Кожного літа близнята Максимко та Маринка відпочивають у бабусі й дідуся в невеличкому містечку. Тут вони майже все уже знають. З дідусем ходять до озера рибу ловити і купатися, до лісу — по гриби та ягоди. Частенько бігають по морозиво до тітоньки Марії, що продає його за рогом сусіднього будинку.

     Одного дня Маринка запропонувала братові:

— А ходімо сьогодні гуляти аж до фонтана? Підемо самі, без до­рослих, щоб не відволікати їх від справ. Ми ж не заблукаємо, бо все тут знаємо. Та й не маленькі вже, маємо аж шість років.

— Може, хоч скажемо, куди йдемо, щоб не хвилювалися? — відказав на те Максимко. — Ану, як виявиться, що нас нема вдома? Знаєш, який переполох буде?

— Якщо скажемо, то нас самих нікуди не відпустять, от поба­чиш.

— А якщо шукатимуть? — засумнівався хлопчик.

— Тоді щось вигадаємо. Чого ти, мов той заєць-боягуз, трусишся?

— Добре, ходімо, — погодився Максимко, щоб сестра не дума­ла, що він боїться.

    Діти нишком вибігли з двору та й подалися за ріг будинку. Привітна тітонька Марія вже здаля їм усміхалася, гадала, що вони за морозивом до неї поспішають. Та діти лише привіталися й побігли далі, з вулиці на вулицю. Аж ось і фонтан, що в самому центрі містечка. Тут безліч різних крамничок, тому діти з ціка­вістю розглядали вітрини кожної. Раптом Маринка й Максимко захоплено зупинилися біля однієї, якої раніше тут не бачили. З подивом перезирнулися, прочитавши вивіску: «Чарівні речі». За вітриною було стільки всього привабливого, що діти вирішили зайти всередину, щоб роздивитися цікавинки ближче. На дверях ніжно дзенькнув дзвіночок, і до дітей вийшов дідусь із сивою боро­дою й надзвичайно приємною усмішкою.

— Добрий день, діти. Нарешті я вас дочекався, — промовив він, змовницьки підморгнувши. — Підходьте ближче, не стійте у дверях.

    Маринка й Максимко здивовано закліпали оченятами, проте слухняно пішли за дідусем.

— А як ви знали, що ми сьогодні до вас прийдемо? — спитала дівчинка.

— І крамнички вашої тут раніше не було, здається, — дивувався хлопчик.

— Для початку нам годиться познайомитись, а потім я все вам поясню, — запропонував дідусь. — Отже, я звуся дідусь Кузьмич, а вас я добре знаю. Ви — Маринка та Максимко. Братик і сестричка, правда ж?

— Так, — дружно відповіли діти.

— Річ у тім, дітки, що крамничка ця не проста, вона чарівна. А я в ній працюю. Отже, я…

— Чарівник! — вихопилося в Маринки. Дівчинка відразу засо­ромилась, бо згадала, що дорослих не годиться перебивати.

— Авжеж, я чарівник, — усміхнувшись продовжив дідусь. — А крамничка моя лише місяць як відкрилася. Ви тут роздив­ляйтеся, будьте як удома, а я швидко частування нам приготую та й розповім вам щось цікаве.

     Маринка з Максимком зачудовано роз­зиралися по крамничці, бо ніколи раніше не мали справи з чарівниками, а дідусь тим часом вийшов до іншої кімнати.

— Оце диво, — прошепотів Максимко. — Ми не спимо?

— Не спимо, — відповіла Маринка та­кож пошепки, розглядаючи виставлені на поличках дивовижні речі. — Ось тільки про все дізнаємося, і гайда додому.

— Не поспішайте, друзі мої, — промовив Кузьмич, з'явившись у дверях з тацею, на якій красувалася вазочка з печивом та склянки з какао. — Сідайте мерщій до столу.

    Коли діти чемно всілися, дідусь, постав перед ними частування і сказав:

— Ви пригощайтеся й послухайте, що я вам розкажу…

    І дідусь чарівник розповів Максимкові та Маринці, як і чому з'явилися в цьому містечку він та його крамничка.

— У чарівній країні, звідкіля я завітав, настали важкі часи. Усі чарівники й чарівниці дуже засмучені. Виявилося, що у світі людей, тобто у вашому світі, нікому вже не потрібні дива та казки. Ніхто, чи майже ніхто, не вірить у чарівників та чарівних істот.

     Тому мене послали наші наймогутніші володарі у ваш світ, знайти когось, хто ще вірить у казку чи диво. Якщо знайдуться такі люди, то наша країна буде врятована. А ні, то всі ми зникнемо назавжди. Ні див, ні казок вже більше ніколи не буде. За той час, що я мандрую вашим світом, мені жодного разу не траплялися люди, які зацікавилися б моєю крамничкою. Вони проходили байдуже повз вітрину і жодного разу не зайшли… Навіть не зупинилися поряд. Усі поспішали у своїх справах. Уже місяць живу тут, у містечку, а час минає дарма, бо я й досі не знайшов наших рятівників. Аж сьогодні зранку я зазирнув у своє чарівне люстерко, і воно показало мені вас. Тому я вже знав, що ви до мене завітаєте, чекав. Дуже сподіваюся, що саме ви допоможете моїй чарівній країні, усім нам — чарівникам.

    Діти вражено принишкли, замислились над тим, що їм розпо­вів дідусь Кузьмич.

— Як же ми можемо допомогти? Що маємо зробити, аби ваша чарівна країна не зникла? — спитав Максимко.

— Ми ж іще діти, — озвалася й Маринка, — хоча дуже хочемо щось корисне для вас зробити.

— Ви, мабуть, знаєте або чули з казок, що той, хто зустрічає чарівника, має право на три бажання. Отож, я можу виконати будь-які три ваші бажання, — підморгнув Кузьмич. —  Можете побажати вже, і все задумане негайно здійсниться, можете взяти час на роздуми. Але пам'ятайте, ви маєте вірити в дива та казки, довіряти мені й дуже мудро використати свої бажання.

    Сказавши це, чарівник вичаклував у повітрі три кольорові прутики та віддав їх дітям.

— Можна забажати будь-що? — запитав Максимко.

— Так, будь-що, — відповів дідусь.

— І все негайно збудеться? — тепер уже спитала Маринка.

— Авжеж, — хитнув головою чарівник.

— То чому ж ви не начаклуєте, щоб ваша країна не зникала? — спитав хлопчик.

— Наша країна, та й ми, живемо, допоки люди вірять у диво й казку. Мрії — чи не найбільші чари. Ми залежимо від вас і ваших мрій, — геть тихо промовив дідусь Кузьмич.

— Треба подумати й порадитись, — дуже серйозно сказала дів­чинка. — Ми мусимо поквапитись додому, бо нікому не сказали, що пішли гуляти, і дідусь з бабусею будуть хвилюватися.

— Дякуємо за частування, — нагадався хлопчик. — Нам справ­ді додому пора. До побачення!

— На здоров'ячко, любі друзі! — відповів чарівник і помахав рукою на прощання.

    Вийшовши з чарівної крамнички, діти швиденько побігли до свого рідного дому. Там бабуся накривала на стіл, бо вже був час обіду. Дідусь дрімав собі в кріслі.

— Де це ви були, діти? — лагідно мовила бабуся. — Кликала вас, кликала, а ви не відгукувались.

— Ми гуляли, бабуню, — коротко відповіли близнята.

— Мийте руки й хутенько сідайте до столу, — наказала бабуся.

    Максимко та Маринка сховали чарівні прутики у своїй кімнаті, й побігли мити руки, тихенько перемовляючись.

    Бабуся бачила, що діти за столом поводилися на диво тихо й чемно.

— Що це з вами, любі онучата? — спитала, коли вже пообідали. — Накоїли щось? Накапостили?

— Ні, бабусенько, усе гаразд! Просто ма­ємо важливу справу вирішити.

— Може, ми з дідусем вам допоможемо?

— Ні-ні, ми маємо впоратись самі.

     Діти вийшли з-за столу, подякували й подалися в свою кімнату.

— Ти ба, — мовила усміхаючись бабуся, — таємниці в них… І заходилася мити посуд.

— А чом би й ні? — озвався дідусь вмикаючи телевізор, — в усіх дітей є свої таємниці. У мене також вони колись були.

    Бабуся на те лише похитала головою.

     А Маринка й Максимко сиділи у своїй кімнаті та радилися:

— Треба щось дуже важливе побажати, — шепотіла дівчинка.

— Так-так, щось особливе, — відповідав хлопчик.

    Діти перебрали багатенько бажань, та всі вони видавалися не надто важливими й особливими.

— У мене є ідея, — нарешті сказав Максимко. — Давай так: є три прутики. Тобі один — твоє бажання, мені один — моє бажання, а ще один — для всіх.

— Добре, а що ж ти побажаєш? — спитала сестричка. — Ігра­шок різних чи солодощів?

— Ще не знаю… Поки спати лягатиму, щось придумаю. А ти що хочеш для себе? — запитав братик.

— Бажань багато, та всі вони якісь дрібні й неважливі. Хочеть­ся витратити прутик на щось справді корисне. Іграшок у мене й так удосталь, та й солодощів нам не бракує.

— Це правда, — замислено промовив Максимко і стрепенувся: — Є! Одне бажання важливе є! — вигукнув він.

— Яке? — спитала Маринка.

— Нехай в усьому світі запанує мир! — тільки хлопчик промо­вив останнє слово, як один з прутиків засяяв, наче бенгальський вогник у новорічну ніч, і розсіявся тисячами блискіток.

— Ой! Одне важливе бажання виконане, — вражено промовила дівчинка.

— Ось так, тепер твоя черга.

    Маринка замислилась і за якусь мить промовила:

— Нехай страшні хвороби зникнуть на Землі! — ураз другий прутик заіскрився й за мить зник, як і попередній.

    Діти уважно дивилися на останній прутик, і якось само собою в них обох виникло одне й те ж бажання. Недарма вони близнята, тому й промовили його вголос разом:

— Нехай люди мріють, вірять у казки й дива, щоб країна чарів­ників завжди жила!

    Як тільки пролунало це бажання, третій прутик яскраво спа­лахнув, розкидаючи на всі боки веселі іскорки, та й розтанув. Маринка й Максимко стояли посеред кімнати, тримаючись за ру­ки, й щасливо усміхалися одне одному. Діти були раді й упевнені, що використали чарівні прутики мудро. Не для себе, а для всіх!