Було це чи не було — стверджувати не можу. Але чула, що колись жила в одному лісі Сорока. Мала вона чудове біле пір'я та дуже ним пиша­лася.

— Погляньте, яке в мене вбрання! Така сукня варта тільки найкращої птахи! Справжня наре­чена! — вихвалялася вона перед лісовими меш­канцями.

    Пернаті не дуже поважали Сороку саме за хвалькуватість. Ніхто нею не захоплювався.

     Та залишимо на хвилинку нашу красуню, щоб познайомитися ще з однією мешканкою того лісу — руденькою Білочкою. Нещодавно в неї народилися маленькі білченята. День і ніч пестить матуся діточок, таких кумедних, схо­жих на маленькі пухнасті клубочки. Турбот у неї багато: треба і їжу для малят знайти, і нагодувати, і навчити їх розуму, і колискову проспі­вати...

     Ось і зараз вона наказала дітлахам, аби не висовували носиків із дупла, а сама вирушила на пошуки чогось смачненького. Погода тепла, сонячна, й білочка швидко перестрибувала з гілки на гілку, усе далі й далі від дому.

     А тут насунули чорні грозові хмари, полив сильний дощ. Загуркотів грім, ударила блискав­ка. На біду, вона влучила саме в те дерево, у дуплі якого чекали на маму беззахисні білче­нята! Дуб спалахнув. Маленькі запищали, зі страхом поглядаючи на вогонь...

    Неподалік від цього місця пролітала наша знайома — Сорока. Перната тікала від дощу, щоб не замочити й не забруднити своє білосніж­не платтячко.

    Аж раптом пташка побачила пожежу й маленьких безпорадних білченят у дуплі. Крила­та метнулася до них. На мить красуня згадала про вишуканий одяг, але не стала довго розду­мувати — адже малюки могли загинути! Сорока сміливо кинулася в полум'я! Вона, не вагаю­чись, швидко перенесла білченят у безпечне місце.

     Коли прибігла Білочка-мати, дерево вже дого­рало. Бідолашна гірко заплакала, коли побачи­ла, що трапилося. Із лісової гущавини донісся стрекіт хороброї Сороки:

— Сюди! Сюди! Не плач! Твої дітки живі та здорові! Білка миттю кинулася на голос і побачила своїх малят, які бавилися на м'якому моху. Руденька почала їх цілувати й обіймати, ледь стримуючи сльози.

— Не знаю, як і віддячити тобі, люба Сороко! Ти повернула мені радість життя!     Я відтепер твоя боржниця.

     Пташка ж, поглянувши на своє вбрання, гірко заплакала: воно було обгорілим і чорним від сажі. Одна латка — біла, друга — чорна. Пишнохвоста не зрозуміла, чому Сорока про­ливає сльози, й почала розпитувати.

— Поглянь, яким некрасивим стало пір'яч­ко — тепер із мене всі сміятимуться! — пояс­нила рятівниця.

— Не засмучуйся! — заспокоїла Білка перна­ту. — Завтра розповім лісовим мешканцям про твій гарний учинок. Навпаки, — здобудеш повагу!

    Наступного дня весь ліс гомонів про Сороку-рятівницю. Її хвалили, дарували оберемки квітів і запевняли, ш;о вбрання стало навіть вишуканішим!

   Відтоді і змінився в стрекотухи одяг — стала вона Сорокою-Білобокою! І зовсім про це не жалкує.