Катерина Білокур народилася 25 лис­топада (7 грудня) 1900 року в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Катря була здібною дитиною. Коли їй було вісім років, батько привіз «Буквар», і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирі­шили не віддавати до школи. Їй залиши­лось захоплено спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня.

    Коли була маленькою, бігала у поле і сад, щоб порозмовляти з квітами. Вона плакала, коли вони перецвітали. Щоб увіковічити їхню красу, вона їх малювала.

    Свої перші роботи вона виводила вуглинками, які діставала з печі. Якось 6-річна дівчинка знайшла в батька невелику книжку і прикрасила її своїми казковими квітами.  Вона сподівалась, що її похвалять за це. Натомість батько розлютився. За розмальований Псалтир Катруся отримала покарання різками і заборону малю­вати. Через нестатки в сім'ї вона не мала можливості навчатися. Удень працювала в полі, на городі, а ввечері, попоравшись по господарству, до ночі малювала. Дівчина сама майструвала собі пензлики з котячої шерсті, а згодом навчилася робити фарби з підручних матеріалів. Барвниками було що завгодно: сік буряка, настої з коріння і трав.

     Батьки були проти захоплення доньки, вважали це безглуздим заняттям. У 24 роки Катерина намагалася вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму. Батько розлютився, знайшов і спалив ледь не всі її малюнки, переламав зроблені власноруч пензлі.

     Проте дівчина все ж вирушила до Миргорода з двома вціліли­ми картинами. У технікумі на них навіть не глянули, бо Катерина не мала документів про закінчення семи класів. Дівчина змушена була пішки повернутися додому. Вдома Катерина взялася малю­вати ще завзятіше.    

     Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної твор­чості. У 1941 році відбулася персональна виставка творів Катерини Білокур у Полтаві, яка мала величезний успіх.

     Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців.

     У 1944 році Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Він запропонував Катерині влаштувати виставку і викупити її картини. Саме завдяки йому Музей українського народного деко­ративного мистецтва має найкращу колекцію робіт художниці.

       1949 року Катерина Білокур стала членом Спілки художників України, а в 1951 році її нагороджено орденом Знак Пошани, при­своєно звання Заслуженого діяча мистецтв України. У 1956 році мисткиня одержала звання Народного художника України. Її твори регулярно експонували на виставках у Полтаві, Києві та за межами України.

      Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» демонстрували на Міжнародній виставці в Парижі (1954), де їх побачив і високо оцінив Пабло Пікассо. Ці твори принесли їй світову славу. В останні роки життя художниця створила чудові картини «Півонії», «Букет квітів», «Квіти і овочі», «Натюрморт».

         На полотнах художниці химерне розмаїття квітів, якого в природі насправді не існує. Це казкове плетиво кручених паничів, рож, маків, півоній, красуль, чорнобривців глибоко зворушує серце, приносить велику естетичну насолоду. Не можна словами описати чарівність полотен, їх треба бачити! Здається, варто простягнути руки і доторкнешся до живого дивоцвіту землі нашої, світлих очей краси.

     Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злидні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті.

     Померла художниця 9 червня 1961 року. У її рідному селі Богданівка відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам'ятник.