Складати казки люди починали дуже давно, за багато сторіч до того, як винайшли папір і заходились друкувати книжки, і навіть задовго до того, як навчилися записувати вигадані й правдиві розповіді на папірусі чи на пергаменті, тобто на аркушах, виготовлених із листя тростини та зі шкіри різних тварин.

  Казки в давнину ніхто не записував — їх складали, розповідали на дозвіллі дітям або й дорослим, ті, в свою чергу, переповідали їх своїм дітям, і так вони переходили від покоління до покоління.

  З часом люди забували, хто склав ту чи іншу казку, та й, зрештою, в неї був не один автор - це народ.

  Переповідаючи почуте колись у дитинстві, люди часто переінакшували його, дещо змінювали, дещо додавали, казка обростала новими образами, новими подробицями, що відображали побут і звичаї саме тієї місцевості, куди вона примандрувала. Коли люди приїздили в справах з однієї місцевості до іншої і там, відпочиваючи ввечері біля теплої груби в гостинних господарів, могли почути, як бабуся чи дідусь розповідають своїм онукам казки, часом такі, яких вони ще не чули. Приїхавши додому, мандрівники розповідали ті казки своїм дітям чи онукам, але не завжди так, як почули їх. Ще більше змінювалася казка, потрапляючи з однієї країни в іншу. 

  Є казки, як кажуть учені, на мандрівні сюжети — тобто в різних народів є казки про тих самих героїв і про ту саму подію, хоч і не зовсім однакові в подробицях, і кожен із тих народів вважає їх за свої. Наприклад, казку «Червона Шапочка» записав і видав ще в сімнадцятому сторіччі французький письменник Шарль Перро. Казку «Червона Шапочка», подібну до французької, написав також німецький казкар Шарль Перро. Німці вважають її своєю казкою і розповідають її по–своєму. Невідомо, хто в кого запозичив її, адже німці й французи віддавна були сусідами.

  Казка переходила від оповідача до оповідача, а часто і з країни в країну, і люди забували, хто ж саме її створив. Не одна казка мала багатьох авторів: не один оповідач додавав до неї щось від себе, пристосовував її до своїх знань і уявлень.

  Давні казки ми звемо народними. їх творила не одна особа, а багато людей протягом багатьох сторіч, творив народ, кожен — свої і кожен по–своєму.

  Казки розповідали не тільки для того, щоб розважити малих чи й великих слухачів, а й для того, щоб їх виховувати і вчити. Народ вкладав у казку свій життєвий досвід, свої уявлення про навколишній світ і про місце людини в тому світі, про добро і зло. Розповідаючи про доброго, роботящого і справедливого героя, що врешті–решт перемагає лихого, ледачого й несправедливого, невідомий автор казки, безперечно, хотів поставити його за приклад своєму слухачеві.

   У народних казках діють не тільки люди, а й тварини, рослини, а в багатьох — ще й різні духи, страховища, велетні, гноми.

   Казки про різні духи, страховища, велетні, гноми належать до найдавніших, вони створені ще в ті далекі часи, коли людська уява населяла навколишню природу, ліси, річки, поля і гори найрізноманітнішими істотами, прихильними до людини чи ворожими їй. Бо для людей природа споконвіку була живою, але незрозумілою й сповненою таємниць, а незрозуміле й таємниче вони могли уявити тільки в приступній, близькій їм постаті. Саме тому всі ті лісові, польові й водяні духи, всі ті гноми й велетні схожі на людей, і вчинки їхні теж схожі на людські.

    Народні казки віддавна цікавили письменників і вчених багатьох країн. Декотрі письменники брали теми та образи народних казок і на їхній основі писали свої власні твори (як, наприклад, І. Франко в Україні чи В. Гауф у Німеччині), а декотрі записували й видавали народні казки такими, якими почули їх від оповідачів. Саме так зробили понад сто вісімдесят років тому й німецькі вчені Якоб і Вільгельм Ґрімм, вони зібрали й видали у двох великих книжках німецькі народні казки, вважаючи, що вони мають таку ж вартість і будуть такі ж цікаві читачам, як і писані художні твори. Думка братів Ґрімм виявилась слушною, бо казки, які вони зібрали, здобули величезну славу, їх читають тепер майже всіма мовами світу.   (За Євгеном Поповичем)