Коло далекого Східного моря, у Долині Троянд, біля міс­та Вонсана, жила дуже красива й розумна дівчина. Звали її Ан Ран Дю. Покохали її троє юнаків, троє друзів.

    Довго думала Ан Ран Дю, з ким із них одружитись. Піш­ла вона до старого мудрого віщуна¹, який жив на гірському перевалі Чорного Дракона. Мудрець-віщун дав їй три золо­ті монети і наказав віддати їх юнакам. Нехай вони куплять їй шлюбний дарунок. Чий дарунок буде найкращим, той і ста­не її нареченим.

    Aн Ран Дю вернулася додому, покликала юнаків, кожно­му дала по золотій монеті і сказала:

— Кожен із вас хай купить мені шлюбний дарунок. Чий буде найкращий — з тим я й одружуся. Чекатиму рік. Вернутися мусите всі разом в один день.

     Пішли юнаки далеко, аж за великий Китайський мур, за монгольські степи й пустелі...

     Один купив чарівне дзеркало. Коли побажаєш когось бачити, подивишся в дзеркало — і в цю ж хвилину побачиш, кого хочеш, і будеш знати, що він робить.

— Завжди бачитиму Ан Ран Дю, а потім і вона буде завжди бачити мене, де б я не був, — подумав юнак.

    Другий юнак купив чарівного верблюда. Коли сісти на цього верблюда, зразу опинишся там, де тільки забажаєш. Юнак вирішив, що кращого дарунку й не треба, — як тільки забажаєш, зразу опинишся коло красуні Ан Ран Дю.

    Третій юнак купив чарівне яблуко. Коли захворієш і з'їси це яблуко — зразу видужаєш.

— Раптом захворіє Ан Ран Дю, — подумав він, — тоді їй і стане в пригоді мій дарунок.

    Зібралися юнаки в умовленому місці, розповіли один одному про свої дарунки. Якраз скінчився рік із того часу, як покинули вони рідний край. Юнаки сумували за красунею Ан Ран Дю і вирішили подивитися в дзеркало, щоб побачити її й дізнатися, що вона робить.

     Подивилися й зблідли — Ан Ран Дю вмирала!

     Сіли вони втрьох на верблюда і в ту ж мить опинилися коло дому Ан Ран Дю. Увійшли до дому і стали коло її ліж­ка. Сльози потекли з очей Ан Ран Дю, коли вона побачила юнаків.

— Ви принесли мені дарунки, але навіщо вони тепер мені?! — сказала дівчина.

    Тоді третій юнак подав їй яблуко і попросив, щоб во­на його з'їла. Ан Ран Дю з'їла яблуко — і відразу ж одужала. Тоді дівчина попросила кожно­го розказати про себе і про свій дарунок.

    Вислухавши їхні розповіді, вона запитала:

— З ким же я маю одружитися? Усі ви однаково допо­могли мені своїми дарунками! Вирішуйте тепер самі!

    Три дні й три ночі думали юнаки — і нічого не вирішили:

— Якщо не було б яблука, чи врятували б ми Ан Ран Дю від смерті? Коли б не було дзеркала, як дізналися б ми про страшну хворобу Ан Ран Дю? А коли б не було верблюда, що бігає так швидко, чи могли б ми встигнути вчасно?

    Тоді Ан Ран Дю вирішила сама:

— Коли я зроблю мій вибір справедливо, — сказала во­на, — то стародавній дзвін, у який завжди дзвонили, коли треба було вирішувати важливі справи, сам задзвонить. Ви справді товариші та друзі, це ви довели своїми дарунками. І тільки завдяки вашій дружбі ви разом змогли врятувати мене від смерті. Але одружуся я з тим, хто подарував ме­ні чарівне яблуко. Бо коли ви вибирали дарунки, ви думали й про себе, а той, що подарував мені чарівне яблуко, думав тільки про мене! Ваші подарунки залишилися у вас, а він утратив своє яблуко. І я мушу одружитися з ним!

    І в цю ж хвилину стародавній дзвін — задзвонив! Красуня Ан Ран Дю одружилася з юнаком, що подарував їй чарівне яблуко. Він думав про життя дівчини, а не тільки про те, щоб скоріше її побачити, і не про те, щоб скоріше бути коло неї.

                                                                       (Переклад Катерини Антонович)

^{1. Віщун — той, хто віщує, знає про майбутнє.}