Сьогодні Славка Хоробрика запросили на день народження. Сусідській дівчинці Маринці виповнилося вісім років. У визначений час Славко «озброївся» букетом і здоровенною книгою «Енциклопедія для дівчаток» — усе це подарунки Маринці. Дітей зібралося багатенько. Усі веселилися, куштували різні смаколики, запивали солодощі соком, грали в усілякі рухливі ігри, випускали в небо повітряні кульки, а потім — почалися танці!

    Коли діти вже добряче настрибалися під музику і геть потомилися, Маринчин однокласник Дмитро напустив на себе таємничого вигляду і дістав із кишені кілька довгастих барвистих «олівців» із «хвостиками».

— То що, годі дитячих веселощів? Може, пострі­ляємо? — поважно запитав він у гурту.

— Чим? Оцим? — глузливо захмикали хлопці. — Олівці не стріляють!

— А це не олівці, — гордовито заперечив Дмитро.

— Що ж це тоді? — усі зацікавилися.

— Це — петарди! — проголосив власник «олівців».

    Ой! Мене сваритимуть!.. — наполохалася Маринка, бо не раз чула, як голосно вони вибухають.

— Не сваритимуть. Ми тільки разок стрільнемо. А потім скажемо, що нічого такого не було! — розкрив свій план спритник.

— Погоджуйся, Маринко! Це ж так весело! — взялися вмовляти дівчинку гості.

— Справді! Це так по-дорослому, — підбадьорю вали вони.

— Я не знаю... геть розгубилася Маринка.

— Нізащо не погоджуйся! — впевнено сказав Славко Хоробрик. — Ти ж добре знаєш, як це не­безпечно!

— Що тут небезпечного? — набундючився Дмитрик, мов індик. — Бабахнемо разок — і все!

— Не все, — заперечив Славко. — Ти знаєш, що після такого «бабаху» рука може залишитися без пальців?

— Ой! — Маринка від страху аж очі заплющила.

— Ой-ой! — зойкнули за нею інші дівчатка.

— Зі мною такого не станеться, — пирхнув Дми- трик. Але бажання «бабахнути» у нього, вочевидь, поменшало.

— А якщо станеться? — не відступав Славко. — Уявляєш: ти не зможеш тримати ні ручки, ні ложки, ні шапки... А то й не тільки ти, а ще хтось, у кого пе­тарда випадково поцілить.

    Діти затихли. Кожен уявив цю страшну картину. Невже Дмитрик усе-таки візьметься стріляти петардами? Це ж справді небезпечно!

— Ну їх, ці петарди, — буркнув Дмитрик. — Обійдемося без них...

— Ура! — загукали діти.

    І тут до кімнати увійшла Маринчина мама з вели­чезним шоколадним тортом, у який було встромлено і яскраво палало вісім свічечок! Це було так красиво й урочисто!

— О-о-о! — тільки й видихнули захоплені дітлахи.

— Задмухуйте всі разом! — запропонувала їм Маринчина мама. — І не забудьте про найзаповітніше бажання, — нагадала вона.

     Усі діти збилися довкруж торта і на рахунок: «Один... Два... Три!» — одночасно задмухали на свічки. Потім кожному дісталося по шматкові смач­нючого торта із шоколадним кремом і... надією, що заповітне бажання здійсниться.