Це запам'яталося мені на все життя. Як найсвітліший день, найдорожча хвилина, найщемкіше почуття.

   Заходило сонце. Я стояв біля хати й дивився на поле. У полі жовтіла пшениця. Синіло небо. У саду гули бджоли. Вони літали до квітучих соняшників.

   І ось із поля почулась тиха пісня. Співала її жінка. Запам'яталися мені перші слова:

— Ой піду я лугом, лугом-долиною. Та чи не зустрінусь з родом-родиною...

   Далі в пісні співалось про тяжку жіночу долю.

   На все життя запам'яталась мені ця прекрасна пісня. Кожне слово у ній хвилювало й зараз хвилює мене.

   Той день став для мене дорогим уроком рідної мови. Уроком на все життя. Я люблю свою рідну, дорогу українську мову. Як землю, на якій народився. Як свою милу матусю. Як Україну стражденну і пісню славетну, люблю ярий цвіт нашого саду — рідне слово, барвисте, пахуче, дзвінке. Люблю свою мову.