ЗОЛОТІ БДЖОЛИ (Михайло Слабошпицький) оповідання

   У нас новина — дідусь завів бджіл. Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.

    Хатки називаються вуликами. Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені так і стрибають по шибках.

    Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом літа­ють. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.

     Якби не бджоли — сидів би і дивився. Біжу до бджіл. Гульк — а на порозі півень. «Кукуріку!» — здоровкається зі мною. Треба б йому нотацію прочитати, що знову во­див курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю. Тільки й кажу півневі: — Ніколи мені — йду бджіл пасти.

     Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.

 — Ото треба було в шкоду не ходити, — таки кажу йому.

     Він образився і подибуляв до криниці. Ліг, очі заплющив.

     Треба кинути йому зерна. А то геть роз­сердиться.

     Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня!

     Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили додому!

     Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.

     Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.    Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не ді­нуться. Вони вулик стережуть. Як би ті не заблукали — дорога до гречки далека.

     Може, собаку завести, хай пасе їх. По телевізору показували, як собаки овець пасуть. З бджолами со­баці буде легше — їх вовки не крадуть. Скажу дідусеві про собаку.

    Сонце гріє, трава росте, я слухаю.

    Летять! Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися!

    Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.

    Тепер ці спочивають, а ті летять.

    Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі.

    А назустріч дід.

— Куди це ти летиш?

— Бджоли пасти!

— Бджоли пасти? — чомусь ди­

вується.

— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме, і бджоли пастиме, — кажу йому, бо скільки можна без собаки жити?

— Буде тобі собака, — обіцяє.

    А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому. Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.

— Смачний для тебе мед буде, — каже дід. — Та­кої гречки давно вже не родило.

    Бджоли діда не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.

    А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть. Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду. О, знов летять!

    Вже напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні! Дід правильно їх вибрав.

    Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають на­чеб прямо з того сонця. Летять до вуликів. До нас. Гудуть, блищать проти сонця.

— Золоті в нас бджоли, — кажу дідові.

— А золоті ж, — погоджується. — Золоті...

 




Переглядів: 63
21.08.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до ЗОЛОТІ БДЖОЛИ (Михайло Слабошпицький) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера