Жила собі колись на світі вдова з маленькою дівчинкою Бетушкою, і не було в них нічого, крім убогої хатини та двох кіз. Але Бетушка завжди була весела. З весни до осені вона пасла кіз у березовому гаю. Щоразу, коли дівчинка гнала кіз на пашу, мати клала їй у кошик окраєць хліба і веретенце¹, наказуючи, щоб до вечора на ньому був повний починок². А що прядки в них не було, то дівчинка обвивала куделю³ довкола голови, брала кошичок і, весело наспівуючи та підстрибуючи., гнала кіз до гаю.

     В гаю кози спокійнісінько паслися, а Бетушка сідала під дерево, лівою рукою посмикувала куделю, а пра­вою крутила веретенце. Веретенце сукало нитку, аж стирчало, а Бетушка стиха підспівувала йому, аж луна котилася гаєм.

    Коли сонце підбивалося під полудень, Бетушка відкладала веретенце, кликала до себе кіз, давала їм по шматочку хліба, щоб вони нікуди не розбігалися, а сама квапилася на галявину, назбирати суниць чи іншої лісової ягоди, що саме доспіла. Назбирає, попоїсть із хлібом, а тоді притупне ніжкою, руку закладе за голову й, приспівуючи, починає танцювати.

     Сонечко крізь зелено листя дерев усміхається їй, а кізки, ласуючи свіжою зеленою травицею, не надиву­ються, яка ж то у них весела пастушка!

    Натанцювавшись досхочу, Бетушка знов заходжува­лася прясти, а ввечері, пригнавши кіз додому, ніколи не чула від матері докорів, що веретенце голе.

    Якось, коли, своїм звичаєм, рівно ополудні дівчинка після скромного обіду зібралася потанцювати, перед нею раптом з'явилася прекрасна фея. Одежа на ній була тоненька, як павутинка, золоте волосся спадало аж до пояса, на голові — вінок із лісових квітів.

Бетушка завмерла. А фея всміхнулась їй і питає ніжним голосом:

— Бетушко, ти любиш танцювати?

    Почувши такий лагідний голос, Бетушка перестала боятися і відповіла:

— О, я танцювала б цілий день!

— То ходи, будемо танцювати разом, я тебе навчу! — сказала фея, підібрала поділ своєї спідниці, обняла Бетушку й почала з нею танцювати. Щойно вони пус­тились в танець, над головою в них залунала чарівна музика, що серце в Бетушки радісно затрепетало. На березовому вітті сиділи музиканти в чорних, попеляс­тих, коричневих і лискучих фрачках. Це був оркестр із добірних музикантів, які зібралися на знак чарівної феї. Тут були соловейки, жайворонки, зяблики, щиглики, в'юрки, дрозди, сірі й чорні, і навіть сам дрізд-пересмішник.

    Щічки в Бетушки палали, очі сяяли, вона геть забу­ла про своє прядиво і про кіз, а тільки дивилася на чарівну фею, яка кружляла довкола неї, та так легень­ко, що під її маленькою ніжкою не гнулася навіть травичка.

    Вони протанцювали від полудня аж до самого вечо­ра, а Бетущині ноги нітрохи не стомилися й не заболіли: нараз чарівна фея зупинилася, музика змовкла — і фея щезла так само раптово, як і з'явилася.

     Бетушка озирнулась, а сонечко вже сідає за ліс. Під­няла вона руки над головою, намацала неспрядену куделю й згадала про веретенце, яке лежало в траві зовсім голе. Зняла вона куделю з голови й разом із вере­тенцем поклала в кошичок, потім покликала кіз і погнала їх додому. Дорогою вона вже не співала, а гір­ко докоряла собі, що піддалася чарам цієї прекрасної феї, й вирішила, що коли та ще раз з'явиться перед нею, більше її не слухатиметься.

    Кізки, не чуючи позад себе веселого Бетущиного спі­ну, весь час оглядалися, чи вона йде за ними. Мати теж здивувалася й запитала в дочки, чи вона, бува, не захво­ріла, що не співає.

— Ні, матусю, я не хвора, але не співаю тому, що від співу в мене вже горло пересохло, — відповіла Бетушка і заховала веретенце та неспрядену куделю.  Вона ж бо знала, що мати мотає пряжу не зразу, й хотіла наступ­ного дня надолужити те, що згаяла сьогодні; про пре­красну фею дівчинка не прохопилася матері й словом.

