Синьою височінню неба, наче морем, пливли білі хмари.

— Дивись, дідуню, — захоплено прошепотів Тарасик, — щойно хмара була просто білою купою, а тепер з неї виріс білий вершник. О, він уже зник, замість нього якась риба пливе...

— А мені подобається ота хмаринка, схожа на пташине перо, — замилувався дідусь. — Хоч на­справді немає там ніяких риб чи вершників. Хмара — то ціла гора крихітних краплинок води та крижинок. Вони перемішуються весь час, наче скельця калей­доскопа. Ось і виникають різні видива.

— Краплі? Крижинки? — не повірив Тарас. — А звідки вони там?

— Сонце їх туди перенесло з земних річок, ставків і морів. Воно таке гаряче, тільки торкнеться водяної поверхні променями — тисячі крапель зразу парою стають. А пара легка, повітря вільно піднімає її в небо. Та нагорі холоднеча. Пара знов пере­творюється на краплі. Збиваються вони в купи — от тобі й купчаста хмара. А та пара, що піднялася ви­ще, стає крижинками, з них робиться периста хмара. Є ще шаруваті хмари, складені з багатьох шарів і схожі на висотний будинок, — з них найчастіше бу­ває дощ.

— Скільки ж отут, над нашим будинком, хмар живе? — замислився Тарас. — От би їх злічити.

— А хмари ніде надовго не затримуються, — відповів дідусь. — На небі в них домівки немає. Пливуть, куди вітер жене. Носяться навколо плане­ти, а полонянки-краплі все мріють про землю, бо там їхній дім...