Мисливці принесли з лісу маленьке лисе­нятко. Таке було худе, головасте, з білою крават­кою і в панчішках. Подивишся й скажеш: жило напівголодне.

    Господарка, бабуся Поля, як добачила,— від­разу заперечила:

— Не пущу! Несіть назад. Воно в мене всіх курей передушить.

    Якось усе-таки умовили її. Стало лисеня жити в дворі, у старій собачій будці. Перші дні сиділо тишком, носа не показувало.

    Бабуся Поля, коли давала йому їсти, суворо наставляла:

— От-от. Так-то краще! Хочеш у мене жити — сиди смирно!

    Але лисеня скоро посміливішало. Зви­кло. Почало з будки виглядати та все далі й далі. А в дворі у бабусі Полі — пташник. Живе вона небагато, і щоб якось жити, розводить на продаж курей.

    Весною посадила на яєчка багато квочок, та всіх у різний час, і тепер у неї зібралися і кур­чата маленькі, і вкриті пір'ям курчата, і майже дорослі півні й кури.

    І от трапилося так, що в маленькому худому лисеняті все ж таки прокинувся лісовий хижак і покликав на полювання. У полудень розжарені птахи купалися в піску. Лисеня поглядало з тем­ної будки на них зеленим оком, а потім — шасть надвір і поповзло.

    Воно повзло, як справжня доросла лисиця,— стелилося по землі, перекочувалося, і тільки ло­патки ходили під смухом.

    І вже зовсім наблизилося до птахів.

     І вже підібрало під себе лапки, щоб ось за­раз, от-от вистрілитися в близьку курку.

    Воно вже очима взяло її, схопило. І тут перешкодила муха.

    Синя, немов лакована, муха задзижчала над землею, і один молоденький півник не встиг склю­нути її на льоту, скочив і помчався за нею.

     Муха злетіла, півник підскочив, знову про­махнувся — і раптом став ніс у ніс із лисенятком.

    Перед здивованим півнем горіло два зелених вічка й тремтіла, утягуючи курячий дух, мокра, чорна тюпка лисячого носа.

    Півник чи розгубився, чи не розглядів за по­спіхом, але, не роздумуючи дуже довго, він узяв і кокнув по цій тремтячій тюпці.

    Немов вибухнув пісок, півня кинуло вбік, а лисеня понеслося геть.

    Воно верещало на бігу, а потім було чутно, як з розгону вдарилося об задню стінку будки й замовкло — мабуть, зовсім втратило голос.

    Дуже невдало закінчилося для нього перше полювання.

    Навіть коли підросло лисеня, і то оббігало стороною грізного півня.

    До сліз, бувало, сміялися наші сільські: хо­дить по подвір'ю бабусі Полі ледве живе лисеня, а як побачить Петьчин хвіст,— біжить стрімголов до будки, та ще й верещить від страху.