Троє п'ятикласників нетерпляче тупцювали за рогом школи. Хіба приємно у таку погоду стояти в самих під­жаках і бозна-скільки на нього чекати? На кого? Та на другокласника Вітька! Невже він надумав обкрути­ти їх круг пальця: не піде по булочку і не принесе грошики? Та ні — іде... Нарешті показався з-за школи.

— Куди це ти так хутко чимчикуєш? — виступив, руки в боки, один вимагач.

— Скільки гривень дала тобі сьогодні матуся на соло­деньке? — поцікавився другий. — Давай-но я перерахую.

    А худорлявий, мов соломинка, боязкий Вітько нерішуче зупинився і навіть трохи позадкував від задирак.

— Навіть не думай утікати — наздоженемо, — суворо попередив п'ятикласник.

— Мама сказала.. — набрався мужності хлопчик і заго­ворив голосно, мало не закричав, — мама забороняє мені віддавати кишенькові гроші будь-кому.

    Схоже, Вітько сам налякався своєї сміливості. Але хлоп­чик відважно поглянув на п'ятикласників, ніби зовсім-зовсім їх не боявся. Хоч насправді ще й як боявся...

— Чого ти верещиш?! — задираки також налякалися, що Вітьків крик можуть почути і прийти на допомогу. — Цить! Швидко віддавай гроші, бо повернешся додому з «ліхта­рем» під оком!

— А-а-а! — зненацька заволав Вітько.

    Його вереск лунав так гучно, що його почула за рогом школи Катруся Розумниця.

— Як вам не соромно! — ще здалеку загукала дівчинка, ледве побачила цю негідну картину.

— Тобі чого треба, мала? — огризнувся п'ятикласник.

— Негайно відпустіть хлопчика! — наказала Катруся і насупилася так, ніби зібралася завдати їм добрячого прочухана.

— Іди собі, куди йшла! — злісно просичав до неї опецькуватий задьора.

— Піду, тільки разом із хлопчиком, — вирішила смілива Катруся. — Відпустіть його, бо буде гірше!

— Гірше? Що ти можеш нам зробити, мала? — зверхньо хмикнув п'ятикласник.

— Викличу міліцію, — відрубала дівчинка.

— Ага! Міліція так відразу візьме та й прибуде! Немає їм більше чого робити, — зайшовся глузливим реготом друзяка-вимагач.

— А міліція вже тут! — це Славко Хоробрик наспів на лемент.

— Ти ще хто такий? — брови у задираки поповзли на лоба. — Звідки взявся цей хлопчак?

— Я — майбутній міліціонер, — повідомив Славко.

— Майбутній — не теперішній. — хмикнув вимагач.

— То ви хочете поговорити зі справжніми міліціоне­рами? — чемно уточнив Славко Хоробрик. — Це дуже просто! Міліції буде про що з вами розмовляти. Вимагати гроші — справжній злочин!

— Який ще злочин? — налякалися п'ятикласники і по­задкували від войовничих дітлахів. — Ми пожартували, а малий не зрозумів.

— Я телефоную на 102 і викликаю міліцію! — оголосила Катруся.

— А-а-а-а!!! — заволали розбишаки й щодуху накивали п'ятами.

— Більше їх не бійся, — порадив хлопчикові Славко Хо­робрик. — А якщо вони знову візьмуться за своє, ти одразу кажи мені. Майбутній міліціонер — це теж міліціонер! — запевнив він. — У біді не залишимо.

— Гаразд. Дякую, — усміхнувся Вітько. — А тепер можна я побіжу по булочку, бо скоро перерва закінчиться?

— Авжеж, біжи. І не запізнюйся на урок, — напоумив його Славко.

Катруся, яка після свого переможного окрику: «Телефо­ную на 102!» — досі стояла з вазоном, нарешті поцікави­лася у Славка:

— А ти справді майбутній міліціонер?

— Звичайно, — запевнив її хлопчик.

— Скажи, а дівчатка можуть бути міліціонерами? — обе­режно запитала Катруся і затамувала подих.

— Ні. Дівчатка можуть бути міліціонерками! — уточнив Славко.

— Ура! Тоді я буду міліціонеркою! — зраділа дівчинка. — Будьмо друзями! Мене звати Катруся Розумниця.

— А мене Славко Хоробрик. Звісно, будьмо.

Відтоді Славко і Катруся стали друзями-нерозлийвода.