Дон Кіхот (Мігель де Сервантес) (Скорочено)
Дон Кіхот
Розділ І
(де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальга дон Кіхота Ламанчського)
В Ламанчі, в одному селі, жив нещодавно один з тих ідальгів, що все майно їх — спис, старовинний щит, «миршава шкапина та швидкий гончак». Три чверті його прибутків йшло на їжу. Решту він витрачав на камзол з легкої тканини, оксамитові штани й такі самі туфлі — це було святкове вбрання. У буденні дні ідальго носив дешевший одяг, мав дома ключницю, а для роботи на дворі та в полі був у того хлопець.
«Мав наш ідальго років під п’ятдесят. Був він міцно збудований, сухорлявий, з обличчя худорлявий, вставав рано і дуже любив полювати».
Слід також зазначити, що цей ідальго все своє дозвілля присвячував читанню рицарських книжок, навіть забув про господарство. Цікавість і захоплення ідальго книжками дійшло до того, що він продав кілька десятин ріллі, щоб придбати рицарських книжок, яких вже дуже багато зібрав у будинку. Серед всіх книжок ні одна не сподобалась йому так, як твори славнозвісного Фелісіана Сільванського. Його проза та плутані вирази здавалися ідальгові перлинами, а найбільш, коли йому траплялося читати любовні листи та виклики до бою. Читаючи ці плутані фрази, бідолаха з’їхав з глузду і перестав спати, шукаючи в них змісту, якого не добрав би й не збагнув би сам Арістотель. Отак через безсоння та постійне читання він сушив собі мозок і збожеволів. Його фантазія виповнилася всім тим, що він вичитав з книжок — чаклунством, змаганнями, бійками, викликами до бою, ранами, любовними листами та різною нісенітницею. З часом він вирішив стати мандрівним рицарем, щоб збільшити свою славу і для користі рідного міста. Заради цього ідальго мусив подорожувати по всьому світу із зброєю та конем, шукати пригод і робити те, що, як він читав, повинні робити всі мандрівні рицарі: карати за різні кривди та потрапляти на різні небезпеки, щоб, перемагаючи їх, укрити своє ім’я вічною славою. Захопившись цими приємними думками, ідальго мерщій почав здійснювати те, чого весь час так жадав. Передусім він почистив панцер, який належав його предкам. Поладив шолом, зробивши з картону забрало та прикріпивши його до шишака. Потім ідальго вирішив випробувати шолом на міцність, вдаривши по ньому кілька разів мечем, і знищив усе, що майстрував цілий тиждень. Знов він почав ладнати шолом, підклавши зсередини кілька залізних смуг. Після цього наш славетний рицар вигадував чотири дні ім’я своєму коневі, бо ж немає рації, щоб кінь такого рицаря, мав якусь невідому назву. Отак обміркувавши, кінець-кінцем, назвав він коня Росінантом, бо це ім’я здавалося йому гучним і змістовним. Потім ідальго вирішив добрати й собі до вподоби ім’я. На ці розмірковування пішов ще тиждень, і, нарешті, він назвав себе дон Кіхотом. А потім до нового імені додав ще назву рідного краю. Отож він і назвав себе дон Кіхотом Ламанчським, що, як здавалося йому, вказувало на походження ідальго та вславляло б батьківщину. Почистивши зброю, зробивши шолом, назвавши коня, він зрозумів, що тепер йому треба тільки знайти даму серця і закохатися в неї, бо мандрівний рицар без кохання однаково, що дерево без листя. Дамою серця дон Кіхот обрав вродливу сільську дівчину Альдон-су Лоренсо, в яку колись був закоханий, але вона ніколи цього не знала й не помічала. їй саме й вирішив ідальго надати титул володарки своїх думок. Альдонсі Лоренсо ідальго теж добрав прізвище, яке б одночасно нагадувало ім’я принцеси чи значної дами. І назвав він її Дульсінеєю Тобоською (бо вона була родом з Тобоса).
Розділ ІІ
(де оповідається про перший виїзд дон Кіхота з його садиби)
Закінчивши всі приготування до рицарської подорожі, дон Кіхот не бажав відкладати надалі здійснення своїх думок, Нікому не сказавши про наміри, він удосвіта убрався в панцер, сів на Росінанта, надів на голову погано збитий шолом, настромив на руку щит, узяв списа і виїхав за ворота будинку, страшенно задоволений, що так вдало почав здійснювати свої бажання. Та не встиг дон Кіхот виїхати в поле, як він пригадав, що його не висвячено у рицарі. А тому за рицарськими законами, він не мав права піднести зброю на будь-якого рицаря. Ці думки мало не змусили дон Кіхота залишити свій намір, але під впливом божевілля він вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне. На щиті ж ідальго мріяв вибити гарний девіз, коли здійснить гідні подвиги. На цьому рицар заспокоївся і поїхав шляхом, який обрав навмання. Так дон Кіхот мандрував цілий день, а надвечір втомився і зголоднів разом з конем до смерті. Ідальго зупинився і почав роздивлятися навкруги. Недалеко від шляху він помітив корчму і вирішив поїхати туди. Нашому шукачеві пригод, що думав, бачив і мріяв тільки за прикладом героїв улюблених книжок, корчма, як тільки він її побачив, стала нагадувати замок з чотирма баштами і з дахами з блискучого срібла. Також дон Кіхот сподівався зустріти тут і карлика, який повинен був подати сурмою знак, що до замку наблизився рицар. Та побачивши, що ніякого карлика тут нема, ідальго під’їхав до дверей корчми й помітив там двох дівчат, які видались йому вродливими панянками. Дівчата, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися й сховалися у корчму. Дон Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку, підняв своє паперове забрало і промовив до них ввічливо і спокійно:
«Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої кривди, бо правила рицарського ордену, до якого я належу, не дозволяють чинити її нікому, а надто таким значним паннам, як ви».
Дівчата не могли стримати сміху, почувши, що він називає їх паннами. Це розсердило дон Кіхота, ідальго назвав їх сміх безглуздим, але незвичайна постать рицаря лише збільшила посмішки дівчат. Потім вийшов корчмар, якого теж здивувала чудна постать дон Кіхота. Він запросив гостя пройти у корчму для відпочинку. Корчмар підтримав стремено дон Кіхотові, і той з великим зусиллям зліз з коня. Жінки, на яких дон Кіхот вже не сердився, почали роззброювати рицаря, але вони ніяк не могли зняти з нього шолома, прив’язаного круг шиї стрічками. І тому ідальго залишився у ньому, нагадуючи найкумеднішу постать. Дон Кіхот Ламанчський відрекомендувався і попросив поїсти. Йому принесли рибу, яка була погано зварена та шматок цвілого хліба. Дуже смішно було дивитися, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот жодного шматочка їжі. Тоді жінки почали його годувати, а корчмар напоїв дон Кіхота за допомогою очеретини. Він поклав один її кінець дон Кіхотові в рот, а в другий наливав вино. Ідальго терпляче зносив усе, щоб тільки не розірвати стрічок на шоломі.
На цей час підійшов до корчми свинар і свиснув кілька разів у сопілку. Це остаточно переконало дон Кіхота, що він потрапив у якийсь розкішний замок.
Розділ ІІІ
(де оповідається про незвичайний спосіб, яким дон Кіхота висвячено на рицаря)
Схвильований думками, що він потрапив у замок, дон Кіхот, з’ївши швидко злиденну вечерю, покликав корчмаря і зачинився з ним у стайні. Він став перед корчмарем навколішки і попросив того не відмовляти йому у проханні. Дон Кіхот бажав, щоб завтра ранком його висвятили у рицарі. А цієї ночі ідальго вирішив нести почесну варту в каплиці замку.
Корчмар був людиною хитруватою й здогадувався вже, що його пожилець, мабуть, з’їхав з глузду, але, щоб посміятися, погодився потурати вигадкам дон Кіхота. Отже, він сказав дон Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів. Змолоду, мовляв, він сам був мандрівним рицарем, шукав пригод, а зараз оселився в замку, приймаючи у себе мандрівних рицарів виключно через симпатію до них. Тоді корчмар повідомив гостя, що каплички в цьому замку немає, і варту дон Кіхот зможе відбувати в замковім подвір’ї, а зранку відбудеться церемонія висвячення ідальго у рицарі. Потім корчмар поцікавився, чи є у дон Кіхота гроші, а коли дізнався, що нема, то сказав, що всі мандрівні рицарі мали при собі про всяк випадок добре напханий гаманець. Потім він почав розповідати, що рицарі возили з собою завжди скриньку з лікувальною маззю для ран, а у деяких з них був чарівник, який їх лікував. На підставі цього корчмар радив дон Кіхотові не мандрувати надалі без грошей і без речей. Дон Кіхот обіцяв виконати його поради і дістав наказ стати на варту на великому подвір’ї.
Зайшла ніч. Одному з погоничів у корчмі забажалося піти напувати худобу, але для цього треба було зняти з корита зброю ідальго. Побачивши, що погонич підходить до корита, дон Кіхот попередив його не торкатися зброї, бо той заплатить життям за своє зухвальство.
Погонич не звернув уваги на слова дон Кіхота, взяв зброю і кинув її у бік. Тоді наш мандрівний рицар звів очі до неба, звернувся думками до Дульсінеї, обіруч підніс спис і сильно ударив по голові погонича, що той аж упав на землю. Зробивши це, дон Кіхот підібрав зброю і почав знову спокійно нести варту. Трохи згодом, з наміром напувати мули підійшов другий погонич. Не встиг він зняти зброю з корита, як дон Кіхот, не кажучи ані слова, підніс спис і розколов голову погонича на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі і сам корчмар. Побачивши своїх поранених товаришів, погоничи почали здаля кидати каміння у ідальго, а той щосили захищався щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю. Корчмар у свою чергу голосно кричав, щоб погоничи дали спокій божевільному. Дон Кіхот кричав ще голосніше, називаючи погоничів віроломцями й зрадниками, а господаря замка підлим і неблагородним. Дон Кіхот кричав так енергійно та мужньо, що нападники страшенно злякались і перестали кидати у нього каміння. Ідальго ж дозволив забрати поранених і вартував далі так само спокійно і непохитно. Корчмареві не подобалась поведінка дон Кіхота і він вирішив якнайшвидше висвятити його у рицарі. Корчмар підійшов до ідальго, попросив вибачення за грубіянство погоничів і сказав, що рицарю досить вже відбувати варту. Зараз же він проведе обряд висвячення дон Кіхота. «Господар замку» приніс якусь книгу, недогарок свічки, наказав ідальго стати на коліна. Він узяв у руки меч, ударив ним дон Кіхота по шиї і по плечах, промимрив під ніс, ніби молитву. Так корчмар скінчив нашвидку церемонію. Дон Кіхот осідлав Росінанта і поїхав чинити рицарські подвиги.
Розділ IV
(про те, що трапилося з нашим рицарем, як він виїхав з корчми)
Висвячений на рицаря, дон Кіхот виїхав з корчми веселий та радісний. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар: гроші та сорочки — і вирішив повернутися додому, щоб запастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі за зброєносця свого сусіду — бідного хлібороба, який, на його думку, був придатним виконувати ці обов’язки. Так міркуючи, він направив Росінанта до свого маєтку. Небагато проїхавши, дон Кіхот почув з гаю чийсь плач і вирішив заїхати туди, звідки долинали голоси. По кількох кроках, у гаю він побачив прив’язаного коло дуба хлопця років п’ятнадцяти, якого бив ременем кремезний селянин. Побачивши це, ідальго скрикнув розгніваним голосом:
«Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися!»
Селянин злякався постаті з силою зброї й увічливо відповів, що він б’є наймита Андреса за поганий догляд за отарою овець. А коли дон Кіхот дізнався, що селянин не платить хлопцю гроші за його працю, то присягнувся убити його на місці. Тоді ідальго наказав розв’язати Андреса і негайно сплатити йому борг. Селянин Хуан Альдудо почав пояснювати, що від загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та за кровопускання під час хвороби Андреса. На його слова наш мандрівний рицар відповів:
«...але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, що він безвинно терпів од вас».
Хуан Альдудо сказав, що обов’язково сплатить гроші наймиту дома, бо зараз з собою в нього нема і реалу. Дон Кіхот примусив селянина заприсягтися рицарським орденом, попередив, що покарає того за невиконання обіцянок і поїхав далі. А коли дон Кіхот від’їхав від гаю, Хуан Альдудо схопив хлопця за руку, знов прив’язав до дуба і побив мало не до смерті.
Ось як виправив несправедливість одважний дон Кіхот Ламанчський, який гадав, що щасливо і гідно розпочав свої рицарські подвиги.
Тим часом ідальго проїхав кілька миль і побачив купку людей. То були купці, з якими їхали їх слуги та погоничи. Ідальго зробив одразу мужній вигляд, наготовив спис, став посеред дороги, чекаючи, поки під’їдуть ці «мандрівні рицарі», як він гадав. Коли купці наблизились до дон Кіхота, він голосно сказав, щоб ті зупинились і визнали, що немає в світі кращої дівчини, як імператриця Ламанчі, незрівнянна Дульсшея Тобоська. Почувши це й побачивши незвичайну постать зі зброєю, купці спинилися й одразу ж збагнули, що мають діло з божевільним. Один з них відповів ідальго, щоб той показав Дульсінею, і вони одразу без примусу визнають її прекрасною, навіть якщо вона на одне око крива, купці погодились ЇЇ вихваляти. Дон Кіхот образився на їх слова.
«Ви заплатите за своє кощунство над великою красою».
З цими словами мандрівний рицар кинувся на них із списом роздратований і лютий, але кінь дон Кіхота посковзнувся і впав серед дороги, а його хазяїн ніяк не міг підвестися, бо заважала зброя. Тоді один з погоничів підійшов до бідолахи, поламав його спис і побив дон Кіхота. Купці поїхали далі, а ідальго ніяк не міг підвестися. Проте, він відчував себе щасливим, вважаючи, що саме такі пригоди трапляються з мандрівними рицарями.
Розділ V
(де оповідається далі про злигодні нашого рицаря)
В такому стані знайшов дон Кіхота один селянин, його сусіда на селі. Дон Кіхот, звичайно, визнав того за героя з рицарських романів і почав розповідати про свою недолю так, як писалося в історії про маркіза Мантуанського й Балдуіна. Селянин здивувався цим нісенітницям, витер рицареві брудне обличчя і одразу впізнав свого сусіду. Він запитав ідальго, хто довів його до такого стану, але той відповідав на всі питання історіями з романів. Тоді селянин підняв дон Кіхота з землі, з великими труднощами посадив на свого осла, позбирав усю зброю і навіть уламки списа та поклав їх на Росінанта. Він узяв коня за повіддя, а осла за оброть і поїхав до села. Дон Кіхот їхав дуже задуманий і час-від-часу «посилав до неба зітхання», що селянин аж запитав, що у того болить. Але його сусіда почав знов пригадувати історії з романів. Почувши купу безглуздих слів, селянин зрозумів, що ідальго з’їхав з глузду. Він прискорив ходу, щоб мерщій доїхати додому та позбутися дон Кіхота з його балаканиною. Дон Кіхот вирішив продовжити розмову з селянином і почав розповідати, що найславетніші рицарські подвиги він робить заради Дульсінеї Тобоської. Отак розмовляючи, вони смерком доїхали до села і будинку ідальго. На той час у дон Кіхота були його приятелі — священик та цирульник, які бесідували з ключницею. Ключниця, вгледівши свого господаря, запитала у селянина, що трапилось. Тоді вона зробила висновок:
«...його спантеличили оті кляті рицарські книжки..».
Священик погодився з думками ключниці і сказав, що завтра же віддасть ці книжки під суд, де їх засудять спалити, щоб більше ні з ким не траплялось неприємностей через рицарські романи.
Дон Кіхота поклали на ліжко, оглянули і не знайшли ніяких ран, а він весь час твердив, що впав з Росінанта під час бою з десятьма найбільшими в світі велетнями. Коли ідальго заснув, священик докладно розпитав селянина, де той знайшов його товариша. Наступного ранку священик прийшов до дон Кіхота разом з цирульником Ніколасом.
Розділ VI
(про другий виїзд славетного рицаря дон Кіхота Ламанчського)
Дон Кіхот іще спав. Священик попросив небогу дати йому ключі від помешкання, де були книги. Священик, цирульник, ключниця і небога увійшли до бібліотеки і знайшли там сто великих томів. Священик наказав цирульникові подавати книжку одну по одній, щоб, розглядаючи їх, вибрати ті, що не заслуговують огненої кари. Але небога і ключниця сказали, що треба викинути всі книжки на подвір’я і спалити. Та священик не згоджувався на це і хотів спершу прочитати хоч їх назви. Поки всі були в бібліотеці, дон Кіхот прокинувся і почав кликати:
«Сюди, сюди, славне рицарство! Тут треба показати міць ваших славних рук, бо царедворці беруть гору в турнірі». .
Коли друзі прийшли до дон Кіхота, він уже встав із ліжка і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво. Його схопили й знову силоміць поклали на ліжко. Тоді дон Кіхот почав називати священика ім’ям одного з героїв рицарських книжок, розповідати про мандрівних рицарів. Той заспокоїв ідальго, а потім дон Кіхот поїв і міцно заснув.
Цієї ж ночі ключниця спалила всі книжки. А священик і цирульник замурували приміщення бібліотеки так, щоб його не міг знайти їх хворий приятель. Через два дні дон Кіхот встав із ліжка і передусім пішов подивитися на свої книжки, але, не знайшовши приміщення бібліотеки, він почав мацати стіну, де раніше були двері. Через деякий час ідальго запитав у ключниці, де поділася бібліотека з книжками. Вона відповіла йому так, як домовилась з священиком і цирульником, ніби прилетів чарівник Муньятон на змії, кричав, що напакостить у будинку, бо ворогує з власником бібліотеки. Дон Кіхот повірив ключниці і сказав:
«Так воно і є... Це є вчений чарівник, мій запеклий ворог».
Два тижні після цієї пригоди дон Кіхот не виявляв намірів повторювати свої божевільні вчинки. Але за цей час він встиг переконати свого сусіду Санчо Панса залишити родину і служити йому за зброєносця. Дон Кіхот пообіцяв Санчо Пансі призначити його губернатором одного з островів, який завоює ідальго під час мандрів. Потім наш мандрівний рицар продав деякі речі, щоб зібрати більше грошей у подорож, узяв сорочки і однієї ночі виїхав із зброєносцем з села. Санчо Панса ж прихопив з собою осла. Це він пояснював тим, що не міг довго ходити пішки. Санчо Панса і дон Кіхот ні з ким не попрощались і ранком були вже далеко від рідних країв.
Розділ VII
(про великий успіх, що мав дон Кіхот під час жахливої, ніколи нечуваної пригоди з вітряками, і про інші, гідні спомину пригоди)
Дон Кіхот і Санчо Панса побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Дон Кіхот одразу сказав, що то велетні з величезними руками, з якими він зараз битиметься й усіх повбиває. Зброєносець почав пояснювати:
«Придивіться краще, ваша милість,— сказав Санчо,— те, що вам здається велетнями, це звичайнісінькі вітряки, а їхні руки, як ви кажете,— то крила...».
Але дон Кіхот його не послухав. Він стиснув шпорами боки Росінанта і кинувся на вітряки з галасом.
«Не тікайте, підлі й гидкі створіння, бо на вас нагадає один тільки рицар».
На той час знявся вітерець, і крила вітряків почали рухатись. ідальго звернувся до сеньйори Дульсінеї і попросив у неї допомоги в такій важкій пригоді. Тоді дон Кіхот під’їхав до вітряків і встромив спис у крило найближчого з них. Вітер зміцнів, дуже повернув крило і потрощив спис, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса, під’їхавши на ослі, допоміг ідальго підвестися, бо той не в силі був ворухнутись через великий удар. Він посадив дон Кіхота на Росі-нанта, якому вітряки мало не скрутили ребра, і після цього вони рушили далі, прямуючи до Пуерта Лапіс, де, запевняв дон Кіхот, їм не бракуватиме різних пригод. Нашого рицаря турбувала втрата списа і він розповів зброєносцю історію, яку читав у романі. Один іспанський рицар Дієго Перес де Варга під час бою зламав меч і тоді він вивернув величезний дуб, чи то здоровенний дубовий сук, за допомогою якого зчинив багато подвигів. Дон Кіхот теж збирався тепер зламати дубовий сук і чинити далі подвиги. Вислухавши свого господаря, Санчо Панса сказав:
«Я вірю всьому, що каже ваша милость...
...та я хотів би, щоб ваша милость скаржилася, коли їй щось болить. За себе можу сказати, що я скаржитимусь на найменший біль, якщо це не заборонено зброєносцям так, як рицарям».
І дон Кіхот не міг утримати сміху з приводу щирості Санчо.
Ніч вони перебули під деревами. З гілки одного з дерев ідальго зробив спис. Він не спав цілу ніч, думаючи про сеньйору Дульсінею, на відміну від зброєносця, який міцно заснув. Наступного ранку рицар та його зброєносець поїхали до Пуерта Лапіс. Дон Кіхот попросив Санчо Пансо не намагатися допомагати йому у битвах з рицарями, на що той відповів:
«...я не зламаю ваших наказів. Вдача у мене лагідна, і я ворог будь-яких втручань у будь-які суперечки або змагання. Правда, коли б мені довелося захищати себе самого, я не подивився б на ваші закони, бо й по-людському і по-божому кожен може захищатися від нападу».
Поки вони розмовляли, на шляху з’явилися два монахи-бенедиктинці, з масками проти пилу на обличчях і парасольками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена вершниками, а ще позаду йшли два погоничі. Як потім з’ясувалося, в кареті їхала жінка. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрілися з нею в дорозі. Побачивши їх, дон Кіхот уявив собі, що монахи, то якісь чарівники, які везуть у кареті вкрадену принцесу. Дон Кіхот зупинився серед дороги і, коли монахи наблизились до нього, він сказав, щоб ті негайно звільнили вкрадену принцесу. Монахи почали пояснювати, хто вони насправді, але ідальго їм не повірив і наставив на одного з них спис. Бенедиктинець впав з переляку з мулу, а другий бенедиктинець почав тікати. Санчо Панса, побачивши, що монах лежить на землі, підбіг до того і заходився здіймати з нього одяг, бо це була законна здобич дон Кіхота. На цей час до зброєносця під’їхали погоничі і побили його за непристойне поводження з монахом. Ідальго ж цього не бачив. Він стояв біля карети і пояснював сеньйориті, яка в ній сиділа, що жінка звільнена мандрівним рицарем дон Кіхотом Ламанчським. На подяку за його вчинок, дон Кіхот просив сеньйориту поїхати до Тобоса до незрівнянної Дульсінеї Тобоської та розповісти про нього.
Один з вершників, що супроводжував даму, зрозумівши намір дон Кіхота повернути карету в іншому напрямку, під’їхав до нього і закричав:
«Геть, рицарю, геть; бо я вб’ю тебе, якщо ти не даси нам їхати далі..».
І вони почали битися. Решта вершників намагалися заспокоїти їх, та не могли нічого вдіяти. Тим часом ворог дон Кіхота ударив його мечем по плечу, а другий удар зірвав панцер з лівого боку ідальго. Але, ставши на стременах і націливши меча, наш мандрівний рицар ударив мечем вершника по голові так, що в того потекла кров з носа, з рота, з ушей і він упав. Дон Кіхот дивився на це цілком спокійно, зліз з коня, швидко підійшов до супротивника і грозився відтяти тому голову, якщо вершник не здасться. Тоді жінка, що сиділа в кареті почала благати ідальго помилувати її підлеглого. Дон Кіхот погодився, якщо «...цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з’явитися від мого імені до незрівнянної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю».
І наполохана жінка пообіцяла йому виконати всі розпорядження.
Розділ VIII
(про цікаві розмови між дон Кіхотом і його зброєносцем Санчом Пансою)
Тим часом Санчо Панса підвівся й пильно стежив за битвою. Побачивши, що вона скінчилась, він підбіг до дон Кіхота і почав благати подарувати йому острів, який ідальго здобув у цім страшнім бою. Але дон Кіхот відповів, що такі дорожні сутички мають наслідком не острови, а тільки розбиту голову. Він попросив трохи потерпіти Санчо Пансу, і тоді дон Кіхот призначить його не тільки на посаду губернатора, а й на вищу. Санчо дуже зрадів, допоміг господарю сісти на Росінанта, а сам сів на осла і поїхав за дон Кіхотом. Незабаром вони в’їхали у лісок, що був поблизу. Зброєносець сказав, що їм краще десь заховатись, бо вершник, з яким бився його пан, може сповістити про цю пригоду Святе Братство.
«Я не знаю нічого про вбивства, і сам я нікого не вбив за своє життя,— сказав Санчо,— але добре знаю, як поводиться Святе Братство з тими, хто б’ється на шляхах».
Дон Кіхот заспокоїв його, бо він ніде не читав, щоб мандрівного рицаря судили, скільки б він не вчинив убивств.
Тоді ідальго запитав, чи бачив його слуга кращого за нього рицаря. Чи читав у якій-небудь історії? Санчо відповів, що він не вміє читати, але такого відважного пана ніколи не бачив.
«Тим часом я благаю вашу милість звернути вашу увагу на те, що з вашого вуха точиться багато крові».
І дон Кіхот почав розповідати про рецепт бальзаму, яким можна вилікувати розрубану пополам людину.
Санчо ГІанса почав благати ідальго дати йому цей рецепт, на якому можна заробити гроші. Ідальго попросив його зачекати, і тоді Санчо витяг з торбини ліки для розрубаного вуха пана. Коли дон Кіхот зняв з голови шолом і побачив його розбитим, він трохи не втратив розум, але потім заспокоївся, пообіцявши собі обов’язково здобути такий же у битві з яким-небудь рицарем.
Зброєносець на це відповів:
«Подивіться ж, ваша милость,— цими шляхами їздять не озброєні люди, а самі погоничі мулів та візники, які не тільки не мають шолома, а й ніколи не чули про нього».
Дон Кіхот же не хотів відмовлятись від своїх намірів. Через деякий час вони сіли поїсти, а потім вирушити у пошуках замку, де можна б було переночувати та приготувати бальзам. Санчо спочатку турбувався, що з їжі в них тільки цибуля, сир та хліб, бо як можна годувати мандрівного рицаря таким злиденним обідом. Дон Кіхот сказав, що мандрівні рицарі взагалі можуть довго не їсти, бо здебільшого перебувають у лісах та пустелях, і зброєносець заспокоївся. Поївши, вони поїхали далі, але замість замку натрапили на халупу козопасів, де змушені були заночувати.
Розділ IX
(де оповідається про нещасливу пригоду, яка спіткала дон Кіхота, коли він зустрівся з немилосердними янгуесцями)
Переночувавши в хатині козопасів, дон Кіхот та його зброєносець заглибились у ліс. Проблукавши там понад дві години, вони опинились на лузі. Дон Кіхот і Санчо Панса злізли на землю, пустили Росінанта й осла пастися на розкішну пашу, а самі посідали снідати.
Санчо не подбав про те, щоб стриножити Росінанта. Але випадок привів пастись на цей луг табун галісійських коней, яких доглядали погоничі з Янгуеса. Трапилось так, що Росінантові захотілося порозва-житися з цими кіньми. Тоді погоничі табуна кинулись на того з палицями і побили Росінанта так, що той звалився ледве живий на землю. Дон Кіхот і Санчо, побачивши це, кинулись на янгуесців. Дон Кіхот ударив мечем першого, що нагодився під руку. Янкуесці, зрозумівши, що нападаючих тільки двоє, а їх багато, оточили ідальго і зброєносця та дуже побили. Перший опам’ятався Санчо, коли янгуесці вже втекли. Він попросив дон Кіхота дати йому лікувального бальзаму, але у пана його не було. Тоді дон Кіхот сказав, що не треба було такому рицарю як він битися з людьми, які не мають рицарського звання, і тому бог битв покарав їх. І на майбутнє ідальго зробив зауваження зброєносцю: надалі самому битися з простим людом.
«А якщо на поміч їм стане який-небудь рицар, я захищу тебе усією силою моєї міцної руки».
На це Санчо відповів, що він взагалі не збирається більше ні з ким зв’язуватися. Потім зброєносець на превилику силу підвівся з землі. Він посадив на осла дон Кіхота, який ледве ходив, прив’язав до осла Росінанта і, взявши осла за уздечку, пішов туди де повинен бути шлях. Доля вивела їх на шлях, а недалеко від нього Санчо Пансо побачив корчму. Санчо переконував, що то корчма, а його пан казав, що це не корчма, а замок. Вони довго сперечалися, поки не дійшли до воріт будинку.
Розділ X
(про те, що трапилося з вигадливим ідальгом у корчмі, яку він прийняв за замок)
Побачивши дон Кіхота, що лежав упоперек на ослі, корчмар спитав Санчо, яке нещастя спіткало його, Санчо відповів, що рицар упав із скелі. Корчмариха була зроду жаліслива. Вона звеліла своїй дочці й служниці Маріторнес допомагати й лікувати дон Кіхота. Вони приготували йому дуже погане ліжко на горищі і почали обліплювати рани пораненого пластирями. Зброєносець попросив корчмариху і його полікувати, бо він так турбувався за господаря, що в самого заболіло тіло. Тоді служниця Маріторнес поцікавилась, як звуть цього рицаря. І поцікавилась, що ж воно таке мандрівний рицар? Санчо відповів:
«Чи ви зараз жінки народилися, що не знаєте цього. Це така штука, яку то б’ють, то вона стає імператором».
Прислухаючись уважно до цих розмов, дон Кіхот підвівся, сів на ліжку, взяв господарку корчми за руку і сказав, що та може вважати себе щасливою, бо дала пристановище в замку такій людині як він.
«Зазначу тільки, що спогади про ваші послуги лишаться мені в пам’яті».
Господарка, дочка і служниця здивовано слухали мандрівного рицаря і мало розуміли його слова.
Вночі дон Кіхот прокинувся і почав звати Санчо. Коли Санчо прокинувся, ідальго попросив його сходити до корчмаря і взяти отцу, вина, солі та розмарину, щоб сьогодні ж зробити лікувальний бальзам. Санчо, у якого боліли всі кістки, через силу встав і пішов виконувати наказ пана. Корчмар дав усе, і Санчо поліз на горище до дон Кіхота, який, схопивши руками голову, скаржився на біль од ран. Ідальго узяв принесене, перемішав і варив, аж поки бальзам, на його думку, був готовий. Тоді він вирішив спершу спробувати на собі самому діяння цього чудесного бальзаму, випивши не менш як півлітра. І одразу ідальго стало погано, він «почав блювати», а потім заснув міцним сном.
Проспавши понад три години, мандрівний рицар прокинувся бадьорий і почував себе цілком здоровим. Санчо Панса вважав за диво одужання свого пана і попросив дати йому решту бальзаму, якого лишилося ще чимало. Випивши, він стільки разів падав непритомний, що здавалося, ніби прийшла вже його остання година. Дон Кіхот, побачивши це, вирішив:
«Мабуть, Санчо, таке лихо трапилося з тобою тому, що тебе ще не висвячено на рицаря, бо, пригадується мені, ця рідина корисна тільки для рицарів».
Зброєносець почував себе таким кволим, що не міг триматися на ногах, а дон Кіхот пожвавішав, вважав себе за здорового і бажав негайно їхати та шукати пригод. Виконуючи своє бажання, він осідлав Росінанта, допоміг Санчові одягтися, злізти на осла і, «під’їхавши до рогу садиби, узяв собі за спис гостру ломаку, що стояла там».
Біля дверей корчми ідальго гукнув корчмаря:
«Багато великих послуг зробили ви мені в своєму замку, сеньйоре коменданте, і я буду вдячний та зобов’язаний вам за них усе моє життя. ...Я можу віддячити вам, помстившися за вас над ким-небудь, хто насмілився вчинити вам яку образу.»..
Корчмар відповів, що він сам зможе за себе помститися, а тепер дон Кіхот повинен заплатити за ночівлю у корчмі та корм для тварин. Ідальго дуже здивувався, що це корчма, а не замок, як він вважав. Він сказав, що платити не буде, бо цим зрадить звичаям мандрівних рицарів, які ніколи не платять ні за ночівлю, ні за інше, чим доводиться їм користуватися по корчмах. Дон Кіхот стиснув шпорами Росінанта і, розмахуючи ломакою, виїхав з корчми. Корчмар побачив, що гість поїхав не заплативши, і вирішив справити гроші з Санчо Панси. Але той сказав, що коли не схотів платити його пан, то він теж не буде. Тоді чотири чесальники вовни з Сеговії, троє галкарів з Кордови і два пройдисвіта з Севіліі, які на той час були у корчмі, зняли Санчо з осла, поклали на ковдру і почали підкидати його з ковдри угору. Бідний Санчо так кричав, що його почув дон Кіхот. Ідальго повернув коня і галопом поскакав до корчми. Знайшовши ворота зачиненими, він поїхав кругом, шукаючи в’їзду, але, не доїхавши до задвірку, побачив, в яку погану гру грають з його зброєносцем. Дон Кіхот хотів злізти з коня на паркан, але не зміг, бо був дуже кволий.
Потім нападники Санчо посадили його на осла й загорнули в плащ. Жаліслива Маріторнес визнала за потрібне дати зброєносцю кухоль води, але той попросив Маріторнес принести йому вина. Випивши, Санчо виїхав із корчми дуже задоволений, що нічого не заплатив. Щоправда, у корчмаря лишилась його торбинка, але схвильований Санчо навіть не помітив того.
Розділ XI
(де оповідається про розмову, що Санчо Панса мав з дон Кіхотом, та про інші, варті уваги, пригоди)
Санчо під’їхав до свого пана такий заморений та знесилений, що не міг навіть правити ослом. Дон Кіхот, побачивши його в такому стані, сказав, що він переконався у зачарованості корчми. Ідальго присягався своїм званням, що коли б йому пощастило злізти з коня, то він помстився б за товариша. Зброєносець відповів:
«Я помстився б і сам».
Але Санчо Пансо стверджував головним чином те, що пригоди, яких вони шукають, приведуть кінець-кінцем до біди, «що ми не розберемо, де у нас права, а де ліва нога».
«Знаю тільки, що відколи ми стали мандрівними рицарями, ми не перемогли ще ні в жодній битві, не рахуючи бою з вершником. Та й з нього ваша милість вийшли без половини вуха і без половини щита».
Дон Кіхот не погоджувався з своїм зброєносцем, він вірив у користь рицарських мандрів і примушував терпіти Санчо. Тепер мрією ідальго було здобути меч, який перемагає всі чари.
Розмовляючи так із своїм служником, дон Кіхот побачив на шляху, де вони їхали, велику куряву. Він вирішив, що то скаче величезне військо, яке складається з різних незліченних народів, Санчо попередив пана, що з іншого боку здіймається така сама курява. І дон Кіхот надзвичайно зрадів, бо гадав про битву, яка, мабуть, відбудеться між двома військами, збившими цю куряву. А справді куряву цю зняли дві великі отари овець та баранів, що наближалися з обох країв шляху, але через пил не можна було роздивитися їх.
Дон Кіхот рішуче твердив, що це військо, і Санчо, нарешті, повірив йому. Вони вирішили допомогти одному з військ, в якому, на думку дон Кіхота, був славетний імператор Аліфанфарон. Дон Кіхот і Санчо Панса злізли на горбок, і ідальго почав розповідати про багатьох рицарів обох армій, яких він бачив у своїй уяві, описавши їх зброю, девізи та інші прикмети, що підказувало дон Кіхоту його ніколи небачене божевілля. Скільки провінцій він згадав, скільки назв націй, і все то були відомості, взяті з рицарських книжок. Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до слів пана і раз-у-раз крутив головою в різні боки, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів. Не помітивши нікого, він сказав, що нікого не бачить і нічого не чує, окрім бекання овечок.
«Страх охопив тебе, Санчо,— відповів дон Кіхот,— і не дає тобі ні чути, ні бачити нічого в справжньому вигляді... І коли ти так мекаєшся, то стань осторонь. Мене самого буде досить, щоб дати перемогу тій стороні, де я допомагатиму».
Кажучи так, він ударив шпорами Росінанта і блискавкою з’їхав з горбка, а Санчо тим часом гукав йому навздогін:
«Верніться, ваша милість, сеньйоре дон Кіхот! Їй-богу, ви нападаєте на барани та вівці!... Яке божевілля!»
Слова зброєносця не спинили дон Кіхота.
Він урізався в середину отари й почав штрикати овець списом так відважно, наче разив своїх смертельних ворогів. Чабани, які йшли за отарою, кричали йому, щоб ідальго цього не робив, а побачивши, що їхні слова не впливають, почали кидати у дон Кіхота каміння з кулак завбільшки. Один з каміннів поламав нашому рицарю два ребра, а другий вибив кілька зубів та покалічив два пальці на руці. Почувши страшенний біль, дон Кіхот витяг пляшку і випив цілющого бальзаму, який він зробив у корчмі. Але обидва удари були такі міцні, що ідальго не втримався на коні і впав. Чабани думали, що вбили його, швидко зігнали докупи свої отари й зникли. Санчо тим часом стояв на горбку, дивлячись на безглузді вчинки свого пана, і проклинав час і місце, де доля звела їх. Потім він підійшов до дон Кіхота, який був у дуже поганому стані і сказав:
«Хіба не казав я вам, сеньйоре дон Кіхот, що те, на що ви нападали, це тільки отари?»
Але ідальго це заперечував і твердив, що його ворог — чарівник, який переслідує рицаря через заздрощі до слави, яку б він здобув у цій битві, обернув військо на отари овець. Через деякий час дон Кіхот попросив зброєносця подивитися, скількох зубів у нього бракує. Саме в цей час, коли Санчо рахував зуби, бальзам подіяв на шлунок пана, і він обблював зброєносця. Санчо відповідно стало теж погано і його знудило прямо на дон Кіхота «...і обидва вони зробилися поцяцьковані».
Санчо Пансо побіг до осла, щоб узяти з торбинок чим витертися, але не знайшовши торбинок, він трохи не збожеволів. Тоді зброєносець прокляв себе і вирішив покинути свого пана й повернутися додому.
Тим часом дон Кіхот підвівся, побачив, що його товариш сумний, і сказав:
«...Всі бурі, які ми перебули, запорука того, що швидко розгодиниться, і справи наші покращають. Не можливо, щоб лихо чи добро тривало занадто довго».
А дізнавшись, що їх торбинки зникли, дон Кіхот засумував, бо дуже хотів їсти. І вони вирішили поїхати пошукати помешкання, де можна було відпочити і поїсти. На цей раз дон Кіхот доручив шукати помешкання Санчо Пансі, в якому нема ні примар, ні зачарованих маврів.
Розділ XII
(де оповідається про славну пригоду та здобуття шолома Мамбріна й про інші речі, що трапилися з нашим непереможним рицарем)
Дон Кіхот і Санчо переночували в корчмі і на другий день, узявши запас харчів, поїхали далі. Незабаром дон Кіхот побачив вершника, що мав на голові щось блискуче, і, звернувшись до Санчо, сказав, ніби немає несправедливих приказок. Так, наприклад, приказка, де сказано, що коли зачиняються одні двері, у ту ж мить і на тому ж місці відчиняються другі. Отже, коли рицар чекав нової пригоди, йому здалося, що у вершника на голові шолом Мамбріна, який так хотів здобути дон Кіхот. Санчо Панса почав попереджувати пана, щоб той знов не помилився, але дон Кіхот відповів:
«Як я можу помилитися, зрадливий боягузе?»
Насправді ж, і кінь, і шолом, які вбачалися дон Кіхотові, були ось чим. В цих місцях було невелике село, в якому не було ні аптеки, ні цирульника. Цього дня цирульнику, який жив у сусідньому селі, довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і тому він віз із собою мідний таз для гоління. Але пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий бриль, одяг на голову добре вичищений таз.
Коли бідний цирульник під’їхав ближче, дон Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта. Цирульник злякався, впав з мула на землю, а потім швидко підвівся і почав тікати, прудкіш за лань. Таз він покинув на землі і цим задовольнив дон Кіхота. Ідальго звелів Санчо піднести «шолом», а той, узявши його в руки, сказав, що це звичайний таз і коштує зовсім недорого.
Наш рицар одразу надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало. Не знайшовши забрало, він вирішив, що зачарований шолом потрапив, мабуть, до рук людини, яка не могла зрозуміти його призначення. А збагнувши, що шолом із чистого золота, ця людина розтопила його і зробила з однієї половини таз, а другу забрала собі, як цінність. Так розмірковував дон Кіхот і бажав у першому ж селі знайти коваля, який би виправив таз на шолом.
«А тим часом я носитиму його, як буде змога, бо що-небудь краще, ніж нічого».
Його роздуми перервав зброєносець, який поцікавився, що вони будуть робити з мулом цирульника. Дон Кіхот відповів, що осла вони залишать, бо рицарі ніколи не мали звички грабувати. Тоді Санчо попросив перемінити збрую. Він хотів забрати збрую з осла цирульника і почепити її на свого, і дон Кіхот на це погодився. Санчо, діставши дозвіл, негайно ж скористався, ним і прибрав осла «як лялечку». Після цього вони доїли решту харчів, попили води з струмка і поїхали далі.
Розділ XIII
(де оповідається про те, як дон Кіхот визволив багатьох нещасних, яких вели туди, куди вони не хотіли йти)
Дон Кіхот підвів очі й побачив, що шляхом ідуть чоловік з дванадцять, зв’язані великим залізним ланцюгом. Поруч них їхало два вершники, озброєні рушницями, а двоє йшли пішки, з мечами та шпагами. Санчо Панса, помітивши їх, сказав, що то каторжники, королівські раби, які йдуть на галерну роботу. Вислухавши Санчо, дон Кіхот вирішив, що натрапив на нову пригоду — нищити неволю та допомагати страдникам.
Тим часом низка галерників наблизилась, і дон Кіхот якнайблагородніше попросив конвойних розповісти про долю цих людей. Один з конвойних відповів, що в нього є копії вироків про кожного з каторжників, але зараз немає часу спинятися і читати їх. І він дозволив ідальго самому поцікавитися життям ув’язнених. Діставши такий дозвіл, дон Кіхот під’їхав до галерників і спитав першого з них, за які гріхи опинився він у такому поганому стані. Той відповів, що через кохання. Рицар дуже здивувався, бо як можна за кохання засуджувати. Тоді галерний пояснив, що закохався в кіш, напханий білизною, і вкрав його. Саме за це його побили і дали три роки галер. Те саме спитав ідальго і у другого галерника, але той не промовив жодного слова, такий він був сумний. Замість нього відповів інший:
«Він сеньйоре, іде через канарку, тобто за музику й співи». Тоді один з конвоїрів пояснив, що цього грішника катовано і він признався в своїх злочинах, що крав худобу. Від третього ув’язненого дон Кіхот дізнався, що його звинуватили у крадіжці грошей, а четвертий, на запитання про причину його лиха, відповів слізьми й не міг вимовити й слова. Позад усіх ішов чоловік років тридцяти. Його було прикуто до ланцюга не так, як інших. Довжелезний ланцюг обкручував йому все тіло, а на шиї було два нашийники. Дон Кіхот запитав, чому його закуто так, як нікого іншого.
«Бо він сам заподіяв більше злочинів, ніж уся решта вкупі,— відповів конвойний...— Досить сказати, що цей добряга — відомий Хінес де Пасамонте».
Потім конвойний розповів, що цей злочинець написав свою історію від народження до останнього заслання на галери, бо вже не один раз був заарештований. Коли Хінес де Пасамонте почав сперечатися з комісаром, той хотів ударити його жезлом, але дон Кіхот став між ними і попросив не ображати галерника. Порозмірковувавши, наш рицар вирішив допомогти тим, хто цього потребує та кого пригноблюють володарі світу цього. Він попросив сеньйорів конвойних і комісара розкувати галерників і відпустити, бо вони нічого не зробили їм поганого. Дон Кіхоту відмовили, і тоді він так раптово кинувся на комісара, що той не встиг захиститися і впав на землю, тяжко поранений мечем. Решта конвойних спочатку збентежилася, а потім підбігла до ідальго з шпагами та мечами. Але на цей час на допомогу дон Кіхоту приспіли галерники, які, скориставшись випадком, розірвали ланцюги і визволились. Незабаром на бойовищі не лишилося жодного конвойного, бо вони втекли. Санчо ж дуже хвилювався, що вершники повідомлять про цей випадок Святе Братство, і ті почнуть шукати злочинців. І тому Санчо Панса попросив свого пана якнайшвидше сховатися в горах, що були неподалік.
Дон Кіхот погодився, але перед від’їздом покликав галерників. Він попросив їх на подяку за визволення сходити в ланцюгах до сеньйори Дульсінеї і розповісти їй про Рицаря Сумного Образу (так він назвав себе) та цю пригоду. Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав, що це є неможливим, бо їх може зловити Святе Братство. Дон Кіхот почав лаяти каторжників. А Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того здогадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, почувши образливі слова, почав зі своїми товаришами кидати у дон Кіхота каміння. Кілька камінців міцно вдарили ідальго, і він упав на землю. Одразу ж до нього підскочив студент-каторжник, схопив таз з голови рицаря і вдарив ним спочатку по спині дон Кіхота, а потім кілька разів кинув таз об землю. Галерники зняли з. нашого рицаря кафтан, а у Санчо одібрали плащ і втекли, щоб уникнути зустрічі із Святим Братством.
Розділ XIV
(про те, що трапилось із славетним дон Кіхотом у Сієрра-Морені і що становить одну з найдавніших пригод у цій правдивій історії)
Бачивши себе в такому поганому стані, дон Кіхот вирішив, що ніколи більше не робитиме добро негідникам й використає цей досвід надалі. Санчо ж попросив пана скоріше поїхати в гори, бо Святе Братство не дуже церемониться з рицарями.
«Ти зроду боягуз, Санчо,— сказав дон Кіхот.— Але щоб ти не називав мене впертим, я зроблю, як ти радиш».
Дон Кіхот не сперечався далі, і вони поїхали до гір, що височіли неподалік. Санчо гадав перейти всю Сієрра-Морену й переховатися, кілька днів у Пізі або Альмодоварі дель Кампо. Тим паче, що весь харч залишився цілий, бо каторжники його чомусь не забрали.
Але доля влаштувала так, що славетний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте теж переховувався в тих горах, бо не хотів натрапити на Святе Братство. Він непомітно вистежив нашого рицаря й зброєносця, зачекав поки вони поснуть і вкрав осла Санчо Панси. Ранком Санчо прокинувся і, побачивши, що осла нема, почав плакати. Дон Кіхот, дізнавшись про причину сліз, заспокоїв Санчо обіцянкою дати йому вексель на трьох ослят, що лишилися у ідальго дома. Дон Кіхот, в’їхавши в гори, надзвичайно зрадів, бо ці місця здавалися йому найпридатнішими для пригод. Він пригадував різні чудові події, що траплялися мандрівним рицарям у таких відлюдних місцях. А Санчо Панса йшов слідом за своїм паном, нав’ючений усім, що мав везти на собі осел, і потихеньку їв їжу з лантуха.
Отак ідучи, Санчо зупинився і побачив, що його пан силкується підняти з землі якийсь пакунок. Дон Кіхот підіймав кінчиком списа сідельну подушку, до якої був прив’язаний чемодан. Годі він наказав зброєносцю оглянути речі. Санчо Панса зробив це дуже швидко і знайшов у чемодані білизну, гроші та розкішну записну книжку. Книжку дон Кіхот узяв собі, а гроші віддав Санчові, а потім висловив думку, що цими горами, мабуть, проходив якийсь подорожній, на якого напали й убили розбійники. Дон Кіхот розгорнув записну книжечку і знайшов у ній вірші та кілька листів. Рицареві Сумного Образу дуже кортіло дізнатися, хто був господарем чемодана, бо з віршів та листів, з золотих монет та гарних сорочок, які вони знайшли, то мав бути пан.
Отак розмірковуючи, він на вершині одного горбка побачив чоловіка, який надзвичайно спритно стрибав між кущами з прискалка на прискалок. Чоловік здавався голим, з густою, чорною бородою, з довгим скуйовдженим волоссям. І дон Кіхот вирішив знайти цю людину, бо вважав її господарем сідла й чемодана. Ідальго наказав Санчові обійти скелю з одного боку, а сам хотів об’їхати її з противного, щоб натрапити на незнайомця. Але зброєносець злякався і відмовився, сказавши, що сам нікуди не піде. Та й якщо вони знайдуть того, кому належать гроші, їх доведеться повернути, а Санчо цього не бажав. Але дон Кіхот обов’язково вирішив здійснити свої наміри, і вони разом об’їхали частину гори і натрапили на тіло померлого мула, якого вже подзюбали круки. Оглядаючи мула, рицар і зброєносець почули посвист і з боку побачили черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з’явився й козопас. Пастух зійшов у низ і сказав, що вони розглядають мула, який лежить у яру вже півроку, і запитав, чи не зустрічався їм хазяїн цієї тварини.
«Ми не зустрічали нікого,—відповів дон Кіхот,—але неподалеко звідси знайшли сідельну подушку й чемодан».
І козопас розповів, що з півроку тому, до чабанської халупи під’їхав на цьому мулі, якого знайшов дон Кіхот, юнак з чемоданом та сідлом, вже знайомими нашому рицарю. Він запитав, де в цих горах найвідлюдніше місце, а коли дізнався, повернув мула і поїхав, куди йому показали. Відтоді його не бачили, якщо не враховувати, що кілька днів тому він вибіг на дорогу, якою йшов один з пастухів і побив того, забравши їжу. Тоді козопаси, довідавшись про цей випадок, пішли шукати юнака і знайшли в дуплині товстого дуба. Вони сказали, щоб він не грабував пастухів, а якщо хлопцю щось потрібко, то хай краще попросе. Юнак перепросив за свій напад і обіцяв надалі нікого не кривдити. Але раптом він спинився, немов занімів, довгий час дивився в землю, стискував губи і супив брови, а потім так гнівно підбіг до одного з пастухів і почав його бити, кусати. Козопаси не без труднощів визволили товариша, а божевільний вмить зник.
Дон Кіхот здивовано вислухав козопасове оповідання. Тепер він ще більше захотів дізнатися, хто той нещасний, і ще раз вирішив шукати його по всіх горах. Та доля зробила краще.
Тієї ж хвилини з однієї розколини в скелі вийшов юнак, якого вони шукали. Підійшовши ближче, юнак чемно їх привітав. Дон Кіхот обняв юнака, а той, звільнившись з обійм, пильно придивлявся до нього. Нарешті, юнак заговорив.
Розділ XV
(де міститься дальша частина пригод в Сієрра-Морені)
Він сказав, що вдячний за ознаки прихильності, з якими звернувся до нього дон Кіхот, і хотів би віддячити за це. Ідальго відповів, що все чого він хоче, тільки дізнатися від юнака, чи не можна знайти ліків проти горя, яке примушує його проводити таке незвичайне життя.
«Якщо ж ваше нещастя з числа тих, що зачиняють двері перед будь-якою втіхою, то я гадав допомогти вам, плачучи та сумуючи разом із вами, бо в нещасті розважає і співчуття».
Дон Кіхот засвідчився орденом мандрівного рицаря, що служитиме хлопцю все життя, якщо той розповість про свої проблеми. У відповідь юнак попросив що-небудь поїсти. Санчо одразу ж дістав їжу з мішка, і незнайомець так швидко все з’їв, що ніхто й не помітив. Поївши, він запросив дон Кіхота, Санчо й козопаса піти слідом за ним. Вони вийшли на пасовище, де сіли і почали слухати розповідь юнака. Але юнак попе-редив, щоб розповідь не уривали, «бо як тільки ви це зробите, я зразу ж скінчу там, де ви спините».
Звали хлопця Карденіо, а батьківщиною його було одне з найкращих міст Андалузії. Походив Карденіо із знатного роду. У тім самім місті жила й Люсінда, яку він дуже кохав. Люсінда теж була заможного роду і з щирістю кохала Карденіо. Їх кохання було відомо батькам, які не заперечували шлюб дітей, коли ті підростуть. З часом Карденіо попросив батька Люсінди віддати її за юнака, і той погодився. Коли ж хлопець пішов розповісти своєму батькові про свої наміри, той дав Карденіо прочитати листа. В ньому писалося, що герцог Рікардо, один з найзнач-ніших грандів у Іспанії, просить відрядити Карденіо до нього. Рікардо хотів, щоб Карденіо був за товариша його сину.
Батько Карденіо сказав, що син змушений виконувати волю герцога.
Настав день від’їзду. Юнак попрощався з коханою, а її батька попросив зачекати кілька днів і не заручати ні з ким Люсінду. Карденіо справді став гарним товаришем Фернандо — сину герцога. Одного разу дон Фернандо висловив бажання з’їздити у гості до Карденіо. Почувши це, юнак зрадів і визнав цей план чудовим, бо він давав можливість побачитися з Люсіндою.
Приїхавши до них, Фернандо виявив бажання познайомитися з дівчиною, яку так вихваляв товариш. Коли він її побачив, то одразу закохався у вроду Люсінди.
Одного разу Люсінда попросила коханого прислати їй один з рицарських романів.
На цьому розповідь юнака перервав дон Кіхот. Він сказав, якби Карденіо одразу розповів про зацікавленість сеньйори Люсінди рицарськими романами, то не треба б було інших доказів, щоб довести її гарний розум.
Поки дон Кіхот казав це, Карденіо сидів, схиливши голову на груди і, мабуть, поринув у задуму. Але через деякий час він підвів голову й сказав:
«Я не можу позбутися думки, і ніхто в світі не допоможе мені в цьому — та й дурень буде той, хто гадає інакше — а саме, що цей пройдисвіт Єлісабет був коханцем королеви Мадасіми».
На його слова ідальго розгнівано відповів, що хто так гадає, той «великий паскудник». Він так захищав королеву, немов вона була його справжня дружина. Карденіо пильно подивився на дон Кіх’ота і, почувши, що його назвали ганебним словом, кинув у груди ідальго камінь, і той впав навзнак. Карденіо побив і Санчо Пансо з козопасом, а сам спокійно пішов у гори.
Розділ XVI
(де оповідається про інші незвичайні речі, що трапилися в Сієрра-Морені з славним рицарем Ламанчським, і про покуту, яку він наклав на себе, наслідуючи Бельтенеброса)
Попрощавшись з козопасом і знову сівши на Росінанта, дон Кіхот звелів Санчові йти слідом за собою, що той виконав дуже неохоче. Вони зайшли до найбільш непролазної частини гір. Тоді зброєносець сказав, навіщо їм потрібно шукати Карденіо, який їх може убити. Але дон Кіхот відповів, що в ці місця його тягне не так бажання знайти того божевільного, як жадоба вчинити тут подвиг, який увічнить його ім’я та славу по всій землі. І цей подвиг залежить головним чином від дбайливості його зброєносця, бо коли Санчо хутко повернеться звідти, куди хоче послати його пан, то обов’язково почнеться слава дон Кіхота. Ідальго почав розповідати про найкращого з мандрівних рицарів — Амадіса Гальського, від вчинків котрого він хотів перейняти досвід. Один з випадків, де цей рицар яскраво виявив розважливість, здібності, відвагу, терпіння, було його добровільне відлюдництво. Тобто дон Кіхот вирішив теж наслідувати Амадіса і зробитися відлюдником, удаючи, ніби він з’їхав з глузду, впав у розпач і розлютувався. На його слова Санчо зауважив, що деякі рицарі робили таке безглуздя, бо їх спонукала до цього жіноча зрада. А яка ж причина була у його пана?
«В тім то й річ,— відповів дон Кіхот,— і в тім то й полягає краса мого вчинку. Не великі заслуги й честь, коли рицар збожеволіє з причини; інша справа — з’їхать з глузду без ніяких підстав».
Отже, дон Кіхот наказав Санчо не відмовляти його від наслідування такого незвичайного рицарського зразка і підкреслив, що залишиться божевільним доти, поки зброєносець не привезе відповідь на лист, який наш рицар гадав надіслати з ним до Дульсінеї.
«1 коли відповідь буде така, яка, на мою думку, мусить бути, я зречуся своїх дурниць і каяття, інакше ж насправді збожеволію й не почуватиму нічого».
Потім дон Кіхот поцікавився, чи добре Санчо оберігає шолом Мамбріна. Той відповів, що він більше не може терпіти вигадки пана про рицарство, здобування якихось королівств, і в загалі, то не шолом, а найзвичайнісінький таз для гоління, Дон Кіхот не образився, він тільки зрозумів, що його зброєносець має найдурніший розум із усіх зброєносців у світі. Розмовляючи так, вони підійшли до підошви високої гори. Під нею біг струмочок, а скрізь було багато дерев і чимало квіток та рослин. Це місце вибрав для спокути Рицар Сумного Образу. Він зліз з Росінанта, одразу розсідлав його і відпустив на волю. Але Санчо Панса попросив пана засідлати коня, щоб він подорожував на тому, замість свого осла, до Дульсінеї. Дон Кіхот погодився, але перед від’їздом Санчо повинен був подивитися на страждання ідальго, які полягали у тому, щоб розкидати навкруги зброю, битися головою об скелю, щоб докладніше їх переказати дамі серця ідальго. Санчо Панса порадив краще битися головою об щось м’яке, а він би розповів сеньйорі Дульсінеї, що його пан бився об скелю, твердішу за алмаз. Але ідальго не хотів дурити нікого, бо це заборонялося рицарськими законами. Тоді він, не маючи під рукою паперу, вирішив написати листа своїй коханій у записній книжці Карденіо, а по дорозі до рідних місць Санчо повинен був подбати, щоб лист переписав на гарний папір вчитель з будь-якої школи. Санчо ж попросив пана написати окремо й про ослят, які обіцяв йому подарувати дон Кіхот. Під листом дон Кіхот не підписався, бо всеодно Дульсінея не вміє ні писати, ні читати. Ідальго розповів, що їх кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів. А зброєносець пригадав, яка сильна Дульсінея, бо кидає мішки, як найздоровіший парубок.
Потім дон Кіхот одійшов у бік і почав писати листа. Закінчивши писати, він покликав Санчо і сказав, що хоче прочитати йому, щоб той пам’ятав листа, якщо загубить по дорозі. Санчо відповів, що запам’ятати листа він не зможе, бо в нього дуже погана пам’ять.
Лист дон Кіхота до Дульсінеї Тобоської
«Можновладна й висока принцесо!
Поранений вістрям твоєї відсутності і замучений до глибини душі, шле тобі, найніжніша Дульсінеє Тобоська, побажання той, що сам його не має. Коли твоя врода зневажатиме мене, коли твоя величність любитиме мене, коли ти схочеш ще збільшити мої страждання — то я, хоч і звиклий, не можу далі терпіти й цих, не тільки великих, а й дуже довгих мук. Мій вірний зброєносець Санчо дасть тобі звіт, о вродлива невдячнице, улюблений вороже мій, про стан, в якому він через тебе мене покинув. Коли ти ласкаво захочеш допомогти мені — я твій, а коли ні — роби, як знаєш, бо, наложивши головою, я задовольню і твою жорстокість, і своє бажання.
Твій до смерті.
Рицар Сумного Образу»
Санчо дуже сподобався лист, бо таких влучних слів він ніколи не чув. А коли зброєносець вирішив вирушати у дорогу, дон Кіхот намагався примусити того подивитися кілька з своїх безумств у голому вигляді. Санчо Пансо щосили відмовлявся і погодився спостерігати деякі з них лише за умови, що пан буде одягнений. Зброєносець потурбувався й про те, що їстиме дон Кіхот, поки того не буде. На це він почув відповідь: «Краса мого подвигу й полягає в тому, щоб не їсти й терпіти інші злигодні».
Санчо Пансо нарізав гілок дроку, щоб кидати їх по дорозі, поки не виїде з гір, бо тоді на зворотньому шляху легше буде відшукати дон Кіхота, і поїхав до Дульсінеї. Та не проїхавши й ста кроків, він повернувся назад. Йому забажалось все-таки подивитися на безумства ідальго. Дон Кіхот, скинувши штани та лишившись у самій сорочці, двічі підстрибнув і двічі став сторчака. Зброєносець залишився задоволений, бо тепер міг присягтися, що пан його з’їхав з глузду.
Розділ XVII
(де оповідається про зустріч Санча в корчмі з священиком та цирульником)
Санчо Пансо, виїхавши на шлях, почав шукати, як же йому добратися до Тобосо, й другого дня доїхав до корчми, де з ним трапилася нещаслива пригода з ковдрою. Зброєносець спочатку не хотів до неї заїздити, але йому дуже хотілось їсти. Ця потреба таки змусила Санчо під’їхати ближче, і, поки він вагався, чи заходити в корчму, чи ні, звідти вийшло двоє — священик і цирульник, котрі допомагали палити книжки дон Кіхота.
Впізнавши Санчо Пансу та Росінанта і бажаючи дізнатися про ідальго, вони підійшли до Санчо і запитали, де ж зараз дон Кіхот. Санчо теж упізнав їх, але вирішив затаїти місце перебування свого пана. Священик і цирульник почали дорікати зброєносцю, що якщо він не скаже нічого про дон Кіхота, то вони будуть вважати, що він вбив і пограбував ідальго, бо їде на його коні. 1 тоді Санчо Пансо розповів нашвидку про стан, в якому залишився його пан у горах, про свої пригоди й про те, що зброєносцю доручено доставити листа синьйорі Дульсінеї Тобоській. Священик і цирульник попрохали показати їм цього листа. Санчо засунув руку за пазуху і нічого там не знайшов, бо дон Кіхот забув віддати лист. Зброєносець дуже засмутився, а найбільше тому, що він загубив записку, де пан наказував віддати йому трьох ослят.
«...він швидко вдарив себе разів із шість кулаком в обличчя та в ніс так, що весь умився кров’ю».
Священик заспокоював. Санчо й сказав, що, коли знайде дон Кіхота, то попросить його поновити записку. Санчо повеселішав й відповів, що, втрата листа до Дульсінеї його теж не дуже турбує, бо він знає його на пам’ять. А, почавши переказувати лист, священик і цирульник зрозуміли, що Санчо взагалі нічого не пам’ятає. Санчо спробував переказати листа тричі, але в нього нічого не вийшло. Далі він розповів про всі пригоди пана, що дон Кіхот невдовзі стане імператором, а його одружить з однією з панянок королеви, яка дуже заможня. Санчо Панса казав це все так упевнено, що священик і цирульник ще більше дивувалися божевіллю дон Кіхота, яке вплинуло й на розум цього бідолахи.
