Натка любила маму, тата, вчительку Глафіру Павлівну і вареники з вишнями. І Натка терпіти не могла рицини¹, риб'ячого жиру й свого сусіда Вадьку. Та якщо риб'ячого жиру й рицини можна було б все ж якось уникнути, то Вадьки уникнути було неможливо. Бо вони з Вадькою не тільки жили в одній квартирі, а ще й училися в одному класі — четверто­му «Г».

    Вадька був недоброю, лихою людиною. Дарма, що всі хлопці його любили і вважали за свого отамана. Це нічого не значить. Бо не самі хлопці живуть на світі, і треба мати совість, і взагалі... Чому, скажіть, будь ласка, Натка повинна бути гіршою за Вадьку? Адже був колись час. Тоді вони були зовсім маленькі і звали­ся просто діти. І в усьому були рівні. Іграшки мали спільні. Хворіли на однакові хвороби — кір, свинку, скарлатину. Однаково боялися Бармалея і Сірого Вовка і однаково жаліли нещасного козлика, від якого лишилися тільки ріжки та ніжки. Ох, оті ріжки та ніжки! Скільки сліз пролили через них Вадька та Нат­ка — дружних колективних сліз! Натка й Вадька тоді дружили, міцно дружили. Як то кажуть — нерозлий­вода.

    А потім раптом Вадька зробився хлопцем і сказав Натці: «Ти — баба!»

    Натка образилася і сказала: «А ти — дурень!»

    І Вадька гупнув Натку кулаком по спині. А Натка тріснула Вадьку портфелем по голові. Так вони пере­стали бути просто дітьми, а стали хлопчиськом і дівчиськом.

    Натка плакала в туалеті, щоб ніхто не бачив. І весь час смикала за ланцюжок, спускаючи воду, щоб ніхто не чув.

    «Яка свиня цей Вадька,— думала вона.— Ось я йому покажу, що нітрішечки не гірша від нього. Він у мене побачить!»

***

     Але це було дуже-дуже важко. Тому що Вадька нічого не хотів бачити й знати.

     Не звертаючи на Натку аніякісінької уваги, він грав з хлопцями в футбол, був воротарем. Натка шморгнула носом і теж захотіла бути воротарем. Але їй ввічливо сказали: «Геть звідси! Дівчиська не бува­ють воротарями, тим паче такі зачухані».

    Натка негайно відповіла: «А ви всі хулігани й нікчеми. І футбол ваш — тьфу!»

    А Вадьці сказала окремо: «А ти — найостанніша мокриця. Я пам'ятаю, як ти рюмсав, коли тобі укол робили. Нехай усі знають!»

    Проте на Вадьку це аніякісінького враження не справило, він тільки глузливо засміявся їй просто в обличчя. І через тиждень раптом навчився плавати.

    Натка зціпила зуби і, не задумуючись, полізла у во­ду, просто на глибоке. Коли через кілька хвилин її витягли, вона вже вміла пірнати. Правда, виринати й триматися на воді ще не навчилася. На це довелося витратити два тижні й випити ціле відро каламутної річкової води. Але Натка не відступала й плавати навчилася. Що, з'їв, задавака противний?!

    Складніше було з велосипедом. У Натки не було власного велосипеда. Доводилось...

— Милочко, дай покататися трошки.

— Та ну тебе! Ти й так мені вчора чотири спиці вибила і руль скрутила.

— Я більше не буду. Я вже майже вмію. Дай, Милочко. Я тобі цукеркові обгортки подарую. Гарні! В тебе таких немає.

— Гаразд уже... Тоді й перебивну картинку з кві­точкою.

— Добре,— зітхала Натка, не в змозі приховати, як їй шкода перебивної картинки.

    Зате глянули б ви на Вадьчине обличчя, коли Натка, нарешті, промчала повз нього на велосипеді, зовсім не тримаючись за руль. Жертви були неда­ремні.

    Звичайно, він не міг їй цього подарувати.

    Тому й б'ється.

     Натка тинялася по подвір'ю. З дівчатками гратися їй не хотілося. Не цікавили її зараз дівчатка. Дуже їй хотілося чимось дошкулити отому Вадьці. Але чим? Нічого путнього не придумувалося.

***

    Натка проходила повз бетономішалку, що лишила­ся після будівництва сусіднього будинку, і раптом по­чула тиху розмову. От вони де! Сидять у бетономішалці й секретничають. Натка навшпиньках підійшла ближ­че, прислухалася...

— Він нам не просто так розказував,— говорив Вадька.— Він натякав...

— Думаєш? — спитав Борис.

— Аякже. «Без підготовки нічого не робиться...» Якби не Натка, він, може, й прямо сказав би: «Готуй­тесь, хлопці! Я вам раджу...»

— Може...

— А що? Коли ми виростемо, міжпланетні польоти будуть все одно, що зараз тролейбус...

— Але, звичайно ж, братимуть не всіх. Усе-таки ж це не тролейбус.

— Авжеж... І якщо почати вже зараз, то...

— А що? Через яких-небудь десять років, ти знаєш, які б ми були! — захоплено вигукнув Борис.

— Усі комісії роти пороззявляють.

— Авжеж, ніхто ж не подумає, що люди з дитинст­ва готувалися.

— От було б здорово! Тоді всі шанси — за нас... Правда, складнюща це справа — підготовка. От ска­жи — у нас хоча б тренажер є, той, що одночасно в різні боки крутиться?

— Немає.

— Або випробування тишею — камера спеціальна. Або — невагомість. Це, мабуть, найголовніше.

— І все-таки треба спробувати. Це ж попередня підготовка. І можна самим організувати й невагомість, і тишу, і це саме... в різні боки.

    І тут Натка несподівано й дуже голосно чхнула, бо їй у ніс потрапив цемент.

I миттю, немов чортики на пружинах, з бето­номішалки показалися дві голови.

    Шиї витягнуті, очі витріщені — ну точнісінько пта­шенята з гнізда. Кілька секунд вони мовчали, потім розтулили свої дзьоби і... Натці довелося довести, що бігає вона справді не гірше за хлопців.

***

    Цілий день Натка не знаходила собі місця. Оце так да! Оце новина! Вадька з Боркою готуються в космонавтиі

     Натка зітхала... Борка впертий, Вадька ще впертіший. Це всім відомо. Вони оглухнуть від тиші, вони луснуть від невагомості, але підготуються. Підготуються і полетять у космос. І побувають на далеких невідомих планетах. І повернуться на Землю героями. А Натка буде звичайнісінькою нудною бухгалтершею, як Ніна Абрамівна з вісімнадцятої квартири. О-о-о! Цього не можна стерпіти! Ні! Вона вистежить, як вони тренуватимуться, і сама ще краще натренується.

***

      Після обіду, скоцюрбившись за бочкою біля сараю, Натка вже сидить і дивиться в шпарку. Там, у сараї, на дровах спинами один до одного вже четверту годину, заткнувши вуха пальцями, сидять у темряві Вадька і Борис.

Натка встигла приготувати уроки, встигла пообіда­ти, встигла покататися на Милоччиному велосипеді, а вони все сидять.

     Це зветься випробуванням тишею.

     Адже там, у небі, абсолютне космічне безгоміння, і до цього космонавтам треба себе привчити. Там не деренчить трамвай, не цвірінькають горобці, не лаєть­ся вусатий двірник дядя Стьопа.

     Натці вже набридло, око болить дивитися в шпар­ку, а вони все сидять.

     І раптом чується гуркіт — розсипаються поліна, і Вадька кричить противним голосом. Виявляється, космонавт Борка заснув і звалився з дров. Двері сарая відчиняються, і, чухаючи забитий бік, виходить заспа­ний Борис, а за ним, похитуючись, змучений тишею Вадька.

    В обох вигляд нещасний і жалюгідний. Здавалося б, Натці тільки й радіти й хихикати зараз, та в неї це не виходить. Їй чомусь жаль Вадьку і хочеться разом з ним лаяти Борку, що так підступно заснув під час випробувань.

***

    Наступного дня Натка сиділа в шафі серед одягу, обв'язавши голову маминою спідницею, дихала наф­таліном². У сарай іти вона побоялась — там водилися пацюки. А в космосі пацюки не водяться, й звикати до них не обов'язково. Випробування тишею їй навіть сподобалось: нудно, але не страшно нітрішечки — терпіти можна. Тьху, слабак Борка не витримав!

    Тим часом Вадька з Борисом тренувалися далі за програмою. Цілісінький день вони гойдалися на мо­тузці, прив'язаній до дерева.

    Наприкінці невгамовний Вадька сказав:

— Треба катапультуватися. Обов'язково треба ката­пультуватися.

— А як це?

— Ти що, не пам'ятаєш, як Титов³ на тренуваннях разом з сидінням вилітав з кабіни, щоб потім на пара­шуті спуститися? Це й значить — катапультуватися.

