Цю казку розповідала в дитинстві мені бабуся, а вона почула її від своєї бабусі... Колись, дуже давно, жив на землі народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем'я. Ці люди дружно працювали, вирощували врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жили вони. Та була у них велика біда: не мали своєї мови. Зовсім не могли розмовляти, співати пісень, не могли сваритися, вимовити слів радості та любові, тому їхніх облич рідко торкалась усмішка. А винні в цьому були вони самі.

    Багато років тому цей народ образив добру фею-Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від них, забравши із собою слова-квіти.

    Оніміле плем'я давно пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилки не виправиш.

     У тому племені жили по-сусідству дівчинка з довгою косою, добрим серцем і великими, як небо, очима та хлопчик, який чудово грав на сопілці. Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона заслуховувалася його грою.

     Бачачи, як тяжко горює їхній народ без мови, діти теж переживали, бо не могли висловити думок і почуттів.

     Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити у неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти.

     Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова — добре, а дві — краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, чому прийшли? Дівчинка вишила їхнє прохання на рушникові, він вийшов  прекрасним, а хлопчик спробував домовитися через гру на сопілці. І полилася чарівна мелодія, якою всі заслухалися.

     Чи довго шукали фею діти, чи ні, того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів запаморочилася голова у дітей, а з вуст полилася пісня. Діти показали свої дари.  

      Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика,  Мова все зрозуміла без слів. Взяла цілі оберемки своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла Мову людям.

       Із низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем'я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люди аромат чарівних квітів... і заговорили, заспівали від щастя.

     Відтоді бережуть вони слова-квіти, шанують Мову як найбільший, найкоштовніший скарб.