Отже, вони порадили зброєносцю молитися за здоров’я свого пана, а самі вирішили подбати, як одвернути дон Кіхота від спокути. І щоб добре обміркувати цю справу й поїсти, треба було ввійти до корчми. Санчо попрохав, щоб священик і цирульник йшли самі, а він чекатиме їх надворі і згодом пояснить причину, чого йому не личить туди заходити. Він попросив також, щоб йому принесли чого-небудь пообідати та ячменю Росінантові. Цирульник невдовзі приніс Санчо їжу. Тоді вони обговорили спільно справу, як звільнити від спокути дон Кіхота, і спинилися на думці священика. Вона полягала у тому, що священик переодягнеться дівчиною, а цирульник зброєносцем. Такими вони поїдуть туди, де перебуває дон Кіхот, удаючи ображену дівчину, яка благатиме допомогти їй.
Дон Кіхот же в свою чергу, як відважний мандрівний рицар, не зможе відмовити ображеній. Та й він не вимагатиме від неї зняти маску, поки не здійснить помсту. Священик був впевнений, що таким чином можна привести ідальго додому і вилікувати від незвичайного божевілля.
Розділ XVIII
(про те, як священик та цирульник здійснили свій намір, і про інші речі, гідні того, щоб розповісти про них у цій великій історії)
Вигадка священика здалася цирульникові дуже гарною, і вони одразу почали її здійснювати. У корчмарихи священик попросив спідницю й хустку, лоб пов’язав смужкою чорної тафти, а з другої такої самої смуги зробив маску, яка закривала все обличчя. Потім, загорнувшись у плащ, він по-жіночому сів на мула. На другого мула сів цирульник. У нього була прикріплена довга борода, зроблена з рудого бичачого хвоста. Та ледве встигли вони виїхати з корчми, як священикові спало на думку, що йому не личить удавати з себе жінку, навіть з найкращою метою. І він попросив цирульника помінятись з ним вбранням, бо справедливіше, щоб той був покривдженою дівчиною, а священик гратиме роль зброєносця. Цирульник у всім погодився з священиком, а коли той почав пояснювати, як треба поводитись і що казати дон Кіхоту, щоб примусити покинути спокуту, цирульник сказав, що зробить усе як слід.
Переодягтись вони вирішили ближче до місця, де перебував ідальго, склали одіж у пакунок і вирушили остаточно в путь під проводом Санчо, який розповідав усю дорогу про зустріч в горах з божевільним Карденіо.
Другого дня священик, цирульник і Санчо Панса приїхали туди, де зброєносець кидав гілки, щоб легше знайти дон Кіхота. Священик і цирульник наказали Санчо ні в якому разі не казати ідальго, що він знає, хто вони такі. А коли дон Кіхот спитає, чи передав Санчо листа Дульсінеї, той мусить сказати, що передав, але, бувши неписьменна, Дульсінея переказала на словах, щоб дон Кіхот одразу їхав до неї. Санчо Панса добре запам’ятав накази і припустив, що краще йому поїхати вперед і самому переказати синьйорину відповідь. Бо дуже можливо, що саме це примусить дон Кіхота покинути спокуту та виїхати з гір, не завдаючи їм зайвого клопоту. Думка Санчо Панси всім сподобалась, і священик з цирульником погодились чекати Санчо з звісткою про ідальго. Санчо в’їхав у межгір’я, а священик і цирульник розташувалися в затінку. Раптом вони почули голос, що без супроводу інструменту ніжно співав. Бажаючи дізнатися, хто там так сумно співає, священик і цирульник обійшли скелю і побачили чоловіка обличчям, статтю подібного до Карделіо, про якого казав їм Санчо, Чоловік той, помітивши їх, не схопився з місця, він глянув на них тільки раз і більше не зводив очей.
Тоді священик, що вмів добре говорити та знав про горе Карденіо, підійшов до бідолахи і попросив кинути це злиденне життя. Карденіо відповів, що спершу, ніж починати його вмовляти, треба розуміти нещастя, яке спіткало хлопця. Після цього Карденіо почав своє сумне оповідання. І ось що відбувалося після подій, які Карденіо розповів вже дон Кіхоту, козопасу і Санчо Панса.
Люсінда повернула Карденіо книгу про Амадіса Гальського, і він. у ній знайшов лист такого змісту:
«Люсінда до Карденіо»
«Щодня відкриваю я у вас вартості, які змушують мене поважати вас дедалі більше. Якщо ви хочете мати мене за дружину, можете зробити це дуже легко. У мене є батько, що знає вас і кохає мене. Не силуючи моєї волі, він задовольнить ваше бажання».
Фернандо дізнався про цей лист і це викликало у нього бажання знищити Карденіо, перш ніж той одружиться з Люсіндою. Дон Фернандо надіслав юнака до свого старшого брата, ніби щоб позичити в нього грошей на купівлю коней. Карденіо не міг передбачати у цьому вчинку зрадництво і охоче погодився поїхати. У місті брат дона Фернандо затримав Карденіо на тиждень. Одного дня до юнака прийшов чоловік і передав йому лист від Люсінди, Чоловік розповів, що, проходячи вулицею міста, його озвала з вікна дуже вродлива сеньйора, з очима, повними сліз. Вона благала, щоб той якнайшвидше відніс листа за адресою, яка була на ньому зазначена, і дала велику нагороду. Нарешті, Карденіо розпечатав листа і дізнався, що батько посватав Люсінду за Фернандо, і через два дні призначено вінчання.
Зрозумівши зраду Фернандо, Карденіо одразу поїхав додому. Долі забажалося бути ласкавою, і він зустрів випадково кохану ‘коло гратів. Вона розповіла, що сьогодні весілля, але Люсінда буде благати батька не одружувати її з Фернандо, а якщо той не погодиться, то вона заріже себе кинджалом.
Дівчина покинула Карденіо, а він, непомічений ніким, тихенько пробрався в будинок Люсінди і заховався у кімнаті. Ось наречений увійшов до зали, а незабаром з сусідньої кімнати вийшла й Люсінда в супроводі матері та двох покоївок. Коли всі зібралися до зали, туди ж увійшов священик. Він узяв Люсінду й Фернандо за руки і запитав, чи згодна сеньйора одружитися з цим чоловіком. Священикові довелося довго чекати відповіді, а потім дівчина кволо промовила: «так, хочу».
Те саме сказав і дон Фернандо, вони обмінялись обручками, а коли Фернандо підійшов до молодої, вона схопилася за серце й непритомна впала. Схвилювавшись її непритомністю, всі підбігли до Люсінди, а, розстібнувши їй убрання, щоб полегшити подих, мати знайшла на грудях у молодої папірець. Фернандо узяв папірець, прочитав і задумався, не звертаючи уваги на стан дружини.
З того часу Карденіо і живе в горах, як дикун. Вислухавши хлопця, священик хотів сказати йому кілька слів, але раптом вони почули якийсь жалібний голос.
Розділ XIX
(де говориться про нову й приємну пригоду, що трапилася з священиком і цирульником у тих самих горах)
Священик і його товариші, почувши цей голос, встали й пішли шукати того, кому він належав. Не встигли вони зробити кількох кроків, як під ясенем, за скелею, побачили хлопця. Обличчя його не було видно, бо хлопець мив ноги у ставку і сидів похнюпившись. Священик з товаришами підійшов до нього так тихо, що він навіть не помітив їх. Вимивши ноги, хлопець скинув берет і всі побачили, як по плечах розсипалось довге волосся, а врода його була незрівнянна. З цього священик, цирульник і Карденіо зрозуміли, що той, кого вони прийняли за хлопця, була насправді дівчина, і їм забажалось дізнатись, хто ж ця красуня. Почувши шелест, дівчина підвела голову і побачила перед собою трьох чоловіків. Вона перелякалась та збентежена кинулась навтіки. Проте, їй боляче було ступати ніжними ногами по гострих камінцях, і вона впала на землю. Всі троє зараз же підбігли до неї, а священик, взявши дівчину за руку, сказав, що тій нема чого тікати від них.
«Це ясно свідчить, що немаловажні причини змусили вас перевдягтися в такий негідний вашої краси одяг і віддалити її в таку глушину... Розкажіть нам про свою нещасну чи щасливу долю. В усіх нас разом і в кожному зокрема ви знайдете людину, що співчуває і хоче допомогти вам».
Дівчина глибоко зітхнула і промовила такою добірною мовою й таким ніжним голосом, що здивувала всіх своїм розумом не менш, ніж красою. Вона сказала, що її нещастя викличе замість співчуття досаду, і немає ні ліків, ні порад, щоб полегшити страждання. Дівчина, яку звали Доротея, стримуючи сльози, розпочала історію свого життя.
В Андалузії є місто, назва котрого становить титул одного герцога з найвельможніших грандів Іспанії. У герцога було два сина, старший з яких добрий, а маленький підлий і зрадник.
Батьки Доротеї селяни, а вона єдина їх донька. Одного разу Доротею побачив Фернандо — молодший син герцога. Він дуже палко закохався у дівчину, робив дорогі подарунки її родичам, а коханій співав вночі серенади та надсилав листи з освідченнями в коханні. Після цього всього Доротея всеодно мало звертала уваги на Фернандо, але разом з тим залицяння дона Фернанда не здавались їй образливими. Навпаки, дівчина відчувала певне задоволення, знавши, що її кохає та цінує такий вельможа.
Батьки ж Доротеї вказували на нерівність її і дона Фернанда становища. Вони заперечували їх шлюб і пообіцяли одружити дочку з ким вона захоче, тільки не з Фернандом. Довідавшись про це, молодий герцог однієї ночі заліз в опочивальню Доротеї і почав присягатися перед іконою, що він обов’язково заручиться з нею і одружиться.
«Перед відходом дона Фернанда, я сказала йому, що тепер я — його, і таким самим способом він може бачитись зі мною щоночі, доки захоче з’ясувати всім свій намір».
Але закоханий прийшов лише наступної ночі і більше не з’являвся. Доротею почав брати сумнів, щодо його присягань і вона змушена була стримувати сльози перед батьками. З часом Доротея почула чутки, ніби дон Фернандо в сусіднім місті одружився з дівчиною дуже вродливою і гарного роду, хоч і не такою заможньою, як він сам. Люди розповідали, що дружину Фернандо звуть Люсінда, і переказували про дивні події під час їх одруження.
Доротея ледве стримувала свій гнів і тієї ж ночі вбралась в одежу парубка і пішла у місто, де повинен був жити Фернандо з Люсіндою. У місті від першого зустрічного в якого Доротея запитала, де знаходиться будинок Люсіндиних батьків, вона дізналась про дивні події.
Фернандо, прочитавши лист, який знайшли на грудях у зомлілої дружини, розсердився. Люсінда писала, що кохає лише Карденіо і вже заручена з ним. Молодий герцог навіть хотів зарізати дівчину, але його стримали присутні. Після цього випадку Фернандо зник, а через деякий час зникла і Люсінда, і батьки ніяк не можуть знайти доньку.
Живучи в місті й не знаючи, що робити далі, бо дон Фернандо не з’являвся, Доротея одного разу почула привселюдне оголошення, в якому обіцяно велику нагороду тому, хто її знайде. Почувши це оголошення, дівчина одразу втекла в гори, прагнучи лише одного, щоб її не знайшли ні батьки, ні той, хто за їх дорученням шукатиме її.
Розділ XX
(де оповідається про цікавий і дотепно вжитий спосіб звільнити нашого закоханого рицаря від тяжкої спокути, яку він сам на себе поклав)
Розповівши свою історію, Доротея замовкла, а слухачі відчували і жаль, і подив перед таким нещастям. Священик хотів уже сказати їй кілька слів на розраду, коли всі почули крик і зрозуміли, що то кричить Санчо, не знайшовши їх на старому місці. Вони пішли йому назустріч і, спитавши про дон Кіхота, довідались, що Санчо знайшов його в самій сорочці, схудлого та пожовклого, і що він умирав з голоду та зітхав за сеньйорою Дульсінеєю. Коли Санчо Панса сказав дон Кіхоту, що Дульсінея наказує йому покинути гори та їхати до неї в Тобосо, дон Кіхот відмовився, бо не може з’явитися перед нею, поки не скінчить усіх подвигів, гідних її вроди. Священик у відповідь сказав, що вони все ж таки будь-якою ціною допоможуть ідальго, і розповів Доротеї й Карденіо про їх план. Доротея, гадаючи, що вона краще за цирульника удаватиме ображену дівчину, попросила доручити їй цю роль. Вона наголошувала на тому, що читала багато рицарських книжок і знає мову, якою дівчата, що шукають захисту, розмовляють із мандрівними рицарями, а, головне, у неї було відповідне вбрання. Доротея вийняла з свого пакунку красиве жіноче вбрання, а з невеликої скриньки — намисто, а коли вбралась, одразу стала схожа на знатну даму. Всі стояли зачаровані оздобами та вродою дівчини, але більше з усіх захопився Санчо Панса. На його запитання, хто ця.вродлива сеньйора, священик відповів, що це принцеса Мікомікон. Вона шукає дон Кіхота, щоб благати у нього допомоги й захисту від одного злого велетня. Тоді зброєносець попросив так звану принцесу вплинути на ідальго, щоб тому не заманулося стати архієпископом, бо Санчо Панса було це невигідно.
Тим часом Доротея сіла на мула священика, а цирульник почепив собі бороду, і вони наказали Санчові вести їх до дон Кіхота. Священик і Карденіо не захотіли іти з ними разом і, пропустивши тих уперед, самі поволі тихенько пішли слідком. Проїхавши кілька миль, Доротея, цирульник і Санчо побачили між скель дон Кіхота, вже одягненого, але ще не озброєного. Дівчина злізла з коня і схилила коліна перед рицарем:
«...ви мусите допомогти нещасній, що приїхала з таких далеких країн, притягнена вашим славетним ім’ям і, шукаючи у вас ради на свою недолю».
Дон Кіхот відповів, що допоможе красуні, якщо її бажання не пошкодять його батьківщині та інтересам Дульсінеї. В ту хвилину до ідальго підійшов Санчо і пошепки сказав, що дівчина благає убити велетня, який її образив, а сама вона — принцеса Мікомікону, королева великого царства Мікомікон у Ефіопії. Дон Кіхот погодився поїхати з принцесою, куди їй потрібно, а коли вона хотіла поцілувати йому руку, ідальго, будучи чемним рицарем, ніяк не згоджувався на це. Нарешті, ідальго примусив її підвестися і сам поцілував Доротею дуже ввічливо й лагідно. Потім наказав Санчо негайно сідлати Росінанта та допомогти йому одягти зброю. Цирульник увесь час стояв поряд і силкувався не засміятись, а, почувши, що благання принцеси вволено, подав руку Доротеї і допоміг їй сісти на мула. Одразу ж заліз на Росінанта дон Кіхот, цирульник сів на свого мула, а Санчо знову опинився на власних ногах. Але він не засмутився, бо мріяв, що його пан одружиться на принцесі, а йому подарує багато васалів.
Карденіо й священик дивилися на все це з-за кущів і не знали, як пристати до товаришів. Тоді вигадливий, священик нашвидку зрізав бороду Карденіо, дав йому свій сірий плащ, і це переодягнення так змінило юнака, що той і сам себе не впізнав би. Вони зійшли з гір у долину, і коли з гір з’їхав дон Кіхот із супутниками, священик почав пильно придивлятися до рицаря, а потім підбіг до того.
«В щасливий час зустрів я зразок рицарства мого доброго земляка дон Кіхота Ламанчського».
Дон Кіхот впізнав теж свого старого товариша. Він попросив принцесу знайти священику місце на мулі її зброєносця, і та з радістю це зробила. Цирульник, злізши з мула, запросив сісти на нього священика, але в цю мить мул так «викинув задом», що переляканий цирульник впав на землю. Борода його відпала і він, прикривши обличчя обома руками, почав скаржитися, що він ніби вибив усі зуби. Священик швидко схопив бороду, підбіг до цирульника, притиснив його голову до своїх грудей і причепив бороду. При цьому він бурмотів якісь слова, які, за його поясненням, були заклинанням. Дон Кіхота це надзвичайно зацікавило і він попросив священика навчити і його таким чудесам при першій нагоді. І знов всі вирушили до Міномікону, але по дорозі священик вирішив заїхати до свого села, і цьому ніхто не заперечував. З часом дон Кіхот поцікавився, як опинився його товариш в ціх місцях, де зустрів ідальго. Священик розповів пригоду, яка ніби з ним трапилась. Він поїхав з цирульником до Севілії, щоб одержати гроші, які переслав йому один родич. І коли вони вчора проїздили тут, на священика й цирульника напали розбійники і пограбували їх. Але найцікавіше, що розбійники були галерниками, звільнені, не зважаючи на опір конвойних та комісара, якимось сміливцем. Цей визвольник, на думку священика, був божевільним або таким же негідником, як і розбійники, бо порушив правосуддя та пішов проти свого короля.
Санчо розповідав пригоду з галерниками священикові і цирульникові, якою пишався його пан. І тому священик розповів її дон Кіхоту, щоб побачити, як він поставиться до цього. А той від кожного слова змінювався на обличчі, але не зважився сказати, що був визвольником тих розбійників.
Розділ XXI
(що оповідає про кмітливість вродливої Доротеї і про інші дуже приємні та втішні речі)
Не встиг священик скінчити своїх слів, як Санчо перервав його і сказав, що це дон Кіхот звільнив розбійників. Дон Кіхот образився на зброєносця і відповів, що вони нічого не розуміють у рицарських справах. Доротея, дуже кмітлива й дотепна, знавши вже про божевілля ідальго та зрозумівши, що з того весь час глузують, заспокоїла дон Кіхота. А той у свою чергу попросив розповісти конкретно, хто її образив, і з ким доведеться битися дон Кіхоту, щоб помститися за принцесу. Доротея погодилась, сіла зручніше в сідлі і розпочала приємним голосом історію, яка з нею трапилась. В цей час до дівчини підійшли ближче Карденіо, цирульник, священик та Санчо, щоб краще чути розповідь, вигадану розумною Доротеєю.
Її батько Тінакріо Вчений добре знав мистецтво магії. Завдяки цим знанням він довідався, що мати Мікомікон повинна вмерти, а невдовзі по тому помре й він, і донна залишиться сиротою. Але найбільше Тінакріо Вченого турбувало те, що коли він помре, то велетень Пандафіландо Лютоокий з великим військом нападе на володіння Міномікон, які залишаться їй у спадок. Цьому нападу мало запобігти лише одруження принцеси з велетнем, принцеса й батько цього не бажали. І вихід залишився один — поїхати в Іспанію і знайти мандрівного рицаря дон Кіхота. Тільки цей рицар, як доводило віщування, міг допомогти Мікомікон.
Наприкінці Доротея додала:
«...мені, нарешті, пощастило знайти сеньйора дон Кіхота, і тепер я вже вважаю себе за королеву всього мого царства».
Також батько пророкував, що дон Кіхот, відрубавши голову велетневі, захоче одружитися з нею, і Мікомікон без суперечок повинна погодитися на це. Санчо дуже зрадів таким новинам, бо ідальго тоді стане імператором, а він паном. Зброєносець двічі підскочив, підбіг до мула Доротеї і поцілував руку красуні, вважаючи її за свою господиню й королеву. Саме в той час на дорозі з’явилась постать вершника, що сидів на ослі. Коли вершник під’їхав ближче, всім здалося спочатку, що то циган, але Санчо одразу впізнав Хінеса де Пасамонте і свого осла. І Санчо так голосно закричав:
«А, злодію Хінесійо, віддай же, що взяв у мене, верни моє життя, мою втіху, мого осла, моє щастя, тікай, злодію, і швидше віддай те, що тобі не належить».
То дійсно був Пасамонте, який переодягся циганом, щоб його не впізнали. Пасамонте злякався, зліз з осла і втік. Санчо миттю підбіг до свого осла, поцілував його, і всі вітали зброєносця зі знахідкою. А дон Кіхот, не зважаючи на те, що осла знайдено, не відмовився від обіцянки подарувати трьох ослят. Потім дон Кіхот запитав Санчо, де і коли він бачив Дульсінею, і пригадав, що забув тоді віддати листа. Зброєносець відповів, що лист до Дульсінеї він запам’ятав, переказав якомусь ризничому, а той переписав його. І Санчо почав уривками цитувати листа.
Розділ ХХІІ
(про втішні розмови, що дон Кіхот мав із Санчо Пансою, своїм зброєносцем, та про інші пригоди)
Дон Кіхот попрохав Санчо розповісти, що робила Дульсінея в той час, коли приїхав зброєносець. Чи цікавилась кохана, де ідальго зараз, і як відреагувала на лист? Санчо Панса відповів, що вона пересівала пшеницю, а лист порвала на шматочки, бо не вміла читати і не бажала, щоб ніхто на селі не прочитав його та не взнав її секретів. Тоді Санчо переказав їй листа, і сеньйора дуже прохала повернутися дон Кіхота до Тобоса. Дон Кіхот же поцікавився, чи не оберталося зерно в руках Дульсінеї на перли.
«А які коштовності подарувала вона тобі, прощаючись, на знак вдячності за вісті про мене, які ти приніс? Це старовинний звичай і дуже поширений між мандрівних рицарів та їх дам».
Санчо Пансо сказав, що зерно не перетворювалось на перли, а на дорогу Дульсінея дала йому шматок хліба, сир і більше нічого.
«Вона надзвичайно щедра,— відмовив Дон Кіхот». В цю хвилину цирульник попередив, щоб всі почекали, бо треба було напоїти коней, а їм поснідати. Під час сніданку на шляху з’явився хлопець, який, пильно придивившись до дон Кіхота, впав перед ним навколішки і заплакав. Це був Андрес, якого ідальго одв’язав від дуба і захистив від селянина, лупцюючого хлопця. Дон Кіхот теж упізнав Андреса і розповів товаришам пригоду, яка трапилась з хлопчиком. Потім ідальго захотів, щоб Андрес сам розповів, яку користь приносять мандрівні рицарі. Але хлопчик відповів, що селянин не тільки не заплатив йому грошей, а ще й дуже знов побив.
Почувши таку відповідь, дон Кіхот підвівся з землі і вирішив поїхати до селянина помститися за ображеного, бо обіцяв Андресу так зробити, якщо йому не заплатять гроші. На це Доретея сказала, що згідно з обіцянкою, він не має права втручатися в будь-які пригоди, поки не скінчить її справи. А Андрес замість усих помст попрохав краще дати йому поїсти та грошей, щоб дістатися Севілії. Санчо витяг шматок хліба і сиру і дав їх хлопцеві. Андрес узяв їжу і, зрозумівши, що ніхто не дасть нічого більше, похнюпився й пішов далі, але, рушаючи, сказав дон Кіхотові: «Благаю вас, сеньйоре рицарю, якщо другого разу ви побачите, що мене рубають на шматки, не підходьте й не допомагайте мені. Залишіть краще мене з моєю недолею. Хоч би яка велика вона була, мені буде не гірше, коли ви надумаєтесь допомагати мені. І будьте прокляті ви і всі мандрівні рицарі, що коли-небудь народилися на світі».
Андресове оповідання збентежило нашого рицаря, а товариші мусили стримуватись, щоб не засміятись і цим не дратувати дон Кіхота ще більше.
Розділ XXIII
(де оповідається про те, що трапилося в корчмі з усією компанією дон Кіхота)
Добре поївши, всі осідлали своїх тварин й без пригод приїхали на другий день в корчму, що так лякала Санчо Пансу. Корчмар, корчмариха, їх дочка й Маріторнес, побачивши дон Кіхота й Санчо, впізнали їх, вийшли з корчми і радісно привітали. Дон Кіхот попросив, щоб йому впорядили ліжко, бо він дуже втомився і хотів би відпочити. Корчмариха виконала прохання, ідальго ліг спати. Тим часом священик наказав приготувати їм поїсти, і корчмар, сподіваючись на гарну плату, зготував непоганий обід. За обідом, у присутності корчмаря, корчмарихи і всіх подорожніх йшлося про незвичайне божевілля дон Кіхота й про те, як його знайдено. У цей час корчмар сказав, що на подвір’я в’їхало чотири вершники з списами та щитами, всі в чорних масках, а з ними якась жінка, теж у масці, і два хлопці. Почувши це, Доротея закрила собі обличчя серпанком, а Карделіо зайшов у кімнату, де спав дон Кіхот. Четверо вершників, поважні на вигляд, злізли з коней, а один з них, взявши жінку на руки, посадив її на стілець, що стояв коло дверей кімнати, куди ввійшов Карденіо. За весь час ніхто з цих людей не зняв маски й не сказав ні слова. Тільки жінка глибоко зітхала. Хлопці, що були разом з вершниками повели коней до стайні. Бачивши все це, священик, якому дуже хотілося дізнатися, що то за мовчазні й таємничі люди, пішов слідком за хлопцями до стайні. В одного з них він запитав, хто то за люди, що приїхали у корчму. Той відповів, що вони нічого не знають, бо самі подорожують з ними тільки два дні, «вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити».
Хлопець зрозумів тільки те, що це, мабуть, пани. А жінку вони везуть силоміць, бо вона постійно мовчить, зітхає та стогне.
Тим часом Доротея, почувши зітхання замаскованої дівчини, пройнялася почуттям жалю до неї. Вона підійшла і запитала, що ту змушує бути в такому поганому стані. Але жінка плакала й мовчала, поки не підійшов вершник і не сказав, щоб Доротея не турбувалась і не пропонувала нічого замаскованій, бо вона невдяча і постійно бреше. Нарешті дівчина заговорила.
«Якраз через свою правдивість я й опинилася в такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном».
Карденіо, що був од жінки тільки через двері, її голос здався дуже знайомим. Він гукнув:
«Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?»
На ці слова жінка встала і хотіла ввійти в кімнату, де знаходився юнак. Але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду дівчини. Вершник теж не втримав маску і вона впала на підлогу. Доротея підвела очі, скрикнула і впізнала дона Фернанда, який впізнав і її. Проте, він тримав у руках дівчину — Люсінду. Почувши голос, Карденіо хоробро вийшов з кімнати дон Кіхота. І всі впізнали один одного. Люсінда перша урвала мовчанку і попрохала дон Фернанда залишити її, бо доля допомогла несподіваним шляхом знов зустрітися з нареченим Карденіо. Доротея з Люсіндиних слів зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає з рук дівчину, підійшла до того, схилилась навколішки і сказала, вмиваючись гіркими сльозами:
«Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти чи ні, а я — твоя дружина. За це свідчать твої власні слова, що не можуть і неповинні бути неправдиві. За це свідчить твій підпис».
Дон Фернандо слухав мовчки, а Люсінда дивилась на неї, зворушена нещастям Доротеї і здивована її розумом та красою. Нарешті Фернандо, вражений словами Доротеї, відпустив Люсінду й промовив:
«Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш».
А Карденіо підійшов до коханої, яка ледве не зомліла. Ця пригода дивувала всіх присутніх.
Розділ XXIV
(де оповідається про те, що трапилося ще в корчмі і про багато іншого вартого уваги)
Тим часом настала ніч, і корчмар з наказу дона Фернанда доклав усих зусиль, щоб упорядити якнайкращу вечерю. Коли вона була подана, всі сіли за довгий стіл й посадили на почесне місце дон Кіхота. Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась пізно. Всі погодились розійтись та відпочивати, а дон Кіхот запропонував вартувати коло замку, щоб який велетень чи інший мандрівник-негідник не напав на них. На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля дон Кіхота, вирішили попустувати з ним. Дівчата сіли біля віконця на сіннику й побачили нашого рицаря верхи на коні. Він час-від-часу зітхав і промовляв до сеньйори Дульсінеї ніжні слова. Тут корчмарівна почала пошепки кликати його. Почувши її голос, дон Кіхот повернув до корчми голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця. Одразу рицарська уява ідальго підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається прихильності. Він під’їхав до вікна і сказав, що він не може нікого кохати, крім Дульсінеї Тобоської. Тоді дівчина попросила ідальго виконати одне прохання — дотягнути руку до вікна.
Маріторнес збагнувши, що дон Кіхот на це погодиться, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пантового осла і повернулась до віконця саме тоді, коли дон Кіхот, ставши на сідло, щоб дістати до вікна, і подати руку закоханій дівчині, сказав:
«Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на склепіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть».
Маріторнес швидко зробила петлю на оброті, наділа її дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до дверей. Маріторнес, прив’язавши його, втекла разом із корчмарівною, сміючись. Дон Кіхот ніяк не міг звільнитися і страхався в душі, що Росінант зрушить з місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, дон Кіхот вирішив, що все це — чарування. І він почав клясти себе за легковажність та необачність. Дон Кіхот то лаяв свою недолю, то згадував Дульсінею, то гукав вірного зброєносця і, кінець-кінцем, почав плакати, гадаючи, що його зачаровано назавжди;
На світанку до воріт корчми під’їхало кілька вершників, добре озброєних. Дон Кіхот голосно крикнув їм, що у замку ще всі сплять, і нехай вони зачекають, поки прокинеться володар замку. Один з вершників відповів, що ідальго каже дурниці, називаючи корчму замком. Наш рицар почав сперечатися, і тоді товариші вершника почали, наче скажені, стукати у ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар відчинив ворота. Тим часом один з коней вершників підійшов обнюхати Росінанта, що незрушно стояв. Той повернувся й собі почав обнюхувати коня. З першого ж. його поруху ноги у дон Кіхота зіскочили з сідла, і він повис на оброті й відчув такий біль, наче йому відривали руку.
Розділ XXV
(де нечувані пригоди в корчмі тривають далі)
Дон Кіхот зарепетував так, що переляканий корчмар побіг подивитися, хто там кричить. Маріторнес, розбуджена цим криком, збагнула, в чім річ, залізла на сінник і небачена ніким розв’язала оброть, що тримала дон Кіхота. Дон Кіхот одразу упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що оточили його. Потім він підвівся, розв’язав петлю на руці, сів на Росінанта, взяв у руку спис, і від’їхавши в поле, крикнув:
«Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікону, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок».
Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив про божевілля ідальго. Дон Кіхот, побачивши, що ніхто не звертає на нього уваги, лютував з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить, вже розпочату, він напав би перший.
А на той час на подвір’я корчми заїхав цирульник, у якого дон Кіхот відібрав таз, тобто шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в’ючне сідло, і відразу визнав його за своє. Цирульник відважно закричав, щоб Санчо повернув йому таз, сідло й збрую, які він у нього вкрав. Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад, схопив однією рукою сідло, а другою ударив цирульника по зубах, що в того аж кров потекла. Дон Кіхот з великим задоволенням спостерігав, як захищається зброєносець, і, побачивши в тому здібну для цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря.
На галас збіглися всі, хто був присутній у корчмі, а ідальго, ставши між цирульником та Санчо і відпихнувши їх обох, поклав сідло на землю, поки не з’ясується істина. Ідальго почав пояснювати, що він дійсно забрав у цирульника таз, але то не таз, а шолом Мамбріна, як законну здобич після бою.
Розділ XXVI
(де остаточно розвіюється сумнів щодо шолома Мамбріна та в’ючного сідла і оповідається про інші правдиві історії)
«Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. Ці добродії стверджують та ще й настоюють, ніби мій таз — якийсь там шолом!»
Цирульник Ніколас, товариш дон Кіхота, знавши характер ідальго, забажав роз’ятрити йому навіженство та розпочав жарти, щоб усі посміялись. Він сказав другому цирульнику, що він теж належить до його фаху і добре знає всі до одного цирульницькі прилади. І таз, який він тримає у руках, є звичайнийй шолом, тільки йому бракує забрала. Приїжджий цирульник здивувався і відповів:
«Ну, годі, коли цей таз — шолом, так сідло теж має бути збруєю, як каже сенйор».
Тут у розмову втручився Фернандо і пропонував розв’язати це питання за допомогою таємного збирання голосів.
Для тих, хто знав дон Кіхота, все це було тільки причиною для сміху, але тим, хто не знав його, жарти здавалися безглуздям. Такого погляду дотримувалися троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як з’ясувалося потім, були квадрієри 1. Зібравши голоси, дон Фернандо оголосив, що більшість дотримується думки, що сідло — це збруя. Почувши таке, один з квадрієрів почав сперечатися з Фернандо. Тоді дон Кіхот замахнувся і ударив по голові списом квадрієра. Решта квадрієрів, бачачи, як погано поводяться з їх товаришем, почали гукати на поміч Святе Братство. Корчмар, що належав до Братства, прибіг з мечем і. став поруч квадрієрів, а Карденіо і дон Фернандо підбігли до дон Кіхота на допомогу. І вони почали між собою битися. Бій припинив ідальго, він голосно сказав, що цей замок зачарований, і вони всі б’ються, бо не розуміють один одного. Квадрієри нічого не збагнули із слів дон Кіхота, а потім один з них згадав, що серед інших наказів про арешти, у нього був і наказ заарештувати нашого рицаря за визволення галерників. Згадавши це, він перевірив прикмети, написані в наказі, і схопив дон Кіхота за комір, пояснивши всім за якої умови. Дон Кіхоту не сподобалось як з ним поводяться, він узяв квадрієра обома руками за горло і намагався задушити. Фернандо розборонив їх. Квадрієр, проте, не заспокоївся і прохав допомогти йому заарештувати злодія. Почувши це, дон Кіхот засміявся і спокійно сказав:
«О, безчесний ви народ, негідний, з своїм убогим та мерзенним розумом! Ви не можете розуміти честь мандрівного рицарства і шанувати навіть тінь його, не то, що присутнього тут рицаря. ...Який невіглас не знає, що мандрівні рицарі не підлягають загальним законам, що їхній закон — в їхньому мечі, їхня сила — у відвазі, їхні правила — власна воля?»
Розділ XXVII
(про славетну пригоду з квадрієрами і про велику лютість нашого доброго рицаря дон Кіхота)
Священик силкувався переконати квадрієрів, що дон Кіхот з’їхав з глузду, як вони бачили з його вчинків, і прохав ідальго не заарештовувати. Спочатку квадрієри відповіли, що судити про божевілля дон Кіхота не їх справа і що вони повинні виконати розпорядження начальства, а потім погодились. Також квадрієри помирили цирульника і Санчо, порадивши їм помінятися сідлами, а попруги та вуздечки залишити без змін. Отже, в корчмі знов запанували мир та спокій. Через два дні друзі дон Кіхота вирішили їхати далі, але вони не знали, яким чином звільнити Доротею й Фернанда від потреби їхати з ідальго до його села. Нарешті, всі спинилися на такому плані. Вони змовилися з селянином, що на той час випадково проїздив мимо корчми, щоб він дав їм свій віз. До цього возу пристосували зроблену з дерев’яних прутів клітку, де міг досить зручно поміститися дон Кіхот.
Тоді Фернандо, квадрієри, корчмар наділи маски й переодяглися в інше вбрання. Вони увійшли в кімнату, в якій спав ідальго, зв’язали йому руки і ноги, внесли в кімнату клітку і посадили туди дон Кіхота. Прокинувшись, дон Кіхот уявив, що це зробили примари зачарованого замку. А коли клітку виносили на подвір’я, цирульник сказав, щоб Рицар Сумного Образу не сумував через ув’язнення.
«Так треба, щоб сталася якомога швидше пригода, на яку тебе зрушила твоя відвага».
І Санчо Пансо хай теж не турбується, бо обіцянки його пана обов’язково будуть виконані. Цирульник наказав зброєносцю іти слідом за відважним і зачарованим паном, бо їм личить скрізь бути в купі.
Почувши таке пророцтво, дон Кіхот заспокоївся і глибоко зітхнув. Він попрохав тільки про те, щоб попередили його чарівника — охоронця про пригоду яка відбулася з ним, а Санчо Панса обіцяв заплатити за послуги, які той робив протягом мандрів рицаря. Санчо Панса з великою пошаною вклонився дон Кіхотові й поцілував руки. Після цього клітку поставили на віз.
Розділ XXVIII
(де оповідається про звичайний спосіб, яким зачаровано дон Кіхота Ламанчского та про інші цікаві події)
Побачивши, що його посаджено в клітку й поставлено на віз, дон Кіхот здивувався, бо у жодній з рицарських книжок він не читав, щоб рицарів возили в клітці. Тим часом Фернандо і Карденіо, щоб Санчо остаточно не догадався про їхні вигадки, вирішили прискорити від’їзд дон Кіхота з корчми. Вони наказали корчмареві сідлати Росінанта й осла, а священик найняв поденно квадрієрів супроводити ідальго аж до села. Карденіо причепив до сідла Росінанта з одного боку щит, а з другого таз і звелів Санчеві сісти на осла та взяти за повід коня. Перед самим від’їздом з корчми вийшли корчмариха, її дочка та Маріторнесі, вдаючи, що плачуть, почали прощатися з дон Кіхотом. Цирульник і священик попрощалися з дон Фернандом та його товаришами та вирушили в дорогу.
Дон Кіхот сидів весь час у клітці з зв’язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до ґрат, і мовчав, немов то була кам’яна постать, а не жива людина. Через шість днів доїхали вони до села, де жив дон Кіхот. Трапилось це в неділю, і селяни були на майдані в той час, коли через нього проїздив віз із дон Кіхотом. Всі підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке, і, впізнавши земляка, здивувались. Один з хлопців одразу побіг до ключниці й небоги й розповів, що ідальго приїхав скудлий, пожовклий, в клітці на возі. Ключниця з небогою зустріли дон Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, що дома. Священик доручив їм гарно доглядати ідальго, щоб він знову не втік, і розповів, яких заходів довелося вжити, щоб привезти дон Кіхота додому. Обидві жінки почали плакати і проклинали всі рицарські книжки. Хвилювання й острах довго не залишали ключницю й небогу, бо вони вважали, що тільки дон Кіхот трохи одужає, вони знову лишаться без нього. І як вони гадали, так і сталося.
22.10.2017 -
Категорія: ЧИТАТИ (Зарубіжна література) » 8 клас (зар.літ)