Присягаюся вам: ніколи в житті я не подам Сергієві руки. Нам уже немає про що говорити. І хай яку цікаву гру він вигадає, я пас. Заявляю вам з усією відповідальністю: у мене відтепер немає най­кращого друга.

    Усе почалося з того дня, коли до нашого класу прийшла Ляля. Взагалі-то її ім'я Людмила, але всі звуть її Лялею. Вона і справді схожа на ляльку. Уявіть собі величезні сірі очі, маленькі вушка і довгі кучері кольору стиглого жита. Коли на них потрапляє со­нячний промінчик, то кучері виблискують то золотавим, то мідним кольором, і від цього тобі хочеться затамувати подих. Уявили?

    Така наша Ляля.

     А ще в неї лагідна усмішка. Не те, що в Маринки. Та як скривиться — хоч тікай. А не встигнеш утекти — отримаєш в бік.

— Чого рота роззявив? — спитає Маринка, примруживши очі. — Не бачиш, який портфель важкий? Теж мені джентльмен.

    І тут тобі вже немає куди дітися, доводиться брати Маринчин портфель і нести слідом за нею. І не тому, що тобі не хочеться отримати ще одного стусана (таки справді не хочеться), а тому що хоча Маринка й нахаба, але ж дівчинка. Он вона йде попереду і жує яблуко. Хоч би пригостила. Теж мені принцеса.

    Ні, Ляля не така. От, наприклад, одного разу я їй кажу:

— Лялю, дай списати домашку з математики!

    І вона не буркнула: «Може, тобі ще краватку попрасувати?», як деякі, а мило всміхнулася і тихо відповіла:

— Ти її не встиг зробити чи не зрозумів, що до чого?

    А я кажу:

— Якщо чесно, то вона взагалі надто складна для мене.

— Нічого складного там немає, — знову всміхнулася Ляля, і ні­би сонце вийшло з-за хмар. — Хочеш, я допоможу тобі розібратись?

    Чи я хочу розібратись? Та я до ночі сидів би в школі, щоб тільки зробити ту математику. Тобто математика мене не те щоб дуже цікавила, але сидіти з Лялею поруч, коли вона пише своєю ручкою в моєму зошиті і її волосся лоскоче моє вухо — про це ж можна лише мріяти! І ми сиділи, і рахували, й обчислювали, і креслили графіки, і все було б добре... Якби не Сергій.

    Тому що наступного дня, коли я пішов до Лялі та вже хотів попросити допомоги розв'язати нову задачу, Сер­гій, нібито ненавмисно, відштовхнув мене і голосно сказав:

— Лялю, дай списати домашку з української!

    Уявляєте собі цю підступність? Я вважаю, що це огидний вчинок — скористатися моїм методом, щоб поси­діти з Лялею за однією партою після уроків у порожньому класі.        Напевне, одразу варто було б натовкти йому під боки, але тоді я ще вважав його своїм найкращим другом.

    Та це ще не все! Якось на перерві я пригостив Лялю сендвічем. Я сам його зробив, спеціально для неї. Бачили б ви мій сендвіч — з домашньою маминою котлетою, тоненькими скибочками помідо­рів, огірків та ароматним сиром! І тут, звідки він лише взявся, як з-під землі виріс Сергійко і так само, ніби випадково, штовхнув тепер уже Лялю. Сендвіч випав з її рук, гепнувся на підлогу і розвалився: котлета окремо, огірки окремо.

— Ой, вибач, будь ласка, — сказав Сергійко Лялі, ніби мене взагалі тут не було. — Я такий незграба!

    А потім я сам бачив, як у шкільній їдальні він купив для Лялі величезне тістечко. А собі маленьку піцу. І вони сиділи за одним столом, жували й дивились одне на одного, час від часу посьорбуючи гарячий шоколад із двох синіх чашок. Цього я вже витримати не міг.

Я не став їм заважати. Я просто вирішив, що більше ніколи не подам Сергієві руки. Немає нашої дружби!

    А зараз сиджу на лавці у дворі та чекаю на Буню. Буню всі поважають. Не дивіться, що прізвисько в нього смішне. Це через те, що він Баня Бунько. І якщо ви уважно читаєте новини, то маєте знати, що Іван Бунько з восьмого класу «А» минулого тижня став майстром спорту з боксу. Ні, не думайте, я не проситиму його провчити Сергія. Це було б підступно. Я просто хочу запитати його дещо. Я скажу: «Буню, а як ти вчинив би, якби твій найкращий друг купив найгарнішій дівчинці на світі величезне тістечко?»

— Як я вчинив би? — повторив Буня моє запитання і сів по­руч. — Я з ним домовився б. Я б сказав: якщо ми справжні друзі, то поводься чесно. Нехай дівчинка сама скаже, хто їй більше подо­бається.

— А якщо вона скаже, що він?

— Ну ОК.

— Просто ОК?

— Так, — Буня поклав руку мені на плече. — Розумієш, не можна просто так втрачати друзів. — Потім він подивився на годинник і додав: — О, вибач, мені час.

    Буня підвівся, дійшов до рогу і зупинився. Я бачив, як він ще раз подивився на годинник, а потім до нього підійшла Ляля, і вони разом покрокували до кав'ярні, де продається найкраще морозиво в місті.

    «Овва, — думав я, коли повертався додому. — Оце так закрут...».

    І я замислився, чи розповідати про Буню Сергієві, що не помітив, як мене наздогнала Марина. В обох її руках було по яблуку. Одне вона простягнула мені:

— Пригощайся!