Давно колись жили собі дід та баба, бідні, як мак начетве­ро. Уже й Новий рік надходив, а в хаті не було ні гроша.

— Чуєш, старий, треба щось купити на свято, — сказала баба.

— Та треба… — відповів дід і подався до міста.

    Але грошей у нього не було, тож повертався він додому ні з чим, нарікаючи на гірку долю. Коли це на гірському путівці трапився йому танукі — єнотоподібний собака.

— Гей, чоловіче, чого зажурився?

— Як же мені не журитися, коли в кишенях вітер гуляє, а надворі холодно? — відповів засмучений дід.

— Я тобі допоможу: перетворюся на чайник, а ти продаси його настоятелеві храму.

— А хіба таке може бути? — недовірливо спитав дід.

— Може. Продаси мене за три ріо¹.

— Ну що ж, хай буде по-твоєму, — погодився дід і пішов з танукі до храму.

    Перед самими воротами храму танукі раптом перетворився на золо­тий чайник. Старий загорнув його в хустину і поніс продавати настоя­телеві.

— Отче, я приніс дивовижну річ! Золотий чайник.

— Що, що? Ану покажи!

    Настоятель обмацав чайник і клацнув по ньому пальцем:

— Непогана штука. Скільки просиш?

— Три ріо.

    «Мабуть, такий чайник цього вартий», — вирішив настоятель і заплатив дідові гроші.

— Чуєш, — звернувся згодом настоятель до послуш­ника, — я збираюсь сьогодні ввечері готувати чай у новому чайнику. Вимий його гарненько.

— Слухаю.

    Послушник мерщій поніс чайник до криниці й заходився чистити його щіткою. Аж ось почулося:

— Повільніше три, а то шкіру на мені обдереш.

    Приголомшений послушник кинув чайник і побіг до настоятеля.

— Святий отче, сталося диво: чайник заговорив!

— Та що ти кажеш! Це він так дзвенить. Взагалі дорогий чайник від легкого дотику руки видає мелодійні звуки, — переконував настоятель.

— Але я добре чув, як він сказав: «Шкіру на мені обдереш».

— Це тобі причулося. Скип'яти води для чаю.

    Розгублено похитуючи головою, послушник налив у чай­ник води й підвісив над вогнем.

— О-о-о-ой!.. — почувся зойк, і чайник закрутився дзиґою.

    Послушник зовсім сторопів:

— Святий отче, послухайте! Чайник коверзує!

     «І що цей послушник знову белькоче?» — подумав насто­ятель і, буркочучи собі під ніс, підійшов до вогнища.

     Раптом у чайника з'явилися спочатку передні лапи, потім задні й нарешті хвіст. Настоятель і послушник не встигли змигнути очима, як він перетворився на собаку і, збивши хвостом пилюку, дременув надвір.

_{1. Ріо — давня назва японських монет.}