Не світить більше сонце на небі.

     Ні сонця, ні хмар, навіть здається, що й небесної блакиті немає більше над селом. Не співають пташки у садках. Нема ні пташок, ні пташиних гнізд, ні ягід, ні листя…

    Не усміхається більше сусідська хата, коли подивитися на неї через тин. І отой будиночок, що праворуч, не усміхається, і з іншого боку не усміхається, і взагалі жоден будинок на всій околиці не усміхається.

    Ручка не влазить у пенал, пенал ніяк не входить у порт­фель. А портфель, портфель нізащо не хоче йти на своє місце під столиком.

    Усе йде шкереберть.

    І коли бідоласі Бобочелу вже й світ білий не милий, м'яка рука лягає на його плечі й дівочий голос питає тихо-тихо:

— А чого ви посварилися?

— З ким?

— Не знаю. Бачу, з кимось посварився.

— Як бачиш?

— На твоєму носі написано.

    То ось хто його виказав! Бобочел тяжко зітхає, і, може, тому, що його дуже образи­ли, а може, тому, що сестра спитала тихо-тихо, майже пошеп­ки, він починає так само тихо розповідати про все, що було.

     І — диво дивне! — розповідаючи, він сам починає розумі­ти, що не так воно вже й страшно. Не встиг розповісти до кінця, пенал повернувся до портфеля. Усміхнулася хата через дорогу, усміхнулися сусідні хати, повернулися садки на свої місця, і знову полинув пташиний гомін. Над селом засиніло небо, засяяло сонце. І день сьогодні такий духмяний, такий променистий, що не можна не вийти за ворота.

     А тільки вийдеш, починається нова гра, а що було — те спливло.

     От що значить сестра.