— Та пам'ятаю, пам'ятаю,— промимрив Борис, хоч видно було, що він не пам'ятає.

    Катапультуватися хлопцям у той день не довелось. Вадька натер собі руки так, що навіть не зміг робити письмових уроків.

    А на четвертий день була чудова сонячна погода. Блакитне небо сяяло ласкаво й привітно, навіть не вірилося, що десь там, у глибині, жахливий безконеч­ний космос.

     На горищі пахло котами, іржавим залізом і тим особливим запахом, який буває тільки на горищі.

    Крізь слухове вікно, біля якого причаїлася Натка, видно край даху і глуху стіну сусіднього будинку.

    Між будинками — щілина завширшки з півметра. Там темно, як в ущелині. Внизу — бита цегла, скалки скла і різне сміття. На даху над щілиною стоять Вадь­ка з Борисом. У кожного до пояса прив'язана мотузка, другий кінець якої протягнуто на горище й прикріпле­но там до крокви морським вузлом.

— Слухай, а ти певен, що буде ця сама, нева­гомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираю­чи в щілину.

— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина ви­сить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!

    У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги.

Хлопці водночас лягають на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.

    Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву.

    Раз! — нема вже й рук. Мотузки натягнулися й трем­тять, як струни. У Натки щось обірвалося всередині.

    Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглуше­ний Вадьчин голос:

— Борко, ну як? Відчуваєш невагомість?

— Відчуваю... Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізує...

    Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:

— Слухай, я більше не можу! Якась незручна нева­гомість. Дуже вже ріже... Н-не можу. Чуєш?

    Мотузки нервово засіпалися, і Вадьчин голос про­хрипів:

— Гаразд... Вилазь і мені допоможеш, а то я до даху не дістаю...

    Одна з мотузок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:

— Вадько! Я не можу вилізти!

— Та ти що? Облиш жарти!

— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!

    Мотузки одчайдушно скрипуче попискували.

— Вадько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Вадько. Ми зараз розіб'ємося!

— Стривай! Не треба ще! Може...

— Нічого не може...

    І тут Натка зрозуміла, що «невагомих» космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і... не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розби­тися.

    Натка зітхнула і крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на жи­воті підповзла до краю і зазирнула в щілину.

Вадька і Борис теліпалися на мотузках, як два черв'яки. У Бориса пояс під'їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Вадьки, навпаки, пояс з'їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дриґав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.

    Обидва жалібно кректали і стогнали.

— Ой хлопчики, я заразі — заголосила Натка.— Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!

    І вона швидко подалася в слухове вікно.

    Натка в розпачі бігала по горищу, весь час промов­ляючи:

— Повисіть, хлопчики, я заразі Повисіть, хлопчи­ки, я зараз!

    Хоча звідти вони, звичайно, не могли її чути.

    «Як же допомогти? Як допомогти?» — стрибало в голові.

    Враз Натка побачила довгу дерев'яну жердину із залізним гачком-трійником на кінці. Цією штукови­ною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби.

    Не задумуючись, Натка схопила жердину і потягла на дах.

    Вона обережно опустила жердину і спробувала за­чепити Вадьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.

    Натка щосили потягла вгору. Від напруження по­темніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався.

   Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.

— Хапайся, Борко! Лізь!

    Борка пихкав, як паровоз.

    Натка схопила його за комір і тягла до болю у паль­цях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.

    Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Вадьку.

     І ось Вадька і Борис стоять перед Наткою. Борка білий, як молоко, Вадька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори нога­ми!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп'ячі, а просто дитячі, перелякані.

    І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка...

— Чого плачеш? — тихо й розгублено спитав Вадька.

    Вона не відповідала.

    Вадька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:

— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю...

    Натка все ще плакала.

    Тоді, переборюючи хвилювання, Вадька мовив:

— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре?

— Ага,— сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.

— І, можливо, ти будеш другою в світі космонавт­кою. Після Терешкової⁴. Хочеш? Космо-Наткою! — і Вадька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую.

    Натка посміхнулась крізь сльози. Їй чомусь зга­дався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Вадькою...

1. Рицина касторова олія.

2. Нафталін — засіб проти молі.

3. Герман Титов — льотчик-космонавт, який другим, після Юрія Гагаріна, піднявся в космос.

4. Валентина Терешкова — перша жінка, яка здійсни­ла політ у космос у 1963 році.