От воно й почалося. Це, мабуть, з учора. Хоч учора ще була осінь. Чорні, без листя дерева самотіли в чорних калюжах під пронизливим вітром.

   Сірко змерз і ні на які Денискові вмовляння навіть носа не захотів показати з будки. Потупцював Дениско біля криниці, де було сухо, та й сховався в хату на цілий день. Ніщо більше не виманило його надвір. Не знав же він, що то зима почалася, хоч і снігу ще не випало.

    Сніг йому приснився вночі. Велика біла хмара опускалася з самісінького неба на землю. Вранці скочив на ноги – й до вікна. Гульк – аж там сніг. Сніг, куди тільки очі бачать. Просто дивина! Це ж як вийшло; сніг і приснився, і випав…

   Розповів про те мамі.

- Сніг приснився тобі, бо ти його чекав і виглядав, а випав він, бо повинен уже нарешті випасти, - пояснила вона. – Зрозумів?

- Зрозумів…І все ж цікаво.

- Звичайно, цікаво, - погодилася мама.

   Надворі було тихо й урочисто. Наче на картині: біле небо, білі дерева, білі хати й білі дими над ними. В повітрі пролітали великі, мов метелики, сніжинки.

    Дениско з Сірком вистрибом кинулися на вулицю. І проклали перший рівненький слід попід парканами. Ніби хтось провів риску на чистому аркуші паперу.

    Гасали аж до обіду. Мати ледве вигукала їх додому.

    Дениско відігрівався на лежанці, а мама говорила з татом.

- Припізнилася трохи зима, - казала вона.

- Та ні, - відповів батько. – Це так здається, бо була дощова осінь. Лило ж – як найнялося!

- Вже й не вірилося, що колись ті дощі скінчаться… Зате зараз яка краса!

- Так, дуже гарна молода зима,- промовив батько і задумливо подивився у вікно.

- Молода зима! – аж підскочив від здивування на лежанці Дениско. – Я ще такого не чув! Це так і називається?

- Так і називається.

- Яку гарну назву хтось придумав! – І ще раз повторив: - Молода зима! Гарно…

   Набігався Дениско по першому снігу, притомився. Розігріло й розморозило його тепло. І він посеред дня заснув. І приснилося йому, що до них у вулицю йде молода зима. У білій пуховій хустці, у білому кожушку і в білих валянках. А обличчя в неї – обличчя його мами. І голос – теж.

   Спить Дениско, вві сні всміхається. а мама дивиться на нього і каже:

- Це ж яка радість для нього – сніг … Аж втомилася дитина від радості. Хай відпочине.

  То її голос прийшов у Денисків сон. Голос прийшов, але сну не сполохав.