ЛІТНІЙ ВЕЧІР (Марко Вовчок)

    Надійшов теплий тихий рожевий літній вечір. Ось гаснуть уже останні промені сонця, і землю поволі обгортає нічна пітьма і прохолода. Небо вкривається безліччю зірок, а згодом і місяць випливає над обрієм¹.

     Як гарно буває в такий тихий нічний час плисти річкою на човні! Дивишся вгору — там світять тобі зорі. Глянеш униз, на воду, і там світять тобі зорі.

     Вгорі пливе місяць, і під тобою пливе місяць. Тихе плесо² ріки, наче велетенське люстро, відбиває в собі всю небесну далечінь.

_{1. Обрій — прилегла до землі частина небесного простору, небосхил.}

_{2. Плесо — широка ділянка річки зі спокійною течією.}

ЛІТНЄ ПОЛЕ (Іван Сенченко)

    Над стежкою з обох боків трави і квіти: подорожник, спориш, собача рожа, кашка, буркун, будяки, лобода і зів’ялі ведмежі вушка. І все квітне. Кашка — 6ілa, собача рожа — ро­жева або теж біла; буркун — жовтий, а будяк! Лелечко! Увесь срібний, колючки, як голки, квітки червоні, як жар, пахнуть медом, а на них — джмелів! А джміль сам, як квітка: спинка чорна, черевце — жовтогаря­че, і весь наче шовковий, і бринить, як золота струна. А ведмеже вухо яке! Теж вкрите срібною ворсою, пух­насте, ткни пальцем — палець так і потоне… А під пшеницями — сокирки, темно-фіолетові, ясно-фіолетові — очей не зведеш. А поруч них волошки, сперечаються цвітом з Петровим батогом. Той синій, а вони ще синіші.

ЛІТО (Марко Вовчок)

   Сіла спочити в холодку під вербою. Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься; оддалеки гайок синіє,  пісочаний шлях угору закручу­ється, як золота нитка; день бог дав жаркий, і вітерець не дмухне — тихо; тільки якась пташка сама собі щебе­че, наче моя душа бідолашна, та гудуть бджоли понад пахучою гречкою.