ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрів,

Привітав його і запитав:

 

— Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі.

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

 

Сонце усміхнулося здаля:

— Правда, все я бачу з висоти.

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

 

ЯБЛУКО

На галузці яблуко висіло:

Каменем я кинув — перебив Гілочку,

аж серце заболіло:

І навіщо я таке зробив?

 

Не подумав. Лютий недотепа.

За добро я розплатився злом.

І стоїть коло дороги щепа,

Наче птах з підстреленим крилом.

 

Яблунько моя зеленокрила,

Може, ти заплакала тихцем?

Ти для мене яблуко вродила.

Я ж у тебе кинув камінцем!

 

Засихає перебита галузь

І в душі горить, немов батіг

Совісті, а яблуко зосталось, —

Мій важкий, хоч недостиглий, гріх.

 

МУРАШКА

Вилізла мурашка на лопух,

Подивилась весело навкруг:

— Скільки тут повітря і тепла,

Я ж, дурненька, в бур'яні жила!

 

Вилізла мурашка на ромен,

Мовби крила виросли з рамен:

— Що за диво — пелюстки в росі,

Як могла я жить на лопусі!

 

Вилізла мурашка на таріль

Соняха, що сяяв серед піль:

— Боже, скільки золота й зерна!

Що ромен? Билиночка сумна!

 

Вилізла мурашка на сосну,

Глянула в далечину ясну:

— Піді мною цілий світ лежить, —

Як могла я на бадиллі жить!

 

Над сосною чорна хмара йшла,

Срібний дощик по землі тягла.

А мурашка крикнула: — Зажди! —

І взялась на ниточку води.

 

Вилізла на хмару і лягла

Біля сонця горда, хоч мала.

— Як могла я жити на сосні,

Коли сонце впорівень мені!

 

Розійшлася хмара дощова —

Вниз летить мурашка ледь жива.

Де вона — дарма питаєш ти,

Вже її нікому не знайти!

 

ВЕСНА

До мого вікна

Підійшла весна,

Розтопилася на шибці

Квітка льодяна.

 

Видалось мені,

Що лежу я в сні,

Що співає мені мати

Золоті пісні.

 

Крізь прозоре скло

Сонечко зайшло

І поклало теплу руку

На моє чоло.

 

Що мене торка

Ніжна і легка,

Наче те весняне сонце,

Мамина рука.

 

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

 

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

 

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги.

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

 

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

   

РІДНА МОВА

Спитай себе, дитино, хто ти є,

І в серці обізветься рідна мова;

І в голосі яснім ім'я твоє

Просяє, наче зірка світанкова.

 

З родинного гнізда, немов пташа,

Ти полетиш, де світу далечизна,

Та в рідній мові буде вся душа

І вся твоя дорога, вся Вітчизна.

 

У просторах, яким немає меж,

Не згубишся, як на вітрах полова¹.

Моря перелетиш і не впадеш,

Допоки буде в серці рідна мова.

_{1. Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур, що використовують переважно як корм для тварин.}

 

ЗВЕРНЕННЯ

До вас, мої рідні, звертаюся я —

найменший у нашій сім'ї,

стоїть на узліссі ялинка моя —

не зрубайте її!

На озері плаває пташка моя —

не убийте її!

Яскріє на небі зірка моя —

не згасіть її!

Світ-казку будує мрія моя —

не спиняйте!

 

ПЛЕСО

Люблю я заглядати в плесо,

очима досягати два.

Там щука блискає, мов лезо,

і погляд мій перетина.

 

Одначе я дивлюся знову:

а що там глибше, що на дні?

Діряву місяця підкову

я бачу в синій глибині.

 

Це дивина: вода прозора,

по дну застелена блакить,

і щука — мов ракета скора,

яка до Місяця летить!..

 

СИНИЦЯ

Синичка дзьобала сало,

Прив’язане до вікна,

а потім сала не стало,

та все прилітала вона.

 

На скрипці грала під хатою,

але не просила їди,

бо стала сама багатою —

минулися холоди.

 

І з вдячності вона грала.

Неначе скрипаль-корифей¹.

А хата їй відповідала

Щасливим сміхом дітей.

_{1. Корифей — видатний діяч науки, мистецтва тощо.}

 

ЗЕРНИНА

У пшеничній зернині більш як сто казок, —

у пшеничній зернині схований колосок.

