Одного разу сіренький пухнастий котик покохав сусідську кицьку. Та й хто б її не покохав? Струнка, чорно-біла, з рудими плямочками, зеленоока, з ма­ленькими вушками й гарненьким ротиком: не кицька, а справжня красуня.

     Котик той був дуже вчений, читав багато книжок і з них довідався, що для коханої потрібно співати пісень під гітару й дарувати квіти. Гітари він не мав, але не журився, адже вмів так голосно співати, що будь-яка гітара позаздрила б.

     От із квітами було гірше. І треба ж було котикові зустріти кицьку на початку березня, коли ще довкола сніг лежав і ніде не було жодної квітки! Три доби мурчик думав, що йому робити. Врешті вирішив, що щаслива пригода допоможе йому, й почав ходити по гілках різних дерев, наспівуючи:

Дубе, дубе, дубе,

скубни мене за чуба.

Дай квіточку-зоряницю,

щоб привітати кицю!

     Але могутній дуб міцно спав і не почув його про­хання. Тоді котик звернувся до ялинки:

Ялиночко, ялинко,

я дам тобі сніжинку,

ще й снігову спідницю —

дай квіточку для киці!

     Тільки ялинка не могла зацвісти і лише стомлено мовчала. Отак ходив, ходив мурчик і нарешті заліз на вербу, ступаючи обережно по її гілочках і наспівуючи:

Ой, вербичко-сестричко,

вродливе твоє личко.

Дай квіточку маленьку,

таку, як я, сіреньку.

Пухку, як паляниця,

щоб привітати кицю!

     І так він розчулив вербичку, що сталося диво: де тільки не ступне котик лапкою, там з'являється щось маленьке, сіреньке, пухнастеньке: квіточка — не кві­точка, гілочка — не гілочка, брунечка — не брунечка, але щось живе й дуже-дуже симпатичне. Зрадів ко­тик, заспівав на весь голос і поніс своїй киці дарунок.

     Відтоді люди щороку дарують однЄ одному пух­насті вербові гілочки і називають їх лагідно: котики.