Після школи хлопці вирішили побігти до ставка.

— Можна буде поковзати, — вигукнув Матвій, холодний вітер розкуйовдив його волосся.

— Наввипередки, — крикнув Тарас, і хлопці побігли.

    Першим прибіг Павло і глянув на воду. Ставок виблискував на сонці, мов дзеркало. Крига була ще тонкою, морозу тільки два градуси, куди ж кататись.

— Хлопці, відбій.

    Матвій топнув ногою по льоду, під ногою хлюпнуло.

— Проламується, зараза.

— Матвію, ну що ти таке кажеш? Будуть ще Йорданські моро­зи, замерзне.

    Тарас і Матвій повернули назад, хотіли додому.

— Хлопці, ви чули? — Павло ще не відійшов, напружено вдив­лявся.

    Сутінки опустились на землю, швидко вечоріло, та хтось ніби кликав хлопця. Друзі повернулись і вже втрьох придивлялись та прислухались. Берег був нерівний, між кущем та водою щось каламутилось. Он, там! Хлопчик побачив малого цуцика, який бовтався у воді. Усім тілом він боровся за своє життя. Лапки били по кризі, він не міг вибратись.

     Павло підбіг, вступив у воду, ухопив цуценя. Воно тремтіло від холоду і раділо, що врятоване. Швидким кроком хлопці побігли додому — грітися.

     Недаремно прийшли на ставок!