

– Саме так. І, знаєте, усе це так чудово і незвичайно, ну просто яку книжках. Я… я розкажу вам, – і раптом дівчинка прийняла несподіване для себе рішення, – щоправда, він просив нікому не казати, та думаю, нічого страшного, якщо про це дізнаєтеся ви. Головне, щоб тітоньці анічичирк!

– Тітоньці?

– Ну, так, тітоньці Поллі. Ви ж розумієте, йому краще самому про все їй розказати замість мене – це ж двоє людей, які кохають одне одного, врешті?решт!

– Кохають?! – видихнув лікар і мимоволі потягнув віжки на себе. Візок зупинився.

– Авжеж, – кивала щаслива Полліанна. – Усе як у книжках! Я й гадки не мала про це, поки мені Ненсі не розповіла. Виявляється, у тітоньки Поллі колись був коханий чоловік, а потім вони посварилися. Ненсі не знала, хто він, але тепер ми це з'ясували. Це містер Пендлтон.

     Лікар полегшено зітхнув і відпустив віжки. Вони впали йому на коліна.

– О! Я цього не знав, – стиха мовив він.

– Так, це він, і я рада, що все так чудово виходить, – заторохкотіла дівчинка, побачивши, що вони наближаються до маєтку Гаррінґтонів. – Знаєте, містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього. Але я ніколи б не змогла покинути тітоньку – після того, як вона була така добра до мене! А потім він розповів мені, що мріяв про руку й серце однієї жінки, і тепер мені зрозуміло, про кого тоді йшлося. І я так зраділа! Бо якщо він готовий помиритися, все тепер буде добре. Тож або ми з тітонькою Поллі переїдемо жити до нього, або він приїде до нас. Щоправда, тітонька про це ще не знає, і ми ще не все владнали… Мабуть, тому він і хоче мене бачити сьогодні.

     Лікар раптом сів дуже прямо. На його вустах з'явилася дивна усмішка.

– Так?так, можу тільки уявити, як сильно містер Пендлтон хоче бачити тебе, Полліанно, – погодився він і напнув повіддя, щоб зупинити візок якраз перед вхідними дверима.

– Он у вікні тітонька Поллі! – загукала Поллі?анна, втім, за мить вона додала: – її вже там немає, хоча я впевнена, що бачила її!

– Авжеж, тепер її там немає, – мовив лікар, і його усмішка кудись зникла.

     Коли Полліанна нарешті приїхала до містера Пендлтона, він помітно нервував.

– Полліанно, – одразу ж почав він, – я всю ніч міркував і намагався зрозуміти, що саме ти мала на увазі вчора, коли сказала, що я прагну руки й серця твоєї тітки Поллі? Що це мало означати?

– Я тільки хотіла сказати, що ви ж раніше кохали одне одного, тож я дуже рада, що ваші почуття лишилися незмінними й тепер.

– Кохали? Я і твоя тітка Поллі? – щиро здивувався містер Пендлтон.

     Почувши це, Полліанна розгубилася:

– Але ж як, містере Пендлтон? Ненсі сказала мені, що ви кохали…

– Нісенітниця! Мушу сказати, що твоя Ненсі насправді нічогісінько не знає! – насмішкувато мовив чоловік.

– То ви не кохали її? – у голосі дівчинки вчувався розпач.

– Ніколи в житті!

– Тоді в цієї історії не буде щасливого кінця, як у книгах, – ще більше засмутилася Полліанна.

     Містер Пендлтон мовчав і замислено споглядав краєвид за вікном.

– Як жаль! А все так гарно починалося, – мало не плакала Полліанна. – І я б залюбки переїхала сюди разом із тітонькою Поллі.

– А тепер не переїдеш? – запитав хворий, не повертаючи голови.

– Ні, я не можу. Адже я тьоті?Полліна. Почувши це, чоловік рвучко повернувся до дівчинки.

– Перш ніж ти стала «тьоті?Полліна», Полліанно, ти була мамина… І саме її руки й серця я прагнув багато років тому.

– Моєї мами?

– Так. Я не хотів тобі розповідати, але, мабуть, воно й на краще – те, що ти зараз про все дізнаєшся, – вимовивши ці слова, містер Пендлтон чомусь дуже зблід.

     Полліанна помітила, що йому важко говорити. Вона дивилася на нього, широко розплющивши очі й відкривши рота.

– Бачиш, я дуже кохав твою маму, але вона – вона мене зовсім не любила. І згодом поїхала з міста разом із твоїм батьком. Тоді я й зрозумів, наскільки вона для мене важлива. Здавалося, що земля зникає з?під моїх ніг, і… втім, нічого. Усе життя я прожив скупим, суворим і дратівливим стариганем, хоча зараз мені ще й шістдесяти немає. А тоді одного дня, як одна із отих кришталевих підвісок, що ти їх так любиш, у моє життя, пританцьовуючи, увійшла маленька дівчинка. І моє життя заграло різними барвами – пурпуровими, золотими, яскраво?червоними… Усі ці барви були від тебе, моя мила. Коли я дізнався, хто ти, мені здалося, що нам краще взагалі не бачитися. Я не хотів, щоб ти нагадувала мені про моє нещасливе кохання. Але тепер ти сама бачиш, як усе вийшло. Ти потрібна мені. Я хочу, щоб ти завжди була поряд. То як, дівчинко моя, ти погодишся переїхати до мене?

– Але ж, містере Пендлтон, а як же тітонька Поллі? – в очах дівчинки стояли гарячі сльози.

– А як же я? Як мені радіти всьому, коли тебе не буде поряд? Полліанно, тільки коли ти з'явилася в моєму житті, я почав радіти йому хоча б наполовину! Якби ти була моєю дівчинкою, я радів би всьому, і робив би все для того, щоб і ти раділа. Виконував би всі твої бажання, усі мої гроші – до єдиного цента – я б витратив на те, щоб зробити тебе найщасливішою у світі!

     Полліанна, здавалося, не йняла віри своїм вухам.

– Містере Пендлтон, я б ніколи не дозволила вам витратити на мене гроші, які ви збирали для язичників!

     У хворого почервоніли щоки. Він почав було говорити щось, та Полліанна вела далі:

– Я не розумію, чому ви не можете радіти без мене. Адже у вас стільки грошей, і ви багато добра робите для людей. Як же можна не радіти вашим подарункам? Ось, наприклад, ті підвіски, що ви подарували мені й місіс Сноу, або золота монетка для Ненсі на день народження, і…

– Гаразд, це неважливо, – перервав її чоловік. Його обличчя залили гарячі рум'янці – і не дивно, бо донедавна ніхто в місті й не здогадувалися про його «щедрість». – Це все дрібниці, і мені це майже нічого не коштувало. Та й робив я це через тебе. Тож це ти насправді дарувала всі ці речі, а не я! Так, це ти! – знову повторив він, помітивши, що дівчинка розгублено дивилася на нього і, здавалося, хотіла все заперечити. – І усе це свідчить лише про одне – ти мені дуже потрібна! – у голосі містера Пендлтона знову з'явилися ніжні й благальні нотки. – Якщо я буду грати у гру радості, ти, Полліанно, маєш бути тут і грати зі мною.

     Дівчинка замислилася.

– Однак тітонька Поллі була дуже добра до мене, – зауважила дівчинка, але чоловік знову її різко перервав. До нього неначе повернулася його звичка дратуватися. Він нетерпляче заговорив:

– Звісно, вона була до тебе доброю! Але вона й наполовину не потребує тебе так, як я, це вже точно! – заявив він.

– Чому ж, містере Пендлтон, вона рада, що я…

– Рада? – знову вигукнув хворий, втративши рештки терпіння. – Б'юся об заклад, міс Поллі взагалі не знає, як можна чомусь радіти. Вона тільки виконує свій обов'язок. Обов'язків у неї ціла купа, я добре знаю, бо стикався з цією «обов'язковістю», коли нам доводилося спілкуватися. Щоправда, протягом останніх п'ятнадцяти?двадцяти років нас не можна було назвати гарними друзями, та я дуже добре її знаю. Усі знають її – вона не з тих, хто здатен радіти, Полліанно. Ця жінка навіть не розуміє, як це. Що ж до переїзду – запитай у неї дозволу можливо, вона буде зовсім не проти. О, як же ти мені потрібна, дівчинко моя! – у розпачі вигукнув він.

     Важко зітхнувши, Полліанна підвелася.

– Гаразд, я спитаю, – міркуючи про щось, мовила вона. – Я не хочу сказати, що не бажаю жити тут із вами, містере Пендлтон, але… – дівчинка замовкла на півслові. А потім додала: – Добре, що я вчора нічого їй не розповіла, бо я ж думала, вам потрібні її рука й серце.

– Так, це справді добре, Полліанно, – невесело усміхнувся хворий. – Добре, що ти вчора нічого їй не казала.

– їй ні, а от лікареві розповіла. Та гадаю, це не рахується.

– Лікареві? – здивовано вигукнув містер Пендлтон. – Хочеш сказати, ти розповіла про це лікарю Чілтону?

– Так, коли він сьогодні приїхав по мене і сказав, що ви дуже хочете мене бачити.

– Гм, оце так! – пробурмотів чоловік, відкидаючись на спинку свого крісла. Раптом він сів рівно. – А що ж він на це сказав?

– Я точно не пригадаю, мабуть, нічого важливого він не говорив… Хоча ні – сказав, що може тільки уявити, як сильно вам хочеться мене побачити, – пригадала Полліанна.

– Та невже? – зі смішком зауважив Джон Пендлтон.

     А Полліанна так і не змогла зрозуміти, чому її відповідь викликала у хворого усмішку.

 

     Розділ 21. Відповідь Полліани

     Коли Полліанна спускалася з пагорба, на якому стояв будинок містера Пендлтона, небо вкрили темні хмари і здавалося, наближалася гроза. На півдорозі додому дівчинка зустріла Ненсі з парасолькою. Хоча якраз тоді небо вже почало світлішати, і дощ забув про свої наміри.

– Либонь на північ посунуло, – зауважила Ненсі, вивчаючи похмуре небо. – Я так і думала, але це місіс Поллі послала мене по вас. Вона так хвилювалася за вас!

– Справді? – трохи відсторонено промовила Полліанна, поглянувши на небо.

     Ненсі кілька разів гмикнула. А тоді ображено додала:

– Ви, здається, не почули того, що я сказала. Ваша тітонька за вас непокоїлася!

– О, – тяжко зітхнула Полліанна, раптом згадавши про непросте питання, яке скоро доведеться обговорити з тіткою. – Я не хотіла її налякати.

– Що ж, я дуже рада, – раптом мовила Ненсі. – Так, надзвичайно рада!

– Рада, що тітонька Поллі переживала? – здивовано поглянула на неї дівчинка. – Ненсі, так грати у гру не годиться! Не можна радіти з таких речей! – протестувала дівчинка.

– А це й не була гра, – відповіла Ненсі, – про гру я навіть і не згадувала. Хіба ви не розумієте, що це насправді означає? Тільки уявіть – Вона хвилювалася через вас!

– Хвилювання – воно і є хвилювання, це жахливе почуття, – стояла на своєму Полліанна. – Хіба не так?

     Ненсі почухала потилицю.

– Я скажу вам, що це насправді означає. Усе просто – ваша тітка потроху стає ближчою до людей і вже не просто виконує свій обов'язок, як завжди.

– Ну чому ж, Ненсі, – іще з більшим протестом у голосі вигукнула дівчинка, – тітонька Поллі ніколи не забуває про свої обов'язки. Обов'язків у неї ціла купа! – Полліанна несвідомо повторила слова Джона Пендлтона, почуті півгодини тому.

– Оце точно! Так, це просто в яблучко, – захихотіла Ненсі. – Але знаєте, вона все?таки дуже змінилася з того часу, як ви приїхали.

     Полліанна раптом замислено нахмурила брівки.

– Послухай, Ненсі, я хочу про дещо тебе запитати, – зітхнула врешті вона. – Як гадаєш, тітоньці Поллі подобається, що я живу з нею? Чи була б вона проти мого переїзду в інше місце?

     Ненсі кинула оком на занепокоєне личко дівчинки. Вона давно чекала цього запитання – ще з того часу, як Полліанна переїхала до маєтку Гаррінгтонів, чекала і водночас боялася його. Боялася, бо не знала, як відповісти на таке питання чесно і водночас так, щоб не ранити добре серце дівчинки. Але тепер – тепер, коли міс Поллі відправила її зустрічати небогу з парасолькою, Ненсі була готова відповісти і втішити співрозмовницю. Нарешті вона могла повідомити дівчинці справді радісну новину.

– Чи подобається їй, що ви тут живете? Чи буде вона проти вашого переїзду? Та про це ж я й намагаюся сказати! Хіба ж вона не відправила мене зустрічати вас із парасолькою, щойно в небі з'явилася перша хмарка? Хіба ж не наказала перенести всі ваші речі з горища до кімнати, яка так вам подобається? Знаєте, міс Полліанно, якщо згадати, як вона не хотіла… – тут Ненсі раптом почала кашляти, а потім продовжила: – Я не можу пояснити все, що відбувається, але з усього видно, що ви гарно на неї впливаєте. Вона стала м'якшою, добрішою – он і собаку прихистила, і кішку. Та й зі мною розмовляє тепер геть інакше, і багато чого можна ще пригадати! Ох, міс Полліанно, вона буде страждати, якщо вас тут не буде! – завершила Ненсі, і з усього було видно, що вона щиро в це вірить. Та бурхлива радість Полліанни все одно стала для неї несподіванкою.

– Ненсі, я така рада! Рада! Рада! Ти навіть не знаєш, яка я рада, що тітонька Поллі хоче, щоб я була тут!

     «Хіба я могла б тепер від неї переїхати? – міркувала Полліанна, трохи згодом піднімаючись сходами до своєї кімнати. – Мені завжди хотілося жити з тітонькою Поллі, та я ніколи й уявити не могла, що я їй теж дуже потрібна!»

     Полліанна розуміла, що їй буде непросто дати відповідь Джону Пендлтону, і вона навіть трохи боялася цієї розмови. Він їй подобався, і вона щиро йому співчувала, бо він здавався їй дуже нещасним. Дівчинка шкодувала, що в нього було таке довге самотнє життя, яке зробило його відлюдником, вона переймалася тим, що таким життя цього чоловіка стало через відмову її матері. Вона знову уявила собі великий будинок із сірого каменю. Коли його господар одужає, будинок все одно залишиться таким самим – із тихими кімнатами, пилом на підлозі, безладом на робочому столі. У дівчинки стислося від жалю серце. їй хотілося, щоб хтось… і саме від цієї думки вона раптом аж підстрибнула з радісним вигуком. Полліанні спала на думку просто чудова ідея.

     За першої ж можливості дівчинка помчала до будинку на пагорбі. Там вона опинилася в затемненій бібліотеці, а поряд у кріслі сидів містер Пендлтон із вірним собакою біля ніг.

– То як, Полліанно, ти згодна грати зі мною у радість до кінця мого життя? – лагідно запитав чоловік.

– Так! – радісно вигукнула дівчинка. – І в мене для вас є така чудова новина…

– Ми гратимемо разом? – перебив її Джон Пендлтон, і кутики його губ нервово сіпнулися.

– Н?ні, але…

– Полліанно, ти не можеш мені відмовити! – у розпачі вигукнув чоловік.

– Але я мушу, містере Пендлтон, справді мушу. Тітонька Поллі…– почала спантеличено пояснювати дівчинка.

– То це вона не погодилася тебе відпустити?

– Я її навіть не запитувала, – засмучено відповіла Полліанна.

– Але ж Полліанно!

     Дівчинка відвела очі вбік. Вона не могла дивитися на обличчя містера Пендлтона – він був геть пригнічений новиною.

– То ти навіть її не спитала?

– Я не могла, сер, чесно, – пролепетала Полліанна, – я зрозуміла все й без розмови з нею. Тітонька Поллі хоче, щоб я жила з нею, і я теж хочу лишитися там, – хоробро зізналася дівчинка. – Ви навіть не уявляєте, якою доброю вона була до мене. І вона вже починає дечому радіти – і цих речей багато! Ви ж знаєте, раніше тітонька нічому не раділа, ви самі про це казали. О містере Пендлтон, я не можу покинути тітоньку Поллі – тепер!

     Запала довга тиша. Чулося лише потріскування дрівець у каміні. Нарешті господар дому почав говорити:

– Так, Полліанно, я все розумію. Ти не можеш її покинути – тепер, – мовив чоловік. – Я більше не проситиму тебе переїхати. – Він говорив так тихо, що дівчинка ледве почула його останні слова.

– Але ж ви не знаєте, яку чудову новину я вам хочу розповісти, – нагадала Полліанна. – Є дещо, що може принести вам справжню радість!

– Гадаю, це не для мене, дівчинко, – заперечив містер Пендлтон.

– Ні, сер, якраз для вас. Ви ж самі казали – лише рука й серце жінки чи присутність дитини роблять із дому справжню домівку. А з присутністю дитини я вам допоможу. Щоправда, це буду не я, а дехто інший…

– Окрім тебе мені ніхто не потрібен! – рішуче виголосив містер Пендлтон.

– Потрібен! Ви це зрозумієте дуже скоро, адже ви такий хороший і добрий! Тільки згадайте про кришталеві підвіски, і золоту монету для Ненсі, і всі ті гроші, що ви їх відкладали для язичників, і…

– Полліанно! – роздратовано вигукнув чоловік. – Давай не будемо верзти такі нісенітниці! Я вже сто разів тобі казав – немає жодних грошей для язичників! За все життя я не послав їм ані пенні! Ось так!

     Він задер угору підборіддя, але врешті змусив себе поглянути на дівчинку, щоб побачити (як він очікував) безмежне розчарування в її очах. Та на превеликий подив, розчарування не було – лише здивування і радість.

– О! Як добре! – загукала вона, плескаючи в долоні. – Я така рада! Тобто, мені насправді дуже жаль язичників, але я рада, що вам не потрібні маленькі хлопчики з Індії, бо всім навкруги тільки вони й потрібні. Тому я рада, що ви більше хотіли б Джиммі Біна. Тепер я знаю – ви його залюбки візьмете!

– Кого я візьму?

– Джиммі Біна. Він і буде для вас «присутністю дитини», і це для нього буде щастям. Минулого тижня мені довелося повідомити йому що навіть моя Жіноча допомога із Заходу не може його взяти, і він дуже засмутився. Але тепер, коли він про все дізнається, радість буде безмежною!

– Може, він і радітиме, та я – ні! – рішуче відповів на це містер Пендлтон. – Це нісенітниці, Полліанно!

– То ви його не візьмете? – розгублено запитала дівчинка.

– Саме це я й кажу, – відповів він.

– Але він був би чудовою «присутністю дитини», – мало не плачучи, наполягала Полліанна. – І вам не було б так самотньо, якби Джиммі був поряд.

– Не сумніваюся, – гмикнув чоловік, – але я краще оберу самотність!

     Чомусь тільки цієї миті Полліанна, вперше за кілька тижнів, пригадала, що їй колись розповіла Ненсі. І вона рішуче заговорила:

– Ви, мабуть, вважаєте, що гарний живий хлопчик – це гірше, аніж старий і мертвий скелет, якого ви зберігаєте десь у шафі?! Але я так не думаю, от!

– Скелет?

– Так, Ненсі розповіла мені, що ви зберігаєте його – десь у шафі.

– Гм, це… – і раптом чоловік відкинув голову назад і щиро розреготався. Настільки щиро, що Полліанна чомусь злякалася й почала плакати. Побачивши це, Джон Пендлтон замовк і сів рівно. Його обличчя знову набуло серйозного вигляду.

– Знаєш, Полліанно, тут ти, мабуть, таки маєш рацію, навіть більше, ніж сама гадаєш, – м'яко почав він. – Насправді я розумію, що «гарний живий хлопчик» значно кращий, аніж мій скелету шафі, але всі бояться змін. Люди дуже часто міцно тримаються за свої скелети, моя мила дівчинко. Та я хочу більше дізнатися про цього гарного хлопчика – Джиммі Біна. Ти мені розповіси?

     І Полліанна з радістю почала розповідати про все, що тільки знала.

     Можливо, саме сміх змусив містера Пендлтона забути про свій смуток або ж те, як щиро Полліанна розповіла історію Джиммі Біна, та сталося диво – серце містера Пендлтона стало м'яким і люблячим. Полліанна поверталася додому із запрошенням для Джиммі Біна – містер Пендлтон кликав їх обох до великого будинку на пагорбі наступної суботи.

– Я така рада! Я впевнена, що він вам дуже сподобається! – мовила Полліанна на прощання. – Мені так хочеться, щоб у Джиммі Біна був дім і той, хто про нього дбатиме!

 

     Розділ 22. Проповіді і ящики для дров

     Опівдні, саме тоді, коли Полліанна розповіла Джону Пендлтону про Джиммі Біна, преподобний отець Пол Форд піднявшись пагорбом, заглиблювався у Пендлтонськии ліс, сподіваючись, що благодатна краса природи зможе вилікувати його зранене серце.

     Він і справді дуже страждав. Протягом останнього року стосунки між його прихожанами з кожним місяцем дедалі погіршувалися, і що б він не робив, його зусилля були марними. Преподобний сердився, щось постійно доводив, благав, умовляв, іноді навіть намагався не звертати уваги на сварки. Та йому здавалося, що заздрощі, невдоволення, лайки навіть продовжували поширюватися. Він постійно молився за свою паству – із відкритим серцем та великими сподіваннями. Та сьогодні він усвідомив, що сили його вичерпуються.

     А почалося все з того, що двоє із його дияконів посварилися через якусь дрібницю. Три найбільш натхненні жінки із Жіночої допомоги покинули це шановне товариство через те, що невелика іскра пліток завдяки злим язикам розгорілася у справжнє полум'я. Церковний хор також розділився – через те, що одному співакові давали найкращі партії. Навіть Товариство добрих християн поводилося геть не по?доброму, бо двоє його керівників ніяк не могли дійти згоди. Що ж до недільної школи, останньою краплею для преподобного стали заяви про звільнення її директора та двох учителів. Саме це й привело пастора до тихого лісу – він відчував потребу поміркувати й помолитися.

     Під зеленим шатром із крон дерев преподобний Форд спробував обміркувати ситуацію з різних боків. Усе це й справді було надзвичайно критично, і треба було негайно щось робити. Розхитувалися підвалини церкви. Прихожан ставало дедалі менше, вони не приходили молитися, не відвідували чаювань у місіях, навіть на вечерях, які щонеділі організовували в місії, бувало дуже мало людей. Щоправда, у нього ще залишилося кілька вірних синів і дочок церкви, але й вони постійно почувалися незручно – за ними стежило багато очей, а язики продовжували плескати про все, що бачать.

     І через усе це преподобний Пол Форд добре розумів, що і він як Божий посланець, і церква, і місто, та навіть християнство загалом – усі страждають, і страждатимуть ще більше, якщо цьому не запобігти… Так, треба було щось робити. Та що він міг удіяти?

     Пастор витяг із кишені аркуші паперу, на яких він написав приблизний текст проповіді, що її зібрався прочитати під час недільної служби. Чоловік поглянув на написане і спохмурнів. Його губи склалися в сувору тонку лінію, і він почав поважно читати вголос рядки з Євангелія від Матвія:

– Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте! 

     Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! 

     Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати. 

     Це була гірка проповідь. Під розкішними кронами дерев розкотисто лунав голос священика, і ефект був справді вражаючим. Здавалося, що навіть птахи і білки затихли, прислухаючись до кожного слова. Преподобний тим часом намагався уявити, чи вдасться йому так само переконливо прочитати цю проповідь перед прихожанами.

     Чи зможе він це зробити? Чи насмілиться звернутися до них із такими словами, такими звинуваченнями? Це було жахливе звинувачення, хоч би що він говорив опісля того. Священик почав молитися. Він молився без упину, благаючи допомоги у пошуку правильного шляху. О, як це було важливо – ступити на правильну стежку в час цієї кризи! Але яка вона – правильна стежка? Де її шукати?

     Преподобний згорнув аркуші і поклав до кишені. А потім важко зітхнув – майже простогнав – припав до дерева і в розпачі затулив обличчя руками.

     Саме таким його знайшла Полліанна, яка поверталася додому від містера Пендлтона. Стривожено скрикнувши, вона швиденько підбігла до містера Форда.

– Містере Форд! Ви… ви ж не зламали ногу чи ще щось? – видихнула дівчинка.

     Преподобний відвів руки від обличчя й поглянув на неї, намагаючись усміхнутися.

– Ні, дорогенька, зовсім ні. Це я просто відпочиваю.

– О, – полегшено зітхнула Полліанна, відступивши назад, – тоді все гаразд. Розумієте, містер Пендлтон якось зламав ногу в цьому лісі, і я знайшла його лежачим на землі. Та ви сидите, отже, все добре.

– Так, сиджу, і нічого не зламав. Принаймні, лікарі тут нічим не зарадять…

     Останні слова він вимовив дуже тихо, та Полліанна все?таки їх почула, і в її очах з'явилося глибоке співчуття до цього чоловіка.

– Я розумію, що ви маєте на увазі – вас щось дуже тривожить. Мій тато часто так почувався, та, мабуть, це властиво всім пасторам. Знаєте, на них покладена велика відповідальність.

– Твій тато був пастором, Полліанно? – щиро здивувався преподобний Форд.

– Так, сер, хіба ви не знали? Я думала, усі про це знають. Він одружився з сестрою тітоньки Поллі, і це була моя мама.

– Тоді зрозуміло… Річ у тім, що я тут не так давно, тому й не знаю таких подробиць із життя моїх прихожан.

– Так, сер… Тобто, ні, сер, – трохи заплутано відповіла дівчинка й сором'язливо усміхнулася.

     Кілька хвилин вони обоє мовчали. Преподобний сидів біля дерева і, здавалося, геть забув про присутність Полліанни. Він вийняв з кишені якісь папери й розгорнув їх, але не читав. Натомість чоловік пильно спостерігав за листком, що лежав на землі неподалік, хоча той зовсім не був гарним. То був сухий пожовклий листок. Полліанна ж спостерігала за пастором, і серце її сповнилося щирим співчуттям.

– Сьогодні такий гарний день, – із надією на розмову зауважила дівчинка.

     Якусь мить преподобний мовчав, але потім схаменувся:

– Що? Ах, так, день просто чудовий!

– І навіть не холодно, хоч уже й жовтень надворі, – вела далі Полліанна. – Знаєте, у містера Пендлтона є камін, але він каже, що йому й так не холодно. То ми просто милуємось палаючим вогнем. Я люблю дивитися на вогонь, а ви?

     Цього разу містер Форд нічого не відповів, і Полліанна трохи почекала, перш ніж спробувати знову але цього разу зайшла з іншого боку.

– Вам подобається бути священиком?

– Чи подобається мені? Що за дивне питання? – стрепенувся чоловік. – Чому ти про це запитуєш, дитино?

– Просто так. Бачте, у вас такий вираз обличчя… Мій тато теж іноді мав такий вигляд.

– Справді? – ввічливо підтримав бесіду преподобний, утім, не зводячи очей із сухого листка.

– Так, і тоді я запитувала його про те саме, що й вас, – чи подобається йому бути священиком.

– І що ж він відповідав на це? – невесело усміхнувся чоловік.

– Звісно, він переважно казав «так», але іноді зауважував, що й на мить не лишився б священиком, якби у Біблії не було стільки радісних текстів.

– Яких текстів? – преподобний Пол Форд нарешті відвів погляд од листка й поглянув на життєрадісне личко дівчинки.

– Ну, тато їх так називав, – засміялася вона, – хоча в Біблії вони, звісно ж, називаються інакше. Наприклад, тексти, що починаються з «Радуйся», «Радуюсь, Боже» і подібні до них. Знаєте, їх насправді дуже багато. Колись татові було зовсім нелегко, то він узяв та й полічив їх. І виявилося, що їх аж вісімсот!

– Вісімсот?!

– Так, вісімсот текстів, які велять нам радіти, тому тато й назвав їх «радісними».

– О! – на обличчі пастора з'явилося здивування. Він поглянув на аркуші, які тримав у руках, і йому на очі потрапила фраза: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри…»  – То твоєму татові подобалися такі радісні тексти? – стиха запитав він.

– Так! – закивала головою дівчинка. – Коли він їх порахував, йому одразу стало краще. Тоді він сказав, що якщо Бог вісімсот разів велів кожному з нас радіти, отже, Він справді хоче, щоб ми раділи – хоча б іноді. І татові було соромно, що до того він не радів часто. І це йому завжди допомагало, коли щось ішло шкереберть – наприклад, сварилися леді з Жіночої допомоги… тобто коли вони не могли дійти згоди, – швидко виправилася Полліанна. – А ще тато казав, що саме ці тексти допомогли йому придумати гру. Ми почали грати в неї, коли мені прислали милиці, але він усе одно казав, що без Біблії придумати таку гру було б складно.

– І що ж то була за гра? – поцікавився священик.

– Гра в радість. Про те, що можна знайти щось радісне в усьому, що нас оточує. І, як я вже казала, почалося все з милиць, – і Полліанна охоче розповіла всю історію – цього разу її слухав чоловік із розумінням в очах.

     Трохи згодом Полліанна і священик спустилися з пагорба, узявшись за руки. Дівчинка аж сяяла від задоволення. Вона так любила говорити, а цього разу її справді хотіли слухати.

     Преподобний Форд із неабиякою цікавістю слухав її розповіді про гру, батька та життя в Жіночій допомозі.

     Біля підніжжя пагорба їхні дороги розійшлися, і далі вони вже йшли кожен сам по собі.

     Того вечора пастор замислено сидів у своєму кабінеті. Перед ним на столі лежало кілька аркушів паперу, на яких він написав свою проповідь. У руці ж над стосом чистого паперу завмер олівець – він збирався писати нову. Та священик, здавалося, не думав ані про ту проповідь, яку написав, ані про ту, яку збирався написати. Він на мить уявив себе далеко – у маленькому західному містечку, де пастор?місіонер – бідний, хворий, стурбований – старанно вишукував у Біблії тексти, що веліли вірянам радіти.

     Через деякий час преподобний усе?таки змусив себе повернутися з подорожі, яку він подумки здійснив, і розгладив аркуші паперу.

     «Матвія, 23; 13–14 і 23», написав було він, та раптом безсило впустив олівця на стіл. Натомість пастор присунув до себе журнал, що його раніше залишила на столі дружина. Він почав утомлено проглядати сторінку за сторінкою, аж поки його погляд не зупинився на словах: «Одного дня хлопчик на ім'я Том відмовився принести дрова на прохання матері. Батько ж сказав йому: «Томе, я впевнений, ти з радістю підеш і принесеш дрова для мами». Не сказавши ані слова, хлопчик пішов по дрова. Чому ж він так вчинив? Тому що батько показав свою впевненість у тому, що син вчинить правильно. А якби він сказав: «Томе, я чув, що ти відповів уранці матері, і мені соромно за тебе! Негайно йди і наповни ящик дровами!». Якби він так сказав, будьте певні, що ящики для дров і досі стояли б порожніми».

     Преподобний продовжував читати абзац за абзацом, то тут, то там: «Усе, що потрібно людям, – це заохочення. Дух кожної людини потрібно зміцнювати, а не робити слабким… Замість того щоб постійно наголошувати на чиїхось вадах, краще звернути увагу на гарні риси цієї людини. Це допоможе їй позбутися поганих звичок. Покажіть людині все найкраще, те справжнє, що приховане в душі, і переконайте, що їй під силу впоратися із будь?чим. Вплив прекрасного і милосердного на інших не має меж, така людина здатна повести за собою все місто… Вчинки кожного з нас відображають наші думки й те, що на серці. Якщо хтось чинить добре і з вдячністю, так само згодом почнуть робити і його сусіди. Але якщо він свариться, дратується і ніколи не буває задоволеним, усі довкола платитимуть йому тим самим – сварками й грубощами. Коли ти думаєш про погане, чекаєш на нього, – це справді станеться. Та якщо думати про хороше, все буде добре. Тому скажіть своєму синові Тому, що знаєте, з якою радістю він візьметься до справи, – і побачите це на власні очі!»

     Пастор відклав журнал і замислився. Через хвилину він уже ходив вузькою кімнатою туди?сюди, туди?сюди. А ще через кілька хвилин глибоко вдихнув і знову сів до столу.

– З Божою поміччю я це зроблю! – стиха вигукнув він. – Я розкажу усім моїм «Томам», що знаю про те, із якою радістю вони наповнять ящики для дров! Я заохочу їх до роботи і надихну такою радістю, що в них не залишиться часу на те, щоб заглядати в сусідські ящики!

     З цими словами чоловік схопив аркуші з написаною раніше проповіддю і розірвав їх, кинувши шматки навсібіч. З одного боку від нього лежав аркуш із написом: «Горе вам», а з іншого – «книжники та фарисеї, лицеміри…» А олівець преподобного вже швиденько літав над чистим аркушем, де слово за словом з'являлися рядки нової проповіді для його прихожан. Це була вже зовсім інша проповідь.

     І наступної неділі, коли преподобний Пол Форд звернувся з цією проповіддю до всіх, хто був у церкві, жодний чоловік, жінка чи дитина не лишилися байдужими до його слів. Слова ж ці були одним із «радісних» текстів, про які містеру Форду розповіла Полліанна:

– Веселіться в Господі і радуйтеся, праведні… 

 

     Розділ 23. Нещасний випадок

     Одного дня Полліанні на прохання місіс Сноу довелося піти до лікаря Чілтона. Виявилося, що хвора геть не пам'ятає назви ліків, які він їй виписав. Дівчинка охоче погодилася виконати це доручення, адже вона ще ніколи не бувала в кабінеті лікаря.

– Я ще ніколи не була у вас удома! Це ж ваш дім, правда? – запитала дівчинка, з неприхованою цікавістю роззираючись навкруги.

– Так, це він і є, – трохи сумно відповів лікар, пишучи щось на клаптику паперу, – але й домівкою його не назвеш, Полліанно. Це просто кімнати, та аж ніяк не дім.

     Полліанна з розумінням кивнула. Вона співчутливо поглянула на чоловіка.

– Я знаю. Для домівки потрібні рука і серце жінки або присутність дитини, – мовила дівчинка.

– Що ти кажеш? – одразу ж зреагував на її слова лікар.

– Це так містер Пендлтон каже, – знову закивала Полліанна, – що для домівки обов'язково потрібні рука і серце жінки або присутність дитини. А чому б вам не здобути руку й серце якоїсь жінки, лікарю? Або ж ви можете взяти до себе Джиммі Біна, якщо містер Пендлтон відмовиться.

     Лікар Чілтон, здавалося, змусив себе розсміятися.

– То містер Пендлтон стверджує, що для домівки потрібні рука й серце жінки? – перепитав він.

– Так. І він теж каже, що в нього не домівка, а просто будинок. А чому ви не хочете цього зробити, лікарю Чілтон?

– Чому я не хочу – що? – і лікар знову відвернувся до записів.

– Здобути руку й серце жінки. О, я зовсім забула! – обличчя дівчинки враз стало дуже стурбованим. – Думаю, ви маєте це знати. Виявляється, багато років тому містер Пендлтон кохав зовсім не тітоньку Поллі, тому ми нікуди не переїжджаємо. Я вам розповіла тоді про них, та виявилося, що це неправда. Сподіваюся, ви ще нікому про це не говорили? – схвильовано додала вона.

– Ні, я нікому не говорив, – намагаючись не дивитися на дівчинку, мовив чоловік.

– Тоді все добре, – полегшено зітхнула Полліанна. – Розумієте, я тільки вам про це розповіла, і коли я сказала містеру Пендлтону, що ви знаєте, йому це видалося смішним. А чому, я так і не зрозуміла.

– Справді? – губи лікаря трохи затремтіли.

– Так, і мабуть, він не хотів, щоб про це дізналися багато людей, адже це неправда. Та чому ви не хочете здобути руку й серце жінки, лікарю Чілтон?

     На мить у кімнаті запала тиша, а потім він відповів із сумом у голосі:

– Знаєш, іноді це дуже складно зробити, навіть якщо дуже стараєшся, моя люба…

– А я думаю, що для вас це має бути зовсім неважко! – вигукнула дівчинка, зробивши особливий наголос на слові «вас». Це не залишилося непоміченим для лікаря.

– Дякую тобі! – щиро засміявся лікар, здивовано піднявши брови. Та потім знову із сумом додав: – Боюся, дехто з осіб жіночої статі зовсім так не думає, Полліанно. Кажу тобі це із власного досвіду, – мовив він.

     Полліанна спохмурніла, але раптом у її очах з'явилося щире здивування:

– Лікарю Чілтон, ви ж не хочете сказати, що ви, як і містер Пендлтон, просили руки й серця жінки, але вона вам відмовила?

     Лікар раптом рвучко підвівся зі стільця.

– Гаразд, Полліанно, тепер це вже не має значення. Не варто забивати свою голівку чужими проблемами. А зараз біжи до місіс Сноу. Я написав назву ліків та їх дозування. Це все, що вона просила?

– Так, сер, дякую, сер, – промимрила дівчинка, похнюпившись і повернувшись до дверей. Та раптом на півдорозі зупинилася і додала із сяючою посмішкою: – Але я рада, що це принаймні не були рука й серце моєї мами, лікарю Чілтон. До побачення!

     Нещасний випадок стався в один із останніх днів жовтня. Полліанна поспішала додому зі школи й переходила дорогу, здавалося, на цілком безпечній відстані від автомобіля, що рухався в її бік.

     Ніхто не зміг розповісти, що ж насправді там трапилося. Ніхто не знав, чому це трапилося і хто був у цьому винен. Однак о п'ятій годині вечора непритомну Полліанну принесли до кімнати, яку вона так любила. Бліда, мов крейда, тітонька Поллі та Ненсі, яка не змогла втриматися від ридань, акуратно її роздягнули й уклали в ліжко. На авто до маєтку Гаррінгтонів уже чимдуж мчав лікар Воррен – йому зателефонували одразу ж.

– Вам і не треба було б дивитися на обличчя її тітки, – схлипуючи, розповідала старому Тому в саду Ненсі. Лікар уже прибув і зачинився у кімнаті хворої. – Не треба було б і дивитися на її обличчя, щоб зрозуміти, що це вона робить не через обов'язок. Бо в тих, хто лише виконує обов'язок, руки так не тремтять, а в очах не світиться бажання зупинити самого Янгола Смерті, ось так, містере Том! Це не обов'язок, я впевнена!

– Вона дуже побилася? – тремтячим голосом поцікавився старий садівник.

– Поки що нічого не зрозуміло, – хлипала Ненсі, – вона лежить уся бліда й не рухається, наче мертва. Та міс Поллі сказала, що вона жива – а вона ж бо краще на цьому розуміється! Міс Поллі притуляла вухо до її грудей, щоб почути серце, а ще перевіряла, чи наша дівчинка дихає…

– Невже не можна зрозуміти, що зробила їй ця… ця… – на обличчі старого проступила гримаса болю.

– От краще б ви її назвали якось, містере Томе! Та ще й міцним слівцем! Хай їй грець, тій машині!

     Тільки подумайте – збити маленьку дівчинку! Я завжди їх терпіти не могла, оті смердючі коробки на колесах! Отак?от!

– Але де її поранило?

– Не знаю, не знаю! – голосила Ненсі. – Є невеличка ранка на її благословенній голівці, та міс Поллі каже, що це не страшно. Вона, знаєте, більше боїться нутряної кровотечі.

     Очі старого на мить зблиснули веселими вогниками.

– Ти, мабуть, хотіла сказати «внутрішньої кровотечі», Ненсі, – виправив її садівник. – Цілком можливо, що в неї внутрішні пошкодження – щоб їй, отій клятій машині, та міс Поллі такого слова, як «нутряний» не вжила б.

– Що? Ну, не знаю, не знаю, – простогнала Ненсі, хитаючи головою. – Я вже не можу дочекатися, коли лікар вийде звідти. Зараз би почати прання – найбільше в моєму житті, може, мені б і полегшало! – схлипувала служниця, безсило розводячи руками.

     Та навіть після того як пішов лікар, Ненсі не дізналася нічого такого, про що б могла розповісти старому Тому. У Полліанни не було переломів, а ранка на голові була незначною; однак лікар все одно мав надзвичайно стурбований вигляд і сказав, що те, наскільки важким є стан дівчинки, стане відомо трохи згодом. Лікар пішов, а міс Поллі зблідла ще більше і мала занепокоєний вигляд. Полліанна ще не прийшла до тями, але, здавалося, почувалася краще – наскільки це взагалі було можливо в такому стані. Увечері мала прийти кваліфікована медсестра, щоб доглядати дівчинку. Ненсі ж довелося витерти сльози й повернутися на кухню.

     Наступного дня Полліанна нарешті розплющила очі й зрозуміла, де вона.

– Що трапилося, тітонько Поллі? Вже день, а я чомусь і досі в ліжку! – загукала вона. – Ох, я і встати не можу! – простогнала Полліанна, зробивши спробу підвестися, і впавши назад на подушку.

– Ні?ні, люба, тобі потрібно деякий час полежати, – заспокоїла її тітка. Вона говорила швидко і дуже тихо.

– Але що трапилося? Чому я не можу вставати? – не вгавала дівчинка.

     Міс Поллі кинула благаючий погляд на молоду жінку у білій шапочці. Та стояла біля вікна, і Полліанна ще не встигла її помітити.

– Скажіть їй, – самими лише губами мовила медсестра.

     Міс Поллі відкашлялася, намагаючись позбутися спазму в горлі, що заважав їй говорити.

– Учора ввечері тебе збив автомобіль, люба. Але зараз це вже неважливо. Я хочу, щоб ти ще відпочила і трохи поспала.

– Збив автомобіль? О, так, я перебігала через дорогу – почала пригадувати здивована дівчинка. А потім піднесла руку до свого чола: – А чому тут забинтовано й болить?

– Ти головне відпочивай, відпочивай… – знову повторила міс Поллі.

– Але тітонько Поллі, я почуваюся так дивно і так… погано! Я зовсім не відчуваю ніг!

     Міс Поллі кинула на медсестру ще один благальний погляд і підвелася. Медсестра одразу ж підійшла до ліжка хворої.

– А тепер дозволь мені з тобою поговорити, – весело почала вона, – думаю, вже час нам із тобою познайомитися! Я місіс Гант, і я допомагатиму твоїй тітоньці дбати про тебе. А перше, про що я хочу тебе попросити, – це проковтнути ось ці маленькі білі пігулки.

     На обличчі Полліанни з'явився страх.

– Але я зовсім не хочу, щоб про мене дбали – тим більше довго! Я хочу встати, мені потрібно до школи! Я зможу піти туди завтра?

     Від вікна, до якого підійшла тітка Поллі, почувся стишений стогін.

– Завтра? – весело перепитала медсестра. – Мабуть, мені все?таки доведеться трохи потримати тебе тут. Але ти маєш проковтнути ці маленькі пігулки, і ми побачимо, чи вони тобі допоможуть.

– Гаразд, – нарешті погодилася дівчинка, а потім трохи невпевнено додала: – Та я обов'язково маю піти до школи післязавтра, бо скоро почнуться іспити.

     За мить вона стала розповідати місіс Гант про школу, автомобіль, який її збив, про те, як болить голова, але скоро її голос стих, і вона нарешті заснула – завдяки маленьким білим пігулкам, які проковтнула раніше.

 

     Розділ 24. Джон Пендлтон

     Полліанна не пішла до школи ані «завтра», ані «післязавтра». Вона ніяк не могла прийти до тями, а коли до неї іноді поверталася свідомість, починала стривожено розпитувати про свій стан. Так було тиждень, а коли лихоманка нарешті минула, а біль став не таким сильним, дівчинка нарешті повністю прийшла до тями. І їй знову розповіли про те, що з нею сталося.

– Отже, мене просто збила машина, і я зовсім не хвора, – полегшено зітхнула Полліанна. – Що ж, тоді я навіть рада!

– Ти р?рада? – здивовано перепитала її тітка, яка сиділа біля ліжка.

– Так, адже краще мати зламані ноги, як у містера Пендлтона, аніж бути інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Зламані ноги врешті зростаються, та якщо ти інвалід – це на все життя.

     Міс Поллі нічого не відповіла їй щодо зламаних ніг. Вона раптом підхопилася й підійшла до маленького туалетного столика в іншому кутку кімнати. Там вона почала займатися нехарактерною для такої педантичної і стриманої жінки справою – переставляти всі дрібнички з одного місця на інше. Вона навіть не дивилася на речі, які брала до рук, і чомусь дуже зблідла.

     Полліанна ж лежала в ліжку і з задоволенням спостерігала за різнобарвними спалахами світла на стелі – промені проходили крізь кришталеві підвіски містера Пендлтона, почеплені на вікні.

– Я рада, що в мене не віспа, – раптом мовила дівчинка, – бо це було б навіть гірше за ластовиння. А ще рада, що це не кашлюк – дуже вже неприємний той кашель, просто жахливий, правда ж? І добре, що це не апендицит чи кір – бо тоді вам би не дозволили тут сидіти.

– Ти з багатьох речей радієш, люба, – стиха відповіла тітонька Поллі, чомусь приклавши долоню до горла, ніби комірець став їй затісний.

– Авжеж, – весело засміялася Полліанна, – я багато про що думаю, дивлячись на цю кольорову веселку. Обожнюю веселки! Добре, що містер Пендлтон подарував мені ці кришталики! А ще я рада, що так і не розповіла про дещо. І не знаю чому, та я навіть рада, що зі мною стався нещасний випадок!

– Полліанно! Що ти таке кажеш!

     Дівчинка знову тихо засміялася й поглянула на тітоньку сяючими очима.

– Знаєте, після того як це трапилося, ви вже багато разів назвали мене «люба», хоча раніше цього не робили. Мені подобається, коли мене так називають, особливо якщо це роблять рідні люди. Щоправда, деякі леді з Жіночої допомоги називали мене так, і це було досить приємно, та все ж не настільки приємно, як тоді, коли це кажете ви. О тітонько Поллі, я така рада, що ви мені рідні!

     Тітка Поллі не знала, що відповісти, і знову піднесла руку до горла. її очі наповнилися сльозами, і вона поспіхом вийшла з кімнати, мало не збивши з ніг медсестру, що якраз заходила.

     Того ж дня Ненсі забігла до старого Тома, який чистив збрую в сараї. Вона була надзвичайно схвильована.

– Містере Том, вгадайте, що трапилося! – збуджено загукала вона. – Хоча ні, ви й за тисячу років не вгадаєте, бо це неможливо, просто неможливо!

– Тоді, я, мабуть, і не намагатимусь, – похмуро мовив чоловік, – бо мені й десяти років не лишилося. То кажи вже, що там трапилося.

– Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз із міс Поллі у вітальні? Ну, хто?

     Старий Том похитав головою.

– Навіть не знаю, хто б це міг бути, – нарешті спромігся відповісти він.

– Тоді я вам скажу! Це Джон Пендлтон!

– Ти жартуєш, чи що, дівчино?!

– Анітрішечки! А знаєте чому – бо я сама йому відчинила двері, правда! І він зайшов – разом зі своїми милицями! А надворі його чекають коні з візком! Ви тільки уявіть – прийшов, як звичайнісінький тобі гість! І хто – Джон Пендлтон, старий жмикрут, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ні, ви тільки уявіть! Він прийшов до неї.

– Гм, а чому б і ні? – трохи різко зауважив старий.

– Ну, вам краще знати, містере Том! – іронічно мовила Ненсі.

– Це ще чому?

– Ох, не прикидайтеся! – насмішкувато вигукнула служниця. – Ви ж самі мені про все розповіли!

– Про що розповів?

     Ненсі визирнула з сараю, поглянула, чи не йде хтось із будинку, і, переконавшись, що все гаразд, підійшла до старого Тома ближче.

– Але ж це ви розповіли, що в міс Поллі якось був коханий! І я міркувала, міркувала, а потім здогадалася, що це ж як скласти два і два! Має вийти чотири! А вийшло чомусь п'ять, ось так!

     Том відмахнувся від служниці і знову взявся до роботи.

– Якщо хочеш поговорити, то говори так, щоб тебе розуміли. І не треба тут цифрами сипати, я їх не розумію. Мені нема коли міркувати над твоїми дивними розрахунками, – пробурчав він.

     Ненсі у відповідь засміялася.

– Ну, гаразд, – почала пояснювати дівчина. – Я якось почула дещо… і зрозуміла, що містер Пендлтон та міс Поллі кохали одне одного.

– Містер Пендлтон?! – рвучко випростався садівник.

– Так! О, я знаю, що насправді це не так! Містер Пендлтон обожнював матір цієї благословенної дитини, і саме тому хотів… та це неважливо, – поспіхом мовила Ненсі, згадавши про те, що обіцяла Полліанні нікому не розповідати, що містер Пендлтон пропонував їй переїхати до нього. – Отож я трохи попитала людей, і з'ясувалося, що він та міс Поллі вже багато років не бажають знати одне одного, мало того – вона його терпіти не може. А почалося все з того, що коли їй було вісімнадцять чи двадцять, хтось розпустив плітки, буцімто вони закохана пара.

– Це я пам'ятаю, – підтвердив старий Том. – Це було через три чи чотири роки після того, як міс Дженні йому відмовила. Міс Поллі про це знала, і їй стало його шкода. І вона почала приязно до нього ставитися. Можливо, трохи перестаралася, бо терпіти не могла того пастора, який забрав сестру з родини. В кожному разі поповзли чутки – казали, що вона за ним упадає…

– Щоб вона – та упадала за чоловіком? – не втрималася Ненсі.

– Так, це нісенітниця, але саме так і говорили, – вів далі Том, – а яка порядна дівчина могла б із цим примиритися? А ще якраз тоді в її стосунках з коханим почалися якісь негаразди… І міс Поллі закрилася від усіх, немов у мушлю, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Серце дівчини в одну мить стало черствим.

– Це я знаю, чула, – мовила Ненсі, – ось чому мало не знепритомніла від несподіванки, коли побачила його на порозі! Адже вони роками не розмовляли! Та я дозволила йому увійти і доповіла міс Поллі про те, який гість чекає на неї у вітальні.

– А що вона на це сказала? – затамувавши подих, запитав садівник.

– Спочатку нічого. Вона ніби завмерла, і я навіть подумала, що міс Поллі не розчула. Хотіла повторити, аж раптом вона каже: «Скажи містеру Пендлтону, що я скоро прийду». І я пішла і сказала. А потім побігла сюди, щоб вам розповісти, – нарешті закінчила Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

– Гм! – відповів на це старий Том і знову взявся до роботи.

     Містеру Пендлтону не довелося довго чекати у розкішній вітальні маєтку Гаррінґтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки і до кімнати нарешті увійшла господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.

– Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, – трохи різко почав він.

– Дякую, поки що без змін, – відповіла міс Поллі.

– Але скажіть мені, що з нею? – цього разу голос чоловіка втратив рішучість.

     Тепер на обличчі господині з'явився вираз розпачу і болю.

– Не можу, о, якби ж я тільки могла…

– Тобто ви не знаєте?

– Так.

– А що каже лікар?

– Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по допомогу до спеціаліста з Нью?Йорка. Вони домовилися про консультацію.

– Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?

– У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет – це й викликало параліч ніг.

     Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потів він знову заговорив:

– А… Полліанна – як вона це сприйняла?

– Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося. А я – я не можу їй сказати!

– Але ж вона має знати хоча б щось!

     Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця – останнім часом цей жест став таким звичним для неї.

– Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що вони зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж стати інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають здоровими, а інвалід – це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я… Мені здається, я скоро помру від горя!

     Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він бачив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, – воно потемніло від горя. І раптом він згадав проте, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».

     Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:

– Знаєте, міс Гаррінгтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати і жити зі мною.

– Щоб Полліанна переїхала до вас? – обурено вигукнула міс Поллі.

     Чоловік трохи скривився, почувши тон, із яким вона говорила. Однак він відповів дуже стримано і спокійно:

– Саме так. Розумієте, я хотів її вдочерити – звісно ж, офіційно. І вона могла б стати спадкоємицею всього, що в мене є.

     Раптом міс Поллі усвідомила, що якби Полліанна погодилася, на неї б чекало безхмарне майбутнє. їй стало цікаво, чи погодилася дівчинка на таку спокусливу пропозицію, адже у містера Пендлтона було багато грошей і розкішний маєток.

– Полліанна дуже дорога для мене, – вів далі чоловік, – так само, як була дорога її мати. І я був готовий дати їй усю любов, яку тримав у собі цілих двадцять п'ять років.

     «Любов». Раптом міс Поллі згадала, чому вона вирішила взяти дівчинку на виховання. Разом із цим спогадом зринув іще один – про те, що вранці сказала дівчинка: «Мені подобається, коли мене називають «люба» – особливо рідні». І цій дівчинці, яка давно не відчувала любові до себе, раптом запропонували всю любов, що назбиралася за двадцять п'ять років! І вона змогла від цього відмовитися! Міс Поллі раптом усвідомила все це з дуже важким серцем. А ще вона усвідомила, що вже не уявляє свого життя без Полліанни.

– І вона погодилася? – запитала міс Поллі. Питання прозвучало різко, та, незважаючи на холодний тон, містер Пендлтон зрозумів, що вона насправді відчуває.

– Вона відмовилася, – відповів він із сумною посмішкою.

– Але чому?

– Вона б ніколи вас не покинула. Сказала, що ви були дуже добрі до неї і тому вона хоче лишитися з вами. А ще вона думала, що і ви б не хотіли її відпустити, – мовив чоловік і підвівся.

     Він не дивився на міс Поллі. Містер Пендлтон повернувся і пішов до дверей. Та раптом він почув м'які кроки, і на його руку лягла її тремтяча долоня.

– Коли приїде спеціаліст, і я вже знатиму щось напевне щодо стану Полліанни, я вам повідомлю, – мовила міс Поллі, і її голос затремтів. – До побачення і дякую, що зайшли. Я розповім їй, що ви приходили. Полліанна дуже зрадіє.

 

     Розділ 25. Гра в очікування

     Наступного дня, після того як маєток Гаррінґтонів відвідав містер Пендлтон, міс Поллі вирішила, що має підготувати дівчинку до візиту спеціаліста.

– Полліанно, люба, – м'яко почала вона, – ми вирішили, що тебе треба показати ще одному лікареві, крім лікаря Воррена. Можливо, він зможе сказати щось нове про твій стан, і ти почнеш одужувати швидше. Розумієш, про що я?

     Обличчя дівчинки засяяло від радощів.

– Розумію, тітонько! Це лікар Чілтон! О, яка ж я рада! Я одразу хотіла, щоб він прийшов, та боялася, що ви не захочете – після того, як він побачив вас на веранді у шалі та з трояндою у волоссі. Тому я й мовчала. Але тепер я така рада, що і ви хочете його бачити!

     Міс Поллі спочатку зблідла, потім її щоки залив гарячий рум'янець, а потім вони знов побіліли. Та коли вона заговорила, її голос був досить веселим.

– О ні, люба! Я мала на увазі зовсім не лікаря Чілтона! Приїде дуже відомий лікар із Нью?Йорка, і він знається на таких хворобах, як твоя.

– Я не думаю, що він знає хоча б половину того, що й лікар Чілтон! – мовила Полліанна, і було помітно, що вона дуже засмутилася.

– Та ні, дорогенька, це й справді дуже хороший спеціаліст, – наполягала тітка Поллі.

– Але ж, тітонько Поллі, це лікар Чілтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона! Тож, якщо ви не проти, я б дуже хотіла, щоб до мене прийшов саме він! Я дуже цього хочу, ну будь ласка!

     Міс Поллі знову почервоніла. Якусь мить вона не знала, що й казати, а потім нарешті заговорила лагідно, але з нотками колишньої суворості:

– А я проти, Полліанно, навіть дуже проти. Я б зробила все, практично все заради тебе, моя люба, але з певних причин – і я не хочу зараз про них говорити – я не хочу викликати лікаря Чілтона. І повір мені, він не знає про твою хворобу стільки, скільки знає той відомий лікар, який завтра приїде сюди аж із Нью?Йорка.

     Проте Полліанну ці аргументи, схоже, не переконали.

– Але тітонько Поллі, якби ви любили лікаря Чілтона…

– Що ти таке кажеш, Полліанно?! – тепер уже різко вигукнула міс Поллі. її щоки спаленіли.

– Я кажу, що якби ви любили лікаря Чілтона і не запрошували іншого лікаря, він би міг зробити добру справу, – зітхнула дівчинка. – Я так люблю лікаря Чілтона!

     Цієї миті до кімнати Полліанни увійшла медсестра, і міс Поллі із полегшенням підвелася.

– Ти вибач, Полліанно, – твердо мовила вона, – але цього разу дозволь мені вирішувати. До того ж ми вже про все домовилися. Лікар приїжджає вже завтра.

     Однак вийшло так, що наступного дня нью?йоркський спеціаліст не приїхав. Натомість прийшла телеграма, у якій ішлося про раптову хворобу самого лікаря, і скільки часу займе лікування, було невідомо. Полліанна ж вирішила скористатися ситуацією і знову почала благати тітоньку, щоб та дозволила прийти до неї лікарю Чілтону. Але тітонька Поллі не погоджувалася. Як і раніше, вона тільки заперечливо хитала головою й відповідала: «Ні, моя люба». Здавалося, вона й справді була готова зробити для дівчинки все, що завгодно, усе – окрім цього.

     Минали дні очікування, а тітонька Поллі продовжувала робити все (окрім єдиного), щоб потішити небогу.

– Я б ніколи у це не повірила, і навіть ви мене не переконали б! – якось сказала Ненсі старому Тому. – Та як не повірити, коли на власні очі бачиш, як міс Поллі цілісінький день, щохвилини намагається зробити хоча б щось, щоб порадувати наше бідолашне ягнятко! Вона тільки того й чекає! А Флафі й Бафі! Та раніше вона б нізащо, навіть за всі гроші світу не пустила б їх нагору до кімнат! А тепер?! Вони лежать у міс Полліанни на ліжку – і тільки тому, що нашій дівчинці це подобається! А коли в міс Поллі немає роботи, вона стоїть біля вікна й гойдає ті кришталеві підвіски, щоб у кімнаті «танцювали веселки», як каже Полліанна. І вона вже тричі посилала Тімоті до теплиці Кобба по свіжі квіти, і це окрім усіх тих букетів, які міс Поллі нарвала власноруч! А одного дня трапилося таке, що я своїм очам не йняла віри! Заходжу до кімнати Полліанни, а там сидить міс Поллі, і медсестра робить їй зачіску! А дівчинка їй підказує, що та як заплітати, і видно, що вона така щаслива – аж сяє! І міс Поллі тепер увесь час ходить з такою зачіскою – тільки щоб догодити нашій благословенній крихітці!

– Гм, здається, тут міс Поллі зробила правильний вибір – кучері їй дуже личать, – цокнув язиком старий Том.

– Звісно, що правильний, – пхикнула Ненсі, – тепер хоч на людину стала схожа! Тепер вона майже…

– А я що тобі казав, Ненсі! – із тріумфом вигукнув садівник. – Пам'ятаєш, я розповідав, якою вона колись була красунею!

– Ну, красунею її ще рано називати, – стенула плечима служниця, – але мушу зізнатися, вона має зовсім інший вигляд – з цими мереживами та стрічками, які Полліанна змусила її носити.

– А я тобі казав! – знову мовив чоловік. – Казав же – вона ще зовсім не стара!

     Ненсі весело розсміялася, почувши ці слова.

– Ну, тут ви правду кажете, містере Том! Вона вже має набагато кращий вигляд, аніж тоді, коли міс Полліанна тільки приїхала. До речі, хто ж, усе?таки був її коханим, бо я так і не дізналася?! Скажіть мені! Я так і не змогла дізнатися, не змогла!

– Не змогла дізнатися? – хитро примружився старий. – Що ж, від мене ти точно про це не дізнаєшся.

– Але ж будь ласочка, містере Том! – благала дівчина. – Розумієте, лишилося не так багато людей, у кого б я могла про це запитати.

– Може й твоя правда. Однак той, кого ти зараз запитуєш, нічого не відповість, – усміхнувся старий Том. Раптом усмішка зникла з його обличчя, і він стривожено поцікавився: – А як сьогодні почувається наша маленька дівчинка?

     Ненсі похитала головою. На її обличчі з'явився смуток.

– Усе так само, містере Том. Жодних зрушень, як на мене, та й інші такої ж думки, гадаю. Вона тільки лежить і спить, іноді говорить, намагається усміхатися і «радіти» тому, що сходить сонце чи місяць, або ще з якогось приводу. Серце болить, коли бачиш, як страждає наша крихітка.

– Я знаю про цю гру, хай благословить Господь нашу дівчинку, – кивнув старий Том, часто кліпаючи очима, у яких стояли сльози.

– То вона і з вами в неї грала? – щиро здивувалася Ненсі.

– Авжеж. Вона розповіла про неї вже дуже давно. – Чоловік трохи повагався, а потім продовжив: – Одного дня я бурчав через те, що моя спина зігнута, а я сутулий, і знаєш, що ця дитина мені сказала?

– Ох, навіть не уявляю! Та вона завжди може знайти щось, чому можна порадіти!

– Саме так і було. Вона сказала, що я маю радіти, бо мені нетреба нахилятися, щоб полоти бур'ян! І знаєш чому? Бо я вже й так зігнутий!

     Ненсі не змогла втриматися від сміху.

– Що ж, я й не дивуюся. Бо, знаєте, вона завжди щось таке вигадує. Ми теж давно грали в гру – майже із самого початку, бо тоді їй не було з ким грати, хоч вона й дуже хотіла, щоб це була її тітка.

– Міс Поллі?

– Бачу, ви думаєте про нашу господиню те саме, що і я, – лукаво засміялася Ненсі.

     Почувши це, старий Том аж завмер.

– Я просто подумав, що для нашої міс Поллі це було б справжньою несподіванкою, – із гідністю мовив він.

– Так, тоді так би й було, – зауважила на це служниця. – Та зараз, мені здається, усе інакше. Тепер від міс Поллі чого завгодно можна очікувати – навіть того, що вона почне грати в гру!

– Хіба ж наша крихітка їй не розповідала про гру? Здається, про неї вже знають усі, хто живе в місті. Я тільки про це й чую після того нещасного випадку, – мовив Том.

– Ні, вона так і не розповіла про це міс Поллі, – сказала Ненсі. – Якось Полліанна зізналася, що не може їй розповісти, бо тітонька заборонила їй говорити про батька. А гру ж придумав її тато! І їй би довелося про це згадати, якби вона почала говорити про гру. Тому Полліанна так і не наважилася їй розповісти.

– А?а?а, тепер зрозуміло, – похитав головою старий Том. – їй ніколи не подобався той пастор, бо він забрав міс Дженні з їхньої родини. А міс Поллі, хоч і була зовсім молоденькою, так і не змогла йому пробачити, бо дуже любила міс Дженні. Тепер мені все зрозуміло… Так, це жахливо, – зітхнув садівник і відвернувся.

– Це вже точно, – зітхнула й Ненсі. – «Жахливо» – це не те слово. – І дівчина пішла до кухні.

     Очікування виявилося нелегкою справою для всіх жителів маєтку Гаррінґтон. Медсестра намагалася бути веселою, та в її очах постійно чаїлося занепокоєння. Лікар відкрито нервував. Міс Поллі говорила мало, але навіть її гарні кучері та мереживні комірці не могли приховати того, як вона зблідла від постійних переживань. Полліанна ж гралася з собакою, пестила кішку, милувалася квітами та їла фрукти й желе, які їй присилали. Ще їй доводилося писати сповнені оптимізму відповіді на записки, у яких друзі запитували, як вона почувається. Однак вона мала дуже поганий вигляд. А нервові рухи її рученят не могли замінити їй ноги, які непорушно лежали під ковдрою, замість того, щоб тупотіти, як колись.

     Що ж до гри – Полліанна часто розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли нарешті піде до школи, відвідає місіс Сноу та містера Пендлтона, поїде кататися з лікарем Чілтоном. Дівчинка навіть не усвідомлювала, що вся ця «радість» стосувалася майбутнього, а не теперішнього. Ненсі ж чудово це розуміла і після таких розмов зазвичай плакала, коли ніхто її не бачив.

      

     Розділ 26. Прочинені двері

     Лікар Мід, обіцяний нью?йоркський спеціаліст, зміг приїхати тільки через тиждень. Це був високий широкоплечий чоловік з добрими сірими очима й життєрадісною усмішкою. Полліанні він одразу сподобався, і вона одразу ж повідомила йому про це.

– Розумієте, ви багато в чому схожі на мого лікаря, – наголосивши на слові «мого», зауважила дівчинка.

– Твого лікаря? – лікар Мід здивовано поглянув на лікаря Воррена, який розмовляв з медсестрою неподалік. То був низенький кароокий чоловічок із гострою темною борідкою.

– О ні, це не мій лікар, – вгадавши, про що він подумав, вигукнула Полліанна. – Лікаря Воррена зазвичай викликає тітонька Поллі. Мій – це лікар Чілтон.

– А?а?а, – трохи непевно пробурмотів лікар Мід, мимохіть кинувши оком на міс Поллі, яка в свою чергу залилася рум'янцем і відвернулася.

– Саме так, – Полліанна трохи повагалася, а потім продовжила із звичною відкритістю: – Розумієте, я весь час хотіла, щоб прийшов лікар Чілтон, а тітонька Поллі наполягала на тому, щоб викликати вас. Вона сказала, що ви більше знаєте про зламані ноги і все таке, аніж він. І якщо це справді так, я буду тільки рада. То ви багато про це знаєте?

     На обличчі лікаря промайнув якийсь незрозумілий вираз, і Полліанні не вдалося його розгадати.

– Тут тільки час допоможе, дівчинко, – лагідно мовив він, а тоді повернувся до лікаря Воррена, і його обличчя було дуже засмученим.

     Утому, що сталося потім, усі звинувачували кішку. Хто ж іще був винен, як не Флафі, – адже саме вона просунула свого носа й лапку в щілину, щоб увійти, і м'яко, майже нечутно прочинила двері, що вели до кімнати Полліанни. Якби цього не трапилося, дівчинка б не почула того, про що говорила її тітка.

     У холі між собою розмовляли два лікаря, медсестра й міс Поллі. А в кімнаті Полліанни Флафі нарешті застрибнула на ліжко своєї любої господині й задоволено замуркотіла. І якраз цієї миті з холу долинув сповнений розпачу вигук міс Поллі:

– Тільки не це! Лікарю, тільки не це! Ви хочете сказати, що наша дівчинка більше ніколи не зможе ходити?!

     Далі здійнявся галас. Спочатку зі спальні Полліанни почувся наляканий крик:

– Тітонько Поллі! Тітонько!

     А міс Поллі, побачивши прочинені двері й усвідомивши, що її почули, тихо простогнала і вперше в своєму житті знепритомніла.

– Вона почула! – із жахом вигукнула медсестра й побігла до спальні дівчинки.

     Обидва лікарі залишилися біля міс Поллі. Лікар Мід не міг не лишитися – адже саме він підхопив жінку, коли та падала. Лікар Воррен безпорадно стояв поряд. Полліанна закричала знову, і медсестра зачинила двері. А двоє лікарів перезирнулися і, спам'ятавшись, почали допомагати міс Поллі прийти до тями.

     У спальні дівчинки на ліжку лежала сіра пухнаста кицька. Вона марно намагалася своїм нявчанням привернути до себе увагу господині. Дівчинка дуже зблідла, а в її очах застиг страх.

– Міс Гант, будь ласка, покличте тітоньку Поллі! Вона зараз дуже мені потрібна! Будь ласка!

     Медсестра зачинила двері й, сполотнівши, поспіхом підійшла до ліжка Полліанни.

– Вона… вона не може зараз прийти, люба. Твоя тітонька зайде трошечки пізніше. А що сталося? Може, я тобі допоможу?

– Ні, ви не допоможете, – похитала головою Полліанна. – Я хочу знати, що означає те, про що вона говорила. Хочу почути це зараз! Ви це чули? Те, що сказала тітонька Поллі! Я хочу, щоб вона сказала, що це неправда – це не може бути правдою, не може!!!

     Медсестра спробувала заговорити, та в неї забракло слів. Дівчинка поглянула на неї, і в її очах спалахнув ще більший жах.

– Міс Гант, то ви це теж чули?! Це правда? Не може бути! Невже я ніколи – ніколи  – не зможу ходити?

– Годі, годі, дитино, не плач, – нарешті заговорила медсестра, – може він і не знає, як воно буде. А може, взагалі помилився. Знаєш, у житті всіляке трапляється.

– Але ж тітонька Поллі сказала, що він знає! Він знає про зламані ноги й такі випадки, як у мене, більше за будь?кого іншого!

– Так, люба, я знаю, та лікарі теж іноді помиляються. Спробуй поки що про це не думати, дорогенька, дуже тебе прошу!

– Але ж як я можу про це не думати, – сплеснула в долоні дівчинка й розплакалася, – якщо це єдине, про що я думаю? Ох, міс Гант, як же я тепер ходитиму до школи? Як піду до містера Пендлтона чи місіс Сноу? Чи ще до когось? – на цьому Полліанні забракло слів, і кілька хвилин вона невтішно схлипувала. Та раптом затихла і знову перелякано звела очі на медсестру: – Міс Гант, як же я тепер зможу чомусь радіти, коли не ходитиму?

     Міс Гант нічого не знала про гру Полліанни, та вона добре розуміла, що хвору потрібно якнайшвидше заспокоїти. І, незважаючи на те що вона була схвильована, а серцем вболівала за дівчинку медсестра вже стояла коло ліжка із заспокійливими пігулками в руці.

– Годі, люба, годі. Випий ось це, – лагідно мовила вона, – тобі потрібно трішечки відпочити, а потім уже буде зрозуміло, що й до чого. Розумієш, часто все буває геть не так погано, як нам здається.

     Полліанна слухняно проковтнула пігулки і запила їх водою зі склянки, яку їй дала міс Гант.

– Я знаю, тато часто казав подібні речі, – погодилася дівчинка. – Він завжди говорив, що немає нічого такого, що могло би бути найгіршим у житті. Але ж йому не доводилося чути, що він більше ніколи не зможе ходити… І я не знаю, що може бути гірше за це, а ви знаєте?

     Міс Гант нічого не відповіла. Вона просто не знала, що казати.

 

     Розділ 27. Два візити

     Розповісти містеру Пендлтону про діагноз Полліанни мусила Ненсі. Міс Поллі пам'ятала про свою обіцянку повідомити його, щойно дізнається про стан дівчинки трохи більше, та вона не могла ані написати йому, ані піти до нього. Тому цю місію було покладено на Ненсі.

     Раніше Ненсі багато чого віддала б за можливість потрапити до таємничого будинку з не менш загадковим господарем. Але того дня у неї було важко на серці, і ця можливість її геть не тішила. Вона навіть не роззирнулася навкруги, поки кілька хвилин чекала на містера Пендлтона.

– Я Ненсі, сер, – ввічливо почала служниця, побачивши здивований погляд господаря маєтку, – мене прислала міс Поллі, щоб я розповіла вам про міс Полліанну.

– Чудово! – трохи грубувато мовив він, та незважаючи на його різкий тон, дівчина зрозуміла, що насправді чоловік дуже хвилюється.

– Справи не дуже добрі, – схлипнула вона.

– Ти ж не хочеш сказати, що… – тут містеру Пендлтону забракло слів, а Ненсі похнюпилася.

– Так, сер. Лікар сказав, що вона ніколи більше не зможе ходити.

     На якусь мить у кімнаті запала повна тиша, а тоді містер Пендлтон із відчаєм мовив:

– Бідолашна дівчинка! Бідолашна маленька дівчинка!

     Ненсі поглянула на нього й опустила очі. Вона й гадки не мала, що суворий відлюдник містер Пендлтон може бути в такому розпачі. Він заговорив знову, тихо, тремтячим голосом:

– Як несправедливо – вона ніколи не зможе знову танцювати підсонячними променями! Моя маленька дівчинка?призма!

     Після короткої паузи містер Пендлтон раптом запитав:

– Вона ж іще не знає про це, так?

– У тім?то й річ, що знає, сер, – хлипала Ненсі, – і тому все стало тільки гірше. Дізналася випадково – і все через ту кішку, хай їй грець! О, пробачте, – спохопилася дівчина. – Кішка прочинила двері лапою – і Полліанна почула їхню розмову. Так вона й дізналася…

– Бідолашна маленька дівчинка, – знову зітхнув господар.

– Так, сер, ох, якби ви тільки її бачили, ви б і не те сказали, – голосила Ненсі. – Після того я бачила її тільки двічі, і на неї було просто боляче дивитися. Розумієте, це зовсім нове для неї, і вона тепер тільки й думає, чого не зможе робити. І через це ще більше засмучується, бо тепер не знає, чому радітиме… Хоча ви, мабуть, не знаєте про цю гру, – зауважила служниця.

– Гра в радість? – запитав чоловік. – Так, вона мені розповідала про неї.

– Справді? Що ж, вона мабуть, усім тут у місті про неї розповіла. Але бачте, тепер вона сама не може в неї грати, і це її дуже турбує. Бідолашка каже, що не може ні про що думати – окрім того, що вже ніколи не ходитиме, і що тепер не може радіти.

– Ну, а чому ж тут можна радіти? – похмуро гаркнув містер Пендлтон.

– Мені теж так спочатку здалося, – мовила Ненсі, переступаючи з ноги на ногу, – але потім я подумала, що їй стане легше, якщо вона знайде щось, чому можна радіти. І я спробувала нагадати…

– Нагадати? Про що? – роздратовано вигукнув чоловік.

– Гм… проте, як вона вчила грати інших – узяти хоча б місіс Сноу чи інших… про те, як казала їм, що треба робити, щоб радіти. Та наше бідолашне ягнятко тільки те й робить, що плаче, і каже, що це зовсім не те. Каже, що легше сказати інваліду, чому він може радіти, аніж самій бути інвалідом і намагатися чомусь радіти. А ще каже, що постійно говорить собі, яка вона рада, що інші люди можуть ходити, але при цьому тільки й думає проте, що сама ніколи вже цього не зможе!

     Ненсі замовкла. Містер Пендлтон нічого не відповідав, лише сидів, безсило прикривши очі рукою.

– А тоді я спробувала нагадати їй про те, що грати в радість, коли тобі тяжко, ще приємніше, – сумно мовила Ненсі. – Та Полліанна сказала, що важко радіти, коли тобі справді важко. Ах, мені вже треба йти, – раптом згадала служниця.

     Коло дверей вона, втім, затрималася й несміливо запитала:

– Чи можу я сказати міс Полліанні, що ви бачилися з Джиммі Біном, сер?

– Не знаю, як ти збираєшся про це говорити, якщо я з ним не бачився, – роздратовано зауважив містер Пендлтон. – А що таке?

– Та нічого, сер, тільки розумієте, нашу дівчинку це дуже гризе. Ну, те, що тепер вона не зможе сама привести його до вас. Полліанна казала, що вже якось приводила його до вас, і їй тоді здалося, що він проявив себе не з кращого боку. І тепер вона боїться, що ви вважатимете його поганою «присутністю дитини»… Чесно кажучи, це я не зовсім розумію, та, може, ви знаєте, у чім тут річ.

– Так, я знаю, що це означає.

– А, ну тоді добре, сер. Просто дуже вже їй хотілося ще раз привести його до вас, щоб ви побачили, яка ж це гарна «присутність дитини». А тепер… тепер вона не зможе – і все через отой клятий автомобіль! Вибачте, сер, і до побачення! – і Ненсі поспіхом вийшла з кімнати.

     Вже дуже скоро усі мешканці Белдінґсвіля дізналися: нью?йоркский лікар вважає, що Полліанна Віттієр більше ніколи не зможе ходити. Ніщо й ніколи так не об'єднувало всіх, хто жив у місті. Практично кожен із них хоч раз та й бачив приємне личко у ластовинні, на якому постійно сяяла радісна посмішка, та майже всі були посвячені у гру Полліанни. Тільки подумати – вони більше ніколи не побачать цю усміхнену дівчинку на вулицях, і цей голосок ніколи не підказуватиме, чому радіти! Це здавалося просто неможливим, жахливим, у це не хотілося вірити!

     Жінки говорили про це на кухнях та у вітальнях, надворі та через паркан, і не соромилися своїх сліз. На вулицях, у кав'ярнях та магазинах про це говорили й чоловіки, і дехто з них також плакав. А коли ж усі почули розповідь Ненсі про те, як побивається Полліанна через те, що не може радіти, співчуття стало ще більше.

     І, як часто трапляється в таких випадках, багатьом друзям Полліанни одночасно сяйнула чудова думка. На превеликий подив господині Гаррінґтонського маєтку, довелося цілісінькими днями приймати візити різних людей. Декого вона знала, а декого ні; щодня приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Міс Поллі раніше навіть не припускала, що в її небоги може бути стільки знайомих.

     Дехто з них заходив, щоб присісти, – хоча б на п'ять?десять хвилин. Дехто несміливо переступав з ноги на ногу на ґанку, мнучи в руках капелюха (якщо це був чоловік) чи сумочку (якщо приходила жінка). Хтось приносив книгу, букет квітів або щось смачненьке, щоб хоч трохи розрадити дівчинку. Були й такі, що відкрито плакали. А деякі відверталися і спеціально голосно сякалися, щоб ніхто не помітив їхніх сліз… Та всі вони схвильовано допитувалися, як почувалася бідолашна маленька дівчинка, і всі до єдиного хотіли щось їй передати. Через ці прохання міс Поллі почувалася спантеличеною.

     Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу він уже був без милиць.

– Думаю, мені не варто говорити, наскільки я приголомшений, – одразу ж почав він. – Невже нічого не можна вдіяти?

– Ми постійно щось робимо, – у розпачі махнула рукою міс Поллі, – лікар Мід виписав спеціальні ліки та вправи, які могли б допомогти, а лікар Воррен стежить за тим, щоб усе це виконувалося. Але… лікар Мід практично не лишив нам надії.

     Раптом містер Пендлтон рвучко підвівся і пішов до виходу, незважаючи на те, що він щойно прийшов. Він дуже зблід, а його губи склалися в тонку гостру лінію. Міс Поллі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, чому він не може більше лишатися в її присутності. Біля виходу чоловік раптом озирнувся:

– Я хотів би, щоб Полліанні дещо переказали, – мовив він. – Скажіть їй, що я бачився з Джиммі Біном і тепер хочу, щоб він жив зі мною. А ще скажіть, що я гадаю, її це потішить. Швидше за все, я його всиновлю.

     На якусь мить міс Поллі забула про свої манери і стриманість.

– Ви всиновите Джиммі Біна? – видихнула вона.

– Так, і думаю, Полліанна зрозуміє, чому я це зроблю, – підняв підборіддя містер Пендлтон. – Ви тільки перекажіть їй, що вона може цьому радіти.

– Звісно, звісно, – пролепетала міс Поллі.

– Дякую, – вклонився містер Пендлтон і вийшов надвір.

     Міс Поллі застигла посеред вітальні. Вона навіть не знала, що думати чи казати, настільки була здивована, і тільки мовчки дивилася йому услід. Вона не йняла віри власним вухам. Джон Пендлтон хоче всиновити Джиммі Біна? Джон Пендлтон – багатий і незалежний самітник, якого всі здавна вважали скупим самозакоханим егоїстом, хоче всиновити хлопчика – і якого хлопчика!

     Нарешті міс Поллі змусила себе відірвати погляд від дверей, через які щойно вийшов гість, і пішла нагору до кімнати небоги.

– Полліанно, щойно приходив містер Пендлтон і просив дещо тобі переказати. Він узяв до себе Джиммі Біна і гадає, що ти будеш рада це чути.

     На засмученому личку Полліанни враз засяяла посмішка.

– Рада? О, яка ж я рада! Тітонько Поллі, я ж так хотіла знайти дім для Джиммі, а будинок містера Пендлтона такий чудовий! Та й за містера Пендлтона я рада, бо тепер у нього буде присутність дитини!

– Що?що в нього буде?

     Полліанна раптом почервоніла. Вона зовсім забула про те, що не розповіла тітоньці Поллі про бажання містера Пендлтона її вдочерити. Звісно, тепер вона тим паче не могла б про це розповісти, бо ніколи й нізащо не покинула б свою любу тітоньку!

– Присутність дитини, – затинаючись, повторила дівчинка. – Розумієте, якось містер Пендлтон сказав мені, що справжня домівка неможлива без руки й серця жінки або присутності дитини. Ну, а тепер він її має!

– Зрозуміло, – лагідно мовила міс Поллі. Насправді вона багато чого зрозуміла – навіть більше, аніж дівчинка могла припустити. Було очевидно, що Полліанні довелося витримати чималий натиск з боку містера Пендлтона, який спочатку хотів, щоб «присутністю дитини» стала саме вона й перетворила купу сірого каміння на справжній затишний дім. – Я розумію, – знову повторила міс Поллі, і її очі раптом наповнилися сльозами.

     Полліанна злякалася, що тітонька може почати її розпитувати про це, тож поспішила змінити тему. І щоб не згадувати про містера Пендлтона та його дім, вона раптом зауважила:

– А знаєте, тітонько Поллі, лікар Чілтон також вважає, що домівки без руки й серця жінки або присутності дитини не буває!

– Лікар Чілтон? Звідки ти знаєш? – стрепенулася міс Поллі.

– Він сам мені сказав. А тоді додав, що живе просто в кімнатах, і домівкою їх не назвеш.

     Міс Поллі нічого на це не відповіла. Вона мовчки дивилася у вікно.

– Я запитала, чому він не здобуде руку й серце жінки, щоб перетворити свій дім на затишну домівку…

– Полліанно! – раптом перебила її тітонька Поллі. її щоки чомусь палали.

– Справді запитала. А він чомусь так засмутився, – із жалем мовила дівчинка.

– І що ж він на це відповів? – не втрималася міс Поллі, хоч внутрішній голос щосили підказував їй, що не варто про це запитувати.

– Спочатку мовчав, а потім тихо відповів, що це не завжди вдається, навіть коли дуже цього прагнеш, – відповіла Полліанна.

     У кімнаті запала тиша. Міс Поллі знову відвернулася до вікна, її щоки все ще горіли. Полліанна ж зітхнула.

– А все?таки йому дуже потрібні рука й серце цієї жінки, – стиха вела далі дівчинка. – О, якби ж він міг їх здобути, це було б чудово!

– А звідки ти про це знаєш? – запитала тітонька Поллі.

– Бо згодом, наступного дня, він ще дещо сказав. Щоправда, дуже тихо, та я все одно розчула. Лікар Чілтон сказав, що віддав би все, щоб здобути руку й серце цієї жінки. Що трапилося, тітонько Поллі? – раптом вигукнула дівчинка, побачивши, що тітка підхопилася й майже підбігла до вікна.

– Нічого страшного, моя люба, я просто вирішила поправити ось цей кришталик, – відповіла міс Поллі, у якої обличчя пашіло гарячим рум'янцем.

 

     Розділ 28. Гра і гравці

     Після візиту містера Пендлтона до маєтку Гаррінґтонів прийшла Міллі – донька місіс Сноу. Вона ще ніколи тут не бувала і почувалася трохи незручно. Навіть почервоніла, коли міс Поллі увійшла до кімнати.

– Я… я прийшла дізнатися… як там маленька дівчинка? – пробелькотіла вона.

– Дякую, що прийшли. Усе так само. А як ваша мама? – слабким голосом поцікавилася міс Поллі.

– Я, власне, тому й пришла… сказати вам, що… тобто, попросити, щоб ви переказали Полліанні, – трохи недоладно торохтіла дівчина. – Ми гадаємо, це просто жахливо, що ця чудова, найдобріша у світі дівчинка ніколи не зможе ходити, надто після того, що вона зробила для нас, для мами… Знаєте, вона навчила її грати у гру! А тепер ми дізналися, що вона сама не може в неї грати – бідолашна дитина! Та воно й зрозуміло – чи ж до гри в такому стані… А потім ми згадали, що вона говорила нам, та як це допомогло, і вирішили, що може, і їй самій це допоможе. Бо їй треба, треба радіти! – тут Міллі замовкла і безпорадно подивилася на Поллі, очікуючи відповіді.

     Міс Поллі ввічливо її вислухала, проте зрозуміла, мабуть, тільки половину зі сказаного. Вона вже давненько вважала Міллі Сноу трохи дивною, хоча й не думала, що це може бути серйозно. У кожному разі це був зовсім незрозумілий і незв'язний набір слів. Та міс Поллі змусила себе відповісти:

– Мені здається, я не зовсім розумію тебе, Міллі, – ввічливо зауважила вона. – Що саме ти хотіла переказати Полліанні?

– Так?так, я хотіла дещо переказати, – спохопилася дівчина. – Ми хочемо, щоб вона знала, як багато зробила для нас. Звісно, вона й сама вже дещо помічала, коли приходила, адже мама вже тоді дуже змінилася. Але вона навіть не уявляє, наскільки ми змінилися – і я, і мама. Я – я змінилася!

     А все після того, як і сама наважилася пограти в цю гру.

     Міс Поллі спохмурніла. Вона хотіла запитати в Міллі, що ж то була за гра, та не могла вставити ані слова. Дівчина схвильовано вела далі:

– Розумієте, раніше моїй мамі все було не так. їй постійно хотілося чогось іншого. Та і хто міг би її звинуватити в цьому – за таких обставин. Але тепер… тепер вона дозволяє піднімати фіранки, тепер їй зовсім небайдуже, як вона виглядає та яка на ній сорочка. А ще мама почала плести! Гарненькі маленькі штучки – шапочки та ковдри для малюків. Плете, а потім віддає на ярмарки та в лікарні. І їй це справді подобається – вона рада, що може це робити! Розумієте, це ж усе завдяки міс Полліанні, адже саме вона сказала мамі, що треба радіти своїм рукам. Вона тоді запитала, чому мама нічого ними не робить. Ах, якби ж ви тільки бачили тепер її кімнату із цими кольоровими клубочками шерсті – червоними, синіми, жовтими. А на вікнах ми почепили призми від міс Полліанни, і тепер у кімнаті так гарно і затишно. Знаєте, я раніше й заходити туди боялася, бо там було так темно й непривітно, а мама лежала в ліжку геть нещасна… Тож ми хотіли, щоб ви переказали міс Полліанні, що все це – тільки завдяки їй. І, будь ласка, скажіть їй, що ми раді знайомству з нею… може це її хоча б трішки втішить. І… Ну мабуть, це все, – нарешті закінчила Міллі і підхопилася зі стільця. – То ви їй скажете?

– Звісно, – пробурмотіла міс Поллі, намагаючись втримати в пам'яті хоча б дещицю з усього сказаного.

     Візити Джона Пендлтона та Міллі Сноу стали першими ластівками. Люди продовжували йти до маєтку Гаррінгтонів, а ще передавали багато записок, і деякі з них дедалі більше спантеличували міс Поллі.

     Одного разу у двері подзвонила вдова Бентон. Міс Поллі добре її знала, хоч вони ніколи не ходили в гості одна до одної. Та це була найсумніша жінка у місті – вона завжди ходила в чорному. Однак того дня на шиї міс Бентон була блакитна стрічка, а її очі сповнилися щирими сльозами. Вона поспівчувала міс Поллі з приводу аварії, а потім несміливо запитала, чи може побачити Полліанну.

– Вибачте, але поки що ми нікого до неї не пускаємо. Можливо, трохи згодом, – похитала головою господиня.

     Місіс Бентон витерла хустинкою очі, підвелася і пішла до дверей. Аж раптом згадала про щось і повернулася.

– Міс Гаррінґтон, ви не могли б їй дещо переказати? – затинаючись, мовила жінка.

– Звичайно, місіс Бентон, із радістю.

     Жінка трохи повагалася, та врешті почала говорити.

– Ви їй, будь ласка, перекажіть, що я почала носити ось це, – і місіс Бентон торкнулася блакитної стрічки на шиї. Помітивши, що міс Поллі здивовано на неї дивиться, вона продовжила: – Ця маленька дівчинка так довго намагалася переконати мене одягти щось яскравішого кольору… І я нарешті зважилася та хочу, щоб вона про це знала. Вона сказала, що Фредді буде дуже радий бачити мене такою. Знаєте, Фредді – це все, що в мене лишилося… – після цих слів місіс Бентон похитала головою і пішла до виходу. – Ви просто перекажіть це Полліанні, і вона все зрозуміє!

     Того ж дня, тільки трохи пізніше, прийшла ще одна вдова, принаймні так здавалося з її одягу. Міс Поллі не знала цієї жінки, та виявилося, що Полліанна була із нею знайома. Леді представилася як місіс Тарбел.

– Ви мене, звісно, не знаєте, – одразу почала вона, – та я знайома з вашою маленькою племінницею Полліанною. Я ціле літо провела в санаторії, і щодня ходила на довгі прогулянки, бо це корисно для здоров'я. І саме під час такої прогулянки ми з нею познайомилися. О, це така чудова дівчинка! Якби ж я тільки могла вам пояснити, як багато вона тепер для мене значить! Коли я тільки приїхала до санаторію, мене ніщо не тішило, але її веселе личко нагадало мені про мою дівчинку, яку я втратила багато років тому… І коли я дізналася про цей жахливий нещасний випадок, а потім про те, що бідолашна дитина ніколи не зможе ходити, що вона не може радіти, я одразу вирішила прийти сюди.

– Це дуже мило з вашого боку, – тихо відповіла міс Поллі.

– Я хочу вас попросити, – мовила жінка. – Перекажіть їй дещо від мене. Ви зможете?

– Звісно.

– Ви просто скажіть їй, що місіс Тарбел тепер рада. Так, це звучить доволі дивно, і можливо, незрозуміло для вас. Та, якщо можна, я б не хотіла цього пояснювати, – на обличчі вдови з'явилася печальна усмішка. – Ваша небога зрозуміє, що я мала на увазі, а я відчуваю, що не можу цього не сказати. Дуже вам дякую і пробачте, якщо мій візит видався вам недоречним, – закінчила жінка і пішла.

     Міс Поллі вже нічого не розуміла, але поспішила нагору до кімнати Полліанни.

– Полліанно, ти знайома з місіс Тарбел? – поцікавилася вона.

– Так, і вона мені дуже подобається. Щоправда, вона хвора і дуже сумна. Місіс Тарбел живе в санаторії і ходить на прогулянки. Тобто ми ходимо разом.

     Точніше ходили, – і голос Полліанни раптом затремтів, а по щоках покотилися дві сльози. Міс Поллі раптом голосно закашляла.

– Що ж, люба, вона щойно приходила і просила дещо переказати тобі, щоправда, не пояснила, що б це мало означати. Вона сказала, що тепер рада.

– Справді так сказала?! О, яка ж я рада, – заплескала в долоні дівчинка.

– Але що це означає, Полліанно?

– Це така гра, і… – раптом дівчинка зупинилася й притисла до губ свою долоньку.

– Яка ще гра?

– Та це нічого, тітонько Поллі… Я… я не можу вам розповісти, бо тоді доведеться говорити про дещо, а ви мені заборонили це робити.

     Міс Поллі дуже хотілося і далі розпитувати небогу про цю загадкову гру, але вона помітила, що це схвилювало хвору, і стримавшись, заговорила про інше.

     Після місіс Тарбел до міс Поллі прийшла така молода жінка, що господиня остовпіла. її щоки були аж надто нарум'янені, а волосся – неприродно жовтого кольору. На ногах жінка мала туфлі на височезних підборах, а її прикраси були дешевими. Міс Поллі було відомо, що в цієї особи не найкраща репутація, тож її обурив той факт, що вона взагалі насмілилася переступити поріг маєтку Гаррінґтонів.

     Господиня не подала гості руки. Увійшовши до кімнати, вона навіть відступила трохи назад. Жінка одразу підвелася. її очі були червоні, ніби вона довго плакала. Трохи невпевнено, але голосно вона запитала, чи не можна хоча б на хвильку побачити маленьку Полліанну.

     Міс Поллі відмовила. Вона сказала це досить різко, та щось у вигляді цієї жінки, у її благаючих очах змусило її пояснити, що до дівчинки поки що нікого не пускають.

     Було видно, що гостя трохи вагається, та все ж вона почала говорити. її підборіддя залишалося гордо піднятим.

– Я місіс Пейсон – місіс Том Пейсон. Ви, мабуть, чули про мене, принаймні півміста мене точно знає. Знаєте, не все, що про мене говорять, – правда. Та, власне, зараз це не так важливо. Я більше переживаю за цю маленьку дівчинку. Коли я почула про той нещасний випадок, у мене просто руки опустилися. А минулого тижня мені сказали, що вона не зможе ходити. О, якби я тільки могла віддати свої ноги цій дівчинці! їй вони потрібніші, адже за годину на них вона зробить більше, аніж я за сто років! Шкода, що це неможливо. Знаєте, часто ноги даються тим, хто їх геть не цінує.

     Тут жінка зупинилася, щоб прокашлятися. А коли знову заговорила, її голос був так само рішучий.

– Ви, може, й не знаєте, але ми часто бачили вашу племінницю. Знаєте, ми живемо біля Пендлтонського пагорба, і вона часто проходила повз наш двір. Точніше, не просто проходила, а завжди заходила до нас, щоб погратися з дітьми та поговорити зі мною й чоловіком, якщо він був удома. їй це наче подобалося, і ми їй подобалися. І вона, мабуть, не розуміла, що люди з її кола ніколи б не зайшли до таких, як ми. Хоча, якби таким людям не було байдуже, то може, таких, як я, було б менше, міс Гаррінґтон, – раптом гірко зауважила жінка. – Отож дівчинка приходила до нас, і нічого поганого в цьому не було, навпаки – вона зробила для нас багато добра. Вона й сама не здогадується, скільки всього для нас зробила, і це навіть добре. Бо якби ваша небога це розуміла, то зрозуміла б і багато інших речей, а мені цього геть не хотілося б. Ось такі справи. Знаєте, цього року нам з чоловіком важкувато було. Ніщо не тішило, ми в усьому зневірилися і вже навіть говорили про розлучення. Ми навіть не знали, що робитимемо з дітьми після розлучення. Коли стався нещасний випадок і стало відомо, що дівчинка ніколи не зможе ходити, ми почали згадувати, як вона приходила посидіти на нашому ґанку, погратися з дітьми, як сміялася і просто раділа. Вона завжди чомусь раділа, а одного дня розповіла нам про гру – ви, мабуть, про неї теж знаєте. І ваша небога почала вмовляти нас пограти. А тепер ми почули, що вона сама більше не може грати в гру, бо в неї немає причин для радощів. Тому я й прийшла – сказати їй, що вона може порадіти за нас, бо ми вирішили залишитися разом і грати в цю чудову гру. Думаю, вона буде дуже рада, бо її, знаєте, засмучувало те, як ми іноді сварилися з чоловіком. Я, звісно, не впевнена, що гра нам допоможе, але ми дуже на це сподіваємося. Полліанна цього хотіла. То ви їй розповісте?

– Так, я їй обов'язково перекажу, – тихо мовила міс Поллі. А тоді, несподівано для самої себе, вона ступила крок уперед і простягнула жінці руку. – Дякую, що прийшли, місіс Пейсон, – мовила вона.

     Гордовито підняте підборіддя вмить опустилося, а губи гості затремтіли. Вона щось пролепетала, потисла руку, не дивлячись на господиню, і похапцем вибігла з будинку.

     Не встигли ще зачинитися двері, а міс Поллі вже була в кухні й допитувалася в Ненсі:

– Ненсі, – рішуче почала міс Поллі. Постійні й не дуже зрозумілі для неї візити мешканців міста цими днями дуже спантеличили господиню, а відвідини місіс Пейсон стали останньою краплею. Ненсі вже давно не чула від міс Поллі такого різкого тону. – Поясни мені, що це за абсурдна гра, про яку говорить уже все місто? І до чого тут моя небога, хотіла б я знати? Чому всі, починаючи з місіс Сноу і закінчуючи місіс Том Пейсон, вважають за потрібне прийти і сповістити про те, що вони в неї грають? Бачу, що половина жителів вже пов'язують собі на шию блакитні стрічки, припиняють сваритися, вчаться любити те, що раніше терпіти не могли, і все це завдяки Полліанні! Я, звісно ж, намагалася дізнатися про все у неї, та чомусь не вийшло. Щоправда, її зараз краще й не турбувати. Але з того, що ти казала вчора ввечері, я зрозуміла, що ти про це знаєш. Розкажи мені про цю гру, негайно!

     На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.

– Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, вчить їх радіти. А тепер вони намагаються її потішити – хоча б трішки.

– Радіти чому?

– Просто радіти. Розумієте, це така гра.

– Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, – роздратовано тупнула ногою міс Поллі. – Я ж питаю: що це за гра?

     Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.

– Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та й яка дитина б не заплакала! І от тоді батько сказав, що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!

– Радіти милицям?  – у міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.

– Саме так! І я спочатку дуже здивувалася, і для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!

– О! – скрикнула міс Поллі.

– А після того вони постійно грали в цю гру і в усьому шукали щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні! А назвали вони її грою у радість. Ось така гра, мем, і з того часу вона в неї грала.

– Але як… як… – міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.

– Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, – впевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. – Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти – дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім'я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках – я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!

– Радієш ранку в понеділок?

– Так, це дивно звучить, мем, – щиро засміялася Ненсі, – та я вам поясню. Наше ягнятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от, вона мені й сказала: «Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь?якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень». Тож тепер кожного понеділка я думаю про це, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Чесне слово!

– Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? – розгублено запитала міс Поллі. – Чому зробила з цього таку таємницю, коли я її розпитувала?

     Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:

– Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Тому й не могла вона вам нічого розповісти. Бачте, гру ж її батько вигадав.

     Міс Поллі прикусила губу.

– Вона хотіла вам розповісти з самого початку, – вела далі Ненсі. – їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.

– А… інші як дізналися? – тремтячим голосом запитала господиня.

– 0, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як – хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим – так воно зазвичай і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася і була приязною, постійно раділа – то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла, щоб вони з нею грали, от вони й продовжують грати!

– Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! – вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.

     Ненсі ніяк не могла отямитись. А тоді сказала вголос:

– Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі – тільки подумати! Ні, не здивувати мене тепер нікому це вже точно!

     Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.

– Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, – тремтячим голосом мовила міс Поллі. – Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?

– Місіс Пейсон? Звісно, пам'ятаю! Вона живе по дорозі до містера Пендлтона, і в неї двоє дітей. Гарненькій дівчинці три роки, а хлопчику вже майже п'ять. Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв, бо містер Пейсон не пастор, як… ну, ви розумієте.

     Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.

– Та, хоч вони й бідні, у місіс Пейсон часто з'являється гарний одяг, – поспіхом вела далі Полліанна. – А ще в неї багато перснів – з діамантами, смарагдами й рубінами. Щоправда, обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і її діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж? То що таке розлучення, тітонько?

– Але вони не розлучатимуться, люба, – запевнила її міс Поллі, – бо вирішили залишитися разом.

– О, я така рада! Тоді вони будуть вдома, коли я навідаюся до них у гості… О Боже! – раптом згадала дівчинка. – Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги не ходитимуть, і я ніколи не зможу піти до містера Пендлтона?

– Ну, ну, не треба, – мовила тітонька, – по?перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.

     Полліанна усміхнулася, хоч по її щоках котилися сльози.

– Справді? Я така рада! О, яка ж я рада!

– Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала – щоб потішити тебе, Полліанно.

     Дівчинка здивовано подивилася на тітку.

– Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте… Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?

– Так, люба, – міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. – Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.

– Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я з самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали!

     У міс Поллі стисло горло, та з величезним зусиллям вона продовжила, і її голос був дуже рішучим:

– Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає в твою гру, Полліанно, навіть наш священик! Я не встигла тобі розповісти, та сьогодні зранку я зустріла містера Форда, коли йшла до міста, і він просив переказати, що тепер радіє восьмистам текстам із Біблії, про які ти йому розповіла. Тож коли ви побачитесь, він обов'язково тобі про це розповість! Бачиш, люба, це все завдяки тобі. Усе місто грає в твою гру, і всі його мешканці стали щасливішими – усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.

     Полліанна радісно заплескала в долоні.

– Я така рада, – вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. – А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

 

     Розділ 29. Відчинене вікно

     Димові дні спливали один за одним, та Полліанні усе здавалося, що вони безкінечні і сповнені болю. Але вона намагалася не втрачати оптимізму хоч би що траплялося. І як же добре було грати у гру разом із тітонькою Поллі! Адже вона знаходила стільки приводів для радості! Саме тітонька Поллі одного дня знайшла у книзі історію про двох маленьких волоцюг, які в заметіль знайшли на вулиці двері й накрилися ними, щоб захиститися від негоди, і дуже жаліли тих, у кого не було таких дверей! А ще тітонька якось розповіла Полліанні історію про стару леді, яка мала лише два зуби, але все одно раділа – адже один ріс згори, а інший знизу, і вона могла ними кусати!

     Полліанна ж, як і місіс Сноу, почала плести гарненькі речі із кольорової пряжі. Барвисті клубочки яскравіли на білому простирадлі, і Полліанна – знову ж таки, як місіс Сноу, – раділа тому, що в неї працюють руки.

     До дівчинки іноді приходили знайомі і друзі, а ще їй писали записки із приємними побажаннями, і їй завжди було над чим подумати. Одного разу до неї навіть навідався Джон Пендлтон, а Джиммі Бін прибігав аж двічі. Містер Пендлтон запевнив Полліанну що Джиммі виявився чудовим хлопчиком, і їм добре живеться разом. А Джиммі радісно розповів про те, що він потрапив у надзвичайно гарний будинок, а містер Пендлтон став для нього справжньою родиною. Обоє запевнили дівчинку, що всього цього не було б, якби не вона.

– Тепер я ще більше радію тому, що в мене були ноги, – трохи пізніше зізналася тітоньці Полліанна.

     Нарешті настала весна. Лікування не принесло бажаного результату; всі потроху звикали до думки, що прогноз лікаря Міда таки справдиться, і Полліанна вже ніколи не ходитиме.

     Майже всі жителі Белдінґсвіля постійно цікавилися станом дівчинки. Та був один чоловік, який ретельно збирав будь?яку інформацію. Здавалося, що він знав про дівчинку все, так, ніби сам її лікував. І з кожною звісткою про її стан він хвилювався все більше, бо розумів, що вони просто втрачають дорогоцінний час. Коли ж Полліанні не стало краще і навесні, чоловік просто не зміг більше сидіти, склавши руки. І тоді лікар Чілтон (так?так, це був саме він!) вирішив піти до містера Пендлтона.

– Пендлтоне, – рішуче почав лікар, коли вони пройшли до кабінету, – я прийшов саме до вас, бо ви як ніхто знаєте історію моїх стосунків із міс Поллі Гаррінгтон.

     Джон Пендлтон здивовано на нього поглянув. Звісно, він знав, що між міс Поллі та лікарем Чілтоном колись були романтичні стосунки, та про це ніхто не згадував уже п'ятнадцять років.

– Так, я пам'ятаю, – відповів він, намагаючись надати своїм словам інтонації співчуття. Але потім помітив, що співчуття було навіть зайвим, бо лікареві було геть не до того, як хтось сприйме його слова.

– Пендлтоне, я маю побачити дівчинку. Мені конче необхідно її оглянути. Я мушу її оглянути!

– То чому б вам це не зробити? – запитав містер Пендлтон.

– Чому? Ви ж самі знаєте, що я вже п'ятнадцять років не переступав порогу її будинку. Вам, звісно, це невідомо, та я скажу: господиня цього дому наостанок сказала мені, що наступного разу, коли я увійду туди, це означатиме, що вона визнала свою провину і вийде за мене заміж. Ось чому я не впевнений, що зможу туди потрапити, якщо вона сама мене не запросить.

– Навіщо ж чекати запрошення? Просто підіть туди і огляньте дівчинку.

– Ну, знаєте, у мене є почуття власної гідності, – трохи обурився лікар.

– Та якщо ви так переживаєте, чи не можна ненадовго забути про гідність та про сварку і…

– Забути про сварку?! – вигукнув лікар. – Та річ зовсім не в цьому! Я б міг піти туди на колінах чи навіть на голові – якби ж це тільки допомогло! Я мав на увазі професійну гідність. Дівчинка хвора, я лікар. Але ж я не можу увірватися до них і сказати: «Візьміть мене!».

– Чілтоне, а чому ви все?таки посварилися? – раптом поцікавився містер Пендлтон.

     Лікар зробив незрозумілий жест рукою і підвівся.

– Хочете знати причину? Коли йдеться про сварку між двома закоханими, хто може визначити, чому вони насправді сваряться? Іноді дурна суперечка з приводу розмірів місяця чи глибини річки може розростися до жахливої сварки, після якої настають довгі роки мовчання й гіркоти… Та не будемо про це! Я не хочу згадувати про цю сварку Пендлтоне. Але мені потрібно побачити дівчинку. Це питання життя і смерті. Ставлю дев'ять із десяти, що Полліанна Віттієр знову ходитиме!

     Лікар говорив чітко і голосно, і якраз із цими словами він підійшов до відчиненого вікна. Джиммі Бін, який полов перший бур'ян у квітнику, почув усе й принишк, слухаючи далі.

– Полліанна ходитиме? – із подивом перепитав Джон Пендлтон. – Що ви маєте на увазі?

– Я кажу це, бо зробив певні висновки із того, що мені стало відомо про перебіг її хвороби. її випадок дуже схожий на той, який вдалося вилікувати моєму колезі. Ми з ним училися в одному коледжі. Цей лікар спеціалізується на таких проблемах. Певна річ, я теж багато про все це знаю, до того ж ми постійно листуємося. І з того, що я чув про Полліанну, я зрозумів, що мені треба її оглянути!

– Ви справді маєте це зробити! – вигукнув містер Пендлтон. – А чи не можна влаштувати все, домовившись із лікарем Ворреном?

– Боюся, що ні, – похитав головою лікар Чілтон. – Воррен насправді непоганий чолов'яга. Він казав мені, що одразу запропонував міс Гаррінгтон викликати мене для консультації, та її «Ні!» було таким рішучим, що він більше не наважився це пропонувати, хоча й знає про те, що я хотів оглянути Полліанну. А ще деякі із його шанованих пацієнтів перейшли лікуватися до мене, тож він не надто радіє з цього приводу… Але я маю оглянути цю дитину! Тільки подумайте, наскільки це може бути важливо для неї!

– Авжеж, та яке це матиме значення, якщо ви її не оглянете?

– Але як я можу це зробити? Мене має запросити її тітка, а вона цього точно ніколи не зробить! – з болем вигукнув лікар.

– Треба зробити так, щоб вона вас запросила, – мовив містер Пендлтон.

– Та як?

– На жаль, я не знаю.

– Цього, либонь, ніхто не знає. Вона надто горда й сердита, щоб запросити мене після того, що сказала багато років тому. Та коли я думаю про цю бідолашну дівчинку, коли розумію, що ключ до її здоров'я може бути саме в моїх руках… А на заваді стоїть почуття гідності та професійний етикет… Я… – лікар так і не закінчив своєї думки, запхав руки до кишень і знову почав ходити по кімнаті туди?сюди. Він дуже нервував.

– Але якби можна було усе їй пояснити, – міркував Джон Пендлтон.

– І хто б це міг зробити? – похмуро поцікавився лікар.

– Не знаю, ох, не знаю, – розпачливо простогнав господар будинку.

     Джиммі Бін на мить завмер під вікном. Він уважно слухав кожне слово, затамувавши подих, і тепер знав, що робити:

– Я знаю, хто це зробить! – схвильовано прошепотів він. – Це зроблю я – Джиммі Бін! – І він проповз аж до рогу будинку, а потім щодуху побіг до маєтку Гаррінґтонів.

 

     Розділ 30. До справи береться Джиммі

– Прийшов Джиммі Бін. Він хоче бачити вас.

– Мене? – щиро здивувалася міс Поллі. – А ти впевнена, що він прийшов не до Полліанни? Перекажи, що до неї можна зайти на кілька хвилин.

– Я теж спочатку подумала, що він помилився. Та хлопчик каже, що йому треба поговорити з вами.

– Що ж, гаразд, я спущусь, – і міс Поллі втомлено підвелася з крісла.

     У вітальні вона побачила Джиммі, який чекав на неї. Він дуже зніяковів, і його щоки залив рум'янець.

– Мем, я, мабуть, зараз скажу вам щось жахливе, та мовчати я не можу, бо все це заради Полліанни, – нарешті заговорив він, – а для Полліанни я готовий по гарячому вугіллю ходити, чи з вами говорити, чи ще щось – ну, ви й самі розумієте. Ви б теж так сказали, якби знали, що вона знову може почати ходити. І ось я прийшов, щоб сказати, що якщо тільки почуття гідності, чи як там його, заважає тому, щоб Полліанна ходила, то я хотів би попросити вас покликати лікаря Чілтона. Ну, ви й самі розумієте, що й до чого.

– Що?о? – перервала його міс Поллі, у якої аж обличчя витягнулося від обурення. Ще б пак – таке нахабство!

     Джиммі важко зітхнув.

– Та я геть не хотів вас сердити. Тому й сказав одразу, що вона зможе ходити. Думав, що ви як почуєте, то зрадієте.

– Джиммі, про що це ти говориш? – уже спокійніше запитала міс Поллі.

– Та я ж намагаюсь вам розказати, – знову зітхнув він.

– Тоді розповідай. Але почни з самого початку і так, щоб я все зрозуміла!

– Що ж, спочатку лікар Чілтон прийшов до містера Пендлтона, і вони говорили у бібліотеці, – схвильовано заговорив хлопчик. – Це вам зрозуміло?

– Так, Джиммі, – вже зовсім спокійно відповіла міс Поллі.

– Ну от, а вікно було відчинене, а під ним, знаєте, є квітник. І я там рвав бур'яни, а потім почув розмову.

– Джиммі, ти підслуховував?

– Вони не про мене говорили, та я й не навмисно слухав! – трохи ображено мовив Джиммі. – А взагалі, я радий, що це почув. І ви зрадієте, коли зрозумієте, що й до чого! Адже Полліанна зможе ходити!

– Джиммі, про що ти? – нахилилася до нього міс Поллі.

– Та ж я розповідаю, – поважно мовив хлопчик. – Лікар Чілтон сказав, що знає якогось лікаря, який може вилікувати Полліанну, щоб вона знову почала ходити. Але він не може сказати напевне, поки сам її не огляне. І він дуже хотів би її оглянути, але сказав містеру Пендлтону, що ви йому нізащо не дозволите.

     Міс Поллі раптом почервоніла.

– Але ж, Джиммі, я не можу! Якби ж я могла! Ну, це просто… – міс Поллі безпорадно стиснула долоні.

– От я й вирішив усе вам розповісти, – мовив хлопчик. – Бо вони говорили між собою, що через якусь причину – я, до речі, й не почув через яку – ви його не впустите. І лікарю Воррену наказали, щоб він не викликав лікаря Чілтона. А сам лікар Чілтон теж не може прийти, бо в нього знаєте, є гідність і професійна ет… ет… ну, це не так важливо. Потім вони вирішили, що було б добре, якби хтось усе це вам пояснив, тільки не знали, хто б це міг зробити. Я все чув і одразу ж вирішив побігти сюди! Ну от – тепер вам зрозуміло?

– Так, але, Джиммі, розкажи ще про цього лікаря, – попрохала міс Поллі. – Хто він і звідки? Вони справді впевнені, що він зможе допомогти нашій Полліанні?

– Я точно не знаю, хто він, бо вони не казали. Його знає лікар Чілтон, і той лікар, здається, вже лікував подібні хвороби. Здається, вони йому довіряють. Хвилювалися ж тільки через вас, бо ви не дозволите лікарю Чілтону оглянути Полліанну. Але ж тепер, коли ви про все знаєте, ви ж дозволите?

     Міс Поллі поволі похитала головою. Вона рвучко вдихала й видихала повітря. Джиммі дивився на неї, і йому здавалося, що вона от?от заплаче. Та міс Поллі не розплакалася. За мить вона рішуче мовила:

– Так, я дозволю лікарю Чілтону її оглянути. А тепер біжи додому, Джиммі, – і чимдуж! А я поговорю з лікарем Ворреном, він якраз нагорі. Бачила, як його візок під'їхав до будинку кілька хвилин тому.

     А через кілька хвилин лікар Воррен здивувався, побачивши схвильовану і почервонілу міс Поллі. Ще більше він здивувався, почувши її прохання, яке прозвучало майже беззвучно:

– Лікарю, ви якось пропонували мені покликати для консультації лікаря Чілтона, і я тоді відмовилася. Та тепер… тепер я змінила свою думку, я дуже хочу, щоб ви його запросили! Якщо можна, зробіть це якнайшвидше, буду вам дуже вдячна.

 

     Розділ 31. Новий дядько

     Наступного разу коли лікар Воррен увійшов до Полліанни, вона із задоволенням милувалася різнобарвними відблисками на стелі. Позаду лікаря йшов широкоплечий чоловік.

– Лікарю Чілтон! О лікарю, яка ж я рада вас бачити! – загукала дівчинка, і на очах усіх присутніх виступили сльози. – Але якщо тітонька Поллі проти…

– Усе гаразд, люба, ти тільки не хвилюйся, – одразу ж заспокоїла її міс Поллі. – Я сама запросила лікаря Чілтона оглянути тебе сьогодні зранку разом із лікарем Ворреном.

– О, то ви його самі запросили, – задоволено мовила Полліанна.

– Так, люба, для того, щоб… – але міс Поллі так і не змогла договорити. Очі лікаря Чілтона випромінювали таке щастя, що це не можна було не помітити. Щоки міс Поллі залив гарячий рум'янець, і вона швиденько вибігла з кімнати.

     Лікар Воррен і медсестра розмовляли про щось коло вікна. А лікар Чілтон тим часом простягнув руки до Полліанни.

– Мила моя дівчинко, сьогодні ти зробила найрадіснішу справу у світі! – щиро мовив він, і його голос затремтів від хвилювання.

     Коли почало сутеніти, до кімнати Полліанни зайшла тітонька Поллі і сіла біля ліжка небоги. У неї був дуже загадковий, зовсім незвичний, але дуже щасливий вигляд. Медсестра пішла вечеряти, тож вони залишилися вдвох.

– Люба моя Полліанно! Я хочу розповісти це тобі першій! Скоро лікар Чілтон стане твоїм дядечком – і все це тільки завдяки тобі! О дівчинко моя, я така щаслива! І така рада!

     Полліанна заплескала в долоні, але раптом зупинилася.

– Тітонько Поллі, то це вашу руку й серце він хотів здобути? Так, це були ви, я так і знала! І тому він сказав, що мені вдалася найрадісніша справа у світі! Я така рада! Знаєте, тітонько Поллі, я така рада, що навіть мої ноги мене не засмучують!

     Після цих слів міс Поллі не втрималася і схлипнула.

– Можливо, колись, люба… – тітоньці Поллі чомусь забракло слів. Вона ще не наважувалася розповісти дівчинці про те, яку надію лікар Чілтон поселив у її серці. Але вона сказала таке:

– Полліанно, наступного тижня ти поїдеш у подорож на м'якому і зручному ліжку. На ньому тебе занесуть в екіпаж, а потім у вагон потяга. А поїдеш ти до чудового лікаря, у якого є великий будинок далеченько звідси, і він якраз для таких хворих, як ти. Це друг лікаря Чілтона, і ми сподіваємося, що він тобі допоможе!

 

     Розділ 32. Лист Полліанни

     Дорогі мої тітонько Поллі і дядечку Томе!

     Я можу – можу! – можу ходити! Сьогодні я пройшла від свого ліжка до вікна – а це аж шість кроків! Як же чудово знову ходити!

     Усі лікарі дивилися на мене і всміхалися, а медсестри чомусь плакали. А леді з сусідньої палати, яка почала ходити тиждень тому, уже сьогодні прийшла мене навідати! А інша леді, яка сподівається почати ходити наступного місяця, також була з нами. Вона лежала на ліжку і плескала в долоні. Навіть чорна Тіллі, яка тут миє підлогу, зазирнула у вікно і назвала мене «любонькою». Щоправда, спочатку вона й сказати нічого не могла, бо теж плакала.

     А я не зрозуміла, чому всі вони плакали. Мені хотілося співати, кричати! О! Ви тільки подумайте – я можу ходити! Ходити! І не так важливо, що довелося провести тут цілих десять місяців. Та й весілля я не пропустила, а це головне! Як же чудово, тітонько Поллі, що ви тоді приїхали і обвінчалися просто біля мого ліжка, щоб я все бачила. Ви вмієте придумувати те, чому можна порадіти!

     Тут кажуть, що я скоро зможу поїхати додому. А знаєте, я б навіть пішки пішла! Я, мабуть, ніколи нікуди не їздитиму – адже ходити набагато приємніше! Це така радість! Я навіть радію тому, що мені довелося «втратити» на певний час ноги, адже тепер я розумію, наскільки важливо, щоб вони були здоровими. Завтра я збираюся пройти цілих вісім кроків.

     Цілую, Полліанна.

   




Переглядів: 2600
8.07.2016 -

Категорія: ЧИТАТИ (Зарубіжна література) » 5 клас (зар.літ)

Коментарії до Елеонор Портер "ПОЛЛІАННА" Переклад В І Наливана:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера