Настуня сиділа на кухні сама. Скоро Новий рік, а їй, проте, нітрохи не весело. Тато у своїх важливих справах поїхав аж на Кавказ, мама захворіла. Учора вона ходила з Настунею по ялинкові іграшки й, видно, застудилася. Що ж це буде за свято?! А дідусь-лісовичок з учорашніх покупок стоїть на підвіконні і знай поблискує зеленою бородою, ще й підморгує.

— Не моргай. Ти не справжній, ти скляний, — прошепотіла Настуня. Дідусь-лісовичок нахмурився. «Начеб образився?» — здивувалася мала. А що вона не любила, аби хто-небудь гнівався, то мовила:

— Я не хотіла тебе скривдити. Я просто не чула, щоб справжніх лісовиків продавали в магазині іграшок.

     І тут, уявіть собі, лісовичок заговорив.

— Ти даремно журишся.

— Зовсім не даремно. У мене, мабуть, не буде новорічного свята...

— Ну-ну, не кисни! Усе можна легко поправити: якщо свято не хоче приходити, треба зробити його самій!

— Свято? Зробити? — не повірила Настуня. Але лісовик вів далі:

— Найперше потурбуйся про маму. Їй треба лежати. А ще напувай її чаєм з ось цієї чашки, — він показав на блакитну чашку на столі, і золота іскорка з чарівної палички впала прямісінько туди.

— Пам'ятай тільки, що чай ти повинна готувати сама, — казав лісовичок. — А ще...

     Він ураз замовк, бо двері прочинилися і до кухні увійшла мама.

— Ти, Настуню, певно, голодна? — спитала вона.

    Дівчинка хотіла було попросити, щоб мама налила молока, але згадала, що їй тільки-но говорив лісовичок.

— Ні-ні, мамочко, — сполошилася во­на. — Ти лягай, тобі треба одужувати, а я все сама візьму.

    І вона зачерпнула собі молока. «А чай? Як бути з чаєм?» — подумала Настя, адже заварювати чай їй ніколи не доводилося. Але чарівна іскорка впала в чашку, — мабуть, уся сила в ній, а отже, і в чаї з цієї чашки. Дівчинка поставила на вогонь чайник з водою, знайшла в шафі липовий цвіт, бузину — те, що мама заварювала їй під час застуди. Потім у настояний на зіллі чай вона додала малину — все точнісінько, як робить мама! — і в блакитній чашці понесла його хворій матері.

    Мама здивувалась, але й повеселішала. «Справді чай допома­гає», — подумала Настя.   Шкода, що лісовичок не встиг розказати, що вона мала б зробити ще. Дівчинка вийшла на кухню і довго дивилася на нього, але він навіть не підморгував. «Мабуть, сьогодні вже пізно, тому він мовчить», — вирішила Настуня і сама роз­стелила своє ліжечко.

    Уранці Настя пішла в магазин, адже мамі не можна вставати. Вона весь час чекала, що лісовик ось-ось обізветься до неї, але той уперто мовчав, і якби мамі не легшало від чаю з зачарованої чашки, то дівчинка, мабуть, подумала б, що вся та вчорашня розмова їй примарилася.

     Але все-таки про які справи чарівничок не встиг сказати? Може, підмести в кімнатах? Адже не годиться, щоб Новий рік — і неметена хата.

     Настуня взялась до роботи. Вона витерла пилюку, склеїла роз­кидані книги, полила вазони. День минув швидко-швидко, і не було часу чекати, щоб дідусь-лісовик продовжив обірвану розмову.

    Тільки коли ввечері дівчинка поралась на кухні, їй здалося, що він задоволено усміхнувся.

     І ось настав останній день старого року. Сьогодні до всіх приходить свято, всюди засвічуються ялинки... І в Настуні засвітиться, аякже! Їхній сусід допоміг занести ялинку з балкона, встановив її в хрестовині.

      А вже скляні кульки, гірлянди Настя розвісить і сама. Вона й свого лісовичка почепила на лапатій гілці.

     Коли звечоріло, дівчинка накрила стіл білою скатертиною, увімкнула електричні гірлянди, і в хаті стало зовсім по-святковому!

     Тут у двері подзвонили. Настуня кинулась відчиняти, аж то — тато! Повернувся з відрядження.

— З Новим роком! — підхопив він Настуню на руки. — Як ви тут з мамою?

— Добре, — сказала Настя. — Тільки мама трошки прихворіла.

— Ні, я вже здорова! Доня мене вилікувала, — засміялася ма­ма. Вона тримала в руці блакитну чашку, з якої щойно допила чай.

    Потім усі троє сиділи за святковим столом, Настуня ласувала мандаринками, хурмою, солодким ізюмом та іншими гостинцями з Кавказу. За синіми вечоровими вікнами тихо падав новорічний сніг, а в хаті ялинка пахла живицею, сяяла жовтими, рожевими, блакитними вогнями, і серед тих веселих вогників знай похиту­вався на гілці дідусь-лісовичок. «Якщо свято когось обминає, його треба зробити самим», — говорили його хитро примружені очі.