Дідусь з онуком ішли великим лі­сом.

    Ледь помітна стежинка звива­лась поміж високими деревами.

    Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем. Аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

— Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо?

— Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь.

     Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це оз­начало: заходьте, будь ласка, любі гості.

    Дідусь і внук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих ри­бин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.

    На вікні — відро з водою.

    Дідусь і внук умилися, і сіли вечеряти.

— Хто це все поставив на стіл? — питає онук.

— Добрий чоловік, — мовив дідусь.

— Як це так? — дивується онук. — Залишив нам до­брий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

— Щоб ти став кращим, — відповів дідусь.