А в тім колоску — півжмені зерна.

А з того зерна колоски довжеленні

знову добуде сила земна.

 

А з тих колосків — решето зерен,

а з решета зерен — зерен мішки.

А далі, а далі світ ясен і зелен

вінком обів'ють золоті колоски.

 

І хліб ваш, і хлібом осяяна пісня,

 і місто, й веселка нового моста,

і все те, що є і що буде опісля,

в зернині було і з зернини зроста.

 

СЛОВО

Ватра, вогнище, багаття!

А вогонь один? Та ні!

Різні назви, різні плаття,

різні лики вогняні.

 

Срібна, злотна, пурпурова

грань — жарина спалахне,

доки вимовиш три слова,

вибираючи одне.

 

Звісно, всі три слова добрі,

але ти своє знайди —

дух печеної картоплі

в ньому залишив сліди.

 

Пахне слово те журбою,

димом осені в полях,

і між матір'ю й тобою

в ньому — найкоротший шлях.

 

МАМИНЕ СЛОВО

Я в світ прийшов із маминого слова,

пробився, наче із яйця, пташа.

Та наді мною шкаралуща нова —

і в ній тепер живе моя душа.

 

То — космосу яйце. Я бачу в ньому

вогненні тріщини, коли заграє грім.

Та не дійду ніколи до пролому,

що міг би стати виходом моїм.

 

Вертаюся до рідного порога,

будую над собою укриття...

Від матері до матері дорога —

це просто називається — життя!

   

НАШ ПРАПОР

Небеса блакитні

сяють з глибини,

а пшеничні й житні

мерехтять лани.

 

Образ цей не зблідне,

хоч минуть жнива.

Це знамено рідне —

злото й синява.

 

Прапор наш, як літо,

в сонці майорить.

По долині — жито,

по горі — блакить.

 

Прапор наш — не битва,

не рушничний дріб:

по горі — молитва,

по долині — хліб.

   

ПІСНЯ ПРО ПШЕНИЦЮ

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька

золоту сорочку тче.

А в тій золотій сорочечці, як маля,

Буде красуватися, буде усміхатися вся земля.

 

Сонце гріє, вітер віє, а вода тече.

Наша мати пшениченька золотий коровай пече.

А золотий коровай на столі засія —

Буде веселитися і благословитися вся земля.

 

СОЛОВЕЙКО

Ніхто так гарно не співає,

Як моя мати.

Вона самого соловейка

Навча співати.

 

Як мати пісню починає,

Він з неба лине

І в нас біля вікна сідає

На кущ калини.

 

Про комара співає мати,

Про муху-втіху,

А соловейко на калині

Дрижить од сміху.

 

Про Морозенка-запорожця

Співає мати,

Про те, як хлопці за Вкраїну

Ішли вмирати…

 

Як віддавали за свободу

Життя юначе,

А соловейко на калині

Сидить і плаче.

 

ЛЕЛЕКА

Ходить бузько по мочарах¹

У червоних чоботярах,

Дивиться в прозору воду,

Ганить жаб'ячу породу:

«Боже, як мені набридло

Це моє болотне їдло,

Ці витрішкуваті жаби

Без найменшої приваби!

Десь читав я, що французи

Жаб їдять, як чорногузи.

Але в них ті жабенята —

Тільки на великі свята.

 

Ну, а я ж у свята й будні

Їм створіння ці паскудні;

На вечерю й на сніданок

Я ковтаю цих поганок.

А в обід на перше й друге —

Холодушки й зеленуги.

Так навчився з лелечати,

Та пора вже з цим кінчати.

Геть ненависну дієту!

Краще їсти з очерету

Листя! Все! Доволі! Крапка!»

 

Втім, поглянув — скаче жабка.

Ось вона! — завмер лелека.

Приди вл яєт ьси здалека

І підходить неквапливо

Він до неї — «Що за диво?!

Не така вона й почварна,

Просто навіть дуже гарна.

 

Очі завеликі трішки,

Та зате які там ніжки!

Граціозна, наче скрипка.

Жабка — лапка, жабка — рибка.

Викупана, чиста, свіжа.

Рай солодкий, а не їжа!»

І дієту він ламає:

Клац! — і жабки вже немає.

_{1. Мочарі – багно, болото, трясовина.}