ДІВЧИНА НАД СТРУМКОМ (уривок з повісті «Лісничиха» Олеся Донченка)
Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша1 з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та липи увінчують високі горби і прямовисні кручі.
...На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній були картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.
Дівчинка несла книжки й зошити, перев'язані навхрест мотузком. Вона поверталася додому зі школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.
Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини. Кора на дереві зійшла, і стовбур, сточений жуками, вимитий дощами та висушений сонцем, жовтів і вилискував, мов велика кістка якоїсь прадавньої тварини. (Така, як ото лісники знайшли колись у глинищі, на Мгарській дачі).
Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками. Хвильки хлюпали в неї між пальців і здіймались ясними пухирями, в яких відбивались на мить то жовте листя клена, то клаптик блакитного неба, то обличчя в білій хусточці.
На дні струмка ворушилась водяна трава — довгі такі стьожки, як пучки волосся. В одному місці нанесло намулу й трісочок, утворилася маленька загата, мов озеречко, і вода у цьому озеречку була темніша, в ній тихо крутився золотий листок. З намулу на дні визирала черепашка, мабуть, лісового лаврика. Тільки лаврик давно вже в ній не жив, і черепашка була біла, як крейда. Крізь прозорі жмурки на воді здавалося, що вона дрібно дрижить від холоду.
Руки в дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. Хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї вибилася хмарка льняного волосся, білого й легкого, як пух, — дмухне вітрець, так воно й розлетиться навколо. І тепер дівчинка стала дивно схожою на кульбабу. В школі її подружки так і кликали завжди: Улянка-кульбабка.
Улянка повільно глянула навколо й наче вперше помітила, що ліс її любий уже прибрався в нову чарівну одежу.
Як же хороше засвітилися очі в дівчинки, як глибоко вдихнула вона осіннє терпке повітря! Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні. Чи ви це, мої білокорі? Ой леле, не чують привіту, свічками золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капає з них прозорий жовтий віск: кап, кап, кап...
Та чому ж ти посмутніла раптом, Улянко? Милуйся, милуйся свічками-берізками, і прозорим воском кленів-шептунів, і шапками лісових груш — дивися, вони тепер червоні, як полум'я, і здається, що скрізь на узліссях, і в глушині, й на всіх просторих галявинах розвішано святкові барвисті килими для зустрічі дорогих гостей.
Ні, засмучена сидить дівчинка-школярка. Яка холодна вода в струмку! Витерла руки об спідницю. Як, мабуть, холодно татусеві на фронті осінніми ранками, темними ночами. Забарилися далекі сподівані гості. Знімайте килими, ховайте до скрині.
Прислухалась Улянка. Тільки струмок у тиші дзюрчить, і коли ось так заплющити очі, ще й долонями їх затулити, то здається, що вийшла з гущавини дівчинка-березянка, донька старої берези, така собі босоніжка, у вінку з жовтого листя, личко біле з кори березової, а на шиї намисто з тридцяти трьох прозорих скляних дзвіночків. І тихо затанцювала березянка на галявині, закрутилася, все швидше й швидше, і всі тридцять три дзвіночки разом обізвалися.
Довго б отак сидіти із заплющеними очима та слухати, коли ж це дві сороки прилетіли й застрекотали на дубі: «Чи скор-ро, стар-ра, бур-рю стріч-чати? Чи скор-ро, стар-ра?» А друга: «Не стар-ра я, сестр-ро-сестр-ра! Не стар-ра!»
Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито забубонів: «Буду бити вас обох, білобокі! Буду бити вас обох, білобокі!»
Ось ти яка, осінь у лісі!
Улянка підвелася, підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула зі стежки. Вона пішла навпростець, продираючись крізь ліщину, зриваючи інколи золотавий горіх, який траплявся під руку.
Незабаром вона вийшла на просіку2 й тут раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька на кущі скрутився чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест, наче хто крутив у повітрі тонкою дротиною. Воно тремтінням пробігло по шкірі дівчинки. А може, ніякого сичання й не було, може, то вітер посвистував у порожнє дупло пенька.
Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво, мов сонний, спустився з куща, показуючи срібне, в темних кільцях, черево. І тут дівчинка тихо скрикнула: до пенька з усіх боків повзли вужаки, їх було з півдесятка. Огида пересмикнула Улянчині губи. Гади збиралися на зиму в спільне кубло! Тихо шелестіли в сухій траві довгі чорні стьожки.
Але школярка не втекла. Вона стояла, мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, повільно зникали в норі під пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав із нори й ворушився, немов дратуючи Улянку: «Ану, чи спіймаєш?»
«Як же всі вони довідалися, — думала дівчинка, — про цей пеньок край просіки? Яким лісовим гадючим телефоном змовилися між собою?»
Осіннє лагідне сонце востаннє пригрівало старі липи. Через просіку перелетіла довга сива волосінь павутини і, зачепившись за гілку, зненацька блиснула срібною струною.
А дівчинка довго ще стояла біля трухлявого пенька в полоні допитливих розбурканих думок.
1. Ракша — перелітний птах із блискучим строкатим оперенням.
2. Просіка — очищена від дерев смуга землі в лісі, яка є межею ділянки, дорогою і т. ін.
Категорія: казка літературна