Хлопці лупцювали один одного, аж пилюка стояла стов­пом! Точніше, вона стояла б стовпом, якби земля не була вкрита снігом. Зате довкола «боксерів» збився цілий натовп роззяв, що зібралися подивитися, як хлопчаки з'ясовують стосунки, і навіть вболівали за «свого» забіяку.

   Нікому не спало на думку розборонити розбишак, аби спробувати розв'язати їхню суперечку не кулаками, а мирним шляхом. В одного вже потекла з носа червона юшка, у друго­го під оком розплився здоровенний синець, проте хлопчиська, вочевидь, не мали й наміру припиняти свій двобій.

    Славко ще здалеку помітив на пустирищі гамірний гурт ді­тей різного віку і зацікавлено звернув зі звичного маршруту, аби подивитися, що ж так розважає глядачів. Вже ближче  Славко Хоробрик зрозумів, що розвага має далеко не без­невинну назву — «бійка»!

— Агов! Що ви не поділили? — спробував він докричати­ся до захеканих войовників.

Марно. Ті навіть не звернули на нього уваги.

— Що тут сталося? Чому вони чубляться? — Славко взяв­ся з'ясовувати причину бійки у хлопчика, який виявився поруч із ним.

— А, не знаю! — відмахнувся він від Славка, ніби від надокучливої мухи.

— Їх потрібно негайно розборонити! — вирішив Славко. Про­те ніхто з гурту навіть не ворухнувся, аби припинити побоїще.

— Ви що, оглухнули? Розбороніть! — крикнув Славко. — Вони ж повбивають один одного!..

— Не повбивають, — обізвався довгов'язий підліток. — Ти краще мовчи й дивися — коли ще побачиш бокс не по телевізору, а просто під носом?

— Чи ви здуріли?! — не на жарт злякався Славко.

     Хлопчик вирішив не витрачати часу на балачки, а негайно діяти. Тим більше, що обидва «боксери» вже ледве трима­лися на ногах. Чим довше вони лупцюватимуть один одного, тим довше опісля лежатимуть на лікарняних ліжках.

    Славко щодуху побіг до тротуару, з якого завернув на пустирище.

— Допоможіть! Рятуйте! Бійка! — закричав він на ходу. Славків крик почули кілька дорослих чоловіків, що одразу ж кинулися на допомогу. Вони відтягнули забіяк у різні боки і вхопили за коміри кількох споглядачів жорстокої забави.

— Відпустіть!

— Ми не билися!

— Це не ми. Це вони! — почали ті проситися.

— Е ні, ніякого «відпустіть», — заперечили дядьки. — У міліції будете пояснювати, чому ви не розборонили бійки.

    Славко дочекався, коли прибуде міліція, розповів про по­дію, очевидцем якої випадково став…

Зі щоденника Славка Хоробрика

4 лютого

«Коли тебе хтось образить, це дуже неприєм­но. Несправедливість принижує найбільше! Але завжди можна знайти слова, щоб сказати про свою кривду, пояснити, що саме тобі не подобається. Битися — не вихід! Битися — це злочин! А стати очевидцем бійки і не спробувати припинити її (чи не викликати міліцію, бо ж інколи краще не ризикувати й не лізти поміж тих, хто чубиться) — це таож злочин.

   Цікаво, а коли ті двоє отямляться в лікарні, то перепросять за свою поведінку?..»

^{1. Міліціонер — так раніше називали працівника поліції.}