Математичні задачі бувають різні — і прості, і склад­ні. А ще трапляються й хитрющі, і навіть підступні. Треба добре пометикувати, щоб розв'язати таку.

   Якось з великими труднощами клас розв'язав таку задачу про ковзани і санки.

— То що, якби не умова задачі, ви б і не знали, скільки коштують санки? — спитала вчителька.

— А звідки нам знати? — здвигнув плечима Вітя.

— Як звідки? — насупила брови Галина Іванівна. — У кого є санки, підніміть руки!.. А ціни санок ви не знаєте. Отже, батьки купляли їх без вас?

— Ні, я з татом ходив,— гукнув Вітя.

— А я з мамою,— додав Борис.

— І я,— промовив Сергій.

— А ціни ви не знаєте? — похитала головою вчи­телька.

    І раптом почувся голос Олега Шугая.

— Я знаю.

— Молодець, Олежко,— зраділа Галина Іванівна.— Ну, а скільки коштує пляшка молока чи кефіру? — перевела вона розмову на інше.

    Клас мовчав.

— Скільки батьки заплатили за вашу шкільну форму?

    Ніхто ані пари з вуст.

— А скільки коштує хлібина? — учителька трохи помовчала.— Ну й ну! Про тістечка й морозиво я не питаю, бо певна, що знаєте. Що? Олежко, і ти не можеш відповісти?

— Можу,— ледь чутно, але твердо сказав Олег Шу­гай.

— А чого ж йому не знати, він щодня по магазинах ходить,— хихикнув Борис.

     Дехто з учнів і собі захихотів.

— То що ж, по-твоєму, Борисе, допомагати мамі — це смішно?

    Учні насторожились.

— Допомагати можна, чого ж... Але з сумкою — це... це вже не чоловіча справа,— розгубився Борис.— І взагалі — він мамин мазунчик... Цілує її вранці, я сам бачив!

    У класі запала тиша.

    Мовчала і Галина Іванівна. Зрештою сказала:

— Ні, Борисе, з тобою не можна погодитись.— Вона пройшлася між рядами парт, пильно вдивляючись у кожного.— Я і мій брат змалку теж допомагали мамі. І по хліб, бувало, сходимо, і в хаті приберемо. Що ж тут смішного? А тепер мій брат — генерал... І про поцілунки. Я теж бачила, як Олег ніжно прощається з мамою. Видно, що він хороший син, любить маму. Я б хотіла, щоб усі хлопці нашого класу були такі...

***

    Вдома Олегові було дуже сумно. Гуляти не хотілося.

Коли прийшла з роботи мама, він не підхопився, як завжди, не почав її розпитувати і про свої шкільні справи нічого не сказав.

    На кухні мама здивувалась.

— Олежко, а чого посуд не помито?

— Гарячої води не було...

— А хліба чого немає?

— Забув... — тихо відповів син із своєї кімнати. Мама зітхнула, але більше нічого не сказала.

    ...Вранці разом вийшли з дому. Коли їхали в ліфті, мама хотіла поправити синові комірець плаща, але Олег мовчки відсунувся вбік.

— Що з тобою, синку?

— Нічого...

    На розі вулиць, де щоранку вони прощалися, по­стояли.

— Бувай здоровий, Олежко...

    Олег, не підводячи голови, сумно проказав:

— Мамо, а з мене хлопці у класі сміються...

— Чого це?

— Що я з сумкою ходжу... Ну і те... коли ми про­щаємось.

— А-а-а, — мати насторожилася. — І що ж вирішив, мій хороший син?

    Олег мовчав. Мати ступила крок.

— Ну, бувай, я пішла.

— Стій, мамочко! — Олег шарпнувся до неї, під­вівся на носках і чоломкнув у щоку.— Приходь раніше, не запізнюйся!