Це був звичайнісінький тролейбус, а в ньому їхали звичайнісінькі пасажир, кожен зі своїми проблемами і клопотами. Неподалік від дверей стояв хлопчик, імовірно, шестикласник, зі значком, на якому був зображений Брюс Лі; хлопчик думав про щось своє й ні на що не звертав уваги.
На одній зупинці до тролейбуса увійшла жінка, інтелігентна на вигляд, гарно одягнена. Проходячи до середини салону, вона не змогла розминутися з хлопчиком і одразу голосно й різко заговорила, відразу розвіявши свій імідж інтелігентної жінки.
— Ти чого стовбичиш тут? Не бачиш, що люди заходять? Ти що, не можеш відійти убік?
Пасажири почали озиратися. Опинившись у центрі уваги, хлопчик знітився і похнюпився. Та, напевно, жінці сподобалася роль публічного ментора, і вона повела далі:
— Ви тільки погляньте — він собі мовчить. Йому й на думку не спаде, що потрібно попросити вибачення.
Хлопчик знітився ще більше. А в тролейбусі розгорілася дискусія про невиховану сучасну молодь, про невдячність і безкультурність дітей, задля яких суспільство затрачає стільки зусиль і коштів…
— Чому ти очі відводиш? Щось не віриться, що тобі може бути соромно, — знову взялася за школяра жінка. — Дивись-но, він собі ще й якогось фашиста на куртку начепив, — продовжувала вона свою педагогічну «атаку», цього разу спрямувавши її на значок із зображенням Брюса Лі. — Ти знаєш, хто там намальований і що там написано?
Жінкою явно заволодів виховний азарт. Вона сповістила на весь тролейбус, що десять років пропрацювала у школі, що набачилась ще не такого і на всі сто відсотків впевнена, що цей хлопчисько є нестерпним учнем і домашнім тираном, що він, звісно ж, у поганій компанії та й взагалі за ним колонія плаче…
Педагогічна «екзекуція» тривала доволі довго. Урешті-решт на одній із зупинок об’єкт виховання не витримав і вибіг із тролейбуса. Хлопчина був розгублений, знічений, у його очах стояли сльози. Він нікуди не пішов, а залишився чекати наступного тролейбуса. Йому треба було ще їхати далі…
На жаль, люди, яким доводиться користуються громадським транспортом, нерідко виходять із нього із поганим настроєм, брудним взуттям і відірваними ґудзиками. Але ніщо так не пригнічує мене, як подібні до описаного випадки «тролейбусної педагогіки», причому об’єктами її часто стають не тільки діти.
Пригадую такий випадок. В автобусі біля вікна, ближче до переднього входу, сиділа молода жінка в шубі, замріяно дивлячись у вікно. Людей дедалі більшало, було серед них і чимало літніх. Бабуся, яка стала біля жінки, почала голосно розмірковувати про те, яка невихована нині пішла молодь, що навіть місцем не поступиться; яку дорогу шубу має дівчина, а де ж її совість… Докори посипалися, як град, поборницю ввічливої поведінки підтримали й інші пасажир, а молода жінка все дужче блідла.
Коли автобус під’їжджав до наступної зупинки, жінка поволі підвелася і мовчки почала протискуватися до виходу. Всі враз змовкли: стало зрозуміло, що вона вагітна і до пологів залишилося небагато часу. Вийшовши з автобуса, жінка залишилася на зупинці — чекати наступного. І вигляд у неї був дуже пригнічений.
Ніхто у неї не попросив вибачення, але всі почувалися ніяково. Усі, крім войовничої бабусі, яка, вочевидь, і знати не хотіла, що і в інших людей, навіть молодих, теж бувають проблеми…
А могло ж бути й по-іншому. «Дівчино, чи не могли б ви поступитися мені місцем — мені дуже важко стояти». Жінка відповіла б: «Вибачте, я вагітна», — і хтось із пасажирів неодмінно запропонував би бабусі місце. І не було б конфлікту, не було б поганого настрою — якби бабуся виявила лиш трохи тактовності й терпіння.