Поезія (Дмитро Павличко)

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрів,

Привітав його і запитав:

 

— Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі.

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

 

Сонце усміхнулося здаля:

— Правда, все я бачу з висоти.

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

 

ЯБЛУКО

На галузці яблуко висіло:

Каменем я кинув — перебив Гілочку,

аж серце заболіло:

І навіщо я таке зробив?

 

Не подумав. Лютий недотепа.

За добро я розплатився злом.

І стоїть коло дороги щепа,

Наче птах з підстреленим крилом.

 

Яблунько моя зеленокрила,

Може, ти заплакала тихцем?

Ти для мене яблуко вродила.

Я ж у тебе кинув камінцем!

 

Засихає перебита галузь

І в душі горить, немов батіг

Совісті, а яблуко зосталось, —

Мій важкий, хоч недостиглий, гріх.

 

МУРАШКА

Вилізла мурашка на лопух,

Подивилась весело навкруг:

— Скільки тут повітря і тепла,

Я ж, дурненька, в бур'яні жила!

 

Вилізла мурашка на ромен,

Мовби крила виросли з рамен:

— Що за диво — пелюстки в росі,

Як могла я жить на лопусі!

 

Вилізла мурашка на таріль

Соняха, що сяяв серед піль:

— Боже, скільки золота й зерна!

Що ромен? Билиночка сумна!

 

Вилізла мурашка на сосну,

Глянула в далечину ясну:

— Піді мною цілий світ лежить, —

Як могла я на бадиллі жить!

 

Над сосною чорна хмара йшла,

Срібний дощик по землі тягла.

А мурашка крикнула: — Зажди! —

І взялась на ниточку води.

 

Вилізла на хмару і лягла

Біля сонця горда, хоч мала.

— Як могла я жити на сосні,

Коли сонце впорівень мені!

 

Розійшлася хмара дощова —

Вниз летить мурашка ледь жива.

Де вона — дарма питаєш ти,

Вже її нікому не знайти!

 

ВЕСНА

До мого вікна

Підійшла весна,

Розтопилася на шибці

Квітка льодяна.

 

Видалось мені,

Що лежу я в сні,

Що співає мені мати

Золоті пісні.

 

Крізь прозоре скло

Сонечко зайшло

І поклало теплу руку

На моє чоло.

 

Що мене торка

Ніжна і легка,

Наче те весняне сонце,

Мамина рука.

 

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

 

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

 

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

 

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

   

РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім'я твоє

Просяє, наче зірка світанкова.

 

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

 

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова1.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.

1. Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур, що використовують переважно як корм для тварин.

 

ЗВЕРНЕННЯ

До вас, мої рідні, звертаюся я —

найменший у нашій сім'ї,

стоїть на узліссі ялинка моя —

не зрубайте її!

На озері плаває пташка моя —

не убийте її!

Яскріє на небі зірка моя —

не згасіть її!

Світ-казку будує мрія моя —

не спиняйте!

 

ПЛЕСО

Люблю я заглядати в плесо,

очима досягати два.

Там щука блискає, мов лезо,

і погляд мій перетина.

 

Одначе я дивлюся знову:

а що там глибше, що на дні?

Діряву місяця підкову

я бачу в синій глибині.

 

Це дивина: вода прозора,

по дну застелена блакить,

і щука — мов ракета скора,

яка до Місяця летить!..

 

СИНИЦЯ

Синичка дзьобала сало,

Прив’язане до вікна,

а потім сала не стало,

та все прилітала вона.

 

На скрипці грала під хатою,

але не просила їди,

бо стала сама багатою —

минулися холоди.

 

І з вдячності вона грала.

Неначе скрипаль-корифей1.

А хата їй відповідала

Щасливим сміхом дітей.

1. Корифей — видатний діяч науки, мистецтва тощо.

 

ЗЕРНИНА

У пшеничній зернині більш як сто казок, —

у пшеничній зернині схований колосок.

А в тім колоску — півжмені зерна.

А з того зерна колоски довжеленні

знову добуде сила земна.

 

А з тих колосків — решето зерен,

а з решета зерен — зерен мішки.

А далі, а далі світ ясен і зелен

вінком обів'ють золоті колоски.

 

І хліб ваш, і хлібом осяяна пісня,

 і місто, й веселка нового моста,

і все те, що є і що буде опісля,

в зернині було і з зернини зроста.

 

СЛОВО

Ватра, вогнище, багаття!

А вогонь один? Та ні!

Різні назви, різні плаття,

різні лики вогняні.

 

Срібна, злотна, пурпурова

грань — жарина спалахне,

доки вимовиш три слова,

вибираючи одне.

 

Звісно, всі три слова добрі,

але ти своє знайди —

дух печеної картоплі

в ньому залишив сліди.

 

Пахне слово те журбою,

димом осені в полях,

і між матір'ю й тобою

в ньому — найкоротший шлях.

 




Переглядів: 57
22.07.2021 -

Категорія: поезія

Коментарії до Поезія (Дмитро Павличко):

Ім'я:*
E-Mail:
Питання: 2*2+2?
Відповідь:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера