ОСІННЯ НІЧ (Степан Васильченко)

   Надворі осіння вітряна ніч. Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць. Блискучий-блискучий, мов не­давно викуваний.

   Через нього спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдую­чи по землі хвостатими тінями. А внизу видно заплакане дере­во. Загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. А вітер ганяє, а вітер гасає. Шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево.

    Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає. А поміж ним ходить тоді щось невидимкою й немов руками обриває сухий лист.

    Хмарки в небі як хвилі — вирують, вергають вала­ми. Горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле.

БАБИНЕ ЛІТО (Дмитро Чередниченко)

   Ось після холодних днів стало сонячно, тепло, немов улітку. Засновигали метелики, зашерхотіли прозори¬ми крильцями бабки, а павучки — у повітрі літають, верхи на павутинні. Простяглися срібні ниті у повітрі, поснувалися між деревами, кущами... А небо синє- синє, повітря чисте, а вода в озерах — мов дзеркало. Така тиша, і спокій, і радість, і смуток, радість, що літо. Смуток, що літо бабине... Це останнє тепло...

ОСІННІЙ ДЕНЬ (Іван Нечуй-Левицький)

    День був ясний, сонячний та теплий. Надворі стояла суша. Небо синіло, як літом. Сонце ходило на небі низь¬ко, але ще добре припікало косим промінням. Тихий ві¬тер ледве ворушився. Половина листя на вербах уже по¬жовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби влітку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі справжнє літо. Тільки зелена низь¬ка озимина нагадувала про осінь. Надворі летіло павутин¬ня. Все сиве небо було ніби засноване білим, як пір’я, легким, як шовкові нитки, павутинням. Воно обснувало тополі, верби, стіжки, тини; маяло на вершечках садків і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося.