Минули літа, століття минули. Попадали дерева, що мо­лодими були тоді, як святий Андрій благословив гори над Дніпром, — попадали від старості. А на їх місці повироста­ли молоді дубчаки. Та й вони вже зістарілися. Ось-ось ус­туплять місце молоднякові.

     Тільки могутній, ревучий Дніпро пливе, як і перше, пливе, несе свої води в море Чорне. Пливе й дубам пралісу оповідає про давню давнину, про старця незвичайного, як голуб сивого, що приїхав на судні вгору Дніпром, що хреста за­стромив на шпилі найвищої гори й благословив гори й усю країну з-під свого хреста. Оповідав Дніпро про пророцтво¹ святого .

— І я жду тієї хвилі великої, коли прийдуть люди й город побудують на горах цих, — закінчив гримучий Дніпро.

— А коли, коли вони прийдуть? — шумів, питав ліс.

— Не знаю коли, але знаю, що прийдуть, — відповів Дніп­ро. — Мені все одно — я діждуся…

— Але чи ми діждемося? — питали дуби молоді.

— Не знаю цього! Правда, ви не довговічні: кількасот літ — і по вас! Та все ж таки ваші діти чи внуки діждуться. Щасливі будуть ті, що діждуться сповнення пророцтва.

     Отаке говорив довговічний Дніпро пралісові густому.

     І саме тоді надпливло по Дніпру кілька суден. А в суднах були люди, озброєні, грізні. Теж були між ними й жінки. Пливли й пісні співали. Грімкі, бойові…

     Один між них був найстарший. Кремезний, чорнявий, у білому одязі, з лискучим шоломом на голові, опертий на рукояті двосічного меча, стояв посередині першого судна й давав накази. Біля нього сиділи два молодші, один теж чор­нявий, тільки нижчий ростом, а третій — стрункий, білявий, сімнадцяти-вісімнадцятилітній. Напроти них сиділо золо­токосе, синьооке дівчатко. Це були Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь.

     Судна причалили до берега. Чоловіки кинулися рубати дрова, розпинати намети, а жінки — варити обід.

      На цьому місці вирішили побудувати місто.

      Велике було свято, велика радість, коли вже всі укрі­плення були готові. І кількість пожильців збільшилась, бо напливло їх з усіх сторін світу. Найстарший, старий Остромир, від імені пожильців висловив князеві Кию подяку й закінчив:

— А в пам'ять того, що це князь Кий построїв цей город, нехай же він і зветь­ся — Київ-город!

— Славно, славно. Згода, згода! — кри­чав народ. — Київ, Київ, хай зветься!

    І рознеслася вістка по світу про новий город над Дніпром. Стали приїжджати в город гості з усіх-усюди. Багатів Київ. Став ласим шматком для диких орд, що по сте­пах ганяли. Постійного місця не мали.

     Та кріпкі були вали Києва, сильний був острокіл, а ще кріпші були груди, ще сильніші були руки оборонців його, що одностайно живим муром в обороні рідного міста стояли.

     Росла слава Києва, світами лунала.

_{1. За легендою, святий Андрій прорік: «О щаслива земле, багата та гарна! Щоб тільки народ, що заживе тут, умів і хотів цінити дар цей Господній!»}