Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він уперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві та листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити.

     А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного.

     Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий, і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів.

— Чого він гнівається? — подумав Веприк.

    Глянув угору: звідтіль колючий сніг сиплеться. І такий густий, що в лісі враз темно і лячно стало. Хтось гілки почав лама­ти й кидати на землю, на потік. Злякався Веприк. Стрибнув через колоду. Аж під горою опинився. Хотів заплакати. Та згадав, як мати повчала:

— Ти, Веприку, коли заблукаєш далеко і не зможеш до домівки своєї повернути, заспокойся спершу. Тоді на дерева поглянь. Там мох росте. З якого боку його більше виросло, де гілля на деревах густіше, — у той бік і стежка додому стелиться... 

— Тільки де ж тут дерева? — замислився Веприк. — Тут круто­бока гора. А оті кущики? — підійшов до розлогої ліщини. Обди­вився навколо. Самотньо Веприку. Знову пригадав, як мати вчила:

— Будь завжди сміливим! Не бійся перешкоди перед собою...

— А я не боюся, — підбадьорював сам себе.

    Раптом Веприку здалося, що на нього дивляться великі, круглі жовті очі.

— Хіба може бути два місяці на небі? Чи, може, то страховисько таке? Але ж усюди білий день.

     Приглянувся Веприк.

     Почав тонку й довгу гілку з ліщини виламувати, а страхо­висько само злякалось, вдарило крильми — тільки й бачив його Веприк.

— То була справжня сова, — здогадався Веприк і заходився з довгої гілки коротенькі палички робити.

     Тим часом вітер вщух і сніг таким іскристим став!

— А що, — стрепенувся Веприк, — коли я себе ось цими палич­ками намалюю? Мати втішиться, коли зустріне мій малюнок...

     Узяв дві палички, трикутника з них на чистому снігу зробив. Потім до них чотирикутник приладнав. Від чотирикутника вниз па­лички приклав — ніби ніжки й хвостик вийшли. А ще коли біля три­кутника навкіс одну паличку поклав — справжнє вушко випнулось.

— Хіба я такий сумний?

    Обійшов навколо малюнка. І почав ніжки з паличок у другий бік перекладати. Так їх розмістив, що на справжні хвостик та вушко схожими стали.

    Радісно стало Веприкові. Оглянувся довкола. Неподалік великі дерева запримітив. І відкіль більше мох зеленіє та гілля рясні­ше — вибрав стежку й, підстрибуючи, радо помчав до рідної домів­ки — могутнього бука...

    А малюнок усміхненого Веприка так і залишився під кущем ліщини, щоб тій не було сумно холодну зиму зимувати...