СНІГУ, СНІГУ СИПЛЕТЬСЯ ДОВКОЛА

Снігу, снігу сиплеться довкола,

І садів травнева білизна.

Тільки плаче на морозі гола

Під холодним вітром бузина.

Тільки діти витягли санчата

І, б'ючи підборами об сніг,

Мчать веселі весну зустрічати,

Розсипаючи щасливий сміх.

НЕ БУВАВ ЗА ДАЛЬНІМИ МОРЯМИ

Я не бував за дальніми морями,

чужих доріг ніколи не топтав —

в своїм краю під буйними вітрами

щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров'ям напували,

коли бродив у їхній гущині,

мені поля задумливо шептали

свої ніким не співані пісні.

Коли не вмів ще й букваря читати,

ходив, як кажуть, пішки під столом,

любить людей мене навчила мати

і рідну землю, що б там не було.

Чужих країв ніколи я не бачив,

принад не знаю їхніх і окрас,

та вірю серцем щирим і гарячим:

нема землі такої, як у нас.

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка вдалеч і губилась,

А мені у безтурботні дні Назавжди,

навіки полюбились

Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате,

Радість невимовна і жива,

Коли їх виводили дівчата,

Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили

Поважати труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Силою своєю напуває,

Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі. 

ТИ СТОЇШ, НЕБАГАТА Й НЕПИШНА…

Ти стоїш, небагата й непишна,

виглядаючи з саду в луг.

Рясний цвіт обтрусили вишні

на солом'яний твій капелюх.

Ти приймала і щастя, і лихо,

поважала мій труд і піт,

із-під сірої теплої стріхи

ти дивилася жадібно в світ.

Відчиняла ти лагідно двері

для нового добра й життя,

друзів кликала до вечері,

рідна хато моя стара.

Ти була мені наче мати,

ти служила мені, як могла,—

кожна кроквочка, кожна лата

не жаліла для нас тепла.