СТОДЗВОННІ ДЖЕРЕЛА (Євген Колодійчук) оповідання

   Розповідав колись мені батько, а батькові — дід таку легенду.

   Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів було на ній. Радість чи горе, чи урочистість1 — лунав той стодзвін на весь світ — сумно чи весело, задумливо чи несамовито, траурно або піднесено.

   Якось навалились татари‑ординці2. Спалили село, старих та дітей повбивали, молодих забрали в неволю... Не вдалося їм знищити тільки дзвіниці — крізь землю провалилася. І з’явилося на тому місці джерело. І як прикласти вухо край берега, біля самої водиці, то можна почути, як лунає з глибини стодзвонна мелодія.

   Так і до нащадків з глибини віків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку путь лише те, що може знадобитися на все життя, так і кожен народ крізь усі негаразди своєї історії проносить найдорожчий свій духовний скарб — фольклор, виражений у слові й мелодії: казки й легенди, думи й співанки. І в цьому мистецькому намисті найціннішою намистиною, напевно, є пісня — поєднання слова й мелодії.

   Як вершиною у гамі людських почуттів є кохання, так і пісня є виявом душі людської. Вона ніби золотий злиток, виплавлений у горнилі віків сердечним полум’ям багатьох поколінь.

   У вогнях світових катаклізмів зникали цілі народи й цивілізації. У згарищах війн рушилися фортеці, храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, зникали картини, книги, інші витвори людського генія, мільйонами гинули й самі люди. А пісня відроджувалася, мов Фенікс...

   Знову народжувалися діти, наче зелена травиця навесні після зимової хурделиці, а між тою травицею знову дзвеніли‑проривалися струмочки з народних глибин.

   Усе життя супроводжує нас пісня: від колиски до могили. Лунає вона від язичницьких тризн, від прадавніх щедрівок, веснянок, які співалися на лісовій галявині чи біля річки,— аж до кабін літаків і космічних кораблів. Вона з нами і на весіллі, й на полі бою; під час народних гулянь, урочистостей та у хвилини самоти.

   То що ти за диво таке, пісне, що за вогонь? Який магніт, яка сила прихована в тобі, що притягує, спонукає любити й ненавидіти, змушує сміятись і плакати?.. Вона то освіжає душу росою, то палить пекельним вогнем, то сприяє творчості, мирній праці, то веде на смертний бій...

   У горі й радості, під час праці й відпочинку ти забарвлюєш наше життя, робиш його колоритним, поетичним, світлим. Ти терзаєш душу — і лікуєш душевні рани. Ти порядній людині додаєш мужності, а лиходія робиш добрішим. Ти збуджуєш усю гаму почуттів, на які тільки здатна людина: від спопеляючого полум’я і несамовитого гніву — до світлих, лагідних, чистих сліз, що омивають душу травневим життєдайним дощиком...

   Пісня глибока, наче криниця, яка бере початок у віковічній глибочині рідної землі. І дна не видно в тій безмірній глибині. Пісня висока, наче прадавні сосни в лісі. Вони і насичують душі чистим повітрям, і змушують дивитися вгору, наче у височінь своєї культури, у високе небо мистецтва.

   Такий вимір пісні — від кореня до вершини.

 

1. Урочистість — заходи, дії на відзначення якоїсь знаменної події.

2. Ординці — ті, що належать до орди — об'єднання кількох кочових племен під владою одного хана в тюркських і монго­льських народів.

 




Переглядів: 511
13.10.2022 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до СТОДЗВОННІ ДЖЕРЕЛА (Євген Колодійчук) оповідання:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера