Метаморфози (Публій Овідій Назон)

Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А.Содомори

Зміст

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Книга четверта

Книга п'ята

Книга шоста

Книга сьома

Книга восьма

Книга дев'ята

Книга десята

Книга одинадцята

Книга дванадцята

Книга тринадцята

Книга чотирнадцята

Книга п'ятнадцята

 

Примітки 

 

КНИГА ПЕРША

1] Дух пориває мене: про нові починаю співати

2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-

3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

 

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна

8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,

17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.

 

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,

23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:

26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба

27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -

33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]

34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі

35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них

41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,

42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,

47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

 

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;

50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними

51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.

54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:

60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.

61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,

62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:

68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-

70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.

 

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]

81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.

 

 

 

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.

94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

 

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.

111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

 

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.

119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно

124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

 

125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.

126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]

127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.

128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.

130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -

131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -

138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.

141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же

142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.

144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.

147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

 

 

 

151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:

152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,

153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,

154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:

155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.

156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,

157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,

158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.

159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,

160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління

161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,

162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

 

163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній

164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,

165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-

166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же

167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.

 

168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:

169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.

170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця

171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі

172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]

173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.

174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.

175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -

176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.

177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,

178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,

179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою

180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,

181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

 

182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога

183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці

184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.

185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням

186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.

187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,

188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,

189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.

190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,

191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.

192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,

193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.

194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,

195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.

196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,

197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,

198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»

199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають

200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя

201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,

202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.

203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,

204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,

205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,

206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.

207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,

208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.

 

209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.

210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.

211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.

212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу

213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.

214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства

215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!

216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.

217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,

218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона

219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]

220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен

221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-

222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -

223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».

224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано

225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.

226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців

227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,

228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину

229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене

230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -

231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.

232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді

233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа

234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає

235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -

236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.

237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:

238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,

239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

 

240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі

241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,

242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше

243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».

 

244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,

245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.

246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському

247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,

248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято

249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?

250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,

251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок

252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».

 

 

 

253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,

254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний

255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.

256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати

257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння

258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.

259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,

260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку

261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

 

262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,

263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки

264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,

265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою, [20]

266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,

267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.

268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -

269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.

270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні

271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.

272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу

273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.

274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:

275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,

276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали

277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,

278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.

279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили

280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»

 

281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -

282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.

283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,

284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.

285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;

286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,

287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.

288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-

289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,

290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.

291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -

292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

 

293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,

294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.

295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,

296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.

297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,

298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.

299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,

300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.

301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,

302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,

303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.

304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,

305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла

306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.

307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,

308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.

309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;

310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.

311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -

312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]

 

313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,

314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -

315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.

316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,

317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.

318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-

319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.

320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,

321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.

322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,

323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.

 

324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;

325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,

326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.

327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.

328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,

329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.

330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,

331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-

332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті

333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,

334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний

335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу

336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.

337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-

338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.

339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--

340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-

341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,

342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

 

343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову

344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.

345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.

346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,

347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.

348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,

349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,

350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:

351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,

352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,

353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,

354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -

355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.

356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:

357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.

358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?

359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]

360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?

361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -

362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.

363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво

364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!

365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,

366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».

 

367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку

368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.

369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,

370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.

371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,

372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди

373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,

374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

 

375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,

376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами

377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі

378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,

379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.

380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»

381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,

382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,

383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».

 

384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,

385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:

386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь

387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».

388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі

389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.

390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво

391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить

392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-

393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-

394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».

395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,

396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва

397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?

398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки

399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.

400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -

401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі

402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.

403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен

404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали

405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій

406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]

407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,

408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.

409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.

410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.

411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,

412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,

413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.

414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,

415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

 

 

 

416] Інших іще різнорідних істот породила чимало

417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога

418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли

419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,

420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,

421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.

422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий

423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,

424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то

425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '

426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного

427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини

428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині

429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.

430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-

431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.

432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий

433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.

434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,

435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,

436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково

437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.

438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору

439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;

440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.

441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою

442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій

443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,

444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.

445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,

446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,

447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.

448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці

449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.

450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба

451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]

 

452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.

453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.

454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув

457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?

458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»

 

463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,

464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння

465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».

466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину

467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,

468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:

469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.

470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,

471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.

472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.

473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.

474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.

475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата

476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:

477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

 

478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься

479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.

480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.

481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»

482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»

483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і

484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.

485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:

486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись

487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»

488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї

489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.

490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.

491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.

492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,

493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно

494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього

496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,

498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]

499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало

500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,

501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади

502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна

503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

 

504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!

505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,

506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,

507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?

508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня

509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.

510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,

511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.

512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,

513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,

514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,

515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -

516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.

517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,

518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.

519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -

520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.

521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі

522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,

523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.

524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»

 

525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,

526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.

527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,

528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,

529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.

530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно

531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,

532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.

533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить

534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,

535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати

536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.

540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.

543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]

546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-

547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,

549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,

563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,

567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

 

568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -

569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї

570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.

571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні

573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,

578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:

579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.

581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо

585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.

587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

 

588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-

590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-

592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]

593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-

594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом

599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

 

601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі

605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-

608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,

609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».

617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...

622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички

624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .

 

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.

628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:

629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.

630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,

634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.

635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-

638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]

640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,

643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,

646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій

652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я

654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.

658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -

663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

 

668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди

669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда

670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню

672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба

674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».

682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]

687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -

688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

 

689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських

691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала

693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала

695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.

698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,

700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,

701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,

703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.

707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-

710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».

711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.

713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,

714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,

716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить

718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -

719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,

726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна

730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -

731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,

732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,

733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]

734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-

735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині

736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.

738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо

739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,

740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,

741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.

742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.

743] Вже в ній нічого нема від телиці - одна тільки білість.

744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

 

748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

749] Син народився - Епаф. і народ по містах його батька

750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові

752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

753] Не поступлюсь - спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,- їй каже,-- що я ось,

758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

759] Міг те сказати, а я - не міг йому відсічі дати.

760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-

761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає -

763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-

764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-

766] Сина благання палкі, чи той наклеп,- та, знявши до неба

767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

769] Я присягаюся,- каже,- тобі - воно ж бачить нас, чує -

770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-

771] Сонячний Феб, і якщо це не так - хай сьогодні ж од мене

772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

774] йтимеш на схід - наші землі стикаються там з його домом.

775] Тож, як охота,-- рушай і про все в нього сам порозпитуй».

776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.

778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

779] Індів, а далі - вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]

 

 

КНИГА ДРУГА

1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

7] Світ круговий, а над ним - неозорого неба склепіння.

8] В хвилі пливкій - лазурові боги: там Трітон голосистий.

9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

11] Далі - Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

12] Ці - на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

13] Декого - риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

14] Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

15] На суходолі ж - і люди, й міста, і ліси, а в них - звірі,

16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

18] В ньому - сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж - ліворуч.

 

19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський - сумнів ще має),

21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

27] Там - і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

28] Літо - за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

29] Далі - забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

30] Врешті - Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,-

33] «Що привело тебе,- каже,- сюди, до моєї палати, [32]

34] Люба дитино моя,- ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

 

35] Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

36] Батьку мій, Фебе,- якщо дозволяєш себе йменувати

37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,-

38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

42] Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

44] Та, щоб і ти не вагавсь,- я твоє найпалкіше бажання

45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

 

47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

50] «Сину мій,- каже,- слова мої після такого прохання -

51] Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

54] Брати повіддя до рук - понад сили твої, ще не зрілі,

55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

 

63] Спершу - дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

64] Ледве долають її; посередині неба - найвища.

65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

66] На суходоли й моря - наче дух перехоплює в грудях.

67] Далі - дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

 

74] Став ти на повіз, скажім... ну а далі? Чи зможеш промчати

75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

78] Там - небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33]

81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

86] В шалі на дибки стають - навіть я, напинаючи віжки,

87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

 

90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

91] Доказу певного ждеш? А той страх мій - хіба ж то не доказ?

92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

93] Глянь на обличчя... А ще якби в груди мої ти на мить хоч

94] Зором сягнути здолав - хвилювання б моє там помітив.

95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

96] Землі його, і повітря, й моря - вибирай, собі, сину,

97] Що до вподоби тобі - і, повір, не відмовлю ні в чому.

98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

99] Карою треба назвать... Хочеш кари собі, Фаетоне?

100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

 

103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав - колісниці.

105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

 

119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

126] «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, '

127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34]

128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх - таки важко.

129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,-

130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,-

135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

136] Вище промчиш - спалахнуть за тобою небесні оселі.

137] Нижче - то й землі згорять. Найбезпечніший шлях - серединний.

138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

 

142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

145] Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,-

146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

 

150] Не помогли ті слова: вже юнак - на легкій колісниці

151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням-

154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

157] Засуви всі - і сяйнула небес далина неозора.

158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

160] Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.

161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати - не знає.

 

171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,

172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35]

174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,

177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,

179] Що простяглися внизу, так далеко-далеко,- й од жаху

180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

188] Перед очима ж .- іще його більш. Відміряючи в думці

189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

190] Вже не судилось йому, то на схід,- та не бачить рятунку.

191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

 

195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою -

196] Дві страхітливі руки - й випинаючи хвіст луковидний,

197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.

198] Тільки-но вгледів його Фаетон - усього, наче в поті,

199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-

 

200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі

204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-

207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

 

210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.

212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,

215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:

217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,

218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;

219] Селище Муз - Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.

220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]

221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,

222] Далі - Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;

223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.

224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом - заграва.

225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.

226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар - Апенніни.

 

227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь - і помітив, що цілий

228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,

229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,

230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,

231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.

232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим

233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,

234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

 

235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово

236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.

237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

240] Аргос - дзвінку Амімону, Ефіра - піренську вологу.

241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

244] І бистроплинний Ісмен, а за ним - Ерімант, що в Псофіді.

245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,

246] Далі - Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

247] Потім - тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) - й пилюку

256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

258] З ними ж - і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

 

260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

261] Промінь сягнув - і злякався з дружиною владар підземний.

262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

264] Гори в незвичних місцях - Кіклади нові - виринають.

265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]

268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

 

270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

279] «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас - фіміами...

290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-

294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине -

296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати -

299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

 

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306] Сам не зарадить біді,- й поспішив на вершину Олімпу,

307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312] У Фаетона пустив - той упав неживий з колісниці,

313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]

315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-

317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318] Скрізь, куди зором сягнеш,- загибелі слід якийсь видно.

319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

 

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332] Сяйво лила - мимоволі й нещастя приносило користь.

333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі -

336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...

337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340] Фебові доньки не менше тих сліз - надаремного дару

341] Смерті безжалісній - ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? -

348] Зойкнула враз.- Наче з дерева стали». До неї русява

349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.

350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього -

351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352] Ноги корінням, а друга - що руки в гілля замінились.

353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки -

355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж - о диво! -

360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361] «Матінко, зглянься,- поранена скрикує,- зглянься над нами! [39]

362] В дереві тім - моє тіло тепер, я біль його чую!

363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

 

 

 

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся -

374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

376] Зліва й справа - крило; замість рота - дзьоб заокруглий.

377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

 

381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

385] Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,-

386] Каже він,- випала доля мені. Я жалію сьогодні

387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-

390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

395] Всі божества - щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

398] Коней сполоханих скликує Феб - вони дибляться й досі -

399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

 

401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

402] Стіни небес - оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]

408] Листям - дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

410] Дівчина - й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

423] Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

424] Ну, а коли попадусь - то хоч буде за що поплатитись!»

425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

426] Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,

427] Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

428] Вища - я певна того - й від Юпітера. Я Ь і йому те

429] В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,

431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати -

433] Де там! - ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

435] (Глянула б ти, о Сатурніє,- серця не мала б на неї!)

436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

437] Хто - Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той -

439] Свідок,- і гай, де мало що сагайдака не забула,

440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

 

441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.

443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

451] Що з нею - тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

452] Звідати кривду таку ж, але німфи - таки здогадались.

453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]

455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою -

458] Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко -

459] Всі ми тут,- каже,- поніжимось голими в хвилі прозорій!»

460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--

464] «Геть! - каже Кінтія їй.- Не забруднюй священних потоків!»

465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

 

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

471] «Ще бракувало того,- проказала,- щоб ти, потіпахо,

472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

481] Намилуватись не міг,- роззявилось вищиром хижим.

482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.

485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.

486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

492] Мчала що сили було - мисливиця перед мисливцем!

493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама - ведмедиця,

495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

 

496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,

497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той - утікає: [42]

502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

503] Слідом за ним поспішає й вона - лиш би сина дігнати! -

504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

 

508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням

511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

512] «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде - гляньте на небо:

515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

521] Образ людський відняла їй, вона ж - несмертельною стала!

522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

 

534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

 

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]

549] З чим поспішає, довідавшись,- «Не до добра,- йому каже,-

550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

551] Ким я була і якою зробилася, глянь - і побачиш,

552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554] Що народився з землі - дитя, яке мами не мало.

555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй

557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,

558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них - Пандроса і Герса -

559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560] Третя, Аглавра,- вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565] Мають науку птахи: язикатий-бо - сам собі ворог.

566] Не на прохання моє - я й на думці такого не мала -

567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади -

568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571] Вибрані йшли женихи - не гордуй же ти мною й сьогодні.

572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-

573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574] Бог мене вгледів морський у той час - і жагою пройнявся.

575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я - тікаю,

577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба -

581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами -

587] Ледве торкалась його; а за мить якусь - високо в небі,

588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним - Ніктімена.

591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

592] Тільки й мови було - як ота Ніктімена зганьбила

593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, - вину свою тямить,

594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44]

596] «Хай та наука,- їй ворон в одвіт,- тобі йде на користь,

597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду -

599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав - сповіщає.

600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого -

603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

608] «Фебе,- встигла шепнуть,- я могла б, народивши спочатку,

609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

616] Й зброю - стріли сліпі, що в правиці були,- відкидає.

617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

629] Сім'я його - й вириває з вогню й материнського лона

630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

 

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

636] Донька Хірона,- її народила колись миловида

637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

639] В батька-провидця науку його - провіщала майбутнє.

640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

642] Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту,- каже,- [45]

643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.

647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого -

648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.

649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

650] Вічним на світ привела тебе,- сам же бажатимеш палко

651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

652] Змія жахливого кров,- невимовного болю причина.

653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.

654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

657] «Доля змагає мене,- проказала,- не можу я більше

658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

660] Він божество скерував - будущини краще б не знати!

661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько - півкінь, півлюдина».

 

665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

667] Далі - вже й не словами були: видавались іржанням,

668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають -

671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа --

673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.

 

676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

678] Волі батька богів, а коли б навіть мав - не змінив би:

679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

681] В лівій руці в тебе посох - кийок лісовий - був, а в правій -

682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]

690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

691] Щоб не доніс він, бува,- на плече йому руку поклавши,

692] Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,-

693] Може, биків тут шукатиме хтось,- ти нічого не бачив.

694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

696] «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,-

697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

699] «Чи по межі цій,- питає,- бики не проходили щойно?

700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

702] Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,-

703] Каже,- віднайдеш биків». І справді були під горою.

704] Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

705] Видав, мене - мені ж?» І того чоловіка за зраду

706] В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

 

708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

717] Нутрощі, боязко - поки жерці там ще в повному зборі -

718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

725] Герса - того торжества та своїх супровідниць окраса.

726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

 

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]

737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,

739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

741] Як увіходив. «Ти хто,- відізвалася, страх подолавши,-

742] З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

743] Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

744] Батька веління ношу, мій отець - сам Юпітер великий.

745] Що привело мене - теж не таїтиму, тільки сестриці

746] Не підведи,- й мої діти тебе будуть тіткою звати:

747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.

750] За допомогу свою вимагає від нього чимало

751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

756] На таємницю її посяглася - присягу зламавши,

757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

758] Ну, а тепер іще й милою стане - прокралася думка -

759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

 

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

761] Чорного гною. Житло її нице - в похмурій долині,

762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

769] М'ясо гадюче жує - своїх же пороків поживу -

770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

771] Та ж, залишивши обід свій -- гадюк недоїдених кусні,-

772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

775] В неї обличчя бліде, в неї тіло - сама тільки худість,

776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

777] В грудях - жовч клуботить, а язик - у зелецій отруті.

778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

779] Не покріпляється й сном - не дають задрімати турботи:

780] От пощастило комусь - і всихає вона, завидюща,

781] Прагне те щастя звести нанівець - та сама себе зводить,

782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]

784] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

 

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

788] Забурмотіла щось - успіх Мінерви заздалегідь вже

789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

796] Аж просльозилася - саме тому, що там сліз не застала.

 

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-

803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .

804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

805] Ще величавішим робить усе те - й Кекропову доньку

806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

810] Герси, як вогнище, де замість дров - усіляке будяччя:

811] Не палахкоче воно - на повільному жарі згоряє.

812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

813] Часто - суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,

816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

817] Поки не вижену звідси тебе - не зійду з того місця!»

818] «Згода. Станем на тім»,- усміхнувся проворний Кілленій

819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

825] Як - непоправна напасть! - розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась -

830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]

831] Перемінилось лице, не жива - кам'яна вже сиділа.

832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

 

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

837] Йде про кохання,- «Велінь моїх,- каже,- сповнителю вірний,

838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.

841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

843] Мовив - і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

 

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає -

849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

854] Шия - в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

871] Входить у хвилю, лукавий, а далі - рівниною моря,

872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

875] Другу - на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

 

 

КНИГА ТРЕТЯ

1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

4] Кадм будь-що відшукав, а ні - то грозить, що вигнанням

5] Тут же скарає його - злочинний і благочестивий.

6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

10] «В полі,- Феб одповів,- тобі стрінеться біла корова,

11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

16] Глянув на шию - ніякої мітки, щоб людям служила.

17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

 

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

29] В ньому - печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери

32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]

34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.

35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

37] Хвилю прозору черпнув,- у цю ж мить із лігва кам'яного

38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

44] Ліс озирнув довкруги - від небесного змія не менший,

45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

47] Інші -тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

 

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?

52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева

53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали

54] Вістрям залізним, але його дух - над усяке' залізо.

55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,

56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі

57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-

58] «Я відомщу за вас, друзі,- сказав,- а якщо не судилось -

59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,

60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.

61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі

62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:

63] Панцир його захистив - луска невразлива блискуча,

64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.

65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:

66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,

67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.

68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,

69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,

70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини

71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.

72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він

73] Звичним гнівом своїм - набубнявіла жилами шия,

74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;

75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний

76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.

77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло

78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.

79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,

80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]

81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває

82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,

83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,

84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.

85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати

86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.

87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару

88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,

89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.

90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,

91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,

92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.

93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,

94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.

95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,

96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку

97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,

98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

 

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,

100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.

101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї

103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.

104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

105] Сипле, як велено, Кадм - сівач умирущого роду.

106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,

107] Й де борозна була - вістря списів заблищали спочатку,

108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

110] Й руки - стіною піднявся засів щитоносного люду.

111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,

112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

113] Потім - все інше повільно на світ наче з дна випливає,

114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

116] «Кинь! - йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-

117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.

126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]

128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.

131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду -

135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,

139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

140] Потім - кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

141] Втім, коли зважиш усе,- не злочин у цьому побачиш:

142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка - не злодіяння.

 

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

150] Повозі знов нам Аврора заблисне - тоді, відпочивши,

151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

154] Роблять, як велено, ті,- відкладають лови на завтра.

 

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

156] Звався «Гаргафія» він - заповідна діброва Діани.

157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

167] Руки мерщій простягла -- від богині одежу приймає.

168] Дві - роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

172] Псека, Фіала - й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]

175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

 

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

182] Серед усіх виділялась - на голову вища, ніж інші.

183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось

189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

195] Шию видовжує, над головою - загострює вуха,

196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж - у довгі

197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-

201] «Горе!» - зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

202] Лиш застогнав,- це й була його мова,- й сльози обличчям,

203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині - страшно.

 

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

207] Гавкіт зняли - Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

208] Кноським був Іхнобат, Меламп - спартанської крові.

209] Далі - ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

210] Памфаг, Доркей, Орібаз - гончаки чистокровні аркадські -

211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними -

213] Лютий Гілей - нещодавно кабан його іклом поранив;

214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]

222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

223] Побіч - Лабр, Агріод, у яких лаконянка - мати,

224] Батько - діктеєць, а далі -лункоголосий Гілактор.

225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі -

227] Є там стежина яка, чи нема - пролітає, мов вихор.

228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

230] «Я - Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт - усе голосніший.

 

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

233] Потім - Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

244] «Гей, АктеонеІ - навперебій, що є сили, гукають

245] (Той на їх поклик щораз озирається).- Гей, Актеоне!»

246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

247] Він, проте,- поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

249] Пси ж - його вірні пси! - йому в тіло зуби встромивши,

250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна - Діана.

 

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

254] Надто жорстокою; інші - хвалили: суворе дівоцтво

255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій

259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

261] Діва Семела - Юнона тоді язику дає волю.

262] «Лайка, проте, не поможе мені,- схаменулась,- на неї

263] Мушу я впасти, на неї саму,- якщо величаве

264] ймення Юнони не марно ношу,- й погубить, якщо маю

265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я - володарка

266] Й для Громовержця - дружина й сестра (що сестра - то вже певно).

267] Кривдниці я відомщу - своїм блудом не буде втішатись! [56]

268] Тільки подумать! - Блудниця, а носить у лоні своєму

269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати

270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

 

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

277] Голос - старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,-

281] Каже,- це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

283] Мало сказати: «Я - батько богів», якщо є ним насправді,-

284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

 

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,- присягаюся Стіксом,

291] Він для богів усіх - бог, він острашку й на них наганяє».

292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

293] Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми

294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,

296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися

300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

301] Стріли меткі додає - невідхильні свої блискавиці.

302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

304] Скинув Тіфея сторукого - зброя ця надто могутня.

305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи

306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі -

307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне

309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила -

314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]

315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

 

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,- їй каже,-

321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,- він-бо обидві

324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару - й колишній

331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

335] Зір забирає в судді - його в темінь занурює вічну.

336] Батько всесильний зате - бо ж того, що зроблене богом,

337] Не скасувати й йому - взамін за відібрані очі

338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

 

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-

344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

346] Ніжне дала йому ймення - Наркіс. Про долю хлопчини -

347] Чи довголіття судилось йому - віщуна запитали.

348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

350] Ходом подій - небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

357] Оленів він заганяв - гомінлива Ехо, що луною

358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]

362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

366] «Я вкорочу,- пригрозила,- язик твій зухвалий, що досі

367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

 

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

372] Скільки не йде за ним - жар усе ближчий красуню діймає.

373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

380] «Гей, чи тут є хтось?» - гукає їм, «Є хтось!» - Ехо відгукнулась.

381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» - що мав сили,

382] Крикнув іще раз. «Сюди!» - залунав за тим закликом заклик.

383] Знову оглянувсь - нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» -

384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

386] «Тут ось зійдімось!» -- гукнув. Нічого так радісно досі

387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

 

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

401] Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

 

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

403] Німфами він насміявсь, як раніше - над чоловіками.

404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-

405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» -

406] Мовив,- і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

 

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

 

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]

409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

411] Трави- м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе - й закохався

417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

 

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений - він же.

426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же - палає.

427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

430] Що там побачив - не знає; незнаним горить він, одначе.

431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

433] Це ж бо - мара: відвернись - і зникне те, що кохаєш!

434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

435] Тінь ця - ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

447] Не дотягнуся - ось так обманутись закоханий може!

448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами -

450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]

456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

458] Ось я до тебе тягнусь - простягаєш і ти мені руки,

459] Я усміхнувсь - усміхаєшся й ти; а заплачу - й у тебе,

460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій - кивком одмовляєш,

461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

463] Він - це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

466] Те, чого прагну,- я сам. Од багатства я вбогим зробився.

467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

468] Дивно - любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? - в розпуці

477] Зойкнув юнак.- Зупинись! Не лишай тут того самотою,

478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-

479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим - ще світле;

484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь

485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.

486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,

487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане

488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки

489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,

490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.

491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;

492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.

493] Далі - вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,

495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»

496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!

497] Вдарить у відчаї він себе в груди - і вже співчутливо

498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.

499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» -

500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» - долинуло з лісу.

501] «Хлопче коханий, прощай!»-І «Прощай!» - Ехо повторила. [61]

 

502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть

503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.

504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,

505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,-

506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.

507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.

508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,

509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість - шафранної барви

510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

 

511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі

512] Славу Тіресій здобув - знаменитим ім'я його стало.

513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,

514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим

515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.

516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:

517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось

518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.

519] День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний

520] Лібер - Семели дитя - завітає сюди, і як тільки

521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,-

522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю

523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.

524] Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою

525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому - зрячий!»

 

526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.

527] Скоро підтвердились віщі слова-що сказав, те стається:

528] Лібер - вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.

529] Квапиться люд - матері і жінки разом з чоловіками,

530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.

531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,

532] Розум затьмаривши вам? - так Пентей їх соромить:- Невже ж то

533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг-ці марниці,

534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні

535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,

536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий

537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?

538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,

539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,-

540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні

541] В розквіті сил, мої друзі-ровесники,- спис, а не.тирс вам

542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!

543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!

544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом

545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела

546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!

547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,

548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]

549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні

550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!

551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,

552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.

553] Нині ж-о сором! - хлопчині беззбройному коряться Фіви,

554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,-

555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;

556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.

557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію

558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.

559] Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом

560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.

561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?

562] Гей же! - Велить він рабам.- До мене того верховода,

563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

 

564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,

565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там -

566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше

567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.

568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,

569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок - він тут же

571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

573] Вакха»,- нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,- ті відмовляють.-

574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили

575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.

576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».

577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима

578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,-

579] «Ти, що сконаєш за мить,- проказав,- у науку для інших,

580] Як тебе звати, зізнайсь, як - батьків, із якого ти краю,

581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

582] «Звуть Акетом мене,- відповів йому той незворушно,-

583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої - скромного роду:

584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

585] Ні тонкорунних овець - не лишив мені батько нічого:

586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,-

589] «Все, чим багатий я,- каже,- наступнику мій, спадкоємцю,

590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними

591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]

595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,

596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

 

597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...

599] Легко стрибаю з судна - в пісок вогкуватий ногами.

600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці

601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

605] «Ось ми!» - першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи -

610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

612] В хлопця того замінивсь, та що бог він - у цьому я певний!

613] Хто б ти, одначе, не був,- не гнівися, сприяй нам у всьому!

614] Вибач і друзям моїм!» - «За нас ти дарма не молися!» -

615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

617] «Справді!» - підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий

618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

620] їх бадьорить,- геть усіх одурманив до здобичі потяг.

621] «Не потерплю,- я гукнув,- щоб у нас на судні коли-небудь

622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-

632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

634] «Ти не хвилюйсь,- йому каже Прорей,- назви тільки гавань,

635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

636] «В Наксос,- їм Лібер на те,- судна свого біг завертайте!

637] Там - оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

638] «Згода!» - брехливі богами всіма присягаються й морем

639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]

642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

643] Дехто й на вухо шепнув,- завертай, мов, негайно ліворуч!

644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,- відмовляю,- керує

645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...

647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,- всміхнувся злобливо,-

648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

 

650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

655] Слава -стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають

663] Всі паруси - на підмогу веслу залучають ще й вітер.

664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

673] «Ну й чудасія! - йому Лікабант - Що за вигляд у тебе!»

674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

678] Вже не здаються вони - поплавками назвати їх можна.

679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]

689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

 

692] «Довго ти гаяв нас,- каже Пентей,- балачками пустими,

693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

695] Поки живий, а тоді - пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

698] Все, що потрібне для мук,- і залізо, й вогонь,- та зненацька

699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.

704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

 

708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

713] Мати. «Сюди! -зазиває,- сюди, мої сестри обидві!

714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

716] Всі вони - на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-

717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

719] «Згляньсь, Автоноє,- поранений зойкнув,- о сестро моєї

720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

725] Глянь же!» - благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

728] Вп'явшись: «Іо! - кричить.- Таки вклали ми, подруги, звіра!»

729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

 

732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

 

 

КНИГА ЧЕТВЕРТА

1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся

7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,

15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,

16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,

17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,

18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду

20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо

23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

25] Віжкам оздобним твоїм. За ними - сатири, й вакханки,

26] Й старець, Сілен,- то в руці з посошком він бреде напідпитку,

27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,- і юнацькі, й жіночі

29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

31] «З миром, ласкавий, прийди!» - до обряду, як велено, ставши,

32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]

34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

41] Швидше спливали - незайнятий слух веселім одна одній».

42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» - пожвавились сестри.

43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,

45] Як Палестинського озера хвилі -в те вірять усюди -

46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,

48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

 

55] «Тісба й Пірам, той - вродою перший поміж юнацтва,

56] Та - найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

60] Далі - зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,

67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той - звідти,

72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє -

73] «Заздрісна,- шепчуть,- стіно! Чому заважаєш коханню?

74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим -

75] Для поцілунку хоча б - невеликий це труд - розетупися.

76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».

78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,

80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]

 

81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,

85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-

86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-

88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

89] Дерева. Дерево те - білосніжними вкрита плодами

90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі

98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,

103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

 

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

106] Звіра глибокі сліди на піску - й сполотнів, на обличчі.

107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні

113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

119] Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,

127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]

128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-

130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.

133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

142] «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?

143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю

146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,

148] й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,

149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

153] Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!

154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

155] Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:

156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

162] Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

166] І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».

167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

 

169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]

175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

183] Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі

184] Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.

185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

186] Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...

187] Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

 

190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну

191] Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж

192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?

194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-

196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-

199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.

204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,

205] Кинув з усіх найвродливішу - Матір Еейської Кірки.

206] Потім - ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-

207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула

208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина -

210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка - й свою неньку

211] Вродою так перейшла, як колись її ненька - всіх інших.

212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.

213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

 

214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

215] Де їх не трави - амбросія живить; розтрачені сили

216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]

222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,- велить їм,-

224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»

225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

226] «Я - отой самий,- сказав,- хто, керуючи порами року,

227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-

228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої

229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

 

234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той

239] Честі насильно позбавив мене!» - закопав, безсердечний,

240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили - до світла.

243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво - тугою; більше

258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,

263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]

269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

 

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха - про Дафніса з Іди:

277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

281] Не зупинюся й на Кельмію - нині алмаз він, а був же

282] Другом Юпітера-хлопця колись,- ні про вас, о курети,

283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

284] Що замінились у квіти дрібні,- захоплю новиною.

285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-

287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана - причина.

 

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;

301] Далі - трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

 

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла

303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй - не до вподоби,

309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]

316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

325] Поталанило найбільш - нареченій твоїй, якщо тільки

326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

327] Є така в тебе - то хоч крадькома я тобі подарую

328] Ласку свою, а нема - поєднаймось на шлюбному ложі!»

 

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

334] Німфа - цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» - каже.

335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

336] «Годі! -він їй,- а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

337] «Що ти! - злякалась вона,- ці місця я тобі відступаю,

338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

343] Далі занурив стопу - й течія невимовно ласкава

344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...

346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

347] Голу красу юнака - запалали їй очі жагою.

348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

354] Й видно його у воді - як, буває, під скло щонайтонше

355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» - торжествує наяда.

357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться -

360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,

362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]

363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

370] Тілом усім: «Хоч-не-хоч,- йому шепче,- моїм таки будеш,

371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

372] Я при ньому була, а він - при мені був навіки!»

 

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.

375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

 

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці

390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась -

397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-

401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

406] Тиснуться всі по кутках - від очей, від огнів якнайдалі.

407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]

410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

 

416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

419] Болю - хіба що того, яким сестри її засмутили.

420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;

425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся - тільки в цьому?

428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея -

430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

 

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.

434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

435] Шляхом тим сунуть униз - вже не люди, лиш обриси їхні.

436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря - всі ріки,

441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь - буде краплею в морі.

443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

 

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

448] Донька Сатурна,- таку вона лють, таку ненависть чує.

449] Щойно туди увійшла,- подавшись під кроком богині,

450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

452] Кличе сестер вона - темних богинь, що глухі до благання.

453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]

457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'

458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева - плоду зірвати.

460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

 

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі - Сісіфа,

466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали -

469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-

474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

 

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,

484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,

485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи

498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

499] Тіла - сама лиш душа відчуває шалені укуси.

500] Ще й рідину Тісіфона взяла - незвичайну отруту,

501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-

503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]

504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

 

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

513] «Друзі! - викрикує.- Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

518] Пару разів покрутив - і, навіжений, личком дитячим

519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-

521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

523] «Вакху-Евгію!» - кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно -

524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

 

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

528] Вибігла Іно туди - божевілля помножило сили -

529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

530] Стрибнула з рідним дитям - зімкнулася, блиснувши, хвиля.

531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

535] Що в іонійську пірнули безодняву,- зволь їх прийняти

536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

542] Богом, названий він; Левкотеєю - мати, богиня.

 

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-

549] «З вас я найбільший зроблю,- спалахнувши, сказала богиня,-

550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]

551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,- каже,- пірну я

552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

553] Наче зв'язав її хтось - прикріпилась навіки до скелі.

554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря -

557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

 

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

568] Землі ввійшли вони - він та його безпритульна дружина.

569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-

575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

 

576] Мовив - і вже по землі животом довжелезним прослався;

577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,

578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-

583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,- просить,-

584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,- слово

588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

593] Лиця, рум'янець - усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]

598] Всі, хто там був - їх супутці - жахнулись; вона ж усе гладить

599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

 

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він -

610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.

612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,

620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

 

621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу

622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні

623] Здавшись вітри,- і, з ефірних висот окидаючи зором

624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.

625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.

626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.

627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,

628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,

629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,

630] Знов не покличе Зорі, а Зоря - колісниці для Сонця.

 

631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним

632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори

633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір

634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.

635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,

636] Паслися вільно - межі не було, яка б їх зупиняла.

637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,

638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.

639] «Друже,- звернувся до нього Персей,- може, знатності роду

640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;

641] Може, цінуєш діла,- то й мої поцінуєш, напевно.

642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе,

643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:

644] «Прийде, Атланте, пора - й з твого дерева вкрадено буде [80]

645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».

646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій

647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;

648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.

649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть

650] Ті побрехеньки тобі - про подвиги й рід божественний!»

651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.

652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.

653] Силою слабший - та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись

654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,

655] Дар мій,- каже,- прийми!» І криваве обличчя Медузи

656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.

657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся

658] В темні ліси перейшли, а в хребти - його плечі та руки.

659] Що головою було,- закруглилось верхом над хребтами;

660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя

661] Велет піднявсь кам'яний - так хотіли боги - і на ньому

662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

 

663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.

664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,

665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову

666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,

667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.

668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,

669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.

670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний

671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.

672] Тільки-но вздрів її Абантіад - до суворої скелі

673] Міцно за руки прикуту,- й коли б вітерець їй волосся

674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,

675] Певний би був, що це статуя з мармуру,- задивувавшись,

676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,

677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

 

678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,

679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!

680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах

681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла

682] Дівчина - з хлопцем розмову вести, й соромливо руками

683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.

684] Лиш на одне спромогтися могла - залилася сльозами.

685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,

686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.

687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю

688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю

689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,

690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

 

691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]

692] Стали при ній; побивається він, а вже мати - тим паче.

693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх

694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею

696] Цілий свій вік, а от для рятунку - хвилина дається.

697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,- Персей, Громовержця

698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,

699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,

700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,-

701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,

702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.

703] Ваша дочка, як життя їй врятую,- моєю хай буде!»

704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння

705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

 

706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,

707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,

708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі

709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає

710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.

711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,

712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря

713] Тінь перебігла хистка,- вже на тінь нападає потвора.

714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі

715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,

716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає

717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,

718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,

719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі

720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

 

721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,

722] То під водою ховається звір, то метається люто,

723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.

724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.

725] Рани тим часом наносить - то в спину, що мушлями вкрита,

726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,

727] Робиться тоншим,- усюди вганяє свій меч серповидний.

728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно

729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,

730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше

731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді

732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.

733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,

734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

 

735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря

736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,

737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,

738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]

739] Діва розкована йде - тих трудів нагорода й причина.

740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,

741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,

742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави

743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.

744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим

745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,

746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.

747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити

748] Стеблах - і кожне чудовим стає, от і множать насіння,

749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.

750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:

751] Хай лиш повітря торкнуться вони - кам'яніють відразу;

752] Те, що травою зростало в воді, над водою - вже камінь.

 

753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:

754] Лівий - Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,

755] Третій, між ними,- Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,

756] Віснику неба - бичка, бика ж - тобі, Всемогутній.

757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,

758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають

759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.

760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,

761] Флейти, лунають пісні - променистої радості й щастя

762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено - й злотом сяйнули

763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,

764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

 

765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха

766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю

767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.

768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:

769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу

770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

 

771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом

772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.

773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,

774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.

775] Поки те око вони одна одній передавали,

776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому

777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті

778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі

779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди

780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.

781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе

782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,

783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний

784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові

785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]

786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім

787] Леті,- про те, які землі, моря споглядав під собою,

788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.

789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову

790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки

791] Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.

792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто

793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,

794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.

795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,

796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.

797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви

798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,

799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати

800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.

801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня

802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

 

 

КНИГА ПЯТА

1] Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн

2] Розповідає герой, залунав по владичих палатах

3] Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,

4] Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.

5] Мить - і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.

6] Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві

7] Зчепляться буйні вітри - й за хвилину воно спохмурніє.

8] Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,

9] З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим,-

10] «Ось,-- каже,- ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!

11] Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,

12] Не допоможуть тобі!» Вже й списа підняв. «Зупинися! -

13] Тут йому крикнув Кефей,- що за думка тебе підбиває,

14] Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею

15] Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?

16] Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,-

17] Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,

18] Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове

19] Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,-

20] Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала

21] Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?

22] Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,

23] Й ти їй нічим не поміг - її дядько, її наречений?

24] Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього

25] Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,

26] Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?

27] Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,

28] Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.

29] Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю».

30] Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,

31] Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.

32] Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,

33] Ратище він, розмахнувшись, пустив - та намарно - в Персея. [85]

34] В ложе вбилася мідь - і зіскочив Персей з покривала,

35] Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би

36] Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник

37] Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!

38] Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.

39] От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;

40] Б ється вже він на землі і столи заплямовує кров ю.

 

41] Вмить роз ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли

42] Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто

43] Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому

44] Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши

45] В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.

46] Збройна Паллада - вже тут. Егідою брата прикривши,

47] Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого

48] Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,

49] Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,

50] Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.

51] З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу

52] Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,

53] А діадема- на вогкім од пахощів цінних волоссі.

54] Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно

55] Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.

56] Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину

57] Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув

58] Прямо в обличчя йому - й воно місивом стало кривавим.

 

59] Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,

60] Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий

61] Друг і супутник його, що з любов ю до нього не крився,

62] Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,

63] Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,

64] Перехопив із словами: «Зі мною тепер позмагайся!

65] Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги

66] Гідний ти, ніж похвали!» Ще й не змовкнув, а вже на Персея,

67] Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.

68] Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.

69] Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,

70] Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,

71] Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну

72] Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,

73] Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

 

74] Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць

75] Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі

76] Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали

77] Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:

78] Амфімедонтові - в бік, Форбантові - в горло встромився.

79] На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний

80] Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: [86]

81] Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока

82] Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,

83] Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,

84] Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.

85] Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,

86] Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,

87] Кліт, Флегіат, а за ними - й Гелік буйноволосий,-

88] Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.

 

89] Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч:

90] Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в їда,

91] Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.

92] Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.

93] «Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе

94] Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!»

95] Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,

96] Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.

97] Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,

98] Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,

99] Ну а Гіпсея - Аінкід. Серед них був похилий вже віком

100] Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.

101] Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій

102] Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.

103] Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,

104] Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась

105] По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття

106] Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.

107] Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім

108] Непереможні - коли б то кулак міг мечам дорівняти! -

109] Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери

110] Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.

111] Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі

112] Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,

113] Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.

114] Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,

115] Петтал глумливо: «Стігійським богам доспівай свою пісню!» -

116] Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.

117] Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,

118] І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.

119] Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:

120] Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом

121] Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,

122] Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.

 

123] Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати

124] Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю

125] Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.

126] Абат ще спис йому в бік устромив, але той не.звалився,

127] Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. [87]

128] Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі -

129] Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,

130] Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись

131] Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.

132] Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:

133] Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць

134] Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,

135] Й водить очима, повітря хапаючи,- «Ось під тобою,-

136] Каже,- й земля твоя вся!» - і знекровлене тіло покинув.

 

137] Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим

138] Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо

139] Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.

140] Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї

141] Матері - Клітій і Кланій - од ран неоднакових гинуть:

142] Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,

143] Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.

144] Впав Келадо'н, що із Мендеса, впав палестинської неньки

145] Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.

146] І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом

147] Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,

148] Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.

149] Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі - одного лиш

150] Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,

151] Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.

152] Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,

153] Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,

154] Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.

155] Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона

156] Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.

 

157] Тільки його одного оточили - Фіней і не менше

158] Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно

159] Градом повз нього списи - біля вух та очей - пролітають.

160] До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,-

161] Ззаду щоб хто не напав,- до напасників ставши обличчям,

162] Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою

163] Зліва загін; Ехемон-набатієць-правий очолив.

164] Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує

165] Мукання стад на одній водночас і на другій долині,

166] Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;

167] Так завагався Персей - чи праворуч метнутись, чи вліво.

168] Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити

169] Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,

170] Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,

171] Та промахнувся - такої був сили удар, що н* кусні

172] Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.

173] Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.

174] Та не такою була його рана, щоб тут же від неї [88]

175] Згинути,- весь він тремтів, простягаючи руки безсило,

176] Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

 

177] Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,-

178] «Що ж,- завагався Персей,- через вас буду змушений, видно,

179] Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,

180] Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.

181] «Інших тим чудом лякай!» - Персеєві мовив глузливо

182] Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя

183] Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.

184] Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим

185] Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,

186] Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.

187] Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом

188] Зроджений,- в доказ того й на своєму щиті позначив він

189] Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,-

190] «Глянь-но,- щитом він потряс,- од якого я батька, Персею!

191] Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,

192] Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова

193] Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,

194] Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.

195] «Страх,- їх соромить Ерікс,- а не сила Медузи Горгони

196] Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось

197] І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»

198] Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,

199] Весь за хвилину завмер - у камені різьблений воїн.

200] Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,

201] Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою

202] Глянув Горгоні в лице - і на камінь - перемінився.

203] Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,

204] Довгим мечем - задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.

205] Щойно той здивувавсь - а вже й сам став такої ж природи,

206] На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.

207] Довго б мені довелося мужів із незнатного роду

208] Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;

209] Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!

210] Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,

211] Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,

212] І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,

213] Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче,- не вірить

214] Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,

215] Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,-

216] «Перемагаєш, Персею,- сказав,- забери це жахливе,

217] Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,

218] Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади

219] Меч мені вклали до рук - за дружину цей бій розпочав я!

220] Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.

221] Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки [89]

222] Душу мою, а все інше - твоєю хай власністю буде!»

 

223] Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.

224] Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:

225] Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,^

226] Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,

227] Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі

228] Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:

229] Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».

230] Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко

231] Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.

232] Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла

233] Шия, і навіть текуча сльоза його - закам'яніла.

234] Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі -

235] Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

 

236] А переможець Персей із дружиною гордо вступає

237] В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду

238] Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,

239] Вежі Акріс^я Прет до свого приєднав володіння.

240] Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,

241] Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

 

242] Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,

243] Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,

244] Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним

245] Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.

246] Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею

247] Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.

248] Очі зімкніть!» - попередив Персей, і обличчям Медузи

249] В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

 

250] Золотородного брата свого Трітонія досі

251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,

252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,

253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,

254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,

255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:

256] «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї

257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.

258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.

259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».

260] Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,

261] Ти не прийшла б у цей край - будеш милою нашому серцю.

262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно

263] Вибив оте джерело»,- й повела за собою Палладу.

264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,

265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,

266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,

267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,

268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90]

 

269] «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,

270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?

271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.

272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!

273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).

274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі

275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

 

276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,

277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.

278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі

279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,-

280] «О Мнемоніди! - звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).- Постійте!

281] Поки дощить - (а дощ таки йшов),- під мою завітайте

282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,

283] Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,

284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.

285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.

286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.

287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє

288] В домі й насиллям грозить. Ми - на крилах од нього майнули.

289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:

290] «Цим же шляхом і я,- прокричав,- полечу вслід за вами».

291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,

292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши

293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю».

 

294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо

299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

300] Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;

303] Й мати була в них - Евіппа з Пеонії, та, що Люціну

304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

306] В різних містах побували вони - гемонійських, ахайських;

307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

 

308] «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом

311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,

312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши

313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]

314] Люду, що серед снігів,- хай нас німфи в тій справі розсудять».

315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати -

316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту

324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.

325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,

326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:

327] «За вожака череди,- каже,- був там Юпітер. Тому-то

328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.

329] В ворона - Феб перевтіливсь, у цапа - нащадок Семели,

330] В кішку - Делійця сестра, в білосніжну корову - Юнона,

331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом».

332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.

333] «Треба вже й- нам, Аонідам, почать,- але в тебе, можливо,

334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші».

335] «Не сумнівайся, і що на умі,- заспівай усе чисто!» -

336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.

337] Муза тоді: «Ми одній лиш довірили долю змагання».

338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,

339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,

340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

 

341] «Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,

342] Першою - ніжну поживу й плоди принесла вона землям,

343] Першою - різні закони дала, найщедріша Церера.

344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині

345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.

346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,

347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,

348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.

349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,

350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,

351] Ліву - Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.

352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,

353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.

354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет,

355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.

356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,

357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався

358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

 

359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає

360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92]

361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.

362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів

363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї

364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,-

365] «Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! - каже,-

366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,

367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому

368] Третя, остання за жеребом випала світу частина!

369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,

370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.

371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї

372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!

373] Навіть на небі мене - і як це терплю я ще й досі! - м

374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.

375] Вже відступились од нас - чи не бачиш? - Паллада й Діана,

376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,

377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.

378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:

379] З дядьком богиню з'єднай!» Так Венера промовила. Він же

380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,

381] З тисячі стріл лиш одну - найгострішу, яка найточніше

382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.

383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою

384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

 

385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне

386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше

387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.

388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця

389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.

390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом - віти.

391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна

392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,

393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,

394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,

395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав -

396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня

397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо

398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,

399] Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою

400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,

401] Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.

402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,

403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає

404] Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.

405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера

406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,

407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93]

408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

 

409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським

410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.

411] Там і жила - бо й саме джерело взяло назву від неї -

412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.

413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі

414] Й тут же, впізнавши богиню,- «Не пройдете далі! - гукнула,-

415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!

416] Не викрадати - просить її мав ти! Коли щось велике

417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,

418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним - добровільно».

419] Мовила - й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі

420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним

421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,

422] Кручене берло владиче правицею, що було сили,

423] Кинув у вир - і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила

424] Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

 

425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,

426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,

427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:

428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,

429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне,

430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.

431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:

432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;

433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки

434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди -

435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.

436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої -

437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

 

438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:

439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.

440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,

441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,

442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо

443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.

444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,- ненастанно

445] Доню шукає вона - від заходу сонця й до сходу.

446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок

447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:

448] Крівля солом яна, двері низькі... Постукала. Звідти

449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй

450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну

451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею

452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!

453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,

454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94]

455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно -

456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.

457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,

458] Вмить скоротивсь - і в малесеньку ящірку перетворився.

459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова

460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;

461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

 

462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,

463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.

464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,

465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж - водою спливала,

466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова

467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.

468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері

469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній

470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.

471] Щойно богиня впізнала його - зрозуміла, що доню

472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,

473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу.

474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:

475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!

476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні

477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,

478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом

479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла

480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.

481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,

482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.

483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.

484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають

485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям

486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.

 

487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.

488] Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,

489] Мовить: «О матінко діви тієї, котру ти по цілім

490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,

491] Гніву свого не скеровуй на землю- вона ж тобі вірна

492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі.

493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.

494] Піса - вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.

495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,

496] Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів

497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!

498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря

499] В край Ортігійський прийшла,- колись у доґіднішу пору

500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже

501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95]

502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,

503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.

504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,

505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.

506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,

507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,

508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина».

 

509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,

510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого

511] Біль її вивів тяжкий - вона миттю у простір ефірний

512] На колісниці звилась - і, обурена вкрай, спохмурніла,

513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.

514] «Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні

515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш

516] Матері - доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,

517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.

518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти - це точніше

519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба -

520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,

521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,-

522] Хай вже вона не моя,- щоб крадій її взяв за дружину?»

523] Батько богів їй на те: «І зарука, й турбота одна в нас -

524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати

525] Назви правдиві речам,- то не кривдою, тільки любов ю

526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,

527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,

528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,

529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти

530] їх розлучити будь-що,- нехай вийде з імли Просерпіна,

531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами

532] Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки».

 

533] Мовив - і вивести доню з імли поспішає Церера.

534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва

535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,

536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,

537] Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки

538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,

539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила

540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою

541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,-

542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.

543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха

544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила

545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.

546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,

547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,

548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96]

549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького -

550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

 

551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару

552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,

553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?

554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала

555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? .

556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,

557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,

558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,

559] Мов на веслі; вас почули боги - і за мить ваше тіло

560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.

561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,

562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі -

563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

 

564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою,

565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:

566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна

567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.

568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.

569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,

570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно

571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

 

572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:

573] «Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?»

574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею

575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,

576] Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.

 

577] «Німфою,- каже,- росла серед німф багатьох я в Ахайї,

578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,

579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.

580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою

581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.

582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.

583] Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,

584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

 

585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.

586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.

587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому

588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик

589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.

590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі

591] Схили його берегів огорнули природною тінню.

592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.

593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,

594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю

595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97]

596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.

597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.

598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.

599] «Гей, Аретусо! - Алфей навздогін мені з хвилі гукає,-

600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?» - перепитує хрипло.

601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився

602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:

603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.

604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,- за мною.

605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,

606] Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.

607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,

608] Виступи гір Меналійських; а там - Ерімант і Еліда...

609] Я ж усе далі біжу; він - услід, не прудкіший од мене.

610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні

611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.

612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,

613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.

614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою

615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?

616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих

617] Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.

 

618] Врешті, знемігшись: «Діано, рятуй,- кажу,- поки ще змога,

619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,

620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!»

621] Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу

622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,

623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,

624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,

625] Двічі він «Гей, Аретусо!» - гукнув мені,- «гей, Аретусо!»

626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка

627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний

628] Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить

629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

 

630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,

631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.

632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:

633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.

634] Де лиш ногою ступлю - там озерце. З волосся потоки

635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,

636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,

637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає

638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.

639] Делія землю пробила, однак,- і в імлі, крізь печери,

640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця

641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря».

 

642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]

643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,

644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає

645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,

646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати

647] На переліг, а частину - на землі, не орані здавна.

648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю

649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.

650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.

651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.

652] «Славні Афіни - вітчизна моя,- відмовляє прибулий,-

653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,

654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром-умію.

655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,

656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу».

657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати

658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі

659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера

660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський

661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря».

 

662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.

663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням

664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі

665] Стали ще й лаятись, я їм на те: «Не навчила вас, бачу,

666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,

667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання

668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе».

669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,

670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,

671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись

672] Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину - оперились плечі,

673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,

674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.

675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,

676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи - сороки.

677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:

678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

 

 

КНИГА ШОСТА

1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила

2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.

3] Далі подумала: «Мало хвалити - хай нас тепер хвалять!

4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».

5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.

6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.

7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,

8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець

9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.

10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,

11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням

12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що

13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.

14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї

15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.

16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.

17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,

18] А й на ткання - насолоду чималу й мистецтво давало:

19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,

20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила

21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;

22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори

23] Голкою тонко кладе: як-не-як - вихованка Паллади.

24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,

25] Хай до змагання стає - що завгодно даю під заставу!»

 

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,

27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,

28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,

29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.

30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави

31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм - обробленням вовни.

32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале

33] Слізно прощення благай - і благальниці вибачить радо». [100]

34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,

35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,

36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:

37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.

38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови

39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.

40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням

41] Ти домоглася чогось - при своїй залишаюся думці.

42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»

43] їй же богиня: «Прийшла!» - відмовляє,- і вже не бабуся -

44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи

45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,

46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,

47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку

48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,

49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

 

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави

51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно

52] Не витрачаючи слів,- розпочати змагання готова.

53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.

54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.

55] Держить основу навій, гребінець - поділив її навпіл.

56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо

57] Перебирають його, а коли між нитками основи

58] Він промайне - пробивають його тоді бердом зубчатим.

59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,

60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.

61] Тканка з-під рук їм пливе - пурпурова, котра побувала

62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.

63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,

64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.

65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,

66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим

67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.

68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.

69] Нитка по нитці - й повість стара постає на тканині.

 

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта

71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.

72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька

73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко

74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера - владарний вигляд.

75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору

76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі

77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.

78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;

79] Голову криє шолом, а на грудях високих - егіда.

80] Ось вона гримнула списом об землю - й на голому місці, [101]

81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.

82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.

83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,

84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-

85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання

86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.

87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні -

88] Гори холодні тепер, колись - люди живі, що посміли

89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.

90] В іншім - представила матір пігмеїв, її жалюгідну

91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула

92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.

93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий

94] Навіть дружині самого Юпітера - й птицею стала

95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько

96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім

97] Дзьобом лелека весь час калатає - сама собі плеще.

98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила - Кініра:

99] Храмові східці обняв - своїх дочок тіла - й видавалось,

100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.

101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:

102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.

103] Взір меонійки - облудливий бик, що обманом Європу

104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним - наче справжнє.

105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,

106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться

107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.

108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.

109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.

110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира

111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,

112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,

113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду - вогнями,

114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді - змією.

115] Далі, Нептуне,- й тебе, як Еолову діву здобув ти

116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком

117] Був Алоея синам; як баран - підманув Бісальтіду.

118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви

119] Знала тебе як коня; як крилатого - змієволоса

120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна - Меланта:

121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну

122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же

123] То наче яструб оперення мав, то - лев'ячу гриву;

124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.

125] Побіч - і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.

126] Далі - й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.

127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]

128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

 

129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби

130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:

131] Тканку цю - образ пороків небесних - на кусні шматує

132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,

133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.

134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:

135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада

136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже

137] Випала кара тобі,- щоб майбутнім журитися вічно,-

138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».

139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї

140] Бризнула - й разом із краплями згубними їй і волосся

141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,

142] Вже й голова - наче макове зерно, зіщулилось тіло,

143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.

144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає

145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

 

146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.

148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,

149] Ще в ті часи, коли дома жила - в меонійськім Сіпілі.

150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,

153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

154] Так не втішалась,- хоча й похвалялась усім цим,- як дітьми,

155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала

158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!

160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!

161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

 

165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,

166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,

167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,

168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,

169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-

170] «Ну чи не шал,- почала,- щоб богам, про яких тільки чули,

171] Шану складать, а занедбувать - явних? Чому ось сьогодні

172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,

173] Тантал,- єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.

174] Мати - Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський - [103]

175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

176] Другий мій дід - сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.

177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою -

178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

179] Струнами, з людом її - у моєму й його володінні.

180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці -

181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-

189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

190] «Ти суходолом,- їй каже,- блукаєш, а я ось - морями»,-

191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

192] Двоє дітей; це - потомства мого тільки сьома частина.

 

193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,

194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність - потомство численне.

195] Я - на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:

196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.

197] Щедрі набутки мої - поза межами страху: скажімо,

198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства -

199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,

200] Як у Латони, до двох. А вона - мало що не бездітна.

201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте

202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,

203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.

204] Ту ж - опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта

205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:

206] «Ось я - горда, що вас народила, що я - ваша мати,

207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні

208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно

209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась

211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить

212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала

213] Майже бездітною - видно злобливий язик її батька!»

214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:

215] «Досить!-сказав,- нарікання твої лиш затягують кару».

216] «Досить!» - промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,

217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

 

218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.

219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;

220] Де яка брила була - під копитом дробилась у порох.

221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]

222] На рисаків і за мить - уже всі на попонах багряних

223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.

224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба

225] В лоні своєму колись,- завертаючи круто по колу,

226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,

227] Скрикує: «Горе мені!» - й зі стрілою під серцем ще їде

228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.

229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.

230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли

231] В сагайдаку,- за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,

232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила

233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.

234] Щойно коня підігнав - а за ним навздогін невідхильна,

235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває

236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.

237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій

238] Шиї коня - і гарячою кров'ю земля вже парує.

239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення -

240] Тантал - їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,

241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.

242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,

243] Щільно грудьми до грудей,- як стріла, тятивою підбита,

244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.

245] Зойкнули разом вони, й, од раптового -болю скрутившись,

246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,

247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.

248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,

249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі -

250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

253] Вирвавсь - і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.

257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.

259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

262] Руки до неба,- «Всевишні боги, о всі ви сукупно! -

263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-

264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

 

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]

269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

276] Навіть у колі своїх, нині - й ворог над нею б заплакав.

277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:

280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей - переможній!»

286] Тільки промовила те - й тятива задзвеніла напнута,

287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

291] Зблідлим до брата лицем - і зів'яла, завмерла на ньому.

292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця - сховку шукає.

297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,

299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» -

301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня

302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа - й од горя

303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі -

305] Очі застиглі такі ж - мертвоти й непорушності образ.

306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

 

313] Весь тоді люд затремтів - і жінки, і мужчини: настільки

314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]

316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

 

317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця - маловідома,

320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім -

326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

327] «Ласку яви свою!» - мій супроводжувач пошепки мовив.

328] «Ласку яви!» - зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

329] «Чий він,- питає,- з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

330] Німф, які в водах живуть?» - І таке розповів супровідник:

 

331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,

334] Хоч мандрував тоді й сам - хисткий, неприкаяний острів.

335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,

336] Діток на світ привела - ненависну мачусі двійню.

337] Лиш повила - й од Юнони пустилася знову тікати,

338] Новонароджених - два божества - притуливши до лона.

 

339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.

340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково

344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність

351] Не віддавала природа - до спільних дарів нахиляюсь.

352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-

354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

 

360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

361] Ці - таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]

363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду -

364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

369] «Вічно живіть,- їм веліла вона,- в тій воді каламутній».

 

370] Мить - і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-

381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

 

382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

384] Став до змагання сатир - і зазнав, переможений, кари.

385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? - скричав.- О, якби-то

386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

388] Ось він вже- рана одна, вже потоками крові стікає.

389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті

390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.

392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

 

401] Після таких от сумних оповідок недавню подію

402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,

404] Кажуть, ридав,- і на лівім плечі, коли в тузі великій

405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

406] Та від народження він не такий був: плече його ліве

407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]

410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

411] Вклали туди - й нещодавно порубаний знову став цілим.

 

412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів - Мікени,

415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:

416] Далі - Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,

418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,

419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

420] З ними - ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

 

424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,

427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-

428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-

430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний -

432] Пугач - їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

437] В дім привели й коли І тіс родився,- до свят прилучили.

438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий

439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

441] «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

443] Свекору пообіцяй,- чималим мені буде дарунком

444] Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

 

447] Щойно зустрілись,- правицею тесть свого зятя правицю

448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше -

452] Вродою; десь у лісах віковічних - не раз про те чуєм -

453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

455] Глянув на неї Терей - і вогнем перейнявся, неначе

456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]

457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,

460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

462] Як - годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.

466] Зважився - пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.

467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

468] Тестю нагадує, сам - про своє тільки дбає бажання.

469] Як промовляти - навчила любов, а надмірний свій запал

470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

474] Чесним Терей, а лукавлячи - ще й похвалу пожинає.

475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї -

480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,- він хоче

482] Стільки ж разів бути батьком,- чеснішим не став би, одначе.

 

483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

484] Батькові дяку, сердешна,- приймає за спільний їх успіх

485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

 

494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

496] «Зятю мій, дівчину цю,- на похвальний зважаючи намір,

497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-

498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

499] Вірністю, серцем своїм і богами - як люблячий батько

500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

501] Старості, швидше в мій дім,- рахуватиму кожну хвилину.

502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110]

504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,

505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.

509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

510] Стиснуло горло - стривожився передчуттям лиховісним.

 

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-

513] «Я переміг! - він гукнув,- палка моя мрія - зі мною!»

514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

518] Жертва - в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

 

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,

523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів - найчастіше.

527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

 

531] Щойно до тями прийшла - й волосся розпущене стала

532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

533] «Варваре! - мовила, знявши долоні,- жорстокий у вчинках

534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

537] Все ти поплутав: я рідній сестрі - суперниця нині,

538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.

539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

542] Втім, якщо справді боги - всевидющі і ще якусь силу

543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-

544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі - наповню

547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1

551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

558] Решта - на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

563] Ще й повернутись посмів,- після вчинку такого! - до Прокни.

564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

 

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну -

578] Злочину знак. Лиш доткала - й кивком одній жінці веліла,

579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

580] Прокні до рук оддала, що вручає їй - звісно, не знала.

581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

586] Рветься змішати. Думками вже вся вона - в баченні домети.

 

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра -

593] Лівий окутує бік; на плечі в неї - спис із ялиці.

594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.

597] Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, [112]

598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.

 

601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-

602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

609] Вчинено,- знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

610] Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! -

611] Каже сестрі.- Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

615] І винуватця біди - лиходія Терея- у пломінь

616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними

617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

619] Тільки вагаюсь - на що». Поки так гарячилася Прокна,

620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

621] Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

622] Сину, на батька свого!» Проказала і більше - ні слова:

623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

626] Став цілувати її, пригортатися - ще ж бо дитина -

627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.

628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

631] Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,-

632] Каже,- ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

633] «Мамо!» - він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»

634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея - це злочин».

636] Мовила - й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу -

637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

640] «Матінко! Мамо!» - кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

641] Меч йому з розмаху вбила під ребра - і навіть обличчя

642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]

645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

646] Решта - сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

 

647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

648] «Є в нашім краю,- збрехала,- обряд, на якому, крім мужа,

649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

651] Страви смакує вже - власним дитям набиває утробу.

652] Ще й посилає по Ітіса - так він обману піддався!

653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-

655] «Те, чого хочеш ти,- каже,- всередині». Той озирнувся,

656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-

657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи

660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.

 

661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.

663] То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

665] Плаче й себе називає живою могилою сина.

666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

668] Справді - на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

670] Мітка на грудях горить - про криваве нагадує вбивство.

671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

672] Теж у пернатого перемінився: на маківці -гребінь,

673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*

674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

 

675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.

677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю - годі сказати.

679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,

682] Щастя пізнав. А Борею - Терей заважав і фракійці.

683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.

684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей - нема йому рівних.

687] «Так мені й треба!-скипів.- Чому, відкладаючи грізну

688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

690] Сила - знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]

692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.

696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі -

699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

 

702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

703] Крила потужні Борей, розмахнувсь - і майнув суходолом

704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,

710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

 

711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,

712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.

713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими - Зет і Калаїд.

717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям,

718] Як у птахів, поросли,- зажовтів тоді й заріст на лицях.

719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились

721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

 

 

КНИГА СЬОМА

1] Море судном пагасейським уже борознили мінійці.

2] Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній

3] Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона

4] Птиць-півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.

5] Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,

6] Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.

7] До владаря приступили відразу по Фріксове руно,

8] Й він їм нечувані виклав умови - труди непомірні.

9] В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.

10] Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити

11] Розум жаги не здолав,- «Опираєшся марно, Медеє,-

12] Мовила,- певно, вмішався тут бог, і було б мені справді

13] Дивно, якби це не був саме той, що керує любов ю.

14] Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.

15] (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув

16] Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?

17] Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,

18] О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?

19] Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,

20] Іншого - серце жада. Що добром є - і бачу, і знаю,

21] Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,

22] Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?

23] Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,

24] Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх

25] Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.

26] Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,

27] Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив

28] Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.

29] Кину в біді юнака - його спалять бики вогнедишні,

30] Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,

31] Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.

32] Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця -

33] Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. [116]

34] Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням

35] Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,

36] й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?

37] Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати -

38] Ділом зайнятись пора... Маю зрадити батькове царство,

39] Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,

40] Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,

41] Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?

42] Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,-

43] Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,

44] Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась

45] Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.

46] Поки що хай присягається він, хай боги те почують -

47] їх я покличу за свідків. Твій страх - без причини. Тож годі

48] Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.

49] Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських

50] Будуть тебе,-їх мужів рятівницю, жінки прославляти.

51] Значить, і брата, й сестру, й свого баЧька, й богів свого краю

52] Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?

53] Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.

54] Брат ще малий; у сестриці - таке ж, як і в мене бажання.

55] Бог над богами - в мені. Не багато я втрачу, набуду ж -

56] Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,

57] Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула

58] Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.

59] Стане моїм Есонід - і нікому нізащо на світі

60] Не відступлю його. Скажуть: «Богам вона мила й щаслива

61] За чоловіком таким!» - і зірок головою торкнуся.

62] Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть

63] Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,

64] То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами

65] Скілла-напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,-

66] Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,

67] Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду

68] В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.

69] Вже й про заміжжя згадала... Красиві слова, та за ними

70] Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя

71] Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!».;

 

72] Мовила - й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,

73] І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.

74] Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.

75] В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.

76] Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.

77] Та, лиш зустрівсь Есонід,- і вогонь палахкоче у грудях.

78] Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову

79] Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,

80] Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, [117]

81] Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,

82] Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,-

83] Щойно Ясон появивсь,- на сам вид його знов запалала.

 

84] Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,

85] Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.

86] Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні

87] Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді -

88] Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.

89] Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво

90] По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати

91] Мужем її,- у сльозах йому ось що сказала Медея:

92] «Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,

93] Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,

94] Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому

95] Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя

96] Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,

97] Й тим, задля чого життям своїм важиш».- Ясон присягає.

98] Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,

99] Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

 

100] Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,

101] Став напливати народ на священне Мавортове поле,

102] Пагорби всі обліпив. Посередині - владар на троні

103] Пурпуром сяє; в руці його - берло слонової кості.

104] Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі

105] Струменем вирвавсь вогонь - і зелені, в росинках ще, трави

106] Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,

107] Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим

108] Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.

109] Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані

110] Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона

111] Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього

112] Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.

113] Землю копитом роздвоєним б ють, підійнявши пилюку.

114] Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

 

115] Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно

116] До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).

117] Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло

118] Гонить биків під ярмо-вони тягнуть, покірні, важкого

119] Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.

120] Колхів - диво бере, а Ясона мінійці вітають,

121] Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома

122] Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.

123] М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться

124] Проростом - людом небаченим - щойно засіяні зуби.

125] Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає

126] Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,

127] Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, [118]

128] Так і вони, коли в лоні земному засів поступово

129] Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,

130] Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!

131] Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі

132] В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,

133] Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.

134] Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:

135] Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!

136] Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.

137] Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,

138] Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.

139] В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,

140] Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.

141] Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,

142] Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,

143] Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.

144] Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,

145] Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.

146] Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.

147] Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,

148] Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.

149] Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.

150] Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,

151] Жах розсівав навкруги-злотосяйного дерева сторож.

152] Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,

153] Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,

154] Втишують буйні моря та стрімливі потоки,- й на вічі

155] Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом

156] Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,

157] Ще одну здобич,- призвідницю першої,- взяв і невдовзі

158] В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

 

159] Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі

160] Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся

161] Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву

162] Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:

163] Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.

164] Мовив тоді його син: «О дружино, в котрої довіку

165] Я - неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю,- від тебе,

166] Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,

167] Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)

168] Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!»

169] Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина -

170] Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.

171] Не подала, проте, виду. «Ну що це за слово,- жахнулась,-

172] Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку

173] Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката

174] Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе, [119]

175] Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.

176] Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років

177] Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика

178] Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!»

 

179] Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,

180] Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі

181] Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,-

182] З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах

183] Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці

184] Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну

185] Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів

186] Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,

187] Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.

188] Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,

189] Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,

190] Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув

191] Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: «Ноче,

192] Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним

193] Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,

194] Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш

195] На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!

196] Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!

197] Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!

198] Всі лісові, всі нічні божества - на мій голос озвіться.

199] З вашої ласки до витоків можу річки повертати,

200] Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,

201] В тихому - хвилю зіб ю заклинаннями. Небо й очищу,

202] Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії - і скличу.

203] Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.

204] Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу

205] З місця, й дрімучі ліси. Повелю - і здригаються гори,

206] Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.

207] Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю

208] Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця

209] Блідне від слова мого; від отруйного зілля - Зірниця.

210] Ви полум яних биків усмирили і зігнутим плугом

211] Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.

212] З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.

213] Ви охоронця безсонного сном подолали - і руно,

214] Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.

215] Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість

216] Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.

217] Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я

218] І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони

219] Мчали сюди недарма». Й колісниця спустилася з неба.

 

220] Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою

221] Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, [120]

222] Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,

223] Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.

224] Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,

225] Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає

226] Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,

227] Інші - під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.

228] Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,

229] Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.

230] Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо

231] Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.

232] На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала -

233] Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.

 

234] Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,

235] Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки

236] Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,-

237] Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.

238] Після повернення - все за порогом вона й за дверима;

239] Над головою - саме тільки небо. Цураючись мужа,

240] З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч -

241] Той, що призначений був для Гекати, для Юності - зліва.

242] Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо

243] Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий

244] Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє

245] Ніж і гарячою кров ю широкі заповнює ями.

246] Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,

247] Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.

248] Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:

249] Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,-

250] Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.

251] Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,

252] Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього

253] Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу,

254] Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

 

255] Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,

256] Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.

257] Всі, хто там був, оді йшли. Розпустивши волосся, Медея,

258] Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;

259] В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,

260] В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,

261] Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.

262] В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,

263] Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.

264] Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,

265] Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.

266] Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,

267] Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.

268] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. [121]

269] Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,

270] Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини

271] Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку

272] Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка

273] Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею

274] Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.

275] Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,

276] Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,

277] Все це від самого дна заколочує аж до блідої

278] Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.

279] Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,

280] Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася

281] Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.

282] Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну

283] Полум'я - вже на тім місці, де впали розпарені краплі,

284] Трави ростуть соковиті, м які, розсипаються квіти.

285] Щойно помітила це - гостролезим мечем розтинає

286] Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові

287] Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе

288] Раною й ротом - волосся його й борода, що віддавна

289] Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;

290] Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,

291] Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.

292] Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,

293] Що сорок років тому відбулось, те на пам ять спливає.

 

294] З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,

295] Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні

296] Можна б вернути літа - й від колхідянки дар цей отримав.

297] Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала

298] З мужем. І ось припадає благальницею до порогів

299] Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали

300] Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди

301] Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.

302] Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,

303] Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.

304] Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,

305] Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.

306] Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.

307] Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко

308] Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.

309] Врешті, погодившись, каже таке: «Щоб моя обіцянка

310] Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший

311] З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям».

 

312] Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,

313] Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.

314] Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,

315] Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, [122]

316] Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу

317] Суміш міцну туди ллє - й на очах його члени маліють,

318] Роги зникають цілком, а з рогами - й роки незчисленні.

319] Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.

320] Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти

321] Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

 

322] Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку

323] Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.

324] Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,

325] Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли

326] Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь

327] Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.

328] Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.

329] Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький

330] Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.

331] В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,

332] Стали край ложа його. А вона: «Розгубились ви, бачу,-

333] З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,

334] Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.

335] Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.

336] Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,-

337] Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,

338] Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!

 

339] Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.

340] Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,

341] Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,

342] Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.

343] Він, хоча кров ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,

344] Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні

345] Серед мечів піднімаючи,- «Що ви,- звернувся благально,--.

346] Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька

347] Вклав у правицю?» В них запал погас, опустилися руки.

 

348] Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла

349] Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила...

350] Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих

351] Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном

352] Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею -

353] Отрій, а далі - місця, що прадавній Керамб їх уславив:

354] Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе

355] Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув

356] Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

 

357] Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана

358] В ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;

359] й Іди затінений гай, де бичка - свого сина крадіжку -

360] Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лі бер.

361] Далі - горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,

362] Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши. Мера; [123]

363] Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали

364] Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.

365] Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів

366] Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,-

367] В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.

368] Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,

369] Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,-

370] Батько,- як донька його переміниться в тиху голубку.

 

371] Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,

372] З явою лебедя вславлені: подарував юнакові

373] Філій пернатих приручених і велетенського звіра -

374] Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати -

375] Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,

376] Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.

377] «Ще пожалкуєш!» - обурився Кікн, і з високої скелі

378] Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,

379] Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.

380] Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,

381] Вся розпливлася слізьми - Гіріеєю, озером, стала.

 

382] З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих

383] Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба.

384] Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;

385] Там володар із дружиною злинули в небо птахами.

386] Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,

387] З рідною матір ю ложе своє мав Менефрон ділити.

388] Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну

389] Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;

390] Бачить домівку Евмела, який побивався за сином.

391] Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею-чаклунку

392] Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку

393] Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.

 

394] Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,

395] Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,

396] Й кров ю дітей обагрилось залізо,- тікає злочинна

397] Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.

398] Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває

399] В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі

400] Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;

401] Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.

402] Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:

403] їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

 

404] Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,

405] Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.

406] Щоб подолати його, аконіт заварила Медея -

407] Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.

408] Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна,

409] Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, [124]

410] В ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець

411] Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих

412] Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,

413] Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,

414] Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,

415] Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.

416] Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних

417] Соків тієї землі, набула смертоносної сили.

418] Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом

419] Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини

420] Батько Егей подає його синові (думав - що ворог).

 

421] Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,

422] й тут на руків ї меча запримітив здивований батько

423] Знак свого роду - й злочинний напій з-перед уст йому вибив.

424] Та врятувалась Медея закляттями - в хмару пірнула.

425] Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився,

426] Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі

427] Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,

428] Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири

429] Шию могутніх биків; на рогах у них - стрічки жертовні.

430] Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,

431] Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі

432] Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу

433] Пісня пішла: «Гомонить про діла твої славні, Тесею,

434] Весь Марафон, зачудований кров ю бика - Мінотавра.

435] Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,-

436] Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра

437] Бачив, як велет, озброєний києм, упав - син Вулкана.

438] Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса.

439] Як поваливсь Керкіон,- Елевсін це побачив Церерин.

440] Впав і Сі ніс, що для зла застосовував рук своїх силу:

441] Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів я

442] Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.

443] До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить

444] Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості

445] Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.

446] Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали

447] Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.

448] Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,-

449] Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,

450] Купно благаєм богів. Піднімаємо келих - за тебе!»

451] Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці

452] Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

 

453] Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:

454] Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши

455] Рідного сина сЬбі, безтурботно не міг веселитись:

456] Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші [125]

457] Сили, та батьківський гнів - наймогутніша Міноса зброя:

458] За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.

459] Та перед тим він союзні війська до війни залучає.

460] Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.

461] Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:

462] Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки - Анафі.

463] Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;

464] Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,

465] Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка

466] Арна колись продала: пожадане отримавши злото,

467] Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;

468] Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням,- галка.

 

469] Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,

470] І Пепарет - острівець, на блискучі оливки багатий.

471] Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила

472] Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.

473] Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу

474] Назву: Егіна - це ймення колись його мати носила.

 

475] Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа

476] Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший

477] Від Теламона Пелей і третій - Фок, вслід за ними.

478] Повагом, не поспішаючи,- все-таки вік за плечима,-

479] Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.

480] Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель

481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:

482] «Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході

483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну».

484] Парость Асопа йому: «Надаремне благаєш: не може

485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа

486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами».

487] Той, спохмурнівши, пішов; «Пожалієш об тім договорі!» -

488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,

489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

 

490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі

491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний

492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.

493] На кораблі був Кефал, а при ньому - веління вітчизни.

494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,

495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,

496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком

497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,

498] Входить, оливкову гілку тримаючи,- знак свого краю.

499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч -

500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.

501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,

502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати

503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126]

504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

 

505] Гарно промовив - і справі поміг: на блискучу головку

506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,-

507] «Помочі ви не просіть, а беріть її,- мовив,- Афіни!

508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає

509] Нинішня влада моя,- ви своїм без вагання вважайте.

510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать - зайве».

512] «Хай буде й далі так,- мовив Кефал,- громадян хай прибуде

513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

514] Вийшла назустріч мені - юнаки, один одного варті,

515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

518] «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.

522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

 

523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре

529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,- та все ще

532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

533] В води вона, як відомо, проникла - в струмки та озера.

534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке

535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

537] На хижаків - наче пробував мор свого подиху силу.

538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,

544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]

551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

 

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом

557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

562] Косить недуга - мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,-

564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

569] Марно пили, бо не спрагу - життя в ній гасили раніше.

570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще - продовжував пити.

572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,-

574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

576] Всяк винуватить куток свій-не знає, де корінь нещастя.

577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

578] Інші - в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,

580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.

 

582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

586] Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба - жолуддя.

587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,

594] Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,

595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.

596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе

597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128]

598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,

599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.

600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба

601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

 

602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,

603] Побіч самих вівтарів - і страшнішою смерть видавалась.

604] Дехто у зашморгу душу губив - од страху перед смертю

605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.

606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором:

607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.

608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,

609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала

610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.

611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні

612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.

613] Місця для свіжих могил, а для вогнища - дров бракувало.

 

614] Вражений вихором бід і смертей,- «О Юпітере-батьку! -

615] Вигукнув я,- коли й справді колись поспішав ти в обійми

616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,

617] О всемогутній, не соромно бути,- тоді мені, батьку,

618] Люд мій увесь поверни, а як ні - то й мене вкрий землею!»

619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.

620] «Знак цей приймаю,- сказав я,-- і хай він потвердженням добрим

621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!»

 

622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця

623] Дерево недоторканне - насіння додонського парость.

624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши

625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим

626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.

627] Подивувавшись їх кількістю,- «Дай громадян мені стільки ж,

628] Батьку ласкавий,- кажу,- щоб залюднити вимерле місто!»

629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово

630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,

631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю

632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,

633] Все ж - уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

 

634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло

635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих

636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.

637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати

638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.

639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;

640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,

641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику

642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

 

643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:

644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]

645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору

646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю

647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,

648] Каже: «Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!

649] Вийди ж!» Виходжу - й не вірю очам своїм: тих, що недавно

650] Бачив у сні,- наяву їх усіх у такому ж порядку

651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.

652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом

653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.

654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.

655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього -

656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.

657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє

658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою

659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-

660] З Евром ти справді приплив,- ходовим переміниться Австром».

 

661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,

662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,

663] Ніч - на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,

664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.

665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком

666] Був од них старший, і втрійку - Кефал із синами Палланта -

667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.

668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,

669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.

670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить

671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.

672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці

673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

 

674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,

675] Каже таке: «У лісах я бував, не новак і на ловах,-

676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав

677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б

678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.

679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду

680] І між найкращих списів ось такого метального списа».

681] «Ще якби ти його в дії побачив,- на те Еакіду

682] Мовив один із актейських братів,- ще б не так дивувався!

683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.

684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим».

685] Все хоче знати Нереїв юнак,- випитує далі,

686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.

687] Все йому гість пояснив; одного лиш - якою ціною

688] Придбаний спис - не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши

689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:

690] «Через цю здобич, нащадку богині,- та хто в це повірить? -

691] Плачу і довго ще плакати буду,- якщо мені доля [130]

692] Жити ще довго дала,- бо з дружиною милою спис цей

693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

 

694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію

695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді - сестра вона рідна.

696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,

697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,

698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався -

699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.

700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.

701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.

702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета

703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї

704] Тут же в обійми взяла. І скажу - хай не в кривду богині -

705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,

706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,

707] Хоч споживає нектар,- я кохав тоді тільки Прокріду.

708] В серці Прокріда була й на вустах була - тільки Прокріда.

709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,

710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-

711] Тим я богиню зворушив. «Ну годі, невдячний! - сказала,-

712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-

713] Ще пожалієш об тім!» - І дозволила йти мені, гнівна.

 

714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок - мимоволі

715] Чую богині грізьбу. «А чи там,- промайнула підозра,-

716] Жде, як належить, на мене жона?» її вік, її врода

717] Наче б шептали: «Не вір!» - «Можеш вірить їй!» - вдача казала.

718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,

719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.

720] Мучить підозра. «Візьми подарунками,- радить,- на пробу

721] Вірність цнотливої». Страх у мені роздуває Аврора,

722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

 

723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.

724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:

725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.

726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.

727] Глянув - і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу

728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,

729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.

730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,

731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею

732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою

733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!

734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо

735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: «Лише одному я

736] Вірна. І де б він не був - бережу насолоду для нього».

737] Хто б - якщо він при здоровім умі - не вважав, що подружню

738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]

739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.

740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.

741] Далі не втримавсь: «Піймалась-таки! - у долоні я сплеснув,-

742] Хитрий спокусник - твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!»

743] Та ж - ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,

744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.

745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,

746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.

747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом

748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався

749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,

750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

 

751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,

752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.

753] Ще й піднесла мені дар,- наче б мало того подарунка,

754] Що повернулась сама,- гончака, що його віддала їй

755] Кінтія, мовивши: «Скільки б не бігло з ним - він буде перший».

756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.

757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?

758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

 

759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших

760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала

761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.

762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда -

763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім

764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить

765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,

766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:

767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,

768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.

769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом

770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.

771] Лелапа - так називавсь мій гончак - почали домагатись

772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково

773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.

774] Щойно пустили з припону його - і ніхто й не помітив,

775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.

776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі

777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,

778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

 

779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.

780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:

781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка

782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,

783] Не навпростець, а петляє, описує коло - в оману

784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.

785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]

786] Ікла встромити, та ба! - тільки клацає даром зубами.

787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці

788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,

789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе

790] Глянув - і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:

791] Той - наче мчить навздогін їй; а ця - наче все ще тікає.

792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця

793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними».

794] Те оповівши, замовк. «Але в чому тут списа провина?» -

795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

 

796] «Радість була для нас, друже, початком великого болю.

797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,

798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,

799] Я - дружину кохав, а дружина - мене, чоловіка.

800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..

801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,

802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера

803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

 

804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,

805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.

806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра

807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней -

808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця

809] Хижого звіра вкладать,- я шукав собі тіні, спочинку.

810] Милої в гості чекав із вологих долів - охолоди.

811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.

812] Тільки її виглядав, коли зморений був,- охолоду.

813] «Де ти? Прилинь, легковійна! - любив я, бувало, співати,-

814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!

815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила».

816] Може, й ніжніші слова - невідхильна вела мене доля! -

817] Я кожен раз додавав. «Найсолодша моя насолодо!

818] Ти покріпляєш мене,- промовляв я звичайно,- ти пестиш,

819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,

820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!»

 

821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу

822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,

823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.

824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий

825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.

826] Тільки-но він закінчив і -така вже любов легковірна! -

827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,

828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.

829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради

830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.

831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.

832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]

833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати

834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

 

835] Ранок наступного дня після ночі заблис - і на лови

836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу

837] Знов: «Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!»

838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик

839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: «Прийди, наймиліша!» -

840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:

841] «Певно, хижак причаївсь»,- і метнув туди спис непохибний.

842] Там - Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,

843] Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї

844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.

845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі

846] Бачу Прокріду, що спис із грудей - свій дарунок - виймає.

847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,

848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,

849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.

850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

 

851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася

852] Ще на тих декілька слів: «Ради нашого шлюбного ложа,

853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,

854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,

855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,

856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди».

857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки

858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?

859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.

860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,

861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.

862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала».

 

863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору

864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим

865] Військом новим - і Кефал привітав зброєносні загони.

 

 

КНИГА ВОСЬМА

1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця

2] Темряву,- втишився Евр; набубнявіли в небі вологі

3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись

4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,

5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.

6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,

7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,

8] Де за володаря - Ніс благородний; на маківці в нього

9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,

10] Волос виднівся один - запорука великої влади.

 

11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,

12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата

13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.

14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,

15] Де золоту свою ліру - так свідчить переказ - Латони

16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.

17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,

18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,

19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто

20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.

21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,

22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.

23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя

24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався

25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне

26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю

27] Щит - йому все до лиця. А коли він у дужій правиці

28] Ратище довге розгойдував,- діва й тоді вихваляла

29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний

30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,- присягалась, що тільки

31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,

32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім

33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]

34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-

35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала

36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю

37] Брав його Мінос, щасливим - і повід у нього в долонях.

38] Прагне у табір чужий - о коли б це можливо! - майнути

39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова

40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський

41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-

42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа

43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе

44] Мовила: «Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,- не знаю:

45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,- ворог;

46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.

47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б

48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.

49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,

50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.

51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши

52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.

53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною

54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще

55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,

56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись -

57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.

58] Врешті, війну він веде справедливу - за вбитого сина,

59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.

60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно

61] Впасти,- крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти

62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства

63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:

64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,

65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,

66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!

67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій

68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.

69] Задум, однак,- ще не все: біля входів усіх - охорона;

70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька

71] Я, нещаслива, боюсь. Він один - проти мрії моєї.

72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,

73] Кожен - сам собі бог: боязким не сприятиме доля.

74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу

75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.

76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу

77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,

78] Ні про вогонь - про один тільки батьковий волос багряний,-

79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний

80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,- здійснити». [136]

 

81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих -

82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.

83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло

84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає

85] В батькову спальню і - злочин нечуваний! - зрізує в нього

86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,

87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,

88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)

89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:

90] «Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,

91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.

92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний

93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос -

94] Голову батька вручаю тобі!» Й подає лиходійка

95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся

96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:

97] «Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,

98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!

99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,

100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!»

101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,

102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати

103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.

104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,

105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,

106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.

107] Руки простягши, кричить,- розлючена, простоволоса:

108] «Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,

109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?

110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога - це злочин

111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили

112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,

113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?

114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,

115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?

116] Він - мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,

117] Та й для сусідів я - приклад жахливий. Вигнанкою світу

118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.

119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-

120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,

121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.

122] Ти - не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав

123] Не перевтілений бик, все це - вигадки: справжнім биком був,

124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,

125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,

126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]

127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.

128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло

129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,

130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни

131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,

132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,

133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає

134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний

135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?

136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла

137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.

138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,

139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.

140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,

141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,

142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна». І стрибнула в море,

143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),

144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.

145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,

146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-

147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.

148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море -

149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:

150] Крила були - замінилась у птицю й вона, що на згадку

151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься «Кіріда».

 

152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,

153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку

154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.

155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради

156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.

157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,

158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.

159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,

160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним

161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.

162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі

163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,

164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,

165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне

166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає

167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте

168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!

169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.

170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,

171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:

172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив

173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]

174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея

175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,

176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню

177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками

178] Славою діва втішалась,- вінок із чола її знявши,

179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,

180] Лине - й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.

181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:

182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

 

 

 

183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;

184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,-

185] «Хай собі,- мовив якось,- перекриє моря й суходоли,-

186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.

187] Землі й моря хоч посів - не посів, проте, Мінос повітря».

188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,

189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,

190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;

191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни

192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.

193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском

194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,

195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька

196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї - не відав.

197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу

198] Бавився вітер-блукач, то розм якшував пальцем жовтавий

199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,-

200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець

201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,

202] Ледь ворухнув ними - й наче гойднувся в легкому повітрі.

203] Тут він і сина повчав: «Лиш середнім, Ікаре, благаю,

204] Шляхом лети: бо занизько полинеш - то стануть важкими

205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко - сонцем їх спалиш.

206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,

207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.

208] В небі мене лиш тримайсь!» А тим часом уміння польоту

209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

 

210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця

211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,-

212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,

213] Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,

214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.

215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,

216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.

217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає

218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий -

219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139]

220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,

221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,

222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.

223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила,

224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе

225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця

226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.

227] Скапав розплавлений віск - і руками, безкрилий, у небі

228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.

229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове

230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.

231] Батько нещасний - уже ж і не батько,- «Ікаре мій! - кличе,-

232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?»

233] Все він «Ікаре!» гукав, та, побачивши пір я на хвилі,

234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло

235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

 

236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,

237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу

238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.

239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,

240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.

241] Сина в науку сестра віддала йому,- хто ж бо то може

242] Долю свою передбачити? - Тільки шість років подвоїв

243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.

244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,

245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі

246] Густо нарізав - і вийшла пила з-під руки його вперше.

247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні

248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,-

249] Твердо одна з них стоїть, а друга - коло обводить.

250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви

251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина

252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,

253] Здібних людей опікунка,- і в пір я в повітрі вдягнула.

254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні

255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.

256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда

257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,-

258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;

259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

 

260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій

261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,

262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни

263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.

264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,

265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно

266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140]

267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка

268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї

269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.

270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,

271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби

272] Дикий кабан був - служитель і месник Діани гнівної.

273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний

274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,

275] Соком оливок Палладиних - жовтоволосу Мінерву.

276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських

277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони

278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.

279] Гнів і богам не чужий. «Не залишим цього без покари!

280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!»

281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея

282] Месника шле - кабана: ні в Епірі, що травами славний,

283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.

284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,

285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині -

286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.

287] Рикне той звір - і спливає з його страхітливої морди

288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього-мов бивні слонові.

289] Блискавка - подих його, що на відстані спалює листя.

290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,

291] То - обважнілі жита, селянина сподіванки марні.

292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно

293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.

294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,

295] З ними - й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.

296] Вже й на стада він упав, і ніхто - ні пастух, ні собаки,

297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі.

298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває

299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних

300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:

301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,

302] Другий - кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,

303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм - Пірітоєм;

304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий

305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,

306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,

307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора - Фенікс,

308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.

309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,

310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,

311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,

312] З Наріка - жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий

313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141]

314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.

315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний

316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,

317] Врешті,- й окраса лікейських гаїв була - діва тегейська.

318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;

319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.

320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,

321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.

322] З виду такою була: як на хлопця, то - можна б сказати -

323] Надто дівоча, але як на дівчину - надто хлоп'яча.

324] Тільки-но вгледів її калідонський герой - і любов'ю

325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний

326] Пал,- «О щасливим,- сказав,- буде той з юнаків, кого мужем

327] Зволить назвати вона!» Та на більше ні час не дозволив,

328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

 

 

 

329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,

330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.

331] Щойно туди прибули - за роботу взялися сміливці:

332] Ті вже розтягують сіті, ці - псів із припону спускають,

333] Інші - по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.

334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно

335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу

336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,

337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.

338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців

339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.

340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола

341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

342] В кожного - спис наготові; тремтить його вістря широке.

343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,

344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.

345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:

346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,

348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко

349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.

350] «Фебе! - шепнув Ампікід,- я ж тебе шанував і шаную,

351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!»

352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив

353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила

354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.

355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:

356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.

357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно

358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі

359] Мури, як дик ошалілий - у гурт юнаків із розгону [142]

360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:

361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.

362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,

363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,

364] Зблідлий, та пізно було - підколінки підтяті ослабли.

365] Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись

366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,

367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба -

368] Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.

369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,

370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,

371] Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.

372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом

373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,

374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали

375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.

376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,

377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.

378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,

379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, -необачний.

380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,

381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.

382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши

383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.

384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,

385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,

386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,-

387] «Честь і хвала за цей постріл,- сказав,- тобі буде по праву!»

388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком

389] Духу собі додають і списи безуспішно метають:

390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.

391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,

392] Кинувсь Аркад: «Ану, місце мені! Покажу вам,- гукає,-

393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!

394] Хоч під опікою звір у мисливиці - доньки Латони,

395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!»

396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче

397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши.

398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим

399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні

400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.-

401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього

402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.

403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,

404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.

405] «Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,

406] Втіхо моєї душі! - йому крикнув Егід,- бо й хоробрим [143]

407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!»

408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.

409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,-

410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.

411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь

412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра

413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.

414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший - у землю,

415] Другий - у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.

416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,

417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,

418] Той, хто поцілив - не гається: вибравши мить відповідну,

419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.

420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно

421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.

422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,

423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє

424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.

425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,-

426] «Здобич ця,- каже,- по праву твоя, нонакрійська красуне,

427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою».

428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту

429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.

430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.

431] Інші - позаздрили; чутно було невдоволений гомін.

432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати

433] Тестія гнівні сини: «Ану кинь це й на честь чоловічу,

434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,

435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!»

436] В неї - цей дар відняли, дарувати можливість - у нього.

437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,-

438] «Знайте ж ви,- кинув,- усі, хто до слави чужої охочий,

439] Як од погрози до діла далеко!» - й злочинне залізо

440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.

441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,

442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.

443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства

444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

 

 

 

445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,

446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.

447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто

448] Повнить і не в золотім - у жалобнім іде Одіянні.

449] Щойно дізналась, хто вбивця,- і вмить забуває про тугу,

450] Сліз надаремно не ллє - переймається прагненням помсти.

 

451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,

452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144]

453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,

454] Мовили: «Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,

455] Новонароджений, і деревині тій». Тільки-но сестри,

456] Долю звістивши йому, відступили,- з вогню те поліно

457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.

458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.

459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.

460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла

461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.

462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,

463] Та не зробила того: в ній боролася мати - з сестрою.

464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.

465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,

466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.

467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,

468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.

469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки

470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю

471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,-

472] В другий,- ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,-

473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,

474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.

475] Врешті, над матір'ю в ній - сестра бере верх поступово:

476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,

477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву

478] Поштовх одчувши новий: «На цім вогнищі плід мій,- сказала,-

479] Хай догорить!» І вже в руку вхопила злощасне поліно,

480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:

481] «О Евменіди,- звернулася,- помсти богині суворі!

482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!

483] Знаю: так мститися - гріх, але смерть треба сплачувать смертю.

484] Злочин - до злочину, вбивство - до вбивства потрібно додати.

485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!

486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій

487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!

488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,

489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні

490] Вам на могилу кладу - мого лона злощасне поріддя!

491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!

492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті

493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?

494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий

495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою?

496] Вам же тут - жменькою пороху, тіні холодні, лежати?

497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом

498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..

499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145]

500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?

501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,

502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,- моя в тім заслуга.

503] Що помираєш - твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане

504] Двічі - народженням, а опісля врятуванням поліна -

505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.

506] Прагну"-й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима

507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.

508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.

509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.

510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами

511] Слідом піти!» Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.

512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.

513] й тут - чи здалось їй, чи справді - це дерево видало з себе

514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.

515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе -

516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує

517] Полум я; болі великі приборкує силою духу.

518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю

519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.

520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих

521] Сестер; останньою - ту, що ділив з нею ложе подружнє;

522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;

523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.

524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.

525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

 

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;

527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси

528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.

529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,

530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.

531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,

532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.

533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.

534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.

535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;

536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.

537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,

538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.

539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця

540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами

541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.

542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,

543] Що навалилось на дім Партаона,- крім Торги й невістки

544] Славної родом Алкмени,- сестер оперила й у небо

545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.

546] Дзьобом загострює рот і - птахами вже - в лет їх пускає. [146]

 

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,

548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.

549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий

550] Після дощів Ахелой: «Загостюй в мене, внуче Кекропа,-

551] Просить він,- деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:

552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,

553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,

554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня

555] Не помагала бикам, витривалість у бігові - коням.

556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,

557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.

558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-

559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля».

 

560] Тут же погодивсь Егід: «Скористаюсь як радою,- мовив,-

561] Так і притулком твоїм». І таки скориставсь тоді ними.

562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого

563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.

564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.

565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,

566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:

567] Син Іксіона- по цій стороні, а по тій, проти нього,-

568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.

569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий

570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.

571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти

572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,

573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,

574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:

575] «Що це, скажи, за місцевість - і пальцем вказав - яку назву

576] Має цей острів, а може, їх декілька там - не розгляну».

577] Бог же на те: «Не один там і справді видніється острів:

578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.

579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;

580] Ці острови - це колишні наяди: якось вони в жертву

581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,

582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.

583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,

584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,

585] Рину й ліси від лісів, а поля - від полів одділяю.

586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,

587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському

588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,

589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.

590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

591] Любий мені; Перімелою нині його називають.

592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.

593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]

594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою - в море.

595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: «Нептуне,

596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.

597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-

598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!

599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,

600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.

601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.

602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.

603] Дай їп притулок якийсь,- чи сама нехай стане притулком,-

604] Буду й тоді обнімать її!» Мовчки схитнув головою

605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.

606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,

607] Поки пливла,- і тремтіло воно під моєю рукою.

608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче

609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.

610] Я щось кажу,- а земля поступово їй сковує рухи:

611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає».

 

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала

613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,

614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;

615] «Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика

616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати».

 

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,

618] Передусім же - Лелег, і літами, й душею дозрілий.

619] Так він озвався: «Не має направду ні меж, ані міри

620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.

621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба

622] Аипа гілляста росте; вколо них - огорожа низенька.

623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я

624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.

625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,

626] Нині - мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.

627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же -

628] Син його, крила відклавши та різку,- потомок Атланта.

629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились -

630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,

631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.

632] В хижі тій пара стареньких жила - Філемон і Бавкіда.

633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні

634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:

635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.

636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:

637] Двоє їх - ось і весь дім; що велять, те й виконують - двоє.

638] Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,

639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,-

640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]

641] А господиня заслала її полотном груботканим.

642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні

643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою

644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.

645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату

646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.

647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.

648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,

649] • Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно

650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,

651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

 

 

 

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім

653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,-з бука цеберко

654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.

655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили

656] Тіло пітне. Посередині - ліжко; у нього вербові

657] Поручні й ніжки. М який очерет-постіль заміняє.

658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято

659] Звикли вкривати постіль. Покривало - старе та плохеньке.

660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.

661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо

662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.

663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку

664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,

665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду -

666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;

667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала

668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.

669] В глинянім посуді все це. Потому - прикрашений взором,

670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера -

671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.

672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;

673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.

674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:

675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,

676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,

677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,

678] Й меду стільник золотий. Над усім же - погідні та щирі

679] Лиця господарів, щедра - при вбогості дому - гостинність.

680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,

681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.

682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні

683] Стали шептати вони - Філемон боязкий і Бавкіда.

684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.

685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.

686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]

687] Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго

688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,

689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:

690] «Ми - невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів

691] Кара,- промовили,- ви ж не страшіться обоє: це лихо,

692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї

693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами

694] Разом рушайте!» Старенькі - не проти: з ціпком у правиці

695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

 

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла

697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:

698] Діл затягнуло багном; понад ним - тільки їхня хатина.

699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,

700] Хата стара, що й для двох затісна була,- їхня оселя,-

701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,

702] Де була стріха гнила,- вже вилискує золото щире.

703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

 

704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:

705] «Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,

706] Мужа достойна свого». Пошепталися ті між собою,

707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:

708] «Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати

709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,-

710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив

711] Праху своєї жони; над моїм - щоб вона не хилилась».

712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,

713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,

714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події

715] Мова між ними зайшла. Несподівано - бачить Бавкіда -

716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано

717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею

718] Листя рясне. «Прощавай!» - він їй шепче. «Прощай!» - одночасно

719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,

720] Тихнуть обом їм уста... Ще й нині вам житель тамтешній

721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.

722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),

723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті

724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:

725] «Дбають боги про побожних: шануй їх - і будеш у шані».

 

726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.

727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння

728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,

729] Бог калідонський звернувсь: «Є істоти, герою хоробрий,

730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.

731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,

732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]

733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким

734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї

735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;

736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,

737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою

738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

 

 

 

739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може

740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,

741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.

742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;

743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.

744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,

745] Сам наче гай - у стьожках, у присвятних табличках довкола

746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.

747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,

748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити

749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,

750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся

751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім - трави.

 

752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього

753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали

754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,-

755] «Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,-

756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!»

 

757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.

758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же

759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,

760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.

761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,

762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом

763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,

764] Що розсікла йому шию могутню,- струмком пурпуровим.

 

765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,

766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.

767] Та фессалієць на те: «За побожність прийми нагороду!»

768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,-

769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.

770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:

771] «Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,

772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,

773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю».

 

774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте

775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю

776] Падає--широко ліс під його тягарем вилягає.

777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,

778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]

779] Всі до Церери гуртом - Ерісіхтону кари просити.

780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула -

781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.

782] Кару, що гідна була б співчуття,- якщо грішник у когось

783] На співчуття заслужив,- підшукала для нього Церера:

784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині

785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі

786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї

787] З тих, що по горах гасають, богинь - Ореади сільської:

788] «Єсть,- каже їй,- на околицях Скіфії сніжної місце,

789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.

790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,

791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні

792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива

793] Не заспокоїть її - нехай навіть мене перевершить.

794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.

795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними».

796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,

797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,

798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.

799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:

800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.

801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,

802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;

803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;

804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.

805] Там, де мав бути живіт,- тільки місце лишилось для нього;

806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;

807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались

808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.

809] Здалеку вздрівши її - підійти не наважилась ближче -

810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,

811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,-

812] Голод відчула-таки,- й колісницю назад повертає,

813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

 

 

 

814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї -

815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу

816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця

817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,-

818] Пізня була, тоді ніч,- обома обнімає руками;

819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,

820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

 

821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами

822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.

823] Солодко сон Ерісіхтона «рилами ніжними все ще

824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]

825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,

826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? -

827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

 

828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти

829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.

830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,

831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому - все замало:

832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити

833] Багатолюдні міста,- тих наїдків одній лиш людині

834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.

835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає

836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,

837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:

838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,-

839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,

840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом

841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову

842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,- порожній.

 

843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно

844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,-

845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним

846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась

847] Тільки єдина дочка,- не такий би належавсь їй батько!

848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі

849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:

850] «Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне

851] В мене дівоцтво відняв!» - це Нептун був, кого закликала.

852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею

853] Пан її вже поспішав,- їй поставу і вид чоловічий

854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.

855] Власник, на неї зирнувши: «О ти, хто шматочком поживи

856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,- промовив,-

857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку

858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!

859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,

860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.

861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались».

862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї

863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:

864] «Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,

865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.

866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,-

867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,

868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла».

869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні -

870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

 

871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]

872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась

873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.-

874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.

875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі

876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:

877] Взявся до членів своїх - шматувати почав їх і гризти,

878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

 

879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,

880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.

881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.

882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,-

883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.

884] Бачиш - нема на чолі...» - й за цим словом зітхання почулись.

 

 

КНИГА ДЕВ'ЯТА

1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,

2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський

3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:

4] «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями

5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.

6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.

7] Що переможець такий - це велика для мене розрада.

8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка

9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?

10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.

11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.

12] «Зятем,- кажу,- ти назви мене, сину ясний Партаона!»

13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.

14] Вабить Алкід його сватом - Юпітером, славою грізних'

15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.

16] Я ж на те: «Сором,- кажу,- коли смертному бог уступає

17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря

18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.

19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,-

20] Я - твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.

21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,

22] Тож і на подвиги йти - вибачай вже - не мав я нагоди.

23] Ти натякав, що Юпітер - це батько твій, сину Алкмени:

24] Значить, або ти - брехун, або він таки зрадив Юнону.

25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду

26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти - син Громовержця».

27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене

28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.

29] Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука - моя сила.

30] Ним можеш ти брати верх, ну а я - довіряю правиці!»

31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.

32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.

33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155]

34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.

35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі -

36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.

37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.

38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.

39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.

40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі

41] Б'ють раз у раз,- не схитнеться вона, тягарем своїм горда.

42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,

43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові

44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,

45] Пальцями - в пальці, чолом - у чоло, що є сили, впираюсь.

46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,

47] Щоб нагороду здобуть - усього пасовища оздобу,

48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:

49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,- годі вгадати.

50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався

51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий

52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.

53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)

54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете - вірте,

55] Хочете - ні, все одно ж не до того веду я розмову, .

56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.

57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу

58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,

59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись

60] З силами - шию уже захопив. Ось тоді я коліном

61] Мусив торкнутись землі, а губами - пісок зачерпнути.

62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:

63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.

64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,

65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.

66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:

67] «Зміїв бороти,- сказав,- це забава моя ще з колиски!

68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській

69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти - дрібна її частка.

70] Множилась навіть од ран; із голів - а їх сто було в неї -

71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці

72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.

73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала

74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів - рясніша.

75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою

76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».

77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув

78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.

79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.

80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]

81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.

82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.

83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю

84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.

85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,

86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.

87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,

88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».

89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,

90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала

91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж - дарунки

92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

 

93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

94] День,- розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

95] Стали спокійними знов, -щоб, опавши, розбурхані води

96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

 

98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,

99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!

102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,

105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

106] Вир побіч виру крутив - годі й думати про переправу.

107] Поки вагався Геракл (за жону- не за себе боявся),

108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

109] «Я вже подбаю,- сказав,- щоб вона на тім березі стала.

110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.

113] Сам же, як був,- сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.

114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,-

115] «Вже як почав я плисти - течію подолаю!» - промовив.

116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

121] Ніг своїх! - грізно гукає Алкід.- Я до тебе звертаюсь,

122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

123] Нехтуєш мною - то батька свого пригадай, Іксіона,

124] Й колесо - муку його - і не рвися до втіх незаконних.

125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157]

127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

128] Спину прошив - і стримить із грудей гачкувате залізо.

129] Тільки той вирвав стрілу - з обох отворів тут же струмками

130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

131] Несе, підхопивши цю кров,- «Не помру я, одначе, без помсти»,-

132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,- каже,- нею привернеш».

 

134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

136] Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

139] Любить - спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,

142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,- каже,- на втіху.

145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?

149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

154] Несса,- як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

 

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

165] Скрикнув Алкід - і луна розляглась по залісеній Еті.

166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку -

167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і - страшно сказати! -

168] То прилипає тканина до тіла - зірвать неможливо,

169] То, відділившись, оголює виразки, де-не-де - й кості.

170] Вже й сама кров,- як розпечене лезо, бува, в прохолодну

171] Воду занурити,- і закипає, й шипить на отруті.

172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]

174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

175] В мозок пробивсь кістковий,- тоді, знявши до неба долоні.-

176] «Болем моїм,- закричав,- упивайся, Сатурнова донько!

177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.

178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене

179] Ворог тяжкий, тобто ти,- то зболілу в стражданнях, немилу

180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців

183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський

185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?

186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?

187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,

188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,

189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.

190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.

191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

192] Краю Аркадського - дикий кабан. І даремно зросталась

193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі

195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-

196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.

198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази

199] Гнівна дружина Юпітера - я ж був невтомний у ділі.

200] Й раптом - нова навалилась біда: проти неї безсилі

201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

204] В те, що існують боги?» - простогнав, і верхів'ями Ети,

205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

206] Списом бреде, хто ж метнув,- порятунку шукає у втечі.

207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі

210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-

213] «Ліхасе! - крикнув йому.- Чи не ти мені дав цей смертельний

214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

220] Як од холодного подуву - кажуть - дощі загустілі [159]

221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.

223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,

224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.

228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває

234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі

238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

 

239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці

243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

245] З тим, що чутливого серцем народу я - владар і батько,

246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:

250] Все подолавши,- й вогонь, котрий бачите, він подолає.

251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

252] Що ж є у ньому від мене,- те вічне, позбавлене смерті,

253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

254] Хай він труди на землі завершить - я в оселі високі

255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-

258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-

263] В попіл »Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі

264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,- спопелівши,

265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,- лишилось.

266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]

268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.

269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

 

273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,

277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

278] їй - про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена

281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий -

286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба -

294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.

295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

297] Тільки-но зойки мої вона вчула - й присіла на вівтар

298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала -

301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене - й жони кадмейські

305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.

306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

312] «Хто б не була ти,- їй каже,- вітай цього дому хазяйку:

313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»

314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]

315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.

322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-

323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

 

324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала -

330] Я народилась од другої - вродою перша Дріопа

331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,

333] Взяв Андремон за жону - й тим набув собі слави щасливця.

334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже

335] На побережжя морське; по краях його - мирт зеленіє.

336] Стала над озером тим - бо ж не відала долі - Дріопа,

337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

339] Й року тоді не було - молоко собі ссав іще тепле.

340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,

348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

 

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:

351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,

352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі

353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.

354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені -

355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.

356] Втім малолітній Амфіс - те імення від діда Евріта

357] Він перейняв - під устами вже чує, що в матері груди

358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.

359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,

360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,

361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]

362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.

363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько

364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,

365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,

366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.

367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе

368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно

369] Тілом були,- наче сльози пливуть. Поки слово ще може

370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:

371] «Вірте - якщо до істот нещасливих ще є якась віра -

372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!

373] Чесно жила я; коли щрсь приховую - хай нині всохну,

374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.

375] Час, проте, з рук материнських - гілок - це дитятко забрати!

376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто

377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.

378] А розмовляти почне - нагадайте, щоб мамі вклонився

379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».

380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває

381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.

382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!

383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,

384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.

385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,

386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,

387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!

388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну

389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.

390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки

391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».

392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;

393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

 

394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена

395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,

396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом

397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,

398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,

399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.

400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,

401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,

402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.

403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах

404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька

405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,

406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,

407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,

408] Долі не знаючи, син - благородний злочинець - за батька. [163]

409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,

410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,

411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,

412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.

413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,

414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям

415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.

416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку

417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».

 

418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,

419] Віща Феміда,- гуртом почали гомоніти всевишні:

420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись

421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,

422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,

423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий

424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,

425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.

426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті

427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,

428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,

429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі

430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула

431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли

432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.

433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились -

434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,

435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,

436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався

437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,

438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».

439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді

440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,

441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,

442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,

443] Згодом - охляв, занеміг. Тоді сина Дейони - Мілета,

444] Повного сил, що був гордий отцем своїм - Фебом промінним,

445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.

446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

 

447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним

448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських

449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.

450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,

451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,

452] Стрілась тобі й віддалась,- незрівнянна вродою німфа.

453] Потім близняток на світ привела вона - Бібліду й Кавна.

454] Бібліда - дівам усім, щоб законне любили, наука.

455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]

456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.

457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,

458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком

459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:

460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.

461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,

462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.

463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.

464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання

465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.

466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,

467] Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».

 

468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє

469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно

470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму

471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.

472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще

473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:

474] «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?

475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!

476] Він, проте,- що не кажи,- мене вродою вабить; такого

477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.

478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!

479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-

480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.

481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.

482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,

483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду

484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!

485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:

486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.

487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-

488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,

489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.

490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш

491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!

492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,

493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,

494] Братом залишишся ти - в нас обох перешкода єдина!

495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось

496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?

497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:

498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;

499] Бог Океану - мав Тетіс, володар Олімпу - Юнону.

500] В небі - закони свої, та чи має хтось право рівняти

501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?

502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]

503] Жар, а як ні - хай умру і нехай мене на похоронне

504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.

505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:

506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.

507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?

508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?

509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!

510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.

511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,

512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.

513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,

514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?

515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою

516] Сором,- прихований жар у рядках спалахне потаємних».

 

517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.

518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,

519] Мовила: «Знатиме й він - у любові нечуваній звірюсь.

520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

522] Стилос - у праву бере, навосковану дощечку - в ліву.

523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,- відкине.

526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити -

527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

532] Певно, спитаєш, який в мене намір,- я спершу б хотіла.

533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

 

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

538] Часті обійми й цілунки; вони ж - ти, напевно, помітив -

539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

541] Хоч допікав мені шал, намагалась - боги мені свідки! -

542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

543] Досі надія ще в мене була - не піддатись навальній

544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

546] Я - переможена й боязко ласки твоєї благаю;

547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

548] Як учинить - вибирай. Не чужа тебе просить рятунку -

549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]

550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.

551] Приписи - діло старих; що законне, що проти закону,

552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

553] Нашого віку закон - легковажна Венера. Сьогодні

554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам -

555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах -

558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,

567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала

569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-

570] І зупинилась; а зважившись,- братові»,- ледве шепнула.

571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

572] «Не до добра це»,- подумала. Лист одіслала, одначе.

573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

577] «Геть,- прокричав,- поки цілий, пособнику блуду гидкого!

578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

579] Не заплямила й мене - ти б життям поплативсь неодмінно!»

580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

583] Щойно до тями прийшла - божевілля вернулось до неї,

584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить - навіщо?

588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно - й мене вкриє

594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

 

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]

597] Дощечку з рук - ось.тоді й сподівання мої занепали.

598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

599] Краще, мабуть,- таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,

602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

605] Хоч не бажав би,- могла б його шию обняти любовно,

606] А відштовхнув би мене,- йому ноги обвивши руками,

607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, - змогло б усе разом.

610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

 

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього -

615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

619] Не починала б того,- та, почавши, закінчувать мушу!

620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,-

621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,

623] Врешті,- що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала -

627] Вже ж не вернути того- і якої зазнала зневаги!

628] Хай поступлюся -вини все одно вже не знімуть із мене;

629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію-примножить».

630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

633] Виходу вже не було - батьківщину й сестру знавіснілу

634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

 

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

640] Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.

641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють

642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]

644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,

645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,

647] Далі - й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера -

648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

651] Й так ось лежиш - похололим лицем до опалого листя.

652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,

656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

659] Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,

660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,

662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

 

666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,

667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно

668] Сталося чудо нове - в юнака перевтілилась Іфіс.

669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,

670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих -

673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:

675] «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.

677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)

678] Станеться так, що народиться дівчинка,- я, мимоволі

679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •

687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа

688] Стала,- чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині -

689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.

690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]

691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола

692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.

693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,- Осі ріс,

694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.

695] Начебто вже й не вві сні - наяву Телетуса почула

696] Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!

697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.

698] Тільки-но звільнить Люціна тебе,- повивай без вагання,

699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,

700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,-

701] Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.

702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба

703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.

704] Біль її раптом пойняв - і тягар тоді випав із лона

705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:

706] Доню - запевнивши всіх, що то син,- віддала вона няні,

707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.

708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:

709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення

710] Для чоловіка й для жінки годиться - підозри не буде.

711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.

712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:

713] Як для хлопчини, так і для дівчинки - рівно хороше.

 

714] Десять тим часом пролинуло літ, потім - три, й уподобав

715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.

716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди

717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.

718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту -

719] Раннього віку знання - здобували в наставників тих же.

720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану

721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!

722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,

723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.

724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?

725] Жар не вщухає, однак,- і вже дівчина дівчини прагне.

726] Сльози насилу тамуючи,- «Що маю діяти,- каже,-

727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди

728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували -

729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-

730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!

731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил - кобилиці,

732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.

733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,

734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.

735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда

736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-

737] Все-таки, жінка - самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]

738] Ще божевільніша; та - хоч надію плекала зазнати

739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,

740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!

741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,

742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-

743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви

744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

 

745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,

746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?

747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,

748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!

749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,

750] В тебе ж - надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,

751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість

752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама- вона рада -

753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий

754] Світ сколихни,- хоч би люди й боги потрудились для тебе.

755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:

756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:

757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,

758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,- проти.

759] На перешкоді - вона. Недалеко вже мить довгождана:

760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,

761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.

762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,

763] Де молодого нема, де виходимо заміж - обидві?»

764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта

765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.

766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-

767] Як тут весілля справлять? -то знамення якесь лиховісне

768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:

769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін

770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,

771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,

772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,

773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла

774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

776] В сні ж я впізнала, богине, тебе - по твоїм одіянні,

777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

778] Систрів, усе, що ти мовила,- все береже моя пам ять.

779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

780] Не поплатилась,- у цьому твоя і заслуга, й порада.

781] Зглянься ж на нас, поможи!» - й на очах забриніли їй сльози.

782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь - його й справді богиня

783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]

785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

786] Мати покинула храм, а за нею - й дочка її, Іфіс.

787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

792] Радістю серце сповніть,- і вони обдаровують храми,

793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:

794] «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина - Іфіс».

795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

797] Стали - й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

 

 

КНИГА ДЕСЯТА

1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї

2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський

3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.

4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався -

7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.

8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,

10] Мертвою впала - в п'яту їй змія свого зуба встромила.

11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.

14] Тіні блідаві - померлих юрбу - залишивши позаду,

15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу

16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,

17] Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,

22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-

23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.

25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

27] В вашому ж- мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]

35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час - не назавжди.

38] Може, на те не погодиться Доля - тоді в підземеллі

39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,

42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.

45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

46] Лиця зросили слізьми - й не могли вже ні владна дружина.

47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом

52] Паділ Авернський, а ні - то повернену втратить дружину.

53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-

56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

57] Глянув на неї Орфей - і вона зісковзнула в провалля.

58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-

59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,

61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?

62] Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» - та до нього долинув

63] Шепіт,- і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.

64] Він - остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,

65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник

66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.

67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.

68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем

69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,

70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе

71] Пристрасно,- скелі тепер на раменах вологої Іди.

72] Як не благав, як не рвавсь він назад,- перевізник на той бік

73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно

74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.

75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.

76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,

77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

 

78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий

79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,

80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,

81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]

82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.

83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,

84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,

85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

 

86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому - немовби майданчик,

87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.

88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний

89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-

90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало

91] Дерево, гай Геліад, а за ними - й дуб небосяжний;

92] Липи м які прибули, потім - буки й лаври безшлюбні,

93] З ними - горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.

94] Далі - ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний

95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.

96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.

97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,

98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,

99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами -

100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.

101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних

102] Ягід, і пальма гнучка - гомінких перемог нагорода.

103] Врешті - і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.

104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,

105] Тільки-но вигляд утратив людський,- затвердів у цій сосні.

 

106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;

107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.

108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.

109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський

110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті

111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.

112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї

113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.

114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,

115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього

116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.

117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень

118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче

119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.

120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,

121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища

122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.

123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,

124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну

125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.

126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.

128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]

129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,

133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти

134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить

135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,

138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,

139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало -

140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

141] Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших

142] Будеш оплакувать,- мовив,- супутник людської скорботи».

 

143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно

144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.

145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах

146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,

147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,- почав свою пісню:

 

148] «Музо, Юпітером ти (над усім-бо - Юпітера влада!)

149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.

152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

 

155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.

159] Мить - і розправивши крила підроблені широко в небі,

160] Вже й Іліада несе,- він виповнює чаші й сьогодні,

161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

 

162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти

163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

171] Сам же себе він забув: хоча бог,- не цурається сітей,

172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

174] Вже посередині шляху свого - став Тітан ясночолий:

175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]

176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

179] Феб - і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць -

183] Диск підхопити хотів,- але той від землі блискавично

184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє -

186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.

187] То зігріває його, то висушує рани криваві,

188] Зілля кладе: зупинить хоче душу - невтримну, летючу...

189] Хист не поможе, проте, коли рана - невиліковна.

190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-

192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:

193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-

194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! -

197] Вигукнув Феб.- Твою кров - мимовільний мій злочин - я бачу.

198] Ти - моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі -

204] Будеш зі мною вовік - на співучих устах і на думці.

205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

207] Прийде пора - й у той самий квіт переміниться славний

208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».

209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем - у нього.

214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»

216] На пелюстках надписав - у тих літерах тугу засвідчив.

217] Що Гіакінта на світ привела - не соромиться Спарта;

218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

 

220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,

221] Чи Пропетідами може пишатись,- за них йому сором,

222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]

223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано- керасти.

224] Вівтар гостей охоронця - Юпітера (й згадувать страшно!)

225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

230] Кіпру луги та міста. «А проте,- схаменулась,- у чому ж

231] Винен тут край мій - долини й міста, мого серця розрада?

232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,

233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.

234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара».

235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги

236] Глянула - й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.

237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

 

238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера -

239] Це божество. За образу таку вони з волі богині

240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.

241] Що таке сором - забули вони й не рум'янились навіть,

242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

 

243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,

244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,

245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,

246] Хто б із ним ложе ділив,- без дружини обходився довго.

247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом

248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки

249] Світ не народжував ще - й у різьбу свою сам закохався.

250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось - ти сказав би -

251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.

252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!

253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.

254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,

255] Тіло чи кість перед ним; що не кість - присягнутись готовий!

256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,

257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем -

258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.

259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам

260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,

261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,

262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові

263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,

264] Перснями - пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,

265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях -

266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.

267] На покривало сідонської барви її приміщає -

268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию

269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]

270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.

271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці

272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.

273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,

274] Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,-

275] Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»).

276] Хай до тієї,- додав,- що я вирізьбив, буде подібна».

277] Що мав на думці різьбяр,- золота здогадалась Венера,

278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,

279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.

280] Щойно додому прийшов,- нахилившись над ложем, цілує

281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?

282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою -

283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці

285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних

286] Форм набуває - в роботі стає для роботи придатним.

287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись - не знає.

288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю -

289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.

290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність

291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх

292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває

293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла

294] Очі - й небо ясне водночас, і коханого бачить.

295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,- Венера.

296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,-

297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.

298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем

299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

 

300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,

301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,

302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.

303] Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.

304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,-

305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,

306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився

307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,

308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає

309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,-

310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!

311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою

312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.

313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула

314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька - це злочин,

315] Більший злочин, однак,- це кохання твоє. Звідусюди

316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179]

317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,

318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.

319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

320] «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? - мовить до себе,-

321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,-

322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна

324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,-

331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати -

333] З сином - немовби подвоюють шану й любов обопільну.

334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе -

337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

339] Значить, він мій і тим самим - не мій. Поміж нас - чи не диво? -

340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

343] Тут - на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

344] До поцілунку спішу - на щось більше й права не маю.

345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!

346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

347] Батько - любовник, а мати - суперниця будуть у тебе?

348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?

349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,

351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

354] Хай він, скажімо, полюбить тебе - все одно не піддасться

355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»

 

356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

361] «Он яка доня моя,-здивувався Кінір,- соромлива».

362] Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.

363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180]

364] Мужем назвати,- «Подібного,- мовить,- обличчям до тебе».

365] Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,

366] Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,

367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає,

370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала.

380] «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»

381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

 

382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.

384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,

385] Бачить: готується смерть - і б є себе в груди старенька,

386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,

387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,

388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.

389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.

390] Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.

391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди

392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким,

393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає

394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,

395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,- каже,-

396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.

397] Може, пройняв тебе шал - пошепчу, заварю тобі зілля.

398] Може, зурочена ти - ворожильним обрядом очищу.

399] Може, гнівляться боги - їх молитвою можна власкавить.

400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток

401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»

402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі

403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого

404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,- думка майнула.

405] Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона

406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму

407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,

408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною

409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе

410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181]

411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,- каже,-

412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! - гукнула,-

413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»

414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,

415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу

416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,-

417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене

418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй - помогти обіцяє.

419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди

420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові

421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті

422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»

423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні

424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;

425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.

426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця

427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,

428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.

429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого...» - не посміла

430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.

 

431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.

432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,

433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.

434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе

435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць

436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина.

437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,

438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна,

439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.

440] «Гарна з лиця»,- додає. Коли віком її поцікавивсь,

441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» - Кінір заохотивсь.

442] Та, лиш додому прийшла,- «Порадій, вихованко! -гукнула,-

443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна

444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно

445] Втісі радіє п'янкій - ось такий бува розлад душевний!

446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору

447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.

448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає

449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.

450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,

451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого - Ерігона.

452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі

453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:

454] Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.

455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,

456] Другою - в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.

457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі - [182]

458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі -

459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа -

460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,

461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,

462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа

463] Мірру насильно веде і, вручаючи,- «Ось тобі,- каже,-

464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.

465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.

466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.

467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.

468] «Батьку»,- сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.

469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно

470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.

471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі - без ліку.

472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні

473] Стільки ночей. Принесли смолоскип - і, жахнувшись, побачив

474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,

475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-

476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило

477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,

478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.

479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць -

480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.

481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.

482] Жити не маючи сил, а померти - не маючи зваги,

483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,

484] Ласку ще мають у вас,- на сумну заслужила я кару,

485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,

486] Мертвою - мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:

487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»

488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання

489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи

490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,

491] Корінь кривий - деревини стрункої надійна опора.

492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.

493] Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге,

494] Пальці - в малі гілочки, покривається шкіра корою.

495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,

496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.

497] «Задеревіти б скоріш!» - не втерпіла вона, й за хвилину

498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.

499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-

500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.

501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі

502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

 

503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.

504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]

505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,

506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі - безмовний:

507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.

508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,

509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.

510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна

511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.

512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає

513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди

514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.

515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно

516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось

517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-

518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!

519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...

520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,

521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,

522] Щойно народжений,- вже ось дитя золоте, прехороше,

523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.

524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.

 

525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди

526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.

527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:

528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:

529] Смертний подобався муж - і богиня Кітеру лишає,

530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі

531] Славний рибою Кнід, Аматунт - на метали багатий.

532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс - над небо.

533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі

534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-

535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,

536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.

537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:

538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,

539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,

540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити

541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.

542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди

543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,-

544] Радить йому,- а з відважними - ой, небезпечна відвага!

545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!

546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-

547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:

548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,

549] Для кабана це - ніщо: на красу не подивляться звірі.

550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:

551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; - [184]

552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:

553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.

554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя

555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі

556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу

557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває - до нього

558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.

559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

 

560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших

561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка

562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.

563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.

564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,

565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!

566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».

567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись

568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,

569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,

570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.

571] Спальні й дружина - така нагорода прудкого чекає,

572] А неквапливого - смерть. Ось така перегонів умова!»

573] Справді нечувана! Врода, проте,- неабияка сила!

574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.

575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;

576] «Щоб аж такою ціною,- гукнув,- домагатись дружини?»

577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.

578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-

580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,- промовив,-

581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».

583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,-

585] Спало на думку йому,- не попробувать щастя? Сміливим

586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе

587] Мовить юнак Гіппомен,- мов окрилена, діва знялася.

588] «Скіфська стріла так не мчить»,- захопивсь молодець аонійський

589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

596] Світло рожеве тремтить - пурпурової відсвіт запони.

597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;

598] Ще якась мить - і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]

599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

 

600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна -

601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-

602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? -

603] Мовив,- зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

605] Бо ж Мегарей із Онхеста - це рідний мій батько. Нептун же

606] Був йому дідом. Тож я - божества моревладного правнук.

607] Мужність - не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»

609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька

610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,

612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!

614] Поки що не полонила мене - хоч могла б - його врода.

615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?

618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-

635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» -

636] Мовила. Й не розуміє сама - бо ж іще не кохала -

637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся

641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».

642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

644] Поле там є,- поселяни Тамаським його називають,-

645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]

646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

655] І, не стоптавши посівів струнких,- по жовтавім колоссі.

656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! -

657] Дружньо гукають усі,- доганяй її, поки не пізно!

658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея

660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

 

663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,

664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна

665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

668] Тим скориставсь Гіппомен - і в долоні йому заплескали.

669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

670] Втрачене - й знов юнака залишає далеко позаду.

671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

672] Знову попереду мчить. До межі вже - рукою сягнути.

673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»

674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

676] Ця завагалась - підняти чи ні, й коли з волі моєї

677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-

680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.

681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку -

683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

 

686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

688] Матір богів. А що йшли вже довгенько - спочить захотіли.

689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

690] Потяг - це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]

693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

694] Різноманітних прадавніх богів - дерев'яних зображень.

695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати

697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-

699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

702] Грізні на вигляд вони; не говорять - порикують глухо.

703] Дебрі - це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують - леви.

705] їх, мій коханий, лякайсь - хижаків, що мисливця стрічають,

706] Щоб нападати,- грудьми, а не спиною, щоб утікати;

707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»

 

708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

 

717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали -

719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:

721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,- каже,-

725] Права не маєш однак! - про мій сум залишу я нетлінний

726] Спогад, Адонісе мій: що не рік - одгукнеться відлунням,

727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

729] Можна було - пригадай - обернути у м'яту пахучу

730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра

731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня

732] Скроплює кров юнака - і вона від тієї вологи

733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години -

735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.

736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

737] Зерня своє берегти, але квітка ця - короткочасна:

738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

 

 

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою

2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-

7] «Ось він,- гукнула,- той муж, який нехтує нами!» - й метнула

8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

10] Каменем - друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних

22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці - вузлуватим галуззям;

30] В інших - каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]

34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

35] Працю й знаряддя своє,- розкидані в полі безлюднім,

36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

40] Линуло слово дзвінке - не було в ньому звичної сили.

41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

43] Звірі - Юпітере-батьку! - душа вилітає в повітря.

 

44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-

52] Важко й повірити! - сумно про щось озиваються струни,

53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

54] Далі не в рідній ріці - по широкім пливуть вони морі,

55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась -

59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

 

61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

 

67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,

70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.

71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

80] Бачить: де литки були в неї круглі,- кора наростає. [190]

81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,

83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

 

85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,

87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

91] В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,

92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським - Евмолпом.

94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі

98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські

99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.

100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,

101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.

102] Цар, не подумавши,- «Хочу,- сказав,- щоби з ласки твоєї

103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».

104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним

105] Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».

106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,

107] Дар випробовує ділом,- що бачить, до того й торкнеться.

108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької

109] Гілку зелену - й вона несподівано злотом сяйнула.

110] Камінь підняв із землі - заблищав несподівано й камінь.

111] Темної скиби торкнувсь - і вона золотим заясніла

112] Зливком. Колосся зриває сухе - на долоні ж у нього -

113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді

114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться

115] Пальцями - й тут же промінням до нього всміхаються двері.

116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,

117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.

118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця

119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:

120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.

121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-

122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.

123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-

124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.

125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-

126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.

127] Вражений лихом нечуваним цар,- і багатий, і вбогий.- [191]

128] Прагне позбутись майна, про що марилось - те проклинає.

129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло

130] Спрага. Ненависне золото мучить його - й по заслузі!

131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-

132] «Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,- хоча сам завинив я,

133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»

134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,

135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.

136] «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,

137] Йди,- каже бог,- до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.

138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу

139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,

140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,

141] Тім я підстав - течією і тіло омий, і провину».

142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому

143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,

144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,

145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

 

146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі

147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.

148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,

149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.

150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий

151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,

152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.

153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,

154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,

155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.

156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.

157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,

158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся

159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.

160] Глянувши скоса на бога отар,- «За суддею,- промовив,-

161] Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.

162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,

163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба

164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.

165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,

166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою

167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну

168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр - у правиці.

169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари

170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,

171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.

172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало

173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає

174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]

175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:

176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,

177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.

178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.

179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.

180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,

181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.

182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,

183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати

184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.

185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,

186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,

187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;

188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,

189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.

190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,

191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина

192] Зрадив -уже через рік: таємницю, закопану в землю,

193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

 

 

 

194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім

195] Понад протокою Гелли - Нефели дочки й Атаманта,-

196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.

197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської - зліва

198] Давній вівтар - усевидящий в шані там був Громовержець.

199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,

200] Трудиться Лаомедонт - як багато він сил докладає,

201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.

202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,

203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату

204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.

205] Ось і звели їх. А той - ні шага, та ще й дурнів з них робить:

206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.

207] «Ти нам заплатиш-таки!» - мовив батько морів і тризубцем

208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.

209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив

210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.

211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано

212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву

213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,

214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,

215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.

216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:

217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину

218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,

219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути

220] Випало не одному; одному ж - бути мужем богині. [193]

 

221] Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,

222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син - і ділами своїми

223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».

224] Так,- щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-

225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,

226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.

227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,

228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.

 

229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.

230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше - була б там, напевно,

231] Гавань. А так - по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.

232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;

233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.

234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.

235] В ньому - печера; природна чи створена - важко сказати,

236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,

237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.

238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми

239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,

240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,

241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,

242] Що притаманне тобі,- появлятися в постатях різних.

243] Птицею в небо зметнулася ти - він тримав уже птицю;

244] В землю сосною вросла - та Пелей ухопився за стовбур;

245] Потім тигрицею стала смугастою - й тут, ізлякавшись,

246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.

247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах

248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,

249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього

250] Віщий Протей: «Еакіде,- сказав,- ти доможешся шлюбу!

251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,

252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.

253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-

254] Що б не було там - тримай, поки знову не стане собою!»

255] Мовив карпафський віщун - і в безодняві рідного моря

256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.

257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом

258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,

259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.

260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати -

261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом

262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,

263] Врешті, зітхнула. «Ти верх,- каже,- взяв не без помочі бога!»

264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми

265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні - Ахілла.

 

266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.

267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив - [194]

268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові

269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський

270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив

271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі

272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий

273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.

274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,

275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.

276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,

277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.

278] Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив -

279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,

280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова - про скоєний злочин.

281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті

282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,

283] Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,

284] Не шкодували б угідь - не захланним керуємо краєм.

285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити

286] Й те, що Юпітер - твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?

287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,

288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»

289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,

290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:

291] «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим

292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?

293] Мужем він був! І-така вже постійність душі - вирізнявся

294] Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.

295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько -

296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.

297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,

298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах - брат милувався:

299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!

300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.

301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,

302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.

303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:

304] Перший - із сонячних Дельф, із вершини Кілленської - другий.

305] І, лиш уздріли її водночас,- водночас покохали.

306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;

307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,

308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,

309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі

310] Ніч - і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.

311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,

312] Й парость безсмертного роду богів - крилоногий Автолік,

313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.

314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]

315] З білого - чорне він міг, а з чорного-біле зробити.

316] Фебів же син, Філаммон,- бо ж вона близнюків народила,-

317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.

318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись

319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька

320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,

321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:

322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:

323] «Що ж, як не вродою,- каже,- то, може, прославлюсь ділами!»

324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

325] З лука - й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.

330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича - скелі:

331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-

332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

333] Кидавсь - чотири рази зупиняли присутні безумця.

334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина

337] Бігти так швидко; здалося - не ноги вже в нього, а крила.

338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

341] В птаха його обернув - і на крилах повис він у леті.

342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,- неабияку силу.

344] Нині - він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

 

346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок -

347] Про перевтілення брата свого - ледь живий прибігає

348] Той, хто за містом із стадом лишився,- фокеєць Онетор.

349] «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,-

350] Мовив пастух і затнувсь. «Говори,- той велить,- не приховуй,

351] Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.

352] Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

355] Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.

358] Інші - пливли вже, з води виставляючи шию високу.

359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:

360] Стовбури - замість колон, верховіття густі - замість крівлі.

361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]

362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам

363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.

364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,

365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.

366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,

367] Звір величезний - ощирений вовк, баговинням облиплий,

368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,- піна кривава;

369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.

370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,

371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,

372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,- лиш без розбору

373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.

374] Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,

375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться

376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.

377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?

378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,

379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»

380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:

381] Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,-

382] Думка майнула,- нещастя таке мені шле Нереїда».

383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю -

384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра

385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,

386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *

387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї

388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,

389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.

390] їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно

391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!

392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,

393] Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока -

394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.

395] Лиш піднялися туди -й, озирнувшись, аж охнули з горя:

396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:

397] Паща потворна - в крові, закривавлена й шерсть його довга.

398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,

399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата

400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда

401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася -

402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли

403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,

404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,

405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось

406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,

407] Що перед нами - не вовк, що його вже не треба лякатись.

408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]

409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки

410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.

 

411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім

412] Чудом - появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,

413] Що провіщатиме бог - одинокий порадник людині,-

414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських

415] Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.

416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,

417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку

418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне

419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.

420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.

421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,-

422] «Чим провинилась я,- мовила,- перед тобою, мій любий,

423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?

424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?

425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?

426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись

427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.

428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.

429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,

430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.

431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє

432] Те, що твій тесть - Гіппотад, хоч у темні печери він може

433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.

434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,-

435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними

436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,

437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.

438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька

439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!

440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій

441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,-

442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.

443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом

444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»

 

445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

451] Врешті, пртішив ще так,- і цим таки вмовив дружину:

452] «Всяка затримка - шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

453] Вогнищем дому свого, що вернусь - якщо доля дозволить -

454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]

456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

458] Вгледіла той корабель - і слізьми залилась Алкіона:

459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

461] Мовила тихо: «Прощай»,- і відразу поникла, зімліла.

462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,

471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

 

475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

476] Веслами вже не гребе мореплавець - до сонця їх сушить.

477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,

482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

483] «Реї високі мерщій опустіть! - у тривозі керманич

484] Крикнув щосили.- Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»

485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

487] Та мореплавці й без того спішать: хто - витягти весла,

488] Хто - укріпити боки корабля, хто - зібрати вітрила.

489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.

495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

496] Все переплуталось - крики мужів і снастей завивання.

497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями - небо.

498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.

500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом

501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,

502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]

503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:

504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,

505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,

506] То, коли вмить зісковзне у безодню,- з-між хвиль крутобоких,

507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.

508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,-

509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні -

510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.

511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,

512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,

513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала

514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.

515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового -

516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.

517] Мить - і потоками дощ із навислої хмари пролився.

518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,

519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.

520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались

521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі -

522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.

523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.

524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.

525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине

526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,

527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,

528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,

529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,-

530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,

531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!

532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,

533] Поки в судно не ввірвався, як воїн - в захоплене місто.

534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,

535] Ті-вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе

536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів

537] Ворог руйнує стіну, а всередину - кидає інший.

538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,

539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.

540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить

541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,

542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,

543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;

544] Той - своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.

545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,

546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,-

547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег

548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.

549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]

550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився

551] Весь небосхил. Навкруги - тільки образ подвійної ночі.

552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,

553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,

554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.

555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця

556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,-

557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою

558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає

559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах

560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті

561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,

562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе

563] Батька і тестя - дарма! Найчастіше таки Алкіони

564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.

565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,

566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.

567] Випірне з хвилі на мить - і повторює, наче молитву,

568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.

569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря

570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.

571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку

572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,

573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

 

574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,

575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,

576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,

577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!

578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,

579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони -

580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік - потопельник! -

581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,

582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,-

583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

 

584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину

585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,-

586] «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,- сказала,-

587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,

588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,

589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».

590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні

591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,

592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

 

593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,

594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.

595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним

596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]

597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;

598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора

599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші

600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.

601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка

602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.

603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,

604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,

605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.

606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;

607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту

608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.

609] Щоб на завісах не рипнули часом,- у цілому домі

610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.

611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе

612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.

613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.

614] А побіч нього довкіл - щохвилини у постатях різних

615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі - колосся,

616] В лісі - листків, а піску - на широкому березі моря.

617] Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,

618] Що не давали пройти,- її одяг, сяйнувши барвисто,

619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу

620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,

621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди -

622] Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню -

623] Зразу ж пізнав її - з чим завітала. У відповідь чує:

624] «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,

625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду

626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! -

627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,

628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши

629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.

630] Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда

631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі

632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,

633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.

 

634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,-

635] Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;

636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко

637] Вигляд - обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі

638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.

639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився

640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.

641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;

642] Люди - Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій -

643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]

644] Воду, поліно чи скелю - у будь-яке тіло бездушне.

645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти

646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.

647] їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,

648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,

649] Вибрав - і тут же, розморений млостю солодкою, знову

650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.

 

651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі

652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім

653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром

654] Образ Кеїка, яким тоді був він,- блідий, синюватий,

655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі -

656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,

657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.

658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,

659] Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино»

660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься- впізнаєш,

661] Та замість мужа свого - тільки тінь перелітну віднайдеш.

662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!

663] Я - вже мертвець! Тож усі сподівання твої - надаремні!

664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний

665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.

666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,

667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина

668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,-

669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.

670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,

671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»

672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова

673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі

674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.

675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка

676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає - повітря.

677] «Милий, куди ти?-гукнула.- Постій! Почекай на дружину!»

678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,

679] Очі розплющила - й миттю туди їх звертає, де щойно

680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні

681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,

682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,

683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,-

684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,-

685] «Вже Алкіони,- каже,- нема, Алкіона пропала

686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!

687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;

688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,-

689] Тінню, одначе, він був. Але це - присягнутися можу -

690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]

691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі -

692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям

693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно

694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).

695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!

696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?

697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,

698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще

699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе

700] Не відлучилась - однакову смерть прийняли б одночасно.

701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.

702] Хоч не на морі я - в морі тону. Я глухіша душею

703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла

704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!

705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!

706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,

707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати

708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».

709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки

710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

 

711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,

712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.

713] Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси...

714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...

715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю

716] Дивиться,- десь у морській далині, на воді мерехтливій,

717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,

718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,

719] Хоч не цілком ще близька,- присягнула б, що то чиєсь тіло.

720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.

721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-

722] «Жаль мені,- каже,- тебе і дружини, якщо ти жонатий!»

723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,

724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,

725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...

726] Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» - зойкнула й тут же

727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.

728] Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,

729] Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,

730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього

731] й падали перші вали, шумували приборкані води.

732] Стрибнула щойно туди, й - неймовірно! - нараз полетіла:

733] Вже вона не на землі - вже в повітрі легкому ширяє,

734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.

735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,

736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]

738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,

739] Вже не вустами - холодним твердим обціловує дзьобом.

740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,

741] Що ворухнулось лице - сумніваються люди; одначе,

742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули

743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними

744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,

745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко

747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.

748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.

 

750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем

751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.

752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,- «Але й цей,- зауважив,-

753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе

754] Ніжки,- і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-

755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку

756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:

757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,

758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила

759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.

760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,

761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.

762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,

763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,

764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.

765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,

766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні

767] Села - на збори мужів іліонських не часто з являвся.

768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.

769] Часто ловив у лісах він Гесперію - німфу прекрасну.

770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,

771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька - Кебрена.

772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка -

773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись

774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:

775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.

776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці

777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.

778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,

779] Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я!

780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?

781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія - своїм зубом,

782] Нетерпеливістю - я! Од змії, проте, більше злочинний

783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!» [205]

784] Мовив - і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,

785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:

786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,

787] Вже він поплив - не зумів осягнути жаданої смерті.

788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно -

789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне

790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.

791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я

792] Робить падіння м'яким - і шаліє Есак, і під воду

793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.

794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,

795] Шия тонка протяглась, голова - віддалилась од тіла.

796] Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».

 

 

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;

2] Що перевтіливсь,- не знав. Йому жертви складав на могилі,

3] Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.

4] Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:

5] Викравши вдатну дружину собі, він війну довголітню

6] Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних

7] Рушило вслід, а на них - товариство військове пеласгів.

8] Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні

9] Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській,

10] Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.

11] Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти

12] Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом

13] Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці

14] Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.

15] Там, на вершечку,- гніздо, й пташенят було вісім у ньому.

16] З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,

17] їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.

18] Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий,

19] Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги!

20] Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» -

21] Дев'ятилітню війну - було й дев'ять птахів - пророкує.

22] Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,

23] Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.

24] Не втихомиривсь, одначе, Нерей,- в аонійській затоці

25] Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха

26] Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.

27] Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,

28] Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну

29] Діву-богиню. Коли над любов'ю - спільна потреба,

30] Владар - над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати

31] Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих

32] Біля жертовника,- зглянулась Діва й, присутнім заславши

33] Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, [207]

34] Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.

35] Тож, коли кров ю належною задовольнилась Діана

36] Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,-

37] Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,

38] Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.

 

 

 

39] Між суходолом, повітрям і водами є серединне

40] Місце у просторі - наче межа трьохчастинного світу.

41] Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,

42] Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.

43] Там - Поголоска живе; її дім - на вершині найвищій.

44] Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних

45] Є в тому домі; дверей - ні одних ні в одному проході.

46] Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім - із дзвінкої

47] Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.

48] Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.

49] Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.

50] Море подібно шумить, коли подих його наслухати

51] Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій

52] Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.

53] В передпокоях - роїться юрба. То виходить, то входить

54] Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди

55] Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце

56] Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.

57] Ті - з новиною далі летять. Щораз більшає доля

58] Вигадки: що б не почув,- щось від себе додасть оповідач.

59] Там - Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає,

60] Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,

61] й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений - Шепіт.

62] Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска:

63] Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах.

64] От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних

65] Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька

66] Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи

67] Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі,

68] Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони

69] В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця.

70] Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить

71] Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське

72] Кров ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу

73] Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пе'ліонським

74] Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці

75] Чи то за Ректором він, чи за Кікном шукаючи, врешті,

76] З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити).

77] Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали

78] Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю.

79] Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся: [208]

80] «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні

81] Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл-гемонієць!»

82] Мить - і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом.

83] І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно,

84] Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.

85] Щойно грудей він легенько торкнувся,- «О сину богині,-

86] Кікн одгукнувся,- не раз-бо чував я, герою, про тебе,-

87] Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?»

88] (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний,

89] Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,-

90] Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.

91] Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину

92] Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.

93] Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,

94] Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний - мій батько».

95] Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда-

96] Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих

97] Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.

98] Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,

99] Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло

100] Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,

101] Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.

102] Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,

103] Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну

104] Плахту, розлючений тим, що не тіло - повітря вдаряє.

105] «Може,- подумав Ахілл,- одлетів наконечник залізний?» -

106] Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця,

107] На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?

108] Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса

109] Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,

110] Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров ю

111] Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття

112] Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф!

113] Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота -

114] Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!»

115] Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,

116] Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.

117] Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.

118] Поки, вмираючи, падав Менет - головою об землю,

119] Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:

120] «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!

121] Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!»

122] Мовивши так, він у Кікна метнув - і не схибив нітрохи

123] Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.

124] Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.

125] Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,

126] Крові сліди спостеріг - і зрадів Еакід, та намарно: [209]

127] Рани й тепер не було, це Менет його кров ю оббризкав.

128] Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,

129] Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним

130] Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,

131] Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.

132] Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна

133] Бити раз по раз почав навмання - по обличчі, по скронях.

134] Той подається назад, Еакід - насувається грізно,

135] Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,

136] Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго

137] Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.

138] Гепнувсь горілиць; на нього ж - Ахілл. Усією вагою

139] Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.

140] Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,

141] Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг

142] І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.

143] Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти -

144] Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло

145] В білого птаха з таким же іменням отець моревладний.

 

 

 

146] Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала

147] Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.

148] Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,

149] Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,

150] День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець

151] Кікна, власкавлював кров ю телиці богиню Палладу.

152] Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,

153] Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;

154] З димом - жертовне пішло; що лишилось - було для гостини.

155] . Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу

156] їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.

157] Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта

158] З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,-

159] Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;

160] Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.

161] Хто з ким зіткнувся, кого подолав,- їм приємно по черзі

162] Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?

163] Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?

164] Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка

165] Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,

166] Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала

167] Зброя - ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.

168] Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.

169] Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн,

170] Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,-

171] Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг

172] Тілом своїм невразливим прийнять,- перребійця Кенея. [210]

173] Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах

174] Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:

175] Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять,

176] Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:

177] «А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,

178] Словом розумним уславлений світоче нашого часу,

179] Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,

180] Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,

181] Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?»

182] Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді.,.

183] Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,

184] Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще

185] З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,

186] Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру

187] Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима -

188] Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.

189] Славилась ясністю вроди Елатова доня - Кеніда,

190] Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,

191] Значить, Ахілле, й твоїх,- бо й ти земляком їй доводивсь,-

192] Безліч - та все надарма - женихів набивалось до неї.

193] Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору

194] Матір твою чи то взяв за дружину, чи то - вже не тямлю -

195] Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто

196] Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,

197] й тут повелитель морів - повідають - її обезчестив.

198] Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,-

199] «Сміло,- їй каже Нептун,- попроси, чого серце бажає,-

200] І не відмовлю тобі». (Поголоска й про те сповіщала).

201] «Кривда велика - велике й прохання,- сказала Кеніда,-

202] Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині

203] Жінкою. Цим ощасливиш мене!» Поки так говорила,

204] Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.

205] Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй

206] Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим

207] Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.

208] Щойно домігся свого - й по Пенейських полях походжає

209] Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.

 

210] З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів

211] Син Пірітой. Лиш розставив столи - й запросив хмарородних-

212] Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.

213] Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.

214] Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,

215] Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.

216] Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,

217] Сяє чудовим лицем. «Пощастило ж тобі, Пірітою»,-

218] Всі були певні того. Проте мало що не помилились:

219] Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, [211]

220] Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди

221] Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.

222] Мить - і веселощів мов не було: столи - вверх ногами.

223] Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває

224] Гіпподамію; за ним і всі інші - хто яку вибрав,

225] Хто яку міг - потягли, мов у щойно здобутому місті.

226] Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.

227] Першим озвався Тесей: «Чи аж так оп янів ти, Евріте,

228] Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,

229] Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?»

230] Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,

231] Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.

232] Той - ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати

233] На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,

234] Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.

235] Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому

236] З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,

237] Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.

238] Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,

239] З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,

240] Б ється Евріт. Роз ярились, побачивши кров свого брата,

241] Звірі двовиді. «До зброї! До зброї!» :-гуртом заревіли.

242] Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,

243] Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.

244] Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!

 

245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший

246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв

247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись

248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию

249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,

250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,- й замість обличчя

251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.

252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився

253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.

254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову

255] Ніжку стола, вклав Пелат,- і той голову звісив на груди.

