БУРУЛЬКА (Оксана Іваненко) казка

    Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток і вони всі сяяли й промінилися.

    А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, з'яви­лася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райду­ги. Вона була дуже гарна.

— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — запитав її з поша­ною маленький снігурчик.

«А може, вона солодка, як цукерка», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеть­ся посмоктати.

    Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.

    Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлоп­чик. І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — тррах! Хлопчик таки влучив у буруль­ку, і вона враз зламалася і впала.

— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки в нього були зовсім теплі.

    Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила.

— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене до рота, не треба! Я розка­жу тобі багато цікавого.

Хлопчик дуже здивувався, але, звичай­но, йому захотілося послухати її.

— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.

— Так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я завороже­на, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!

— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій ринві.

— Так, — підтвердила бурулька. — І, напевне, пробула б там до весни, поки припекло б сонечко і я розтанула б, адже я не з доро­гоцінного каміння і не із солодкого цукру. Я просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся, щоб зима не спохватилася, що мене там нема, і не помітила, що я з то­бою, — вона тоді враз заморозить нас обох.

    Тож слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обер­нулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на зем­лю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.

     Якось біля нашого джерельця зупинилися троє бійців. Вони були стомлені, сірі від придорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.

— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, на­труджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: його обличчя було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом зі своїми сестрами з одного джерела потра­пила в довгі і темпі труби. Там уже бігло багато води.

— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще так не мандрували. Це звичайний водогін, і скоро ми виллємося на білий світ.

    Поки ми жили — бігли у водогоні, — усі дуже здружилися і все говорили, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити?! Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:

— Коли б не ми — люди померзли б.

    Мені було дуже цікаво, куди ж я тепер потраплю. Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами, а вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко усім набридло бути в темних вузьких трубах водогону, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше і почули якісь звуки ззовні.

— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!

    По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю-річкою, плисти в синьому Дніпрі, але була рада вже хоч якійсь зміні. Хотіла, щоб потім і мені було що розповідати про те, як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник.

    Так, у звичайний великий чайник, і поставили цей чайник на електричну плитку.

— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми із сестричками.

— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — Зараз питимемо чай.

— Аякже! — подумала я. — Треба тікати!

    Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.

— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!

— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукну­ла я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь димар.

— А, ось де ти! — почула я раптом.

    Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої зими, а зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, щоб це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною?! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжинкою я упала на стару ринву.

— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися із сонячним промінням, — глузував вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.

Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.

Я зробилася холодною крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.

Отак і заворожила мене люта зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.

     Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишалася холодною нерухомою крижинкою! Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!

     Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.

— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плава­тимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.

    І вже не було нічого в руках у хлопчика.

    Та він зовсім не шкодував.

 




Переглядів: 170
26.01.2023 -

Категорія: казка літературна

Коментарії до БУРУЛЬКА (Оксана Іваненко) казка:

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера