Малий Мишко часто приходив у сад до свого дідуся. Дідусь пригощав онука смачними яблуками, грушами, медом. Та Мишко не міг відірвати очей від великого-великого, білого й ніжного яблука, яке виросло аж на вершечку однієї яблуні.

— Дідусю, милий, дозвольте мені, я полізу й зірву он те яблуко.

— Ні, — каже дідусь. — Це яблуко буде тому, хто прийде в сад на світанку й попрацює часинку.

    Кілька разів збирався Мишко прийти в сад на світанку, та не міг подолати лінощів. Нарешті зібрався-таки з силами, розплющив очі перед світом, ударив кулаком подушку й побіг до дідуся в сад. Налив бджолам води, позрізав сухі гіллячки.

    Заграла ранкова зоря. Підходить Мишко до яблуні з омріяним яблуком — і дух затаїв. Таке диво! Яблуко на самісінькому вершечку не біле, а рожеве, як небо на світанку.

— Ну, що ж, тепер яблуко твоє, — тихо каже дідусь. — Лізь і зривай.

— Ні, дідусю… Нехай завтра…

— Чому? — дивується дідусь і радіє.

— Хочу побачити ще один світанок.