Щусь, щусь, попід соснами, попід березами — і вже пів кошика товстеньких боровичків і у Тарасика, і в Миколки.

А від Тетянки гриби чомусь ховаються. Лише одного боровичка знайшла і кілька сироїжок.

— Знаєш що, збирай краще квіти. Принесеш мамі букет, — порадив їй Тарасик.

    Квітів у лісі багато. Онде на галявинці золотавіють цмин, звіробій, ліловіє верес, у видолинку цвітуть дикі рожі, деревій. І ще різні квіти, назв яких Тетянка й не знає.

    Над кущем пухнастого листя немовби вежа височіє, усипана великими жовтими квітами.— А це що за дивина! — зупиняється вона навпроти незнайомої квітки.

— Угадала, — сміється Тарасик. — Ця квітка так і називається — дивина. А ще — ведмеже вухо.

Справді, ці листочки ніби ведмедячі вуха — такі волохаті.

— І заячий холодок у лісі росте, і зозулин льон, і вовчі ягоди, — розповідають Тетянці Тарасик та Миколка.

    Набігалися по лісу, можна й перепочити ось на цій сонячній галявинці.

— О, дзвіночки! — вказав Тарасик на квіти, що голубіли неподалік.

    Тетянка торкнулася однієї, другої квітки:

— А чому ж вони не дзвонять?

— Бо спочивають зараз. А дзвонять рано-вранці, пробуджують лісових мешканців: «Дзінь-дзень! Годі спати! До роботи! До роботи! До роботи!» І зайці біжать капусту поливати, білки по горіхи, дятел кузню відчиняє, мурашки свій дім ремонтують.

    Тарасик так цікаво розповідав, що Миколка заслухався. А Тетянка сказала:

— Букет мамі й так сподобається. А дзвіночків я не буду рвати. Нехай дзвонять.