На нашу рідну землю було нашестя турків та яни­чар¹. Знущались вони з беззахисного люду. Забира­ли вони молодих гарних дівчат та й гнали в неволю. Дівчата поливали слізьми свої сліди. Молодий яничар, їдучи на коні, не спускав очей з чорнобрової поло­нянки.

    А коли орда зупинилася в степу на ночівлю, за­говорив яничар до дівчини її мовою. Він намовляв її на нічну втечу, обіцяв оженитися на ній, коли зумі­ють повернутися в Україну. Дівчина погодилась.

    Коли бусурмани² поснули, то яничар з дівчиною втекли з табору. Щосили бігли вони, збиваючи ноги.

    Заховалися в густих заростях. Почали говорити. Яни­чар розповів, як малим його схопили турки. Згадував, як виглядає їхня хата над ставком, розлога яблуня за хатою, рідне село. Слухала, слухала дівчина, та як заридає:

— Ти ж мій брат… Я проклинаю жорстоких бусур­манів!

Ой, мій брате, синій цвіт!

А я буду жовтий цвіт, гей!

Звеселимо білий світ, гей!

Будуть люди квіти рвати

Будуть про нас споминати, гей!

    І виросли з них незнані ще у наших краях квіти брат-і-сестра. У нашім селі Веприк їх називають брат­чики. Ростуть вони і в лісі, і край дороги. Кожна квіточка цвіте подвійними кольорами: синім і жовтим.

^{1. Яничар — солдат в армії турецького султана з військовополонених.}

^{2. Бусурмани — люди іншої віри.}