Були собі чоловік та жінка, і була в них одна дочка.

    Мати була гарна, а дочка ще краща. От де дівча ще підлітком було — вмирає мати. А вмираючи, покликала до себе дочку та й каже їй нишком¹:

— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що з тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра², і що тобі треба буде, йди до тієї верби, то все тобі й буде.

    От поховав чоловік жінку, пожурився-пожурився та й знов оженився з удовою. А в тієї вдови та своя дочка.

    От баба свою дочку жалує, а ту дівчину зненавиділа так, що й просвітку їй нема. Бабина ж дочка така лінива да така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, згорнувши руки. А та дівчина роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити і скільки не дай, то все зро­бить. Та що з того, коли нічим бабі не догодить.

    Мовчки терпить усе та бідна ді­вчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує.

    Якось надумала.

— Жени,— каже,— ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і спряла, і помотала, і поткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

       Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таки видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Єсть же в мене зернятко від матінки!»

      От узяла, посадила його на леваді, полила. А сама пла­кала, плакала та й заснула. Прокидається, аж із того зер­нятка така гарна верба яра виросла, а під вербою кринич­ка, і вода в ній така холодна та чиста, як сльоза. Підійшла дівчинка до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

     От верба взяла та й відчинилася, а відтіля панни й вилинули:

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Вона й каже:

— От вам круг прядива: треба його зім'яти, й помотати, і полотно з нього поткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде. — Та й назад усі в вербу.

От допасла дівчина до вечора, знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, і ті панни виносять їй полотно тонке, таке біле — хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина те полотно, пригнала бичка додому, віддає полотно бабі. А та аж зубами заскреготала, як побачила, та нічого каза­ти. А свою дочку послала бичка пасти, каже:

— На тобі, донечко, мичечку: спрядеш — спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

     Погнала та бичка пасти та мичку закинула, а ввечері приганяє бичка та й каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що й не зведеш.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

     От діждали вони неділі. Баба свою дочку так причепурила, веде до церкви, а на дідову гримає:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і поприбирала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зро­биш, то й жива не будеш!

    От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

    Верба й відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш добити?

— Треба з цього полотна, поки з церкви вийдуть, со­рочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися,— хочу до церкви поїхати.

    Ті кинулись, убрали її гарно, а на ніжки маленькі золоті черевички взули. Тут і коні під'їхали,— сіла вона та й по­чала до церкви.

     Як увійшла вона до церкви, так церкву й осіяла. Люди аж не стямляться з дива: «Чи вона князівна, чи королівна? Ще такої не бачили». А на той час князенко в церкві був. Як угледів її, то й очей уже не відведе від неї. Відправа³ кінчається, вона перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона все поскида­ла з себе, знову наділа своє рам'я⁴, пошиту сорочку взяла... Коні в вербу в'їхали — зачинилася верба, а дівчина пішла в хату, сіла та й виглядає бабу з церкви.

    Коли приходять.

— А що, наварила?

— Наварила.

— А сорочку пошила?

— Та й сорочка пошита.

    Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

— Давай обідати!

    Посідали обідати та й почали розказувати, яку то вони панночку в церкві бачили — як сонце, гарну... що аж князенко і молитися забув, та на неї дивиться.

— А до кого вона подібна? — питає дівчина. — Може, до мене?

Бабина дочка в сміх, а баба:

— Ач, нетіпаха, погана, до кого рівнятися здумала!

    От діждали й другої неділі. Знову дід з бабою та з ба­биною дочкою — до церкви. Тій звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. А вона впоралася швиденько та до верби. Гарно вбралася, в золоті черевички взулася, поїхала.

     Коли князенко вже там... Вона як увійшла, то й церк­ву осіяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає... А князенко й очей не зведе... Кінчається відправа,— вона перша вийшла, приїхала, пишне вбрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла й дожидає з церкви.

Поприходили з церкви, посідали обідати,— розказують за ту панну.

— Князенко гарний, а вона ще краща.

— А може вона до мене подібна? — Ганна питається.

Бабина дочка регочеться, а баба трохи не била дівчини...

    А князенко тим часом уже довідується: хто та пан­на? Ніхто не знає. Радилися, радилися, як би дізнатися. От один хлопець і каже:

— На тому місці, де вона стає, треба смоли підлити,— черевички й попристають.

   Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала... Кінчається відправа, хоче вона йти,— не зрушить з місця. Рвонулась вона — таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла вона додому, приїхала, убра­всь знову у своє рам'я та й сидить.

    Приходять із церкви, як стали розказувати!..

— Такий,— кажуть,— маленький черевичок, що ноги такої нема, щоб на неї прийшовся.

     А князенко скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ні, ніхто не знає. Що його робити?

А той парубок та й каже знову князенкові:

— Треба послати скрізь міряти той черевичок: на чию ногу прийдеться, то й вона.

    От так і зробили. Ходять скрізь та міряють, та нема! От заходять і в хату, де дідова й бабина дочки були. А баба здалеку побачила, що йдуть, та на свою дочку:

— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

    А на дідову:

— А ти, нечупаро, геть на піч, щоб і не видно тебе було!

    Прийшли міряти чобіток.

    Стромляла, стромляла його бабина дочка — де там!..

    А дідова дочка дивиться з печі.

— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається пан.

— Та то ледащиця, нечупара!.. — говорить баба.

— Ні, бабо, хай вона сюди йде! А злазь, дівчино!

  Злізла вона, стала черевичок міряти,— враз так і при­мовся.

— Ну, бабо, — кажуть, — ми цю дівчину візьмемо у вас.

— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться? Я не пущу!

     Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема...Та ті не слухають.

     А дівчина каже:

— Стривайте трохи,— піду приберуся!

     Вийшла на леваду:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде! Як відчинилась верба, ті панни вилинули... Убралась вона: як увійшла в хату — все осіяла. Так усі й поторопіли...

— Дайте ж,— каже,— обую й другий черевичок... Посідали, поїхали... швидко весілля відбули...

А верба з криничкою пішла в землю та знов у князенковому саду вийшла.

^{1. Нишком — тихенько, щоб ніхто не почув.}

^{2. Верба яра — яскраво-зелена.}

^{3. Відправа — церковна служба.}

^{4. Рам'я — старий, подертий одяг}