БЕВКА (оповідання Миколи Магери)

    Тоді, у 1933-му, я ходив у третій клас. Узимку в школі під час великої перерви нам, учням, давали по тарілці ріденької бевки. Бевка — це таке пійло з борошна, рідка страва з крупів, бовтанка. Іноді, зо два рази на тиждень, нам перепадало ще й по шматочку глевкого хліба.

     Та не кожного у школі підгодовували. На тарілку бевки мали право діти робітників, бідних селян і сироти. Якщо хлопчик чи дівчинка — із середняцьких сільських сімей, хоча ті родини й були багатодітними, їх відганяли від столів.

      У паралельному класі вчилися сестри-близнючки, їх звали, здається, Галею і Вірою. Вони були такі самі худенькі, як усі ми, але ніколи не хлепали бевки; їх завжди можна було бачити в куточку, за дверима. Дівчатка чекали, поки

вийдуть із-за останнього стола учні, й тоді підбігали до мисок, хапали їх двома руками і, наче голодні кішки, вилизували залишки бовтанки. Страшно було дивитись, як із кістлявих ротиків вискакували довгі сині язики, які нагадували ящірок чи змій, і кидалися на бевчані краплі, що діти розгубили на столах та в деяких мисках.

    Якось я сьорбав ту несмачну юшку крізь зуби, чомусь не хотілось їсти.

Мабуть, тому, що поруч стояли сестри-близнючки й голодними блискучими оченятами проводжали кожну ложку в мій рот.

    Я облизав ложку і покликав дівчаток:

— Підійдіть сюди.

    Вони покірно наблизились. Я простягнув ложку Галі й порадив:

— Один раз сьорбаєш ти, а другий — Віра. Зрозуміли?

— Ага, — сказала дівчинка. Схопила ложку, набрала з тарілки юшки і залпом проковтнула. Тоді знову зачерпнула ложку і чесно понесла до ротика сестри. Через кілька хвилин дівчатка спорожнили бевку. Тоді Галя ще вилизала тарілку так, що й мити її не треба було.

     Коли наступного дня я знову поділився бевкою з ученицями, до нас підійшла піонервожата і сердито крик­нула:

— Ти навіщо годуєш вовченят?! Якщо так робитимеш, то й тобі не дамо їсти. Втямив?

— Ні, не втямив, — буркнув я вперто. — Чому всім дають бевку, а Галі та Вірі — ні?

— А ти хіба не знаєш, де їхній батько? — грізно на­ступала на мене рудоволоса.

— Не знаю, — сказав, бо й справді нічого не знав про дівчаток.

— Їхній батько — куркуль, у Сибіру він. Зрозумів?

— А дівчатка хіба не хочуть їсти? — не здававсь я, бо слово «куркуль» для мене означало те саме, що й «кол­госпник». І те, і друге були новими словами у нашій тодішній шкільній мові.

    Наступного дня дівчаток у їдальні не було. Я шукав їх очима, не їв бевку, бо думав, що вони таки прийдуть. Шматочок хліба, що дали мені, заховав у кишеню. Для Галі й Віри заховав, бо сподівався таки зустріти їх, голодних.

     І зустрів. Вони стояли у довгому коридорі біля вікна й плакали і з голоду, і від образи, розтираючи худенькими, які аж просвічувалися на сонці, рученятами сльози на запалих щічках.

    Мені стало так жалко сестричок, аж щось здавило у грудях. Зупинився коло них, проковтнув якийсь клубок, що застряв у горлі, й пошепки запитав:

— Чому ви не прийшли в їдальню?

— Нас... нас... — давилася сльозами Віра, — не пустила піонервожата... Гнала нас, як... як шкідливих кошенят...

     Я витягнув з кишені окрайчик, розломив його навпіл і простягнув близнючкам. Але вони не поспішали брати хліб.

— Чого ж ви? — здивувавсь я. — Свою бевку з'їв, а це вам приніс... Беріть...

     І лише після повторного мого прохання Віра і Галя, оглянувшись, як наполохані зайчатка, наважились узяти простягнені шматочки черствого хліба.

     Після бевки нам ще давали у залізних кухлях під­солоджений окріп, який забарвлювали замість чаю спа­леним цукром. Окріп я випивав сам, з'їдав те, що мама давала з дому, а бевку переливав у кухоль і під полою виносив з їдальні дівчаткам. Так я підгодовував їх зо два тижні.

     Уже почало розвеснятися, дружно танув сніг, і голодні люди повеселішали: надіялися на зелень, на коріння, на листя. А моїх дівчаток у школі не було вже кілька днів. Тоді я пішов до бевників і запитав, чому не ходять до школи Галя і Віра. Білявий хлопчик сумно мовив:

— Вони з голоду попухли. Може, вже й померли. Бо їх мама теж лежала спухла.

— А ти знаєш, де вони живуть? — запитав малого.

— Знаю.

— Підеш зі мною до них після уроків?

— То недалеко від моєї хати. Як треба, то й піду.

    І шматок хліба, і кухлик захололої бевки, і картопляник, що дала мати до школи, — все те я тримав під партою до кінця уроків і не виходив з класу під час перерв, щоб хто-небудь не полакомився подарунком для сестричок. А їстоньки ж хотілось! Особливо, коли сполоскав порожні кишки окропом. На шостому уроці намацав під партою хліб, уже почав ламати його, та схаменувся. Мабуть, не з'їв тоді окрайця, бо вчителька раптом викликала до дошки.

     Тільки-но закінчився урок, я зразу вибіг на подвір'я. Там на мене вже чекав білявий хлопчик, Грицько.

     Ішли мовчки. Ще здалеку побачили навстіж відчинені ворота й хатні двері. З подвір'я віяло смутком і запустінням. Окрім хати, не було жодної будівлі, лише засмічені місця, з яких уже позлазив сніг, свідчили, що колись там стояли чи хлів, чи стодола, чи комора. Недалеко від воріт висвічувала акуратними цямринами криниця, якою користувалися, мабуть, і сусіди, бо жолоб тягнувся вздовж плота на вулиці.

    Сонечко пригрівало, було саме в зеніті. Ми зайшли на подвір'я, постояли, прислухаючись, і, боязко оглядаючись у якійсь злісній тиші, переступили сінешний поріг.

     Із хати до сіней двері теж були відчинені. Там також тихо, крізь маленькі віконечка до кімнати ледь заглядали сонячні промені.

    Я зайшов до хати, оглянувся — не побачив жодної живої душі. Не було і меблів — ні стола, ні ліжка, ні скрині, ні стільця, як мали ми вдома. Лише вздовж стіни тягнулася довга вузька лава, висів порожній мисник, а на стіні чорніли кілька ікон. Ще коло лави на долівці розстелена перетерта солома, на якій валялися подерта верета, щось подібне на подушку і ще невідомого призначення лахміття.

    Несподівано хтось заворушився на лежанці. І вчувся з напівтемноти кволий-прекволий старечий голос:

— Хто там, люди добрі?

— Добрий день, — привітавсь я і ступив кілька кроків до лежанки, де у смердючому ганчір'ї лежала бабуся з висохлим лицем. Мені стало страшно, і я ледь не впустив на долівку кухлик з бевкою.

— Хто ти, хлопчику? — простогнала старенька. — Чи не янгол з неба прилетів по мою душу?

— Ні, я зі школи йду, — пробелькотів, простягаючи кухлик. — Ось бевка. Приніс Вірі й Галі.

     Бабуся застогнала, спробувала сісти, але не змогла. Насилу повернулась і тихо заплакала:

— Нема вже ні Галі, ні Віри... Нема і їх матері... Нині вранці забрали їх люди і поховали на цвинтарі... Не було з чого труни зробити... Хоч би одну на трьох... А мене ще Бог не забрав до себе... Ще дихаю, любий хлопчику...

     Мені щось здавило у горлі. Я почав хапати ротом повітря. Тремтячими руками поставив коло бабиної голови кухлик з бевкою, поклав шматок хліба і картопляник. Старенька щось говорила, а з моїх очей цюрком текли сльози.

     Я позадкував до відчинених навстіж дверей, звідки віяло холодом, і наштовхнувся на Грицька, який голосно плакав...

     Не пам'ятаю, як тоді добіг додому. Але не забулося, що прохворів усю весну... А одужувати почав, коли поїв лісових суниць.

     Тоді я, як згодом казала мати, витягнув обидві ноги з могили.

   




Переглядів: 51
23.07.2021 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до БЕВКА (оповідання Миколи Магери):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера