Дорослі часто кажуть: ніколи вгору глянути. Я раніше дивувався собі — як це так? Адже я міг скільки завгодно дивитися в синє непроглядне небо. То чи заважав хто дивитися вгору моїй мамі чи бабусі?

    Тепер я знав, що то значило — ніколи вгору глянути. Ну, ось же самі подумайте. На горищі ждала риби моя покалічена чайка. Коська вже, мабуть, майстрував супутника, а я і йому пообі­цяв допомагати. П'ятниця кликав мене в будинок відпочинку, бо йому хотілося зі мною піти до мами. А тут дідусь пообіцяв узяти з собою на справжню рибну ловлю. Це вам не просте діло — махати з берега або з баркаса вудочкою. Це вам — ловити рибу у відкритому морі. Там, де море сходиться з небом. Там, де проходять кораблі. Отож скажіть, будь ласка, чи мав я час глянути вгору?

      Я вже ладен був одразу, кинувши все, пода­тися з дідусем у море. Але дідусь одправив мене додому.

— Я тебе покличу, коли треба буде, — сказав.

    Коли я повернувся додому, мама та бабуся вже прокинулися.

— Що це тобі не спиться, Даньку? — здивува­лася мама.

— А я дідусеві допомагав, — відповів я.

   І мені було так радісно, що я допомагав діду­севі. Я був гордий з того, що не проспав сонця.

    Бабуся поставила на стіл пахучі рожеві пунди­ки, що аж кипіли в маслі, та смажену ставриду.

— Ану ось присувайся до столу та порадуй бабу­сю. Що ж я тобі — даремно смажила та випікала?

     Я й незчувся, як поїв майже всі пундики, бо вони були дуже смачні. А потім взявся за рибу.