256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-

257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.

 

258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши

259] Оком жахним, прохрипів: «Чи не можна б і ним скористатись?»

260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник

261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.

262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його - Оріона.

263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка

264] З неба - кажуть - могла навіть місяць на землю стягати.

265] «Даром не пройде тобі це зухвальство - була б тільки зброя!» -

266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]

267] Оленя роги - жертовна окраса високої сосни.

268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею -

269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,

270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.

 

271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,

272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,

273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.

274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,

275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,

276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару

277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо

278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.

279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити

280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,

281] Цілого воза вантаж,- на плече його взяв, та жбурнути

282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою

283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,- Комета.

284] Рет, посміхнувшись, на те: «Залишається лиш побажати,

285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!»

286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном

287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння

288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.

 

289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.

290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися

291] Першим пушком,- «Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,

292] Ще й похвалятись?» - озвався Евагр. Але Рет йому й слова

293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,

294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.

295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,

296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-

297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю

298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.

299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,

300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.

301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву

302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.

303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-

304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.

305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,- за ними;

306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща - віщий

307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:

308] «Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!»

309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину

310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта -

311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,

312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:

313] Ти озирнувся - і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]

314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.

 

315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши

316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій

317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці

318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.

319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,

320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,- «Вино будеш пити

321] Стіксом розмішане»,- мовив Форбант і метнув блискавично

322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен

323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.

324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані

325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.

 

326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать

327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши

328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,

329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,

330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.

331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,- говорили,

332] Від Пірітоя - й Хромід. Але меншою для переможця

333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.

334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:

335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов - у ліве.

336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,

337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою

338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній

339] Ясен зламав - на розчахнутім дереві кишки повисли.

340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,

341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба

342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні

343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу

344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну

345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном

346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,

347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим

348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.

349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.

350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала

351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,

352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,

353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі - Терея.

 

354] Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись

355] Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу

356] Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.

357] З коренем вирвать не зміг - надламану в ворога кинув.

358] Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару

359] З волі Паллади - Щоб вірили в те, йому щиро хотілось.

360] Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону [214]

361] Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.

362] За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:

363] Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,

364] Дав Еакіду його - в запоруку довір'я і миру.

365] Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,-

366] Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,

367] Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта

368] Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.

369] Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна' задзвеніло

370] В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко

371] Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.

372] Сили кентаврові біль додає; на противника люто

373] Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.

374] Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,

375] Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.

376] Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:

377] Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши

378] Спис віддалік; а в близькому бою- Іфіноя й Кланіда.

379] Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка

380] Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї

381] Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров ю.

 

382] От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті

383] У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» -

384] Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,

385] Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі -

386] Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,

387] Поки всі галасували довкола, Пелей - він найближче

388] Був до Доріла - мечем під живіт його з розмаху вдарив.

389] Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,

390] Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,

391] В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.

 

392] Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна

393] Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.

394] Щойно рости почала борода золота; золотаве

395] Хвилями до половини плечей опадало волосся.

396] Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,

397] Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,

398] На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,

399] Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту -

400] Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,

401] Випнулись груди від м язів тугих. Увесь - смолянистий,

402] Хвіст - білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.

403] З роду його не одна пропадала за ним. Полонила -

404] Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна

405] З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.

406] Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові -

407] Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа [215]

408] Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,

409] То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу

410] В нього вплете, а не раз - із квіток найбілішу лілею.

411] Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,

412] Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.

413] Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,

414] Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.

415] їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах

416] Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,

417] Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.

418] Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,

419] Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию

420] Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце -

421] Тільки-но вийнято спис - разом з тілом усім похололо.

422] Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.

423] Легко долоню на рану кладе, припадає вустами

424] До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.

425] Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім

426] Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,

427] Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.

 

428] Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами

429] Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх -

430] Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.

431] Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,

432] І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.

433] Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,

434] Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає

435] Мозок. Так само відстояне 'через плетінку дубову

436] М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого

437] Точиться сік, виступаючи, згущений,- через щільніше.

438] Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,-

439] Свідок твій батько, Пелей,- устромив йому меч по руків'я

440] В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали

441] Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,

442] Ратище - Телебоант. Саме ним він завдав мені рану -

443] Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!

444] Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!

445] Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні

446] Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,

447] Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.

448] Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,

449] Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим

450] Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.

451] Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-

452] Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу

453] Низ живота тим колом, що Несе його в мене пожбурив.

454] Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався [216]

455] Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,

456] Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:

457] До підборіддя - язик, підборіддя ж - до горла прибито.

 

458] Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,

459] Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.

460] Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.

461] Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,

462] Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.

463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,

464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.

465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським

466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,

467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,

468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:

469] «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди -

470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,

471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною

472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?

473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось - і за кошик,

474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.

475] Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся,

476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,

477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,

478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.

479] Піка ж одскочила так, мов градина - від плоскої крівлі,

480] Наче дрібний камінець - від напнутої шкіри тимпана.

481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий

482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.

483] «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз

484] Лезом, якщо притупилося вістря!» -- сказав і по боці

485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.

486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,

487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.

488] Поки той з дива німів, що ворог - живий і здоровий,-

489] «Черга моя тепер,- мовив Кеней,- на тобі перевірю

490] Якість заліза свого!» - й по руків'я кентаврові в плечі

491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла

492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.

493] Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,

494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами.

495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає

496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.

497] Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором!--

498] Вигукнув Моніх.- Йому одному лише - мужу з дівиці! -

499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,- дівицями, значить,

500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?

501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217]

502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!

503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,

504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону

505] Брався звести. Ну а ми - півмужчині в бою уступаєм!

506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,

507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!

508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!»

509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав

510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.

511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій

512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон - без глибокої тіні.

513] З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче

514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах

515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово

516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,

517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря

518] Вирватись пробував ще, та не міг - тільки рухавсь на ньому

519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди -

520] Ось перед нами вона - колихаються при землетрусі.

521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини

522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.

523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий

524] Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.

525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.

526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,

527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,

528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:

 

529] «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапі ті в,

530] Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!»

531] Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило

532] Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.

533] Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів

534] Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».

 

535] Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти

536] Верх у тій битві взяли. Тлеполему проте заболіло,

537] Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,

538] Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,

539] Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,

540] Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».

541] Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні

542] Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,-

543] Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?

544] Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда

545] Славить весь світ, але я... заперечити б їх намагався.

546] Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть

547] Не вихваляємо ж ми,- та чи хто свого ворога хвалить?

548] Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні [218]

549] Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос

550] Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі

551] Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.

552] Нас у Нелея дванадцять було - сини, як соколи -

553] Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.

554] Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:

555] Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати

556] Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність

557] Дав моревладний Нептуп - зачинатель роду Нелея.

558] Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!

559] Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці

560] Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.

561] Сили набувши орлиної,- кігтями, крилами, дзьобом

562] Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.

563] Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний

564] І, поки птах, у підхмар я злетівши, повис нерухомо,

565] Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.

566] Рана була незначна. Та залізом підсічені м язи

567] Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.

568] Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим -

569] Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,

570] Тільки-но впав - од самої ваги його тіла проникла

571] Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.

572] Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,

573] Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?

574] Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто

575] Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».

576] Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний.

577] Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,

578] З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.

 

579] А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,

580] Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом

581] Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,

582] Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.

583] Вже коло двох п ятиліть вирувала війна, коли так ось

584] Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога:

585] «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,

586] Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!

587] Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові

588] Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,

589] Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні

590] Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?

591] Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,

592] Нашої праці нищитель - Ахілл, що впивається кров ю!

593] Хай лиш потрапить до рук - незабарно відчує велику

594] Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано

595] З ворогом,- ти крадькома вкороти йому віку стрілою!» [219]

596] Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,

597] А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський

598] Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,

599] Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців

600] Стріли пускаючи. Бог, об явившись: «Чи варто,- питає,-

601] Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,-

602] То за братів оді мсти, свої стріли скеруй на Ахілла!»

603] Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми1 троянців

604] Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю

605] І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.

606] Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,-

607] Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині

608] Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!

609] Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,-

610] Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири!

 

611] Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,

612] Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,-

613] В полум і. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.

614] Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього

615] Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,

616] Слава - живе й переповнює світ неозорно великий!

617] Ось яка міра Пелідові личить! її осягнувши,

618] Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.

619] Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,

620] Хто його власником був. Щодо зброї - вирішує зброя.

621] Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант не посміли ставати

622] До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший

623] Віком і чином - ніхто. Тільки велетень - син Теламона

624] З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути.

625] Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати,

626] Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли -

627] З себе на них переклав суперечки цієї розв язку.

 

 

КНИГА ТРИНАДЦЯТА

1] Повагом сіли вожді. Простолюддя - вінцем доокола.

2] Першим піднявся Еант - щита семишкірого власник.

3] І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський

4] Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши

5] Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами,- свідок Юпітер! -

6] Хочемо правду знайти. Мій суперник - Улісс-ітакієць,

7] Той, хто від полум я Гектора геть утекти не вагався;

8] Я ж - те полум я збив, одігнав якнайдалі від суден.

9] Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись,

10] Аніж руками - в бою. Але з мене такий красномовець,

11] Як із того - воївник: що на вістрі жорстокої битви

12] Зброєю можу звершити, те він - язиком на зібранні.

13] Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами

14] Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути.

15] Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка!

16] Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте,

17] Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта

18] Взяти нехай навіть.берло, якщо 6 ним Улісс мав пишатись?

19] Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде:

20] Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!

 

21] Я ж - коли б навіть на мужність мою лягла недовіра -

22] Був би походженням неперевершений: син Теламона,

23] Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла

24] І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським.

25] Батьком його був Еак, безгомінного світу володар.

26] Де еолійцю Сісіфу загрожує скеля нависла.

27] Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть

28] Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера - третій.

29] Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі

30] Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:

31] Він мені брат; мені - й зброя його! Чи потомок Сісіфа,

32] Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка,

33] Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів? [221]

 

34] Перший я зброю надів, без наказу прибув - і за це ось

35] Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,

36] Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня,

37] Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший -

38] Та не на користь свою - Навпліад і нарешті не змусив

39] Страхополоха цього й хитруна до військової служби!

40] Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?

41] Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки,

42] Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині?

 

43] Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього,-

44] З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь,

45] Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде,

46] Не залишили б на Лемносі ми на великий свій сором!

47] Нині - йде поголос - ти, в лісовій заховавшись печері,

48] Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта

49] Кари благаєш - не марно, хіба що всевишніх немає!

50] Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю,

51] Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні

52] В спадок Геракл передав,- і голодний, і хворий сьогодні

53] Живиться м'ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же

54] Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути.

55] Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу.

56] На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись!

57] Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини!

58] Мстивий У лісе - пам ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! -

59] Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався

60] Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!

61] Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням,-

62] Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє!

 

63] Хай красномовнішим буде, ніж Нестор,- мене ж не зуміє

64] Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті -

65] Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:

66] Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили -

67] Друг же руки не .подав. Цього злочину я не придумав! -

68] Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса,

69] Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга.

70] Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!

71] Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув -

72] Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив.

73] Чую: «Рятуйте!» - кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу,

74] Зблідлий од страху, тремтить - неминучої смерті чекає.

75] Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці,

76] Душу нікчемну зберіг - не велика це честь! - боягузу.

77] Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову

78] Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний;

79] Словом,- ховайся за щит і за мужність - щита домагайся!

80] От врятував я його від загину, і що б ви гадали? - [222]

81] Щойно від рани конав, а за хвилю - чкурнув, наче олень.

 

82] Гектор наспів - і з собою богів залучає до битви.

83] Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе,-

84] Навіть хоробрий здригнувсь,- таким жахом од нього війнуло!

85] Я ж, поки кров'ю впивавсь він, тягар величезний піднявши.

86] Здалеку в нього метнув-і горілиць герой повалився.

87] Я проти нього'пішов, коли виклик він кинув ахейцям:

88] Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб -

89] І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні

90] Хід поєдинку того, то супернику я не піддався.

91] Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем,

92] Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?

93] Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден

94] Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна!

 

95] Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї

96] Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї?

97] Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові - зброя.

98] З цим ітакієць хай Реса зрівняє, нікчему Долона,

99] Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу.

100] Сам же - ніщо він при світлому дні без руки Діомеда.

101] Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги,-

102] Краще її розділіть: Діомедові - більшу частину!

 

103] Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч

104] Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.

105] Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,

106] Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить.

107] Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця

108] Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого

109] Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти.

110] Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу,

111] Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?

112] Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе?

113] Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці,-

114] Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати!

115] Втеча - хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі -

116] Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя!

117] Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко,

118] Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму -

119] Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар.

 

120] Ну, але годі! Слова - це слова. Повернімось до діла:

121] Між супротивників киньте хороброго воїна зброю:

122] Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!»

 

123] Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом

124] Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся.

125] Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув

126] Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану

127] Мову,- слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби. [223]

 

128] «Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги,-

129] Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати:

130] Мав би ти зброю свою, ми - тебе нині мали б, Ахілле!

131] Кривдниця Доля, однак, відняла його - в вас, як і в мене

132] (Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали

133] Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла,

134] Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла?

135] Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді;

136] Тільки б мені - винахідливий розум мій не перешкодив,

137] Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію),

138] Той, що сьогодні - мене, а, трапляється, й вас виручає,-

139] Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує!

 

140] Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого

141] Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся

142] Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком

143] Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього.

144] Я - від Лаерта родивсь; Лаерт- від Аркесія; цей же

145] Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання.

146] Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій,-

147] Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати.

148] Та не тому, що й по матері я видатніший од нього,

149] Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові,

150] Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу.

151] Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте

152] За перевагу його. Коли йде про таку нагороду,

153] Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити!

154] Втім, коли взяти родинні зв язки і спадковість найближчу,-

155] Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж -

156] Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос!

157] Єсть іще Тевкр; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу,

158] Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся?

 

159] Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться,

160] Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі

161] Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку.

 

162] Мати, Не рея дочка, щоб од сина біду відвернути,

163] Поміж дівчат помістила його й з усіма підманула

164] Також, Еанте, й тебе,- юнака одягнувши, мов діву.

165] Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати,

166] Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки,

167] Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь:

168] «Сину богині,- кажу йому,- тільки від тебе залежить,

169] Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?»

170] З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа.

171] Вчинки його - це й мої: коли Телеф зі мною боровся,

172] Списом я зранив його; а піддався - я вигоїв рану.

173] Фіви здобуті - заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте,

174] Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею здобув - Аполлона оселі, [224]

175] Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте,

176] Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею.

177] Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу

178] Гектора перемогти - значить, Гектор поліг і від мене!

179] Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла,

180] Зброї прошу: дав живому, від мертвого - знов забираю.

 

181] Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців,

182] І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську,

183] Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами,

184] То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора

185] В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані.

186] Він - проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився:

187] Владар отецьким пойнявся чуттям, та м якими словами

188] Батьківське серце'зумів я схилити на користь суспільну.

189] Мушу зізнатись,- Атрід хай пробачить мені це зізнання,-

190] Справу я вів нелегку, бо й суддя був небезсторонній.

191] Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища

192] Влада схилили його прямувати до слави по крові.

193] Послано й до Клітемнестри мене, де не доказів сила -

194] Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта -

195] Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули!

 

196] Послано й до Іліона мене - відчайдуха-промовця.

197] Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої.

198] Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі,

199] Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила.

200] Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі.

201] Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич - Антенор:

202] Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли,

203] Мало що волі рукам не дали,- чи ж не ти, Менелаю,

204] Свідок цього,- я з тобою був перший тоді в небезпеці.

205] Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам

206] Рада моя та рука принесли у війні довголітній.

207] Довгий час після перших боїв не хотів покидати

208] Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви

209] Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав...

210] Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє?

211] Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене,-

212] Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю,

213] Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу

214] Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю,

215] Як - добувати харчі. Де сутужно,- мене посилають.

216] Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця,

217] Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато.

218] Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер!

219] От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої!

220] Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить

221] Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує? [225]

222] Ба! На це здатний лиш той, чиє слово - завжди вагоме!

223] Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши

224] Спину - й мені стало соромно! - став напинати вітрила!

225] «Гей, зупиніться! - я втрутився.- Чи одуріли ви, друзі?

226] Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити?

227] З чим - на десятий рік! - ви повернетесь, як не з ганьбою?»

228] Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами

229] Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден.

230] І закликає Атрід переляканих друзів на збори.

231] Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати,

232] Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь

233] Тільки Терсіт, але я покарав недолугого старця!

234] Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю,

235] Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість.

236] Тож усе те, чим Еант похвалявсь,- його мужність уявна,-

237] Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив.

 

238] Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить?

239] Ну а зі мною й Ті дід свої вчинки погоджує радо,

240] Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса.

241] Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших

242] Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля,

243] Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола!

244] З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же,

245] Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці

246] Викласти - все, що облудлива Троя для нас готувала.

247] Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше.

248] Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши.

249] Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів

250] Реса,- й винищив махом усіх, розпочавши від нього.

251] Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор,

252] Я на здобутому повозі в табір свій гордо в їжджаю.

253] Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався

254] Ворог,- мені не присудите? Бережете для Еанта?

255] Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця,

256] Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров'ю.

257] Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій;

258] І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій;

259] Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці,

260] З ними - Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!

261] Далі - й безвісних чимало лягло поза стінами міста

262] Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни,

263] Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути -

264] Гляньте! - І тут він розхристався.- Ось тії груди, що завжди

265] Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи!

266] Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу

267] Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани!

 

268] Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів, [226]

269] Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно!

270] Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо

271] Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки

272] Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує!

273] Це ж Акторід ворогів одігнав обладунком Ахілла

274] Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом.

275] Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти;

276] Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги.

277] Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він - тільки дев ятий.

278] Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу,

279] Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор!

280] Мушу, хоч як мені важко, згадати "вам той нещасливий

281] День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна.

282] Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину

283] Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне.

284] Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло

285] Й зброю Ахіллову ніс - і тепер її хочу носити!

286] Є необхідні в мені - для такого спорядження - сили,

287] Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить.

288] І чи для цього богиня морська - лазурова Фетіда

289] Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок,

290] Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?

291] Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати

292] Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі

293] Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря,

294] Де там є коло яке, де -- осяйливий меч Оріона.

295] Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї!

 

296] Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої,

297] Пізно в ряди наші став... Та йому й невтямки, що тим самим

298] Він посягає на честь величавого духом Ахілла.

299] Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить,- злочинці:

300] Люба дружина - мене; його - мати затримала люба.

301] їм попередні роки присвятили ми, вам же - наступні.

302] З ними спочатку ми разом були, а потому вже - з вами.

303] Що звинувачений я - не біда, коли в злочині цьому ж

304] Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,

305] Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?

 

306] Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,

307] Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,

308] Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,

309] Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.

310] Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,

311] Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки

312] Чули, а й бачили золото - підкупу доказ найкращий.

313] Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,-

314] В тому вина не моя. У цій справі - слово за вами:

315] Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий [227]

316] Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,

317] Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.

318] Вислухав - от і живе! Була щирою наша порада.

319] Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії-й щирості досить!

320] Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,-

321] Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона

322] Піде й зм якшить того мужа, який од недуги та гніву

323] Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!

324] їда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв

325] Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу,

326] Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,

327] Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.

328] Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,

329] На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри

330] На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:

331] Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров ю моєю,-

332] Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти - на моєму,-

333] Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,

334] й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,

335] Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,

336] Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,

337] Як на виду в ворогів я Мі нерви фрігійської образ

338] Викрав із храму... Й зі мною Еант порівнятися хоче?

 

339] Без того образу нам не судилося Трою здобути.

340] Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа

341] Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен

342] Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,

343] Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою -

344] В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську

345] Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!

346] Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,

347] Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!

348] В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:

349] Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.

 

350] Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,

351] Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.

352] Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був -

353] З цілим загоном стояв. А мені - одного вистачало.

354] Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,

355] Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,-

356] Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший,

357] І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона,

358] Й Ідоменей "або ще й Меріон - його співвітчизник.

359] Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:

360] В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене,

361] В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця

362] Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. [228]

363] Вся твоя сила - сліпа. На мені - про майбутнє турбота.

364] Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає

365] Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.

366] Розумом - я. І наскільки мистецтво керманича вище

367] Від весляра, а вождя - од вояки простого, настільки

368] Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму

369] Першість, а розум, душа; саме в них - нездоланність Улісса.

370] Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,

371] Стільки тривожних років був на варті загальної справи.

372] Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!

373] Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:

374] Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.

375] Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,

376] Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;

377] Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,

378] Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,-

379] Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,-

380] Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,-

381] Дайте хоч їй!» - і вказав їм рукою на образ Мі нерви.

 

382] Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:

383] Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.

384] Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду

385] Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.

386] Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,-

387] «Може, й на цю навіть,- вигукнув,- зброю Улісс посягає?

388] Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців

389] Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров ю.

390] Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»

391] Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,

392] Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.

393] Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові

394] Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу

395] Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому

396] Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.

397] На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва -

398] Хлопець і муж: одного з них імення, а другого - стогін.

 

399] А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла

400] й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством

401] Слави лихої зажив,- щоби стріли тірінфські здобути.

402] Тільки тоді," коли з власником разом їх грекам'доставив,

403] Під довголітню війну було рису підведено крайню.

404] З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,

405] Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:

406] Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,

407] Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.

408] Діє палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.

409] Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама [229]

410] Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю -

411] Марно вона простягала до неба долоні благальні.

412] Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах

413] До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,

414] Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.

415] Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.

416] Звідки йому нещодавно показувать мати любила

417] Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.

418] Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,

419] Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.

420] «Троє, прощай! Нас у рабство женуть!» - розридались троянки.

421] З димних виходять осель, до землі припадають устами.

422] На корабель наостанку зійшла,- бо її, розпростерту,

423] Ледве знайшли на могилах синів,- безталанна Гекуба.

424] Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-

425