Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

     Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

    Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

— Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.

— Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко.

    Кожній хотілося потримати його в руках.

    Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона со­ромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

— Хай тобі буде яблуко, Ніно...

    Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона со­ромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

— Хай тобі буде яблуко, Олю...

    Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

    Віддали їй яблуко.

    В маминих очах сяяла радість.

    Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по поло­винці.