Славко в одній руці тримав пиріжка, а в другій — дерев'яну шаблюку. Він грізно вимахував шаблюкою на всі боки. І від нього сахались* голуби. А маленька Леся, яку зачепила Славкова шаблюка, заплакала.

Неподалік сидів на лавці Гриньо. Він майстрував щось із трісочок — може, літака, а, може, щось інше. Гриньо був несміливий хлопчик, але запитав у Славка: «Нащо ти так?»

— Хіба я чіпав її? — зухвало гукнув Славко.

— Ти її вдарив.

— То, може, побіжиш Лесиній мамі скажеш?

    Гриньо не знав, що відповісти. Воно ніби й наговорюва­ти негарно. Але ж і бешкетувати не слід.

    А Славко хитро глянув на Гриня й запропонував:

— Хочеш пиріжка з вишнями? Ох і смачний! На, бери.

    Гриньо глянув на рум'яний, пухкий пиріжок. Не втримав­ся, взяв.

— Тепер ти вже ніби нічого й не бачив, правда? — ще лукавіше поглядаючи, запитав Славко.

— Бачив, — сказав Гриньо.

— Е ні, тепер не бачив, не бачив! — проспівав Славко і знову став розмахувати шаблюкою.

    «Але ж я бачив», — подумав Гриньо, відводячи очі від пи­ріжка. Він одсунув його від себе і навіть не нагнав горобця, що відважився клюнути червону вишеньку. «Не треба мені твого пиріжка, — зітхнув він. — Я все одно бачив!»

*Сахалися — тут: злякано відлітали.