    Другого дня Бетушка знову, весело наспівуючи, погнала кіз пасти. Тільки-но вони дісталися до гаю, кізки відразу ж почали скубти траву, а дівчинка сіла під деревом і заходилася старанно прясти куделю. Пряде й пісень співає, бо з піснею і робота швидше йде. Сонце вже показувало на полудень, коли Бетушка дала кізкам по шматочку хліба, а сама метнулася збирати суниці. Назбиравши, повернулася, сіла обідати та до кізок примовляти:

— Милі ви мої кізочки, сьогодні, здається, я вже не зможу танцювати.

    Вона зітхнула і, зібравши в долоню крихти, поклала на камінь, щоб їх подзьобали пташки.

— А чому це ти по не зможеш танцювати? — озвався раптом ніжний голос. І перед нею з'явилася прекрасна фея, немовби з хмар спустилася.

    Бетушка злякалася що дужче, ніж першого разу, й заплющила очі, щоб не  бачити феї. Але коли та запита­ла вдруге, несміливо відповіла:

— Ох, даруйте, прекрасна пані, я не можу з вами танцювати, бо знов не спряду куделі, і мати буде мене лаяти. Сьогодні, поки зайде сонце, я мушу надолужити те, що згаяла вчора.

— Ходімо, Бетушко, танцювати, а коли зайде сонце, до тебе прийде допомога! — сказала фея, підібрала поділ спідниці і обняла Бетушку.

    Музиканти, які сиділи на березовому вітті, вдарили по струнах, і танцівниці закружляли колом. Прекрасна фея танцювала ще чарівніше, ніж учора. Бетушка не могла відірвати від неї очей, забула і про кіз, і про пря­диво.

     Але раптом ноги танцівниці зупинилися, музика вмовкла, сонце почало сідати за обрій. Бетушка сплес­нула руками над головою, довкола якої була обмотана куделя, й заплакала. Тоді прекрасна фея доторкнулася до її голови, зняла куделю, обмотала її довкола стовбу­ра тонкої берези, схопила веретенце й почала прясти. Веретенце крутилося швидко, мов живе, починок ріс прямо на очах, і перш ніж сонце сховалося за лісом, уся куделя була спрядена, навіть та, якої Бетушка не спряла напередодні. Подала прекрасна фея дівчинці повний починок і каже:

— Мотай і не ремствуй. Запам'ятай мої слова: мотай і не ремствуй. — Сказала і зникла, неначе її й не було.

     Бетушка невимовно зраділа. «За те, що фея така добра, я знов танцюватиму з нею, коли вона ще раз прийде до мене», — подумала дівчинка, вертаючись додому, й заспівала, щоб кізки веселіше бігли доро­гою.

    Сьогодні мати була похмурою: вдень вона хотіла пере­мотати пряжу і, побачивши, що починок неповний, розсердилася на дочку.

— Що це ти вчора робила, що не напряла повного починка? — дорікнула вона їй.

— Пробачте, матінко, я трохи танцювала, — відпо­віла Бетушка зніяковіло і, показуючи матері починок, додала: — Зате сьогодні він повний-повнісінький.

    Мати замовкла й пішла доїти кіз, а Бетушка покла­ла веретенце. Вона хотіла розповісти матері про свою пригоду, але потім передумала. «Ні, не сьогодні. Якщо прекрасна фея прийде ще раз, я запитаю, хто вона така, і вже тоді розповім матері про все», — вирішила вона.

    На третій ранок Бетушка, як звичайно, погнала кіз до березового гаю, кози почали скубти траву, а Бетуш­ка, сівши під деревом, заспівала і заходилася прясти куделю. Сонце підбиралося під полудень. Бетушка від­клала веретенце в траву, дала кізкам по шматочку хлі­ба, назбирала суниць, пообідала і, струснувши крихти птахам, весело мовила:

— Ну, милі мої кізоньки, сьогодні я вам неодмінно затанцюю!

    Дівчинка підстрибнула, підняла над головою ручку і вже хотіла була спробувати, чи зможе танцювати так само гарно, як прекрасна фея, коли та сама зненацька з'явилася перед нею.

— Нумо танцювати разом, — звернулася вона до Бетушки з усмішкою і обхопила її за стан. Тієї ж миті над головою в них забриніла музика, й обидві легко закружляли в танку.

    Бетушка знов забула і про веретенце, і про кіз. Вона нічого не бачила, крім прекрасної феї. Дівчинка нічого не чула, крім чарівної музики, під яку ноги самі тан­цювали.

    За танцями Бетушка не помітила, як і вечір настав. Нараз фея зупинилася, і музика тієї ж миті змовкла. Бетушка озирнулась, а сонце вже сховалось за лісом.

    Заплакала вона, сплеснула руками над головою і, озир­нувшись, де її неповний починок, забідкалася, що ж їй мати скаже.

— Дай-но мені свій кошичок, я тобі надолужу те, що ти сьогодні згаяла, — мовила прекрасна фея.

    Бетушка подала їй свій кошичок, і фея на мить ста­ла невидимою, а потім повернула їй кошичок і сказала:

— Потерпи, дома зазирни! — і тієї ж миті зникла, неначе її вітром здуло.

    Бетушка не наважувалася зазирнути в кошичок, але по дорозі додому цікавість її перемогла; кошичок був такий легенький, що, здавалось, у ньому нічогісінько не лежало. Вона вирішила переконатися, чи фея її не ошукала.

Як же вона перелякалася, коли побачила, що її кошичок повен... березового листя!

     Гірко заплакала бідна дівчинка, дорікаючи собі за свою легковажність. Зі злості вона викинула пригорщу листя і хотіла вже витрусити з кошика все до решти, але потім подумала: «Підстелю-но я це листя кіз­кам», — і залишила його в кошичку. Страшно їй було вертатися додому. Кізки знову не впізнавали своєї пас­тушки. Розгублена мати чекала її на порозі.

— Доню, що за починок ти принесла вчора додо­му? — були її перші слова.

— А що таке? — з тривогою запитала Бетушка.

— Коли ти вранці погнала кіз до гаю, я почала пере­мотувати пряжу. Мотаю, мотаю, а починок весь час повний. Один моток намотала, другий, третій, а на веретені ниток стільки, скільки було й на початку. «Що за злий дух його пряв!», — розсердилась я, — і тієї ж миті пряжа з веретена зникла, неначе її вітром здмух­нуло. Скажи, що все це означає?

     Бетушка мусила у всьому признатися матері й роз­повісти їй про прекрасну фею.

— Це була лісова німфа! — з жахом вигукнула мати. — Вони з'являються опівдні й опівночі і вдають­ся до своїх витівок. Над маленькими дівчатками ще іноді, трапляється, зглянуться і щедро їх обдарують. Чому ти мені про це відразу не сказала? Якби я була не ремствувала, то пряжі в нас була б тепер повна кімната.

    І тут Бетушка згадала про кошичок. «А що, коли під листям щось та є?», — майнуло їй у голові. Вийняла вона веретенце, куделю, зазирнула на дно і скрикнула:

— Погляньте, матусю!

    Мати глянула й аж руками сплеснула. Березові лис­точки обернулися на золото!

— А вона ж мені наказувала: «Потерпи, дома зазир­ни, а я не послухалася!», — сердилась сама на себе Бетушка.

— Щастя ще, що ти не витрусила все листя із коши­ка! — мовила мати.

    Вранці вона сама пішла подивитися на те місце, де Бетушка викинула з кошика пригорщу листя, але поба­чила на дорозі тільки зелені березові листочки.

    Та скарб, який Бетушка принесла додому, й так був чималий. Мати купила багато що в хату, придбала худобу, в Бетушки з'явились гарні сукні, і їй уже не треба було пасти кіз. Та ніщо вже не приносило Бетушці такої радості, як танці з лісовою німфою.

     Дівчинку часто вабило до березового гаю, їй кортіло ще хоч раз побачити прекрасну фею, але та щезла назав­жди й більше не з'являлася.

1. Веретенце — ручне знаряддя для прядіння у вигляді тонкої палички з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.

2. Починок — пряжа, намотана на веретено.

3. Куделя — кужіль, прядиво